Смекни!
smekni.com

Приватизація громадянами земельних ділянок (стр. 2 из 7)

Проте, практично, норми на той час нового ЗК України ініціюювали і стимулю­вали проведення земельної реформи шляхом перерозподілу мо­нопольної державної земельної власності, розширення сфери приватної і колективної власності на землю, збільшення числа форм права землекористування юридичними особами і грома­дянами.

Потім світ побачив Декрет Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок”, яким уточнювалися терміни приватизації землі, водночас дозволялося продавати присадибні, дачні, гаражні ділянки та землю під будівництво.

Черговим кроком став указ Президента “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи”, виданий 10 листопада 1994 року.

Одним із сутнісних моментів, які законодавчо мали б обґрунтовувати процеси земельної приватизації, стало ухвалення відповідної статті в Конституції України. У ст. 14 Основного Закону України вказувалося, що “право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону”. Наступним документом у контексті земельної реформи, який викликав пристрасне обговорення та дискусії, став президентський указ від 3 грудня 1999 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”, який поставив на меті зрушити з місця це саме реформування земельних відносин “на засадах приватної власності”. Реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно мало бути проведене шляхом “забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності”.[8]

Водночас практика проведення земельної реформи вже виявила серйозні прогалини у правовому забезпеченні принципу соціальної справедливості при розподілі земель між працівниками деяких державних, колективних сільських господарств та іншим верствами населення, зокрема тими, хто проживає у міський поселеннях і бажає придбати землю у власність для різний господарських потреб. Прийнята Верховною Радою України постанова про земельну реформу від 18 грудня 1990 р. (з наступними змінами і допов­неннями) не забезпечила необхідних для проведення земель­ної реформи економічних, науково-технічних, методичних, організаційних і державно-правових гарантій. Не вирішила проблем і Концепція роздержав­лення та приватизації підприємств, землі й житлового фонду, схвалена Верховною Радою України у частині приватизації землі на підставі земельних бонів.

Приватизація, або процес трансформації знеосібленої власності (державної чи колективної) у приватну, важливий для сільського господарства України в двох основних аспектах:

- для посилення індивідуальної або групової мотивації власників у ефективному використанні ресурсів;

- для утворення підприємств нового типу, орієнтованих на ринкові відносини.

Стимульована сьогодні земельним законодавством приватизація земель має бути орієнтована насамперед на реальну безоплатну передачу частини земельних ділянок низь­корентабельних, економічно слабких сільськогосподарських підприємств з оперативним юридичним оформленням права ко­лективної або приватної власності на ці ділянки відповідним юридичним і фізичним особам з метою збільшення виробни­цтва сільськогосподарської продукції на засадах асоціювання сільськогосподарських виробників, розвитку селянських (фер­мерських) господарств, різноманітних форм використання зе­мель особистих підсобних господарств, присадибних ділянок, дач, садів.

У спеціальній, зокрема юридичній, літературі, серед прак­тиків і на інших рівнях правової свідомості поширена думка, що земельна реформа передбачає тільки приватизацію земель. Проте, як випливає з Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. (з наступними змінами і доповненнями), зе­мельна реформа спрямована на перерозподіл земель з одно­часною передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з ме­тою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної еконо­міки, раціонального використання і охорони земель. В цьому плані земельна реформа розглядається як складова частина економічної реформи у зв’язку з переходом економіки України до ринкових відносин.

Станом на початок 2000 р. майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни. В основному завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали близько 11 млн. громадян. Отже, можна стверджувати: зроблено перший вагомий крок до реалізації кінцевої мети земельної реформи – безоплатної передачі землі у власність тим, хто на ній працює, формування платних орендних відносин і ринку землі.[9]

Станом на перше 1 січня 2001 року в населення Львівської області перебувало:

-Землі приватизовані населенням – 542,8 тис. га. сільськогосподарських угідь, що збільшилися на 150,6 тис. га;

-Землі під особистими колишніми підсобними господарствами – 183,2 тис. га;

-Колективне садівництво – 9 тис. га;

-Приватизовані колективні городи – 29,9 тис. га;

2. Поняття приватизації земель

За своєю суттю приватизація - це процес перетворення у приватну вла­сність будь-якої іншої форми власності (як державної, так і колективної) або рух через послідовну зміну форм господарювання від державної власності до приватної. Приватизація - складова роздержавлення, що полягає у переході об’єктів державної власності у приватну і колективну форми власності. Приватизація - складний і неоднозначний процес, який має бути забезпечений відповідною законодавчою базою. Приватизація в Україні здійснюється на основі законів і постанов, прийнятих Верховною Радою України, а також указів Президента України.

Провідне місце в реформуванні земельних правовідносин посідає приватизація земель.

Жоден із зазначених вище нормативних актів не дав чіткого визначення процесів роздержавлення та приватизації земель. Це створило ситуацію, коли по-різному здійснюються не тільки наукові, але й практичні (в тому числі нормативно-правові) тлумачення них процесів. Так, зокрема, з пп. 3 та 5 Постанови Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію земель» випливає, що роздержавлення — це процес передачі земель у колективну власність сільськогосподарських підприємств, а приватизація — це передача цих же земель у приватну власність їх членів. Термін «роздержавлення», будучи запозиченим із процесу приватизації майна державних підприємств (де він, до речі, мав інше значення, а саме — об'єднував два етапи демонополізації державної власності: корпоратизацію та приватизацію майна державних підприємств), набув, таким чином, обмеженого значення, хоча навіть з термінологічної точки зору роздержавлення мало б означати перехід земель державної власності в інші форми власності. Такий підхід до розуміння терміна «роздержавлення земель сільсько­господарського призначення» підтримувався і у юридичній літературі.[10]

Визначення приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій як передача їх із державної власності у приватну власність громадян можна було б вважати правильним, якби не встановлений законодавством механізм її здійснення. Він передбачає не безпосередню передачу земель у приватну власність громадян, а включає такі етапи:

1) роздержавлення земель сільськогосподарських підприємств і організацій;

2) паювання земель сільськогосподарських підприємств і організацій;

3) виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).[11]

Отже, терміни «роздержавлення» і «приватизація» земель згідно з чинним законодавством у сфері земельної реформи набули співвідношення як частина і ціле, тобто роздержавлення, яке за змістом є категорією більш широкою, стало етапом приватизації земель сільськогоспо­дарських підприємств і організації.[12]

Чинне законодавство не обмежує приватизацію лише передачею у колективну і приватну власність земель сільськогосподарських підприємств і організації. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» (п. 1—2) розуміє під нею передачу земельних ділянок громадянам України, наданих їм для ведення особистого підсоб­ного господарства, будівництва і обслуговування житлових будинків і господарських будівель (присадибні ділянки), садівництва, дачного і гаражного будівництва, — безоплатно один раз, про що обов'язково робиться місцевими радами відмітка у паспорті або документі, що його замінює.

В той же час приватизацією, по суті, є передача земель державної власності громадянам України із земель запасу та інших передбачених законом джерел (наприклад, резервного фонду).

Однією з характерних ознак цього процесу є безоплатність відчуження земель державної форми власності, а також особлива підстава виникнення відносин власності на землю — юридичний склад, що включає прийняття рішення радою або уповноваженим нею органом про передачу земельної ділянки у приватну власність, відведення її в натурі (на місцевості), видача та реєстрація державного акта на право приватної власності на землю.