Таке безлюддя марне і сумне:
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
(С. 19.)
Цей пейзаж символічний, авторка використовує змалювання дощу для глибшого розуміння почуття невимовної туги, що охопила гетьмана.
3) створення декоративного фону, який допомагає читачеві краще уявити усі події, що розгортаються у творі:
Надвечір звідкись налетіла галич.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля. А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав
Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві.
(С. 19)
Крім того, суттєву різницю становить той факт, що у романі "Маруся Чурай" пейзажні картини постають в уяві читача то зі слів автора, то зі слів Марусі або дяка. У романі "Берестечко" читацька уява сприймає світ очима головного героя – Богдана Хмельницького. Цей художній прийом надиктований формою, у якій написаний роман – внутрішній монолог головного героя.
Роман "Берестечко", як і роман "Маруся Чурай, наповнений знаками "української автохтонності", які органічно вплетені в канву твору. Наприклад: "пихату шляхту сік на дрібен мак", "орду, гадюку-пожарицю, трава під нею вигоре!", "та й буде булава як макова голівка". Те, що вони стосуються військової лексики, у читача не викликає здивування, бо головна тема роману – змалювання подій визвольної війни.
Розлогу умовно пейзажну картину України малює Ліна Костенко, коли перераховує назви українських сіл і містечок:
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехайлівка, Сватки.
А де ж мої Немиренці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!...
.....................................................
Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі –
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
(С. 23)
Детально, багатопланово змальована й стара фортеця в урочищі Гончарі, де зупинився Богдан Хмельницький:
В урочищі вечорами світиться біла глина.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
(С. 27)
Цю пейзажну картину увиразнює згадка про звукові явища, які подаються у двох планах: те, що чується виразно, і те, що долинає з долини.
Гетьмана переслідують спогади поразки під Берестечком, вони
Вовки гризуться, мордами тручаються.
М’ясниці вовчі, стовковище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з’їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті
А вранці дядько все цабе на цоб.
Сидять ворони на господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб
(С. 29)
І знову риторичними запитаннями розкривається глибока суть створеної пейзажної картини, змальовується невимовна туга воєначальника за полеглими соратниками:
А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кровавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
(С. 30)
Пейзажні картини з’являються в полі зору гетьамна випадково, адже "він увесь з головою поринув у спогади, які намагається знищити, забути в алкогольному спянінні". Тоді, не знати звідки перед очима з’являються нові примарні картини:
Щось трапилося. Дим.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть...
а й справді наче дим.
Оджевріло життя. Клубочаться примари...
.....................................................................
То хмари як сади. То гриви, то перуки...
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить...
(С. 48)
Картини природи, що постають перед очима головного героя не лише відображають його духовний стан, але змушують його повторно переживши деякі моменти життя, змінити погляди, допомагають йому вийти із глибокої депресії, знайти в собі сили розпочати все спочатку, мобілізувати свій духовний потенціал: Саме так на нього діє спогад про наймолодшого сина, якого убив Чаплинський:
Де бігав мій хлопчина,
я вже застав лиш кров на спориші,
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом садами душі.
(С. 89.)
Такі думки-спогади дають можливість розуміти і сприймати світ по новому, тверезо оцінювати ситуацію, що склалася:
Думками за ніч душу натомив
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
І звідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть...
.............................................
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п’ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
Кудись летить у вирій піднебесний.
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
(С. 103-104.)
Твереза оцінка ситуації будить у сумлінні почуття провини за поразку – і як наслідок його знову виринають постійні образи дощу і диму як символи туги, безнадії і нікчемності, непотрібності, самотності:
Яка самотність! з темрявою злився.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям:
Та й знов нічого, знову я один. (С. 108.)
....................................................................
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборона.
смутні мої самотні вечори.
Упала зірка. Пискає синиця.
П’є тишу ніч з Великого ковша
Вже навіть сон про волю не присниться,
така в людини знічена душа.
Проте так психологічно важко переносити не тільки особисту поразку, але й поразку народну, Богдан Хмельницький, як справжній українець, не може не помічати чарівної природи рідної землі, яка допомагає йому у страшні дні чорної безвиході, що обступила гетьманове серце:
Вломлю собі з грабини кострубець.
Із очерету виріжу сопілку.
Ішов полями навпростець,
переполохав перепілку.
Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б’є з під каменя, я п’ю.
Тут, власне, рай. Тут птиці і зело
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Минає день. Іще один. Минай...
надходить вечір, птиця замовкає
(С. 117)
Несподівана розв’язка, що несе із собою крутий поворот подій, настає із появою нового образу – вдови полковника Пилипа – Ганни, гетьман сприймає її появу як долю, тому й наділяє її природнім описом:
Ця жінка, що в життя моє прийшла.
Вона ж як вечірній промінь
що впав уже на руїну.
або:
... Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
як мальва під вікном моєї матері. (С. 144.)
Кінцівка твору відкрита, вона залишає читача у роздумах і хоч подальша історія усім відома, картини природи, що змальовані у останній частині твору вселяють надію на краще, запевняючи у тому, що все вернулося на своє місце:
Поля, поля, поля... долини і долини...
Напнувся обрій наче тятива.
Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.
І знову чути як росте трава
(С. 152.)
У романі "Берестечко" також використаний особливий прийом зображення природи, проте, він ще менше помітний, ніж у "Марусі Чурай", де простежується протягом усього твору. В "Берестечку" зміну пори року так чітко не вказано і вона не знаменує собою якогось повороту подій. Поразка відбувається навесні, але автор прямо про це не каже, це розуміється з контексту. Літо знаменує очищення душі гетьмана від докорів сумління, аналіз причин поразки і визрівання нових ідей, найкраще вимальованим є образ осені, яка ще не настала, але яка обов’язково подарує щедрі плоди. Треба тільки не лінуватися, а гуртом збирати довгоочікуваний плід – свободу.
У цьому творі усі описи живої природи розміщені паралельно до розвитку подій. Вони допомагають краще уявити картину зображуваного, заглибитись у душевний стан головного героя, пройнятися подіями періоду визвольної війни 1648-1664 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Отже, сміливо можна стверджувати, що пейзажі у ліро-епічних творах Ліни Костенко "Маруся Чурай" та "Берестечко" відіграють важливу композиційну роль. Вони не є занадто поширеними, навпаки, становлячи невеликі описові вкраплення, пейзажі в уяві читача породжують багатопланові ретроспективи картини живої природи.
Це допомагає увиразнити сюжет твору, заглибитись у почуття і переживання головних героїв, а також створити в уяві читача єдиний збірний образ прекрасної і великої української природи.
3. Пейзаж і ліричний твір Ліни Костенко
3.1 Пейзажна лірика Ліни Костенко
"Поезія, як і мистецтво загалом, не розв’язує практичних проблем. Але у ній зосереджуються основні гуманістичні устремління людства, в ній живе одвічна висота людських ідеалів, у ній концентрується те уявлення про світ і людину, яке формує вона разом із сучасною їй наукою і яке без неї, без поезії, було б і неможливим, і неповноцінним."
У літературознавстві традиційним є твердження, що пейзаж – елемент композиції епічного або ліро-епічного твору. Проте не можна заперечувати побутування пейзажу, як такого чи бодай в елементах, у такому роді художньої літератури, як лірика, де "у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси." Факт існування пласту пейзажної лірики тільки підтверджує це. Проте у нашому випадку, говорячи про пейзаж у ліричних творах Ліни Костенко, ми повинні відзначити, що у поезіях цього автора дуже міцна змістова основа, що є також характеристикою швидше епічного, аніж ліричного твору.