Смекни!
smekni.com

Історія застосування фізичних вправ та масажу як передумов виникнення механотерапії (стр. 3 из 8)

Рис. 2. Апарат Герца для згинання і розгинання руки в променево зап'ясному суглобі

М. Крукенберг (німецький лікар, що працював у другій половині XІ століття) ввів апарати для сприятливих рухів з маятниками, причому маятники були різної довжини й обтяжувалися вантажем.

М. Крукенберг, що застосовував переносні апарати для пальцевих, променево-зап`ястного і ліктьового суглобів, розробив для всіх маятникових апаратів нерухомі штативи; у більшості його апаратів улаштовані підшипники. Крукенбергівські апарати застосовувалися для впливу на найрізноманітніші суглоби.

У Польщі, у Кракові, хірург Людвіг Бирковський організував у 1837 р. гімнастико-ортопедичну установу, а через 4 роки подібний заклад відкрив у Познані Теофіл Матецький. У 1866 р. у Польщі вийшов працю И. Вагнера "Гімнастика домашня". Ця праця була так популярна, що витримала підряд 3 видання. У 1901 р. А. М. Габричевський, доцент хірургії ортопедії, відкрив у Львові ортопедичну установу, де проводили лікування рухом, у тому числі і за допомогою механотерапевтичних апаратів. У більшості госпіталів і клінік Польщі, починаючи з 1930 р., була введена лікувальна гімнастика як один з найважливіших терапевтичних засобів. Піонером і творцем реабілітації за допомогою кінезотерапії (лікування рухом) у Польщі вважається професор В. Дега. З 1960 р. у Познані, потім у Варшаві утворені кафедри медичної реабілітації; обидві кафедри належать до Медичної академії і здійснюють наукову, педагогічну і лікувальну роботу в області реабілітації, у тому числі за допомогою кінезотерапії.

1.3.2 Розвиток механотерапії в Росії

У Росії, починаючи із середини минулого сторіччя, також мало місце захоплення механотерапією, викликаної до життя бурхливим розвитком механіки. Спочатку були відкриті цандеровські механолікувальні інститути в Петербурзі, потім у Москві, Києві, Одесі, Ризі, Миколаєві, а з 1897 р. на Есентукському курорті й ін. Вже в той час передові російські лікарі [Брейтман М. Я., 1903; Ефрусі І. І., 1907; Янченко А. І., 1909, і ін.] звертали увагу медиків і громадськості на необхідність продуманого, раціонального використання механотерапевтичних апаратів (снарядів), указували, що апаратами треба користуватися тільки в тих випадках, коли в них виникає необхідність. Призначення снарядів, на думку цих лікарів, поглиблює дія гімнастичних вправ, а також диференційовано (локалізовано) впливає на організм.

Згадані вище автори розробили методику застосування механотерапії, показання і протипоказання до неї, звертаючи увагу на необхідність застосування елементів медичного контролю при використанні механотерапевтичних апаратів (контроль за станом пульсу і подиху до і після занять). На їхню думку, механотерапію необхідно застосовувати при всіх пороках клапанів серця для поліпшення компенсації, при хронічному міокардиті; у дитят-підлітків; з метою профілактики рухової недостатності в осіб, що ведуть сидячий або одноманітний спосіб життя (чиновники, учителі); цандеровська гімнастика служила для попередження тих хворобливих проявів, що нерозривно зв'язані зі старістю. Російські лікарі рекомендували перед тим, як застосувати той або інший механотерапевтичний апарат, спочатку прийняти протягом 0,5-1 год. місцеву або загальну ванну в 28-30° Реомюра (35-37,5° Цельсия), а потім підлягаюча лікуванню кінцівка масажується в продовження 10-15 хв. Апарати застосовували, по-перше, для заміни пасивних рухів, коли, наприклад, було потрібно зробити сильне розтягання анкілотичних рубцевих перемичок і зрощень, а по-друге, для зміцнення мускулатури.

Рис. 3. Пристосування до рухів з опором для колінного суглоба

Передові російські лікарі, що застосовували апарати механотерапії ще на початку XX століття, прийшли до наступних важливих висновків [Заблудовський І. В. і ін., 1903]:

1. Початкове положення хворого повинне бути правильним. Апарат повинний бути улаштований таким чином, щоб початкове положення хворого було зручно і відповідало виконуваному рухові. Там, де важливо початкове положення хворого при рухах з опором при безпосередніх м'язових скороченнях (рухах), особливо доцільно повинні бути улаштовані опорне і фіксаційне пристосування, що спрямовані по можливості обмежити м'язові скорочення (мал. 3). Необхідно підкреслити цей важливий пункт, тому що він у недостатній мері приймається до уваги при виготовленні нових апаратів, видаваних за поліпшену конструкцію колишніх апаратів механотерапії.

2. Рух повинний бути правильним не тільки в анатомічному і фізіологічному, але й у лікувально-гімнастичному відношенні. Отже, апарати повинні бути побудовані так, щоб відповідні рухи були по можливості простіше: так, наприклад, апарат опору повинний бути улаштований тільки для роботи визначеної м'язової групи, що, звичайно, не заважає застосуванню того самого апарата для різних рухів, одного слідом за іншим.

3. Вплив повинний бути дозований і контрольований, а саме: опір при рухах з опором, амплітуда при сприятливих і пасивних рухах, сила впливу при маніпуляціях масажу.

4. Опір в апаратах з опором повинний видозмінюватися під час руху відповідно до законів механіки і фізіології. Для цього необхідно було досліджувати експериментально найбільшу силу, що розвивається в різних фазах при різних, що зустрічаються в лікувальній гімнастиці формах руху. Подібні дослідження проводилися також Крукенбергом і Герцом, але за таких умов досвіду, при яких результати не можна вважати достовірними.

З часом цандерівська механотерапія і її розвиток зайшли в тупик, оскільки механічні конструкції для розробки суглобів не могли задовольнити запитів клініки, що протестувала проти зведення складної біологічної потреби людини в рухах (кінезофілія) до простих механічних законів.

У методичних посібниках того часу по застосуванню механотерапії в основному описані і зображені лише апарати механотерапії, приведені вказівки до їх використання для відновлення функції суглобів при контрактурах. Усе-таки слід зазначити, що в літературі кінця XІ і початку XX століття приділялася велика увага механотерапії як методові, що має важливе значення при захворюваннях опорно-рухового апарата. Надалі її сталі застосовувати також при захворюваннях нервової системи. У цей період були початі спроби дозувати вправи на механотерапевтичних апаратах [Заблудовський І. В. і ін., 1903], однак спеціальних робіт, що обґрунтовують ці методичні вказівки, ще не було. Не було також чіткості і визначеності в механотерапевтичної термінології. Наприклад, у "Посібнику з механотерапії" К. Г. Соловйова (1916) дві частини присвячені масажеві і лікарській гімнастиці і немає опису механотерапії.

1.3.3.Етапність застосування механотерапії

На першому етапі (1917-1930 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в СРСР сталі застосовувати механотерапію при захворюваннях нервової системи, тоді ж уперше була відзначена її значна роль і підвищенні працездатності і відновленні працездатності в хворих людей. На початку другого етапу (1931-1941 р.) розвитку лікувальної фізичної культури в нашій країні з'явилися апарати конструкції Степанова, що застосовувалися для відновлення функцій уражених суглобів, але в цілому увага практичних лікарів і вчених до механотерапії зменшилося.

У третій період розвитку лікувальної фізичної культури (роки Великої Вітчизняної війни) механотерапія знову одержала широке поширення але всі евакогоспіталі. Вже в грудні 1942 р. на першій науковій конференції працівників евакогоспіталів Вірменської РСР (у м. Єревані) була організована виставка оригінальної апаратури по лікувальній фізичній культурі (портативний блоковий апарат, апарат полегшеної ходьби, універсальний ртутно-пневматичний динамометр і ін.). В ці роки з'явилася велика кількість наукових праць Давидов В. Г., 1942; Франфельд Я. А., 1942; Шехтман С. Г., 1945, і ін., що відбили ефективність застосування механотерапії в комплексному лікуванні поранених бійців Радянської Армії. При цьому автори особливо підкреслювали важливість систематичного, регулярного застосування процедур механотерапії. Немаловажним було і те, що вони вказували на необхідність комплексного застосування механотерапії з фізіобальнеотерапією Шехтман С. Г., 1945. З застосуванням механотерапії число хворих, що одержувала процедури лікувальної фізичної культури при найменшій втраті сил медичного персоналу, різко зросло.

С. Ф. Федоров (1946) вважав механотерапію обов'язковим компонентом комплексного лікування хворих з контрактурами суглобів. М. С. Певзнер (1955) з досить позитивними результатами застосовував механотерапію при поразці променевого нерва. Під її впливом відзначене поліпшення функції руки, зменшення згинальної контрактури, підвищення динамічної сили кисті.

В післявоєнні роки (четвертий етап розвитку лікувальної фізичної культури) механотерапії перестали приділяти увагу і, незважаючи на триваючий випуск апаратів механотерапії нашою промисловістю, їхнє використання в клініках різко скоротилося. Цей важливий метод лікування травматологічних і ортопедичних хворих незаслужено забули, що безумовно знижує цінність лікувальної фізичної культури Гандельсман А. Б., 1952; Минасян Г. А., 1966, 1969; Витенко П. П., 1971; Ніколаєнко Н. К.., 1972; Родіонова Н. З, 1972, і ін.

1.3.4 Особливості розвитку механотерапії в 70-х роках 20 ст

Однак у 70-х роках, особливо в зв'язку з досвідом радянської медицини в період Великої Вітчизняної війни, виник і зміцнився раціональний напрямок у використанні механотерапії в системі лікувальної фізичної культури, що цілком відповідає інтересам сучасної клініки. Цей напрямок полягає в тім, що при проведенні занять по лікувальній фізичній культурі апарати повинні бути завжди допоміжними і не повинні викликати насильницьких рухів, тобто бути добре керованими лікуючим лікарем і педагогом, що враховують індивідуальну реакцію організму хворого на запропоновану йому дозоване навантаження. Крім того, механотерапія повинна допомагати рішенню конкретних задач комплексного відбудовного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата і нервової системи.