Смекни!
smekni.com

Художньо-естетичні принципи в новелах Сомерсета Моема (стр. 3 из 5)

Невизначеним є жанр Моемівських, як він сам їх називав, «short stories». В сучасних рецензіях на його твори, використовується дві назви – оповідання та новела. Який же жанр влучніше відображатиме наповнення цих творів? В нашому дослідженні будемо використовувати термін новела, адже згідно з Літературознавчими словниками новела це – «невеликий прозовий епічний твір, в якому висвітлюється незвичайна подія або переживання, настрої персонажа; завершується несподіваним фіналом; має напружену дію. Новелі притаманні лаконізм, економність, точність зображально-виражальних засобів, її композиція може обмежуватись кульмінацією за усіченої зав’язки та розвитку дії…» [5:128]

А оповідання – «невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.
Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.)» [4:522]

Отже оповідання має чітку композицію чого може не мати новела і чого часто немає в малих прозових творах митця. В новелі персонажі як правило чітко сформовані, потрапили в незвичні обставини («Дощ»; «За годину до файв-о-клоку»), в оповіданні частіше зображується низка подій, або ж одна подія в житті людей в звичних для них умовах. Новелі притаманний психологізм, в оповіданні він присутній значно рідше.

В англійському варіанті книги підводячи підсумки Моем називає цей вид власної прози «short story» Отже можна сказати, що автор сам визначив жанр своїх творів, назвавши їх новелами, адже згідно з літературознавчою енциклопедією під. ред. Ю. Коваліва визначення «Short story» перекладається як новела. А також, якщо звернути увагу на нечітку композицію прози, внутрішній конфлікт головних героїв, і часто несподіваний фінал, легко дійти до висновку і відповісти на поставлене нами раніше запитання про жанр яким доцільніше називати малі прозові твори У.С. Моема. хоч часто можна зустріти термін оповідання, коли йдеться про його твори, але це можна трактувати як невірний переклад, недослідженість новел, або ж ототожнення оповідання з новелою.

Моему властиве парадоксальне поєднання речей які важко з’єднати, різка іронія. Він і сам був певною мірою гармонійним поєднанням непоєднуваного, скептик який вважав що люди його не цікавлять, він завжди ставив добро і милосердя понад усе і болісно приймав критичні відгуки про власну творчість.

Варто чітко окреслити визначені нами принципи новел: нечітка композиція, стислість, звернення до деталей, психологізм.

2. Характеристика основних художньо-естетичних принципів в новелах У.С. Моема

2.1 Художні орієнтири Моема-новеліста

Що ж дало змогу Моему завоювати не лише популярність але й визнання як майстра короткої розповіді?

Ось що пишуть англійські дослідники його праць Anthony Curtis та John Whitehead в своїй книзі «Maugham knows how to plan a story and carry it through. Competence is the word. His style is without a trace of imaginative beauty. His tone of writing is clear, cold, charmless,proficient; it is an occasional glitter of wit, or the salt taste of irony» [12:194] (Моем знає, як планувати історію і довести її до кінця. Компетентність його в слові. Його стиль без сліду творчої краси. Його тон – ясний, холодний, грубий, вправний, є випадковим блиском дотепності, або солоним смаком іронії)

Історія автора стисла, як у А. Чехова, іноді екзотична як у Кіплінга, подекуди навіть пригодницька як у Р.Л. Стівенсона та Д. Конрада.

Особливість новел У.С. Моема полягає в присутності глибокого психологізму поєднаного з гостросюжетністю розповіді. В умінні поєднати дію, що динамічно розвивається і спостереження характерів героїв.

Бути цікавим без чудернацько-фантастичного, створювати захоплюючі історії, лишаючись вірним життю. Це було, ще однією з заповідей Моема, яка стосувалась саме короткої прози: «Вивчення характеру – моя спеціальність». [9:469]

«…я ж як не як реаліст і в своїх творах стараюсь бути вірним життю. Я ретельно уникаю всього чудернацького і фантастичного – так як і письменницького свавілля» [9:469]

У цих виразах дуже точно виділені ті принципи які сповідував Моем.

В своїй книзі «Підводячи підсумки» Моем говорить, що найбільше імпонують йому такі ж зразки малої прози як і його. І приводить вираз Е. По, говорячи, що саме «батько детективу» найкраще сформулював закони побудови коротких історій. Підсумовуючи написане Едгаром По, Моем каже: «не важко побачити що хороша новела, на думку По, – це літературний твір, що розповідає про певний ізольований епізод, реальний або спіритуальний, такий, який можна прочитати за один раз; оригінальний, яскравий, він повинен хвилювати і вражати, і, головне, рухатись по прямій, від експозиції до кінцівки» [6:391]

З цієї ж автобіографічної праці ми дізнаємось що ідею «екзотичних» сюжетів Моем запозичує у Редьярда Кіплінга: «Він перший почав писати так звані «екзотичні» новели і відкрив перед письменниками нову тему. Я кажу про новели, дія яких відбувається в якій-небудь віддаленій місцевості, незнайомій більшості читачів. Автор показує, як впливає на білу людину життя на чужій землі, спілкування з людьми іншої раси, іншого кольору шкіри. Пізніше інші письменники трактували цю тему кожен по-своєму, але першим проклав слід по нововідкритій території Редьярд Кіплінг, і ніхто з його послідовників не описав її так романтично прекрасно, не представив так жваво й кольорово. Прийде час, коли окупація англійцями Індії стане древньою історією і втрата цих колосальних володінь буде порушувати не більше гіркоти, ніж втрата Нормандії і Аквітанії в давні століття. І тоді Редьярд Кіплінг зі своїми індійськими оповіданнями, «Книгою джунглів» і «Кімом» по праву займе в нашій великій англійській літературі почесне місце» [6:198]

В своїх публіцистичних працях автор розповідає про те що кожен письменник використовує прототипи: «Деякі автори стверджують, що їхні персонажі взагалі не мають жодних реальних прототипів. Думаю, що вони помиляються. Просто вони не дають собі уважно розглянути свої запаси спогадів та вражень, що послужили матеріалом для створення літературних образів, народжених, як їм здається, виключно їх фантазією. А якби придивилися трохи краще, напевно знайшли б якого-небудь знайомого, або зустрічного, або кілька знайомих і зустрічних, пам'ять про яких послужила їм відправною точкою при створенні того чи іншого персонажа – якщо, звичайно, він не взятий з прочитаної книги, що теж трапляється досить часто. Великі письменники минулого не робили таємниці з того, що їхні персонажі списані з реальних людей…Так що, схоже, явище це широко розповсюджене. Я б навіть сказав, що інакше й бути не може. Переваги такого способу написання твору очевидні. Набагато простіше створити пізнаваний образ, наділений певною індивідуальністю, маючи живу модель. Уява не може творити в порожнечі. Вона відштовхується від реальності. Якщо творчі здібності письменника порушено певною характерною особливістю людини (можливо, характерною тільки в очах письменника), а він спробує зобразити цю людину інакше, ніж його бачить, вийде фальш. Людина – це певна єдність, і якщо, ви зробите, скажімо, низького високим (наче б зростання не впливає на характер) або додасте йому риси дратівливості, тоді як в ньому помітні ознаки рівної вдачі, порушиться «гармонія достовірності», як вдало сказав одного разу Балтасар Граціан «Все це просто і ясно, проблема тільки в тому, що зачіпаються почуття.» [16]

Автор пояснює, що письменникові доводиться рахуватися з марнославством людського роду, з його схильністю до зловтіхи, цим самим ганебним і низьким гріхом. Люди з радістю впізнають в літературному герої свого знайомого, автор, можливо, його і в очі-то ніколи не бачив, а вони неодмінно побіжать до нього з книжкою, особливо якщо зображення невтішне.

Все ж найбільший вплив на творчість Моема, справили Гі де Мопассан та Антон Павлович Чехов. Можна зробити припущення що саме завдяки Мопассану автор звернувся до жанру новели. Адже у всіх своїх публіцистичних працях, які стосуються новел, він не забуває зазначити величезний внесок французького письменника в новелістику. «Один інтелігентний критик, начитаний, з тонким смаком, та ще добре знаючий життя, що нечасто буває з його побратимами по професії, вгледів в моїх новелах вплив Мопассана. І не дивно. Коли я був хлопчиськом, Мопассан вважався кращим новелістом Франції, і я жадібно читав його книги…до 18 років я перечитав усі його найкращі твори. І тому цілком природно, що, почавши в цьому віці сам складати розповіді, я мимоволі вибрав собі за зразок ці маленькі шедеври.» [16] І не зважаючи на недоліки, в його новелах Моем вбачає власний ідеал:«Він не аналізує характери. Не особливо цікавиться спонукальними мотивами. Його персонажі діють так чи інакше, а що ними рухає, він не знає. «Для мене психологія в романі чи оповіданні, пояснює він, – це зображення внутрішнього життя людини через її вчинки». І в результаті Мопассан спрощує характери, що для новели, можливо, і зручно, але якось не до кінця переконує. Досконалих письменників немає. Їх треба приймати разом з їх слабкостями, які часто є продовженням достоїнств. І спасибі потомству, що воно саме так і робить – користується тим, що є в письменника хорошого, і прощає погане.» [16]

Іншим письменником який теж відіграв не малу роль в становленні Сомерсета Моема як новеліста, був Чехов. «Насправді Чехов майстерно будує початки своїх оповідань. Він відразу ж, у двох-трьох рядках, точно і ясно викладає факти, безпомилково відчуваючи, які відомості повідомити читачеві, щоб дати йому чітке уявлення про дійових осіб і обставин. А ось Мопассан зазвичай починав з інтродукції, призначеної для того, щоб створити в читача потрібний умонастрій. Метод цей небезпечний, єдине його виправдання – успіх. Він може викликати нудьгу; може збити читача з пантелику, спочатку порушивши його інтерес до одних персонажів, а потім кинувши їх і звернувшись до інших в зовсім інших обставин. Чехов проповідував стислість змісту» [16] – написав Моем в своєму есе про власні новели.