Отже, цікавим буде визначитися з тим, які вимоги ставили до своїх описів художники різних тематичних стилів.
Білецький О. Вказує на невизначеність того, коли була відкрита природа як естетичний феномен – чи в епоху занепаду античності, чи на межі середніх віків та Відродження, чи у XVIII столітті у Франції.
Дискусійним є і питання про те, чи знайоме почуття природи народній поезії, і чи люди епохи класицизму могли насолоджуватися красою природи без думки про її практичне значення. Означені проблеми стосуються також і української літератури. Давня література, за винятком хіба що "Слова про Ігорів похід" практично не знала такого композиційного прийому, як пейзаж, що, напевне, було зумовлене жанровими особливостями творів цього періоду історії літератури, особливо такого жанру, як "життя" – біографічні оповідання про святих. Хоча елементи пейзажу, описи картин природи все-таки можна знайти і у цих творах, особливо якщо вони, були написані після XVI століття.
Стосовно ж народної творчості, слід зазначити, що естетичне сприйняття природи не властиве і українському фольклору. Хоча пісні, казки, думи багаті на переживання первісного анімізму, рослинну та небесну символіку. Можна знайти українські народні пісні, які мають на собі відбиток сентименталізму, хоча природа все ж таки залишається у ролі першого члена паралелі: природа – людина. Анімістичне світобачення примітивної епохи виключає можливість естетичного сприйняття природи, але не виключає можливості її літературного зображення – у вигляді самостійних динамічних картин чи під видом психологічного паралелізму, де також переважає персоніфікація природи. У древніх піснях і казках, і навіть у "Слові про Ігорів похід" природа є діючою особою. Це інстинктивне зображення природи як дійової особи значно пізніше трансформується у майстерний поетичний прийом.
На основі цього ж анімістичного мислення з’явилося явище психічного паралелізму. У більшості народних ліричних пісень, природа, як і раніше, зображувалася першим членом паралелі, людина ж констатує факти її життя, які паралельні фактам свого. Людина стоїть обличчям до природи, бачить її перед собою, розуміючу, співчутливу до її печалі. Пройде багато часу і людина, відокремившись, відведе природі лиш роль декоративного фону.
Здобутки пейзажу у ліричних піснях згодом ще більше зможуть розвинутися у сентименталізмі, де опис живої природи дуже посилить свої позиції. Він стає одним із важливих засобів відтворення душевного стану героя, поглиблення відповідного настрою у творі. Даний напрямок визначав і характер описів – пейзажі переважно сільські, зокрема описи тих місць, що викликають у людей сильні переживання, меланхолійний настрій (кладовища, руїни, потаємні мальовничі куточки тощо). Так, Г. Квітка-Основ’яненко широко використовує багатства народної поетики. При зображенні картин природи письменник інтенсивно використовував уснопоетичні прийоми та лексику. Виклад позначений елегійністю та меланхолійністю. Таким чином, письменник, малюючи людей на тлі пейзажу, увиразнював їх особистісні риси, надавав їм більшої рельєфності.
Отже, у часи сентименталізму пейзаж став засобом відтінення персонажів, виокремлення їх особистостей, відображення їх душевного стану.
Особливого значення і звучання набуває пейзаж у романтизмі. Природа набуває самостійної естетичної ваги особливо в ліриці. Зазначимо, що ліричний опис природи у вірші не є елементом композиції твору. Він є самодостатнім. Але обминати цілий пласт пейзажної лірики при осмисленні значення та ролі власне пейзажу не можна.
Романтичні описи живої природи переважно екзотичні (тобто незвичайні, дивовижні): високі гори, бездонні ущелини, густі ліси, широкі степи, безкрайнє море. Природа найчастіше зображується в момент бушування стихій: бурі, грози, повені, урагану тощо. Нерідко уява письменника переносить читача на лоно південної чи східної природи, в незвичайні умови: дія відбувається в циганському таборі або на безлюдному острові чи в стані розбійників, уночі або на світанку. Мова романтичного пейзажу яскрава, надзвичайно емоційна, піднесена, часом поетична, багата на тропи та стилістичні фігури.
У романтиків природа – своєрідне дзеркало, що відображає душу митця, ліричного героя. Часто пейзаж стає формою вираження волелюбних прагнень персонажів. Особливо ця функція опису живої природи спостерігається у творах Т. Г. Шевченка (ранніх), П. Куліша ("Орися", "Чорна рада"), Ю. Федьковича. Композиція романтичного пейзажу спрямована на створення живописного настрою. Розповідь про події межує з описами, які або пришвидшують, або гальмують темп дії. Між ними і подіями в житті природи встановлюється деякий зовнішній паралелізм. Але крім цього зовнішнього зв’язку, можливий і внутрішній. Описові картини вводяться письменником у кульмінаційні моменти наближення героїв до критичної точки їх переживань. Читач іще не знає, як далі розгортатимуться події, але за характером зображеної картини природи, може відчути їх внутрішній процес. Доволі часто цілям такого символічного паралелізму служить опис грози, що символізує душевну боротьбу ліричного героя. Ще романтики користувалися і таким пейзажним фоном: опис ранкової зорі і сходу сонця весь час супроводжує розповідь, надаючи настроєві героя світлої безтурботності, життєрадісності.
Близьким до романтичного є імпресіоністичний опис природи. Але якщо романтичний пейзаж створює настрій, то імпресіоністичний – враження. Гру кольору, звуку, руху в імпресіоністичному пейзажі дуже важко передати словами. Можна говорити лише про цілісне враження, яке вона справляє. Представники цього напрямку змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. "Ставилося за мету передати те, яким видавався світ у даний момент через призму суб’єктивного сприйняття". Це зумовило функціональні й композиційні зміни пейзажу: опис став епізодичним, фрагментарним, суб’єктивним. Майстром імпресіоністичного пейзажу в українській літературі є Михайло Коцюбинський.
"Створюючи імпресіоністичний пейзаж, Коцюбинський вдається до таких же зображальних прийомів (тональність, фон, ракурс та ін.) і виражальних засобів (символіка), як і Нечуй-Левицький та Панас Мирний, проте, іде далі. В зображальному плані Коцюбинський досягає миттєвості малювання, передачі актуальної картини, а також розмитості лінії, переважання окремого мазка барви, він створює єдині тональності кольорів протягом усього твору або якоїсь його значної частини, мінливості самих картин природи ("Intermezzo"), у виражальному плані цей же (а не інший, як у Нечуя-Левицького) пейзаж передає настрій, переживання, глибокі душевні зрушення й злами в душі героя як єдиний психічний процес, що було пов’язано з концепцією розуміння людини Коцюбинським", – вважає Ю. Кузнецов.
Реалістичний опис природи стає більш строгим і деталізованим. "Його головним завданням є створення не настрою чи враження, а відтворення виду". Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу. "У пейзажах зображується дійсно існуюча природа в різноманітних проявах – без підкреслення в ній нищівних стихійних сил (як у романтиків) і без навмисної елегійності (як у сентименталістів)".
У своїй праці "Зображення живої та мертвої природи", академік О. Білецький вводить поняття "власне поетичного пейзажу". Таке персоніфіковане змалювання природи найчастіше зустрічається у романтичних творах. Це епізоди, де поет розмовляє із хмарами, або небо постає в образі циклопа з густою сивиною, над чолом якого нависають хмари. Серед найяскравіших представників цього напрямку літературознавець називає Тіка і Новаліса – у німецькій поезії, Шеллі та Байрона – в англійській, Ламартіна і Гюго – у французькій, Тютчева – у російській. В українській літературі майстром поетичного пейзажу можна було б назвати "непривітаного співця" Я. Щоголіва. Цей напрямок у вітчизняній літературі розвивався в поезії і прозі ще і у XX столітті.
Хоча все-таки, які б картини не малювала уява поета, ми, читачі, побачимо перед собою зовсім не те, що він хоче, і навіть не те, що ми прагнемо побачити, а тільки те, що ми можемо створити із скарбниці своїх вражень, які зберегла наша пам’ять.
І все ж становище не є безнадійним, бо кожен письменник, орієнтується на певне коло читачів, тому він завжди може розраховувати, що у них є той запас уявлень, з якого вони легко можуть створити ті картини природи, про які він пише.
У літературознавстві опис живої природи розглядається в декількох аспектах. Ми описали деякі особливості пейзажу в творах, що належать до класицизму, сентименталізму, романтизму та реалізму. Розрізняють також пейзажі за своєю темою – степовий, лісовий, мариністичний (опис морських просторів), урбаністичний (опис міста, його вулиць, площ), індустріальний (опис заводів, фабрик, шахт тощо).
Ксенія Степанова виділяє ще два типи описів, що розташовуються опозиційними парами:
- статичний та динамічний;
- романтичний та реалістичний.
Статичні пейзажі зображають природу спокійною, непорушною, врівноваженою. Майстрами такого типу опису живої природи є І. Нечуй- Левицький та Панас Мирний. Прикладом може послужити опис яру, в якому розкинулося село Семигори:
"Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади…".