Письменник-гуманіст осуджує тиранію шлюбних угод за принципом купівля-продажу. У його кримських новелах відсувається палкий протест проти дикості патріархальних традицій, проти російського становища жінки.
Новела «На камені» - класичний зразок імпресіонізму в українській літературі початку ХХ ст.,де Коцюбинський відтворив свої спогади про Крим. «Захоплений чудовою природою Причорномор’я та Криму, письменник шукає яскравих імпресіоністичних засобів письма, творить новаторські літературні пейзажі» [15, 45].
2.2 Концепція людини – відтворення внутрішнього світу героя через
сприйняття зовнішніх чинників
У новелі М. Коцюбинського «На камені» дуже яскраво представлені риси імпресіонізму. Характерною особливістю імпресіонізму, на відміну від реалізму, є творення образу не докладним описом, а декількома рисами, «мазками»; зацікавлення суб’єктивними враженнями персонажа тощо.
Новела яскраво розкриває основні особливості мистецької майстерності Коцюбинського і зокрема такі з них, як виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів, Письменник узагалі часто подає образи як живописець. Недаремно він свої новели іноді називає акварелями, образками, етюдами. «Новелу «На камені» М. Коцюбинський назвав аквареллю. У ній справді переважають зорові, «живописні» образи: картини моря й гір виразно і яскраво постають перед очима читача» [7, 7].
Звернення до засобів живопису в Коцюбинського цілком природне. Знайомі часто чули від Михайла Михайловича, що він дуже любить малювати. Саме тому описи природи в новелах Коцюбинського вражають своєю кольоровістю, барвистістю і красою.
Не можна не помітити опис бурі на морі на початку твору: «Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною. Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега… Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких берегових скель. Припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега, падали на пісок і розбивались на білу піну» [8, 184]. Ми бачимо, що море зображено у русі. Спочатку воно хвилювалось, а потім вже потемніло.
Коцюбинський ніби розсипає кольорові епітети – синє, зеленкувате, біла, потемніле і таке інше. Порівняння також узято із зорових вражень – човен, як риба; хвилі, мов брили зеленкуватого скла, тощо.
Взагалі, у новелі чітко простежується зміна кольору моря («ясна блакить» - хвилі спіненого моря, що ставали, «мов брили зеленкуватого скла» - «ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини», вливалось у «радісний усміх моря») виступає як супровідна мелодія трагічної історії двох закоханих.
Зображення моря у русі можна побачити, стежачи за текстом. Спочатку воно хвилювалось, потемніло, а потім: «Монотонний, ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і коротке, як далекий стріл гармати… Розгадане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі, по яких потому стікали патьоки брудної з піною води» [8, 185]. Навіть сам автор каже, що «море йшло»: «Каламутне море скаженіло, вже не хвилі, а буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких з луском одривалися довгі китиці піни і злітали догори» [8, 186].
Те, що природа не стоїть на місці та знаходиться у постійному русі, можна простежити на прикладі зображення у творі сонця. «Сонце часом спускало з-за хмар у імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток – і вони перетинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях» [8, 186]. М. Коцюбинський велику увагу приділяв зображенням сонця у творчості. «Сонце в його творах – не тільки земне світило – джерело розквіту природи, а й – що в літературі значніше і важливіше – символ життя, любові, щастя, безсмертя» [15, 46].
Слід звернути увагу, що «в образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно переможною нотою ствердження» [8, 191].
В цьому випадку Михайло Михайлович підкреслює драматизм життя персонажів. Ми бачимо, що спочатку «сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли» [8. 191]. Отже, цим письменник показує, що конфлікт починає зав’язуватись. А вже під час переслідування Фатьми і Алі татарами, ми бачимо, що «сонце вже показалось і пекло камінь» [8, 193]. Зображення сонця у такому світлі наголошує на трагічний кінець твору, у цей момент охоплює хвилювання та зацікавленість.
У кінці новели природа закінчила свій рух: «море змивалось з сонцем в радісний усміх, що досягав аж так далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси – до сірих нагрітих громад яйли. Все осміхалося» [8, 196]. Такий кінець новели постає перед читачем.
Багатство кольорів, пластика образів, широке застосування деталей – все це допомагає розкрити психологію персонажа. У новелі й справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря й гір, напівекзотична для українського читача природа постають у нашій уяві.
У результаті ми бачимо картину, немов намальовану пензлем художника-живописця. На тлі неспокійного моря письменник подає образ Алі, теж зітканий із яскравих фарб: «його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та синій куртці, здоровий засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі блакитного моря» [8, 184].
Зорові образи часто перепліталися зі звуковими: описуючи гру Алі, письменник усю розповідь насичує мелодією зурни «Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висипали над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумлінними, хапаючими за серце звуками» [8, 189]. Гра її, одноманітна, сумна, сплітається з почуттями Фатьми, її думками, тугою, душевним болем, надіями: «Зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти…» [8, 189]. Ритм розповіді в цьому місці твору відповідає ритму гри зурни. Отже, письменник ставить на перший план усе-таки душевні переживання своїх героїв.
У новелі пейзаж органічно пов’язаний з подіями. Картини природи створюють настрій, співзвучний психологічному станові персонажів або ж контрастний до нього. Героїня твору – Фатьма жила в далекому гірському селі: «Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря». [8, 189]. Чоловік її, різник, заплатив батькові більше ніж могли дати свої парубки, і забрав у своє село, де не було родини, подруг, близьких людей, не було навіть звідти доріг.
Молода жінка часто стояла під одиноким деревом, з надією вдивляючись у рідну гірську долину, сподіваючись на визволення. Але якщо дерево змогло пустити корені на голому кам’яному даху, то Фатьма так і не прижилася в цій людській пустелі. Їй усе тут ненависне – і чоловік, і скелі, і море, яке безроздільно панує над людьми: «Тут тільки море, скрізь море, вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати… Навіть в хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся… Воно скрізь, воно дивиться на неї» [8, 190]. Цей малюнок якнайкраще розкриває психічний стан Фатьми, її нудьгу й тугу, безвихідність становища, адже вона продана рабиня. Відношення чоловіка Фатьми до неї яскраво характеризують слова з новели: «Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким, скрипучим голосом, коротко і владно, як пан служебці…» [8, 188]. А море ніби ще більше сприяє безвихідності Фатьми, бо закриває їй дорогу й не хоче допустити до села Алі, відкидаючи назад його човен. А потім воно й Алі зробило бранцем голих, сірих скель, розколовши човен, на якому він приплив сюди: «Раптом татари почули тріск… То сильна хвиля підхопила човен і кинула їй на палю… у човні була діра» [8, 186].
«Каламутне море скаженіло», ревіло, немов віщувало майбутню драму. В уяві Фатьми це величезне чудовисько було спільником ненависного їй чоловіка. І, навпаки, коли загинули закохані, воно стало лагідним і спокійним, «змивалося з сонцем в радісний успіх», неначе святкувало перемогу.
У новелі «На камені» Коцюбинський звернувся до теми викриття родинного деспотизму, старих патріархальних звичаїв, що перешкоджають розвиткові особистості. Вони уособлюються в образі чогось камінного, незворушного, жорстокого: «Татарське село здавалось грудою дикого каміння».
Молода татарка Фатьма, ставши дружиною старого різника Мемета, намагається чинити опір патріархальним традиціям, хатньому деспотизмові. Покохавши молодого наймита – данагалака Алі, вона тікає з ним в гори. Та доля немилосердна до закоханих і вони заблукали й стали легкою здобиччю Мемета й татар: «Алі й Фатьма були тут людьми чужими. Не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті – і на це рахувала погоня» [8, 193]. Не бажаючи повертатися до чоловіка, красуня Фатьма покінчила життя самогубством, Алі загинув під ножем різника-ревнивця.
Герої новели Фатьма та Алі були чужими серед каміння байдужості, зла, безнадії. Ніби дві зірки засвітилися вони в цьому ворожому світі та й згасли, залишивши по собі болючий спогад. Автор симпатизує своїм героям, порівнюючи Фатьму з «весняним кущем», Алі – з «молодим кипарисом», «молодим орлом», який «здавався на тлі неба велетнем».
Звернемо увагу на те, як сприйняли спробу закоханих вирватися на волю недавні «друзі» Алі, ті, що слухали його музику й пили з ним каву. Вони всі об’єдналися проти Фатьми і Алі: «Усіх… Єднало тепер почуття образи. Зачеплене було не тільки Меметова честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана!» [8, 192].
Цей похід роду, що виборює свою так звану честь, є страшним і смішним водночас. Автор порівнює переслідувачів з мандрівними мурахами. Їхні обличчя «червоні й упрілі», «запеклість випирала їм з лоба очі», а супроводжували нестерпна спека та отруйний молочай.