Переваги об'єктивної манери письма і блискучого стилю, яким Сомерсет Моем неабиякою мірою зобов'язаний своєю любов'ю до майстрів французької прози, притаманні і його кращим романам. Крім «Тягаря», це роман про художника «Місяць і мідяки» (1919) і роман про актрису «Театр» (1937), що утворюють разом з романом про письменника «Пироги і пиво» щось на зразок трилогії про життя творців мистецтва і його сенс, а також «Розмальована вуаль» (1925), «Різдвяні канікули» (1939) і «Вістря бритви» (1944). За взаємовідносинами персонажів, зіткненнями їх прагнень, пристрастей і натур у Моема чітко проступає художньо-філософський аналіз деяких «вічних» тем світової літератури: сенс життя, любов, смерть, сутність краси, призначення мистецтва. Постійно повертаючись до хвилюючої його проблеми порівняльної цінності морального і прекрасного, Моем в кожному випадку, хоча і по-різному, віддавав перевагу першому, як то виявляється з логіки створених ним образів: «…найбільше краси укладено в прекрасно прожите життя. Це – найвищий твір мистецтва» («Розмальована вуаль»). Життя Ларрі Даррелла, головного персонажа підсумкового для Моема роману «Вістря бритви», і є художнім втіленням цієї вищої форми краси.
Автобіографічні праці, випущені автором майже наприкінці власного життя, були ніби дійсно підбиттям підсумків (як і називалась його перша праця, англ.: Summing up). Там він повністю розкриває погляди на власне життя, творчість, ставлення до безлічі речей. Саме ці праці дозволяють зрозуміти Моема найкраще.
Теми Моем черпав з багатьох джерел, будучи обізнаним у філософії, починаючи з Платона і закінчуючи сучасними мислителями – неогегельянцем Ф. Бредлі і платоністом А.Н. Уайтхед. Світогляд Моема завжди відрізнявся еклектичністю. Він сформувався в період широкого поширення новомодних ідеалістичних концепцій – ніцшеанства, бергсоніанства. Моем поставився до них, як і до фрейдизму, скептично, в той час як його «високочолі» сучасники курили фіміам новим кумирам. Моем ж спочатку більше довіряв класикам – Платону, Аристотелю, Спінозі. Правда, і він заплатив данину часу, піддавшись в юності песимістичному вченню Шопенгауера, який представляв людину нікчемною піщинкою в океані. У той же час молодого Моема захопили «науковістю» свого емпіризму доктрини позитивістів і прагматична етика. «Основні початки» – класика позитивізму Спенсера, на якийсь час стали його настільною книгою. Інтерес до позитивізму зблизив його з школою «нового реалізму». Що ж до художніх орієнтирів, то маяками починаючого письменника були великі французькі реалісти XIX ст. Після виходу романів «Ліза з Ламбету» (1897) «Декласовані» (1884) та «Пекло» (1889) де описувалось життя бідних з робітничих кварталів, критики одразу віднесли його до школи натуралістів хоча це було не зовсім правильно.
«Натуралізм, так само як і естетизм, художні рухи, що протистоять один одному, Моема не дуже вабили. Правда, Уайльд його захоплював, і поклоніння «апостолу естетизму» визначило багато чого в особистому житті самого Моема. Як художник він був вільний, як від естетської зневаги до прози життя, так і від натуралістичного смакування сірості буднів.» [6:11]
Він і сам помічав це і дуже болісно переживав навіть на сторінках власних автобіографічних книг: «Мене часто називають циніком. Мене звинувачують у тому, що у своїх книжках я роблю людей гірше, ніж вони є насправді. По-моєму, я в цьому не винен. Я просто виявляю деякі їхні риси, на які багато письменників заплющують очі. На мій погляд, саме характерне в людях – це непослідовність. Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь бачив цільну особистість. Мене і зараз вражає, які, здавалося б, несумісні риси уживаються в людині і навіть роблять у сукупності враження гармонії…Сувора критика, якої я час від часу зазнавав, була, можливо, викликана тим, що я не засуджував своїх персонажів за те, що в них було поганого, і не хвалив за хороше. Нехай це дуже погано, але я нездатний серйозно обурюватися чужими гріхами, якщо тільки вони не стосуються мене особисто, але й тоді теж. Я нарешті навчився прощати все і всім. Не треба чекати від людей занадто багато чого. Будь вдячний за гарне звернення, але не нарікай на погане.» [6:56]
У критиків були причини не любити митця. Ось як про це говорить дослідник В. Скороденко: «Справа полягала не в тому про що він писав, писав він про багато речей. І навіть не в тому, що він знущався над офіційно виголошеними постановами, клеймував суспільні виразки і сміявся над індивідуальними недоліками, цим займались і до нього. Все полягало в тому як це робив Моем. Стримано. Незворушно. Невимушено. Тонко. З убивчою іронією. Не даючи поблажки і собі самому, ким би не виступало його alter ego» [11:6]
Тобто Моем не боявся писати правду, протистояти підсолодженим літературним образам, і якщо його недолюблювали, значить, в нього виходило бути вірним власному принципу достовірності. Адже ніхто не був радий дійти до висновку що якщо навіть автор відмовляється морально засуджувати життя, пропагандуючи тим самим, що він не кращий і не гірший за інших, значить всі люди такі. А оскільки кожен вважає, що те що описано в книзі його не стосується то важко прийняти авторську позицію.
Але час показав, що популярність С. Моема зростає з кожним роком і його твори все більше притягують увагу критиків, відгуки яких стають все позитивнішими, а аналіз творів глибшим. Науковець Іонкіс зазначає наступне: «Нині Моем визнаний у світі найбільш популярним англійським письменником після Діккенса. Проте в курсах англійської літератури і солідних академічних працях його співвітчизників, творчості Моема не приділяється заслуженої уваги. Він часто приховано полемізував з академічним літературознавством. Крім того, нечуваний комерційний успіх явно пошкодив його репутації в колах літературознавців академічної орієнтації. Зароблені пером чотири мільйони створили невидиму стіну між ним і його побратимами по ремеслу.» [3:46].
Тому можна зробити висновок, що в основу творчого методу лягло поєднання традицій класичного реалізму, які він доповнював власними поглядами сформованими під впливом таких течій як натуралізм та авангардизм. За реалістичність поглядів його й зневажали критики, але це не вплинуло на зростання популярності його творів.
1.3 Жанрова специфіка новел У.С. Моема
Уільям Сомерсет Моем був людиною самокритичною, він не підносив себе, роздумуючи що робить художника не просто майстром, а великим художником, майстром на всі часи. Сам був готовий задовольнятись званням професійного письменника без претензій, ось його слова: «в творах моїх нема І не може бути тієї теплоти, широкої людяності й душевної ясності, яку ми знаходимо лише у великих письменників.» [6:9].
Але попри все не брати до уваги глибину його творів неможливо. Говорити правду про те що знаєш було для нього основною творчою заповіддю. «Я завжди писав з живої натури. Пам'ятаю, як одного разу на заняттях з анатомії керівник запитав мене назву якогось нерва, і я не зміг відповісти. Він мені сказав, я став сперечатися, тому що нерв знаходився не там, де йому належало. Він же наполягав, що це той самий нерв, який я марно шукав. Я обурився такою ненормальністю, на що він з посмішкою зауважив, що в анатомії незвичайна скоріше норма. У той час це мене тільки розлютило, але слова його запали мені в пам'ять, а пізніше я прийшов до висновку, що їх можна віднести не тільки до анатомії, але і до людини взагалі. Норма – це те, що зустрічається лише зрідка. Норма – це ідеал. Це портрет, який складають з характерних рис окремих людей, але ж важко очікувати, що всі ці риси можуть з'єднатися в одній людині. Ось такі-то фальшиві портрети і беруть за зразок письменники, про яких я говорив, і від того, що вони беруть явища настільки виняткові, вони рідко досягають враження правди. Егоїзм і добросердечність, високі пориви та чуттєвість, марнославство, боязкість, безкорисливість, мужність, лінь, нервовість, впертість, невпевненість у собі – все це уживається в одній людині, не створюючи особливої дисгармонії. Знадобилося чимало часу, щоб переконати в цьому читача.» [6:45] – каже письменник.
Саме тому герой письменника не ідеальний багатоплановий, неординарність доль героїв, їх життя, є однією з основних рис його творів.
Також новелам притаманна нечітка композиція, іноді вони починаються з кульмінації, а іноді нею закінчуються («Дощ», «Джейн»). Їм властива психологічна напруга впродовж всього перебігу історії, читач не знає чого чекати від сюжету, адже кінцівка, найчастіше цілком непередбачувана. Але все ж автор дає можливість заглибитись у внутрішній світ своїх героїв завдяки деталям.
Моем був незвичним, він мав сміливість говорити про те про що інші вважали з краще мовчати: «Шкала цінностей Моема дійсно відрізнялася від загальновизнаної: наприклад він замірявся на родинні підвалини, традиції. Англійське прислів’я «у кожній сім’ї є свій скелет у шафі» він зробив підзаголовком до роману «Радощі життя», висловлюючи думку, що в кожній сім’ї є неприємна таємниця яку старанно приховують» [2:37].