Краса дами тлумачилася як віддзеркалення божественної краси і досконалості, а любов - як томління по цьому ідеалу. Дама тим самим ставала лише персоніфікацією тих ідеальних властивостей, володіти якими прагне куртуазна особа. При цьому вирішальну роль грав мотив неподіленої і незадоволеної любові.Тому в поезії трубадурів любовне бажання набувало, як правило, форми покірливого благання, а функція “наклепника-наклепника” полягала в тому, щоб створювати різні перешкоди (підглядання, підслуховування, донос) і тим підтримувати куртуазне відчуття в постійній напрузі. Відрізняючись умовністю і канонічністю, всі персонажі й ситуації лірики трубадурів описувалися за допомогою системи стійких формул.Для дами були характерні такі прикмети, як “свіжі щоки”, “атлас рук”, “світле око” та ін., що відображали виблискуючу субстанцію божественної краси, а Бертран де Борн написав навіть пісню про “складену даму”, де звів воєдино межі, запозичені у дам інших поетів. Аналогічний характер мало і “я” ліричного героя: незалежно від конкретних станових, психологічних і тому подібне прийму трубадурів кожен з них з'являвся в ідеальній подобі співця куртуазної любові.
Образи дами і закоханого у неїрицарявитворювалися за усталеноютрадицією. Закоханий рицароголошував себе її васалом. Своїм служінням їй він переконує у щирості й силі своїх почуттів. Він страждає, описує свої почуття у віршах. Кохання стало свого роду «наукою», і в цьому випадку знання її «прав» та «законів» («Закони кохання» - назви кількох провансальських поетик) стало обов’язковим для трубадура, що складає любовні вірші.
Згідно з цією схемою, той що кохає несміливий, блідий, повинен скривати свої почуття від ревнивого чоловіка, як і від донощиків, ворогів справжнього кохання. Для безпеки він обирає собі псевдонім, і свою даму називає також придуманим ім’ям. Гарним прикладом є Джауфре Рюдель, який був знатним рицарем і одним із найбільш відомих творців куртуазної лірики. Народився він у першій половині XII ст., у провінції Провансу Сентонжі. Про нього складено багато легенд. Одна з них увійшла до «Життєпису» поета, створеного уXIII ст. — і сприяла утвердженню уявлення про нього як про співця «Принцеси — мрії». Мотив кохання й страждання від розлуки з коханою у творчості поета за легендою пов'язується з тим, ніби він закохався у дружину графа Тріполітанського Раймонда І й оспівував її, ніколи не бачивши, знаючи про її красу лише з описів. Знаменита канцона «Мені під час травневих днів» розкриває душевний стан закоханого поета. Стиль канцони характеризується витонченістю, оповідь сповнена туманних образів, мрій, натяків. Починається вона милуванням весняною природою, яке своїм ліризмом навіває згадку про його кохання до далекої і недосяжної прекрасної дами:
Мені під час травневих днів
Приємний щебет віддалік,
Зринає в пам'яті без слів
Моє кохання віддалік.
І не ростуть квітки між трав,
Як зимно у душі мені.[3, 255]
Комплекс взаємопов'язаних почуттів характеризує внутрішній світ поета: він говорить про щастя, яке він знайшов у коханні віддалік, мріє, щоб з'явилася хоча б надія побачитися з нею, висловлює палке бажання полинути до неї:
Я щастя у житті зустрів
В моїм коханні віддалік.
Немає в світі кращих днів
Ні поблизу, ні віддалік!
Коли б я лиш надію мав,
У царство б маврів я помчав,
Обдертий весь, в самотині.
Немає в світі кращих снів —
Примчать до неї віддалік. [3, 255]
Поет висловлює традиційне для куртуазної лірики платонічне розуміння кохання, пишається, що він «...чистим пронести зумів / Своє кохання» і мріє лише про те, щоб
...чуть слова її, мов спів,
І розмовлять не віддалік,
А віч-на-віч, щоб не шукав
Я більш її, щоб не страждав,
Щоб другом був її всі дні.[3, 256]
Мотиви кохання й страждання переплітаються з релігійними мотивами. Поет звертається до Бога, скаржиться на безнадію, сподіваючись на його допомогу:
Господь не раз людей жалів.
Святе кохання віддалік!
Та поки що я весь змарнів,—
Про неї мрію віддалік.
О, до прочан би я пристав
І посох би з собою взяв,
Щоб бачить очі неземні![3, 256]
Канцона сповнена почуттям страждання. Приємні враження від весняної природи контрастують із настроєм ліричного героя — в його душі «зимно». Він мріє, як про «кращий сон» про побачення з коханою. Емоційне забарвлення створюється лексичними засобами — словами й виразами: «шукав», «страждав», «смутнів», «змарнів», «сумним», «Безжальні думи навісні». Кожний другий рядок строф кінчається словом «віддалік», нагадуючи головну причину страдання поета. Скарги змінюються слабкою надією:
Коли б Господь мене привів
Скоріш до неї віддалік.[3, 256]
Розпач звучить у словах:
На мене жаль, на мене гнів,
Що я кохаю віддалік. [3, 256]
У роздумах про те, що його «чисте кохання» принесло йому самі страждання, виникає страшна здогадка
Невже святий мене скарав,
Щоб мучивсь я в страшній борні?[3, 256]
Закінчується канцона скаргою й докором тому, хто прирік його на муки — мотив неприпустимий з позиції суворої середньовічної моралі:
Сумним я від кохання став,
Ганьба тому, хто покарав,
Щоб мучивсь я в страшній борні![3, 256]
Бернарт де Вентадорн — талановитий куртуазний поет був незнатного походження, але своїми канцонами здобув широку популярність, славу й визнання при багатьох дворах Європи. У його творчості відображене життя феодального двора — турніри рицарів, перемоги на честь «прекрасної дами», змагання поетів — картини, характерні для куртуазної поезії. Відома легенда про кохання поета до дружини свого сеньйора — володаря замку Вентадорн — відображена у його творчості. Майстерно зображені чарівні картини весняної природи, овіяні ніжним почуттям любові, мінорними настроями через розлуку з коханою.
У «Канцоні» Вентадорна розкриваються нюанси традиційного розвитку теми нерозділено-го кохання. Поет говорить про своє почуття:
Немає краю почуттям моїм.
Я весь горю у мороці нічним,
Геть скований любов'ю запальною.
Намагається зрозуміти свою «прекрасну даму»:
У неї серце повне ніжних мрій,
Моя ж любов цілком байдужа їй.
Осмислює своє становище й роль у її оточенні:
Слуга і друг, бажаю без надій
Я їй добра, і хоч вона зустріла
Погордою привіт сердечний мій,
Але любов спинить мені несила.
Із надзвичайною щирістю й переконливістю зображені муки ревнощів, страждання від нерозділеності його почуття:
Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,
В наш Вентадорн: вона гордує мною,
Де ждав її дарма в огні палкім,
Для мене більш нема там супокою.
Уривчасті натяки на якісь життєві обставини надають поетичній оповіді більшої конкретності у зображенні традиційного почуття:
Її любов— я винен лиш у тім,
І лиш за те я у краю чужім
Вік мушу жить, повинутий журбою.
Дотримуючись неписаних законів куртуазної лірики, Вентадорн знаходить засоби відобразити не абстраговане почуття, а душевний настрій у віршах, які переконують щирістю і силою:
Я шлю в Прованс свої нові пісні,
Любові в них і радості чимало.
Вкладаю я в слова свої гучні,
Чого мені в житті не вистачало.
3. МІНЕЗАНГ
Немецька рицарська лірика називається мінезанг, тобто «любовна пісня» (від нім. Minne – любов і Sang - пісня ). У мінезангі як правило відокремлюють два напрями – народний такуртуазний. Перший склався під сильним впливом фольклору, другий спирається на поетичний досвід поетів Прованса. Представниками народного мінезангу є Кюренберг, Дитмар фон Айста.Їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він відлетів у далекі країни»,- сумує покинута милим героїня Кюренберга. Нерідко їх пісні звернені до дівчини, а не до заміжньої жінки. Любов не обмежується піднесеним томлінням, а прагне до плотського задоволення. У піснях б'ється живе людське серце. Лицар і його кохана тут не грають в любов, а дійсно люблять один одного.
Придворний мінезанг значно більш умовний. Любов втрачає свою природну безпосередність. Вона трансформується в служіння дамі, яка часто грає роль недоступної красуні, що диктує кавалерові свою волю. Поет куртуазного напряму повний відчуття благоговійної пошани до своєї обраниці, він дякує їй навіть за недоступність. Краса дами протиставляється її жорсткому серцю: поет звинувачує свої очі, які винні в його нещасті.Але в муках любові він переживає радість і ні за що не відмовиться від них, тому що радості без страждання не буває. Такої форми рицарська поезія набула у віршах Рейнмара фон Хагенау, Генріха фон Морунгена і ін.
Найяскравіший представник німецької лицарської літератури є Вальтер фон дер Фогельвейде. Він об’єднав у творчому синтезі основні течії середньовічної німецької лірики. Спочатку, учень Рейнмара, писав звичайні пісні «високого кохання», проте пізніше Вальтер різко змінює тематику своїх творів, вступаючи в літературну полеміку зі своїм вчителем. Він робить героїнею своїх пісень просту дівчину, протиставляючирицарському служінню дамі просте й безпосереднєпочуття. Нехай його звинувачують у «низькому коханні». Вальтер каже: «Не знают они, что значит любить по-настоящему. Ты прекрасна, и этого достаточно. Я люблю тебя и предпочитаю золоту королевы твое стеклянное колечко » [7, 113].
Упіснях «низького кохання» Вальтер звертається до народної поезії, беручи з неї мотиви весняних танців та пісень, картини природи та весняної любові. У його віршах знову з’являється «природний зачин», який відсутній у більшості мінізінгерів куртуазного стилю. Поет радіє тому, що прийшла весна, пташки співають у лісі й дівчини виходять на вулицю грати в м’яч. «Все теперь веселы – давайте плясать, смеяться и петь!» Він зустрічає кохану на луку серед подруг і пропонує їй вінок – хай вона надіне його у час танців: якщо б у нього було коштовне каміння, він би ним прикрасив її волосся. Характерне введення до мінезангу фольклорних мотивів: поет гадає на квітці: любить – не любить, любить – не любить. І скільки разів він не гадав, завжди мав гарну відповідь. Не менш характерна картина любовної зустрічі під липою на галявині: