регистрация / вход

Відносини Росії і США на сучасному етапі

Характеристика російсько-американських відносин у сфері економіки. Державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії. Стратегічне партнерство США та Росії. Особливості та аналіз воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією.

Дипломна робота

Тема: Відносини Росії і США на сучасному етапі

Зміст

Вступ

Розділ І Особливості відносин Росії та США в світовій економіці

1.1 Характеристика російсько-американських відносин у сфері економіки

1.2 Стратегічне партнерство США та Росії

1.3 Державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії

Розділ ІІ Характеристика політичних відносин між США та Росією

2.1 Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією

2.2 Аналіз політичних відносин США й Росії в світовій політиці

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми. Початок XXІ ст. характеризується динамічними змінами у світовій економіці й світогосподарських зв'язках: наростають процеси глобалізації й регіоналізації, підсилюють свій вплив ТНК, зміцнюють позиції Китаю, Індії, Бразилії, загострюються світові фінансові й енергетичні проблеми, не втрачають актуальності вже відомі глобальні виклики - демографічні, продовольчі, екологічні й інші.

У перше десятиліття нового століття Росія демонструє стабільно високі темпи економічного росту, ми перебороли затяжну кризу 90- х років і в ряді областей поступово відновлює раніше втрачені позиції. США, незважаючи на розширення економічного потенціалу ЄС і Японії, а також поява нових центрів сили, продовжують утримувати лідируючі позиції у світі по ключовим макро- економічних показниках. Разом з тим не можна не бачити й нових викликів, що встали перед США в XXІ ст.

На цьому тлі особливу актуальність здобуває питання про те, як складаються й будуть розвиватися в перспективі російсько-американські економічні відносини, наскільки велике їхній реальний потенціал і які існуючі обмежники?

В усі періоди відносин між Радянським Союзом (з 1992 р. - Росією) і США їхнього економічна тридцятилітній була найтіснішим образом зв'язана, а частіше прямо обумовлена рівнем і характером політичної взаємодії. Періоди потепління, наприклад після встановлення дипломатичних відносин, співробітництва в роки Другої світової війни, мирного співіснування кінця 50 - початку 60- х років, розрядки міжнародної напруженості 80-х, завжди супроводжували підйому торгово-економічних зв'язків. І, навпроти, загострення політичних відносин незмінно привело до стагнації або зменшенню обсягів взаємної торгівлі й інших форм економічних зв'язків. Такого роду залежності проявляються й у новітній історії наших двосторонніх відносин - на початку XXІ ст.

Разом з тим при всій залежності економічних і торговельних зв'язків від політичного впливу, безсумнівно і їх самостійне, цілком автономне значення для обох держав. Хоча в силу ряду об'єктивних обставин для Росії й США воно різне, потенціал цих відносин досить великий і явно недовикористовується обома сторонами, що завдає чималої шкоди їхньому господарському розвитку.

Метою дослідження є узагальнюючий аналіз російсько-американських відносин в контексті становлення нової структури європейсько-американських стосунків та безпеки.

У відповідності до зазначеної мети визначено наступні дослідницькі завдання:

- охарактеризувати особливості відносин Росії та США в світовій економіці;

- дослідити тенденції російсько-американських відносин у сфері економіки;

- розглянути стратегічне партнерство США та Росії ;

- проаналізувати державні соціально-економічні пріоритети: досвід США й інтереси Росії;

- проаналізувати роль і значення НАТО у ситуації, що склалася на європейському континенті у сфері безпеки внаслідок руйнування біполярної системи наприкінці 1980-х-початку 1990-х років з точки зору провідних країн світу;

- провести порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-тих років з метою виявлення загальних рис і відмінностей, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу;

- показати еволюцію поглядів представників російської політичної еліти на проблему розширення зони відповідальності НАТО і повноважень альянсу, що вийшли за рамки оборонних завдань;

- визначити основні інтереси США і Росії в питаннях розбудови системи європейської безпеки;

- дослідити міжгосподарські позиції й перспективи економічних відносин Росії та США;

- визначити роль США й Росія у світових інвестиційних процесах .

Об’єктом дослідження є російсько-американські відносини 1990-х – поч. 2000-х років в контексті нової ситуації у сфері безпеки в Європі після закінчення “холодної війни”.

Предметомдослідження є особливості системи російсько-американських відносин протягом зазначеного періоду.

Хронологічні рамки дослідження. Робота охоплює період з 1990-х і до початку 2009 року. Нижня межа обумовлена такими знаковими історичними подіями, як прийняття Лондонської декларації НАТО з програмою заходів щодо розширення військово-політичного співробітництва із країнами Організації Варшавського договору, ухвалення “Паризької Хартії нової Європи”, першого багатостороннього документу прийнятого Нарадою з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), що оголосив закінчення “холодної війни” та початок нової ери співробітництва. Знаковим моментом цього періоду став розпад СРСР та руйнування системи інститутів країн соціалістичного простору: ОВД, РЕВ тощо. Ці події визначили новий характер міжнародних відносин і заклали підвалини нового світового устрою.

Вибір верхньої межі обумовлено появою нових загроз та викликів міжнародній безпеці на початку ХХІ століття, найяскравішим прикладом чого стали терористичні атаки проти США 11 вересня 2001 року, що істотним чином змінило розстановку сил у світі і, зокрема, у Європі.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є фундаментальні основи наукового аналізу – принципи історизму, наукової об’єктивності, системності і цілісності, конкретизації, прогнозування.

Принцип історизму дозволяє досліджувати питання ролі російсько-американських відносинах у процесі їх розвитку, у зв’язку із конкретними умовами та динамікою міжнародної ситуації протягом зазначеного періоду.

Системний (комплексний) підхід передбачає врахування усієї різноманітності факторів, які вплинули на розвиток російсько-американських відносин в контексті трансформації Північноатлантичного альянсу у конкретно-історичній обстановці 1990-х-початку 2000-х років.

Застосування компаративного методу дозволило здійснити порівняльний аналіз еволюції поглядів і пріоритетів російських і американських політиків та виявити тенденції, які склали основи зовнішньополітичних курсів обох держав на європейському напрямі. Цей метод був також застосований при вивченні стратегічних концепцій США різних років, що дало можливість відстежити розвиток певних тенденцій та дати прогноз щодо подальших перспектив у системі російсько-американських відносин.

Застосування вищезазначених методів реалізовувалося через звернення як до загальнонаукових методів (логічного, аналізу, синтезу, системного підходу), так і до спеціально-історичних (порівняльний, хронологічний, ретроспективний).

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що в ньому на основі залучення і аналізу широкого кола джерел і літератури, здійснюється спроба комплексного розгляду питання взаємовідносин Росії і США, а також досліджуються перспективи взаємодії РФ і США з Північноатлантичним альянсом у нових геополітичних умовах початку ХХІ ст.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для подальших наукових розробок, пов’язаних із проблематикою російсько-американських відносин к. ХХ – поч. ХХІ ст. та розвитком європейських інтеграційних процесів.

Вивчення відповідного історичного досвіду є корисним в плані підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів для органів державної влади країни, що визначають характер зовнішньополітичного курсу як у площині євроатлантичної інтеграції, так і на двосторонньому рівні.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів (які поділяються на підрозділи), загальних висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації складає 100 сторінок, список використаних джерел і літератури включає 42 найменувань.


Розділ І Особливості відносин Росії та США в світовій економіці

1.1 Характеристика російсько-американських відносин у сфері економіки

Характерна риса державного регулювання економіки початку XXI століття спрямована на все більш орієнтацію бюджету на рішення соціально-економічних завдань. Частка видатків федерального бюджету США на соціальні цілі, включаючи розвиток людського капіталу (утворення, охорона здоров'я), соціальне страхування й допомогу перевищила в 2005 р. 60%; частка таких видатків у консолідованому бюджеті ще вище. Згадане протиріччя між соціальною орієнтацією бюджету й загальної досить низкою часток перерозподілу національного доходу як через федеральний, так і консолідований бюджет насправді відображає досягнення якогось оптимуму між економічними й соціальними цілями макроекономічної політики й шляхами їхньої реалізації - використанням насамперед ринкових механізмів для створення ВВП і соціальною відповідальністю держави за виробництво суспільних благ і активних заходів для їхнього забезпечення.

В 2006 р. США посідали перше місце у світі по обсязі номінального ВВП (більше 13 трлн. дол.) і третє - по ВВП на душу населення (44 тис. дол. -після Люксембургу й Норвегії) . У темпах росту ВВП (в 2005 і 2006 р. - на рівні 3.1%) Сполучені Штати хоча й поступаються швидкоростучим новим ринковим економікам – Китаю , Індії, Бразилії (8-10%) і Росії (6-7%), але помітно випереджають показники Західної Європи і Японії (1-1.5%). При гігантській величині американського ВВП це збільшує кількісний розрив у масштабах економік між США і їхніми традиційними партнерами-конкурентами.

Разом з тим ряд держав по основних кількісних параметрах (частка в загальносвітовому ВВП, у міжнародній торгівлі й ін.) швидко поліпшує свої світогосподарські позиції. Це насамперед країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, КНР), країни Південно-Східної Азії, не-які малі держави, що успішно розвиваються, Східної Європи. Зокрема, що стосується РФ, то в 2006 р. по номінальному обсязі ВВП, розрахованому виходячи з обмінних курсів валют, вона перебувала лише на 16-м місці (близько 1 трлн. дол.), при перерахуванні ж по ППС (більше 1.7 трлн. дол.) вийшла на 10-е місце у світі, а в 2007 р., за попередніми оцінками, - на 7-е місце у світі. Правда, по показнику ВВП на душу населення РФ усе ще значно відстає не тільки від розвинених, але й від багатьох країн,що розвиваються, займаючи 38-е місце в рейтингу.

Окремого розгляду вимагає такий важливий показник, як сукупність ресурсів - природних, трудових, науково-технічних, підприємницьких та ін., тридцятилітніх істотні елементи економічного потенціалу будь-якої країни. Відповідно до вузького визначення національного багатства (використовуваному в статистику національних рахунків більшості країн), у його склад включається тільки сукупність накопичених матеріальних благ, створених працею людей. Тобто з національного багатства країни виключаються природні ресурси й накопичений людський капітал. Відповідно до розширювальної трактового національного багатства, поділюваної багатьма економістами, у тому числі в Росії й США, ці елементи варто включати в розрахунок національного багатства, оскільки вони становлять важливу частину господарського потенціалу будь-якої держави. [1, c. 48-58]

Для США облік природних ресурсів і особливо людського капіталу й науково-технічного потенціалу як елементи національного багатства представляється особливо актуальним, оскільки по провідних ресурсних показниках ця країна як і раніше займає лідируючі позиції в сучасній світовій економіці. Так, по запасах вугілля вона перебуває на 1-м місці, природного газу - на 3-м, нафти - на 12-м, залізної руди - на 6-м, мідних руд - на 5-м, по земельних сільськогосподарських ресурсах - на 1-м, лісовим - на 4-м місці у світі. Цілим поруч корисних копалин США забезпечені недостатньо (або не забезпечені зовсім), але високий ступінь інтеграції у світову економіку й сильні позиції в зовнішній торгівлі дозволяють із успіхом компенсувати недостачу тих або інших ресурсів.

Росія забезпечена багатьма природними ресурсами значно краще, ніж США й інші країни миру. Відповідно до оцінок, у ній зосереджено 25% світових мінеральних ресурсів. По цілому ряді ресурсів ми займаємо лідируючі позиції у світі - 1-е місце по запасах і видобутку газу, 7-е - по запасах нафти ( 2-е - по видобутку), 3-е - по запасах вугілля, 4-е - по запасах металевих руд, 1-е - по лісових ресурсах. Незважаючи на те, що природні ресурси є важливим елементом національного багатства країни (при розширювальному його трактуванні), їхній достаток, як думають багато економістів, служить фактором однобічної сировинної орієнтації економіки Росії, перешкоджає диверсифікованості економіки й розвитку наукомісткого сектора. Для оцінки положення США й Росії у світовій економіці істотно більше важливе зіставлення їх науково-технічних і людських ресурсів.

США - безумовний науково-технічний лідер сучасного миру. В 2006 р. на наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки країна витратила 342 млрд. дол., що склало близько 40% сукупного показника найбільше

розвинених країн миру . Хоча по частці цих видатків у ВВП США перебувають тільки на 6-м місці у світі (2.6%), уступаючи Ізраїлю (4.9%), Швеції (4.3%), Фінляндії (3.5%), Японії (3.2%) і Ісландії (3.1%), абсолютний масштаб ресурсів, що направляються в науково-технічну сферу США, непорівнянний не тільки з жодною інший країною миру, але й із цілими інтеграційними об'єднаннями. На 65% ці видатки фінансуються приватним бізнесом, на 29% - федеральним і місцевим бюджетами, на 6% - університетами й неприбутковими організаціями. Про роль США у світовій науці свідчить, наприклад, той факт, що 44% всіх отриманих у світі Нобелівських премій у галузі науки, належать американським ученим.

У цей час науково-технічні ресурси - один із ключових факторів, що визначають рівень економічного розвитку країни і її перспектив. Саме він є, на наш погляд, що вирішує конкурентну перевагу США на багато років уперед.

У Росії наука усе ще перебуває в кризовому положенні. Ніколи друга (а по деяких галузях науки й перша) наукова держава миру втратила свої конкурентні переваги в цій області. Частка видатків на НІОКР ледь досягає 1.2% ВВП (по оцінці ОЕСР, близько 12 млрд. дол., або всього 0.6% загальносвітових видатків на науку), чисельність учених скорочується, престиж науки в суспільстві падає. Все це – наслідок непродуманої державної політики 90-х років, результатом якої стало вкрай низьке фінансування цієї найважливішої сфери діяльності.

Визначальне значення для реалізації економічного потенціалу й стійкого розвитку країни мають трудові ресурси, рівень їхнього утворення й кваліфікації.

В 2006 р. у США середня тривалість утворення становила майже 14 років - один з найбільш високих показників у світі. Більше 87% американців у віці 25 років і більше мають як мінімум закінчене середнє, а більше 29% - закінчене вище утворення. Видатки на вищу й середню освіту становлять близько 7.5% ВВП. Крім того, ще близько 2% ВВП іде на так зване утворення дорослих, тобто на професійну підготовку й перепідготовку. Усе більше важливу роль в економіці США здобуває охорона здоров'я, у значній мірі визначальне (поряд з утворенням) якість робочої сили й рівень життя в країні. Видатки на медичні послуги склали в 2006 р. майже 14% ВВП, а очікувана тривалість життя досягла майже 78 років (81 рік - для жінок і 75 років - для чоловіків). [15, c. 110-128]

Досить прогресивної є в США й структура зайнятості - ще один показник, що характеризує як якість трудових ресурсів, так і рівень економічного розвитку в цілому. На сферу послуг доводиться понад 75% всіх зайнятих в економіці (більше 100 млн. чоловік), на сферу матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство) - лише 25% (33.5 млн. чоловік).

Росія усе ще зберігає досить потужний трудовий і інтелектуальний потенціал. Частка осіб з вищим утворенням у РФ - більше 21%, хоча й нижче, ніж у США, є однієї з найвищих у світі, близько 65% громадян мають як мінімум закінчена середня освіта; досить висока й кваліфікаційний рівень кадрів. У цілому в прогресивному напрямку міняється галузева структура зайнятості - в 2006 р. у сфері послуг було зайнято вже більше 60% робочої сили. Разом з тим є й проблеми - у результаті перевищення смертності над народжуваністю скорочується чисельність населення, усе ще помітно нижче, ніж у розвинених країнах, середній рівень заробітної плати (близько 500 дол. в 2007 р.) , низка трудова етика.

По оцінках, саме науково-технічні ресурси й людський капітал є основою інтенсивного (на противагу екстенсивному) росту, визначаючи найважливіший показник рівня економічного розвитку будь-якої країни - ефективність суспільного виробництва. Мова йде про групу таких показників, як продуктивність праці, фондовіддача, капіталоємність, енерго- і матеріалоємність. По них США залишаються на першому місці у світі з досить більшим відривом від інших країн.

Згідно даним Міжнародної організації праці за 2007 р., США - безумовний лідер за рівнем продуктивності праці, причому їхній відрив від інших країн збільшується. При розрахунку по всій економіці (обсяг доданої вартості на один зайнятого) для США цей показник склав 63.9 тис. дол. Далі випливають (тис. дол.): Ірландія (55.9), Люксембург (55.6), Бельгія (55.2) і Франція (54.6) . Аналогічний показник на один зайнятого в Росії більш ніж в 5.5 рази нижче, ніж у США. Схожа картина спостерігається й за іншими показниками ефективності - фондовіддачі, фондоємності й т.д.

Високий рівень продуктивності праці в США обумовлений трьома основними факторами: поліпшенням структури капіталу й ростом фондовіддачі за рахунок впровадження нового, більше ефективного встаткування, ростом кваліфікації й утворення робочої сили, а також більшими масштабами управлінських і продуктових нововведень. По оцінках Бюро трудової статистики міністерства праці США, в 2000-2005 р. перший фактор сприяв росту продуктивності праці на 1.1 процентного пункту, другий - на 0.4, третій - на 1.9 п.п. (у сукупності -на3.4п.п.).

Картину економічного розвитку країни цікаво доповнити даними про рівень і якість життя населення. Якщо по традиційних індикаторах рівня життя - розміру доходів, структурі споживання - США перебувають серед лідерів, то по якості життя - очікуваної її тривалості, доступності утворення, диференціації доходів, доступності послуг охорони здоров'я - вони поступаються багатьом іншим розвиненим країнам. Так, по кумулятивному показнику якості життя - індексу розвитку людського потенціалу - Сполучені Штати в 2006 р. перебували на 8-му місці у світі, уступаючи таким країнам, як Норвегія, Ісландія, Австралія, Ірландія, Швеція, Канада і Японія (місце Росії в цьому списку з 177 країн - 65-е). Зрозуміло, 8-е місце - це непоганий результат. Разом з тим він відображає своєрідність американської соціально-економічної моделі, у якій пріоритет віддається ефективності на шкоду соціальної справедливості. Так, коефіцієнт Джині, що відображає ступінь соціальної нерівності, у США в 2005 р. становив 0.45, що в 1.5-2 рази вище, ніж у розвинених країнах Європи. Досить помітна соціально-майнова диференціація: доходи 5% родин з найбільш високими доходами майже в 7 разів перевищують доходи 20% родин з мінімальними доходами.

Як результат, у більше 12% американців рівень доходів нижче офіційного прожиткового мінімуму. Це найбільше помітно серед представників різних расових і етнічних меншостей - рівень доходів білих американців і вихідців з Азії в середньому значно вище рівня доходів іспаномовних груп і афроамериканців. Звідси нерівний доступ до вищого утворення й послуг охорони здоров'я. Усе більше актуальної стає для США проблема старіння населення: за прогнозами, в 2006 р. частка осіб старше 65 років досягне 20%, що викликає чималу напруженість у частині соціального страхування й пенсійного забезпечення (як очікується, уже в 2018 р. система соціального страхування стане дефіцитної).[23, c. 93-107]

У Росії ситуація в соціальній сфері поступово поліпшується, хоча нас важко порівнювати зі США й іншими розвиненими країнами - занадто велике наше відставання за рівнем життя й інших соціальних індикаторів. Показовим є, наприклад, рівень соціального розшарування населення: розрив у доходах 10% найбільш високоприбуткових груп населення й 10% з найбільш низькими доходами в 2006 р. перевищував у Росії 15 разів, а з урахуванням нелегальних доходів -35 разів.

Не тільки в соціальній сфері, але й далеко не по всіх макроекономічних показниках ситуація в США є позитивною. Серйозну проблему представляють дефіцити федерального бюджету, торговельного й платіжного балансів, що приводять до нагромадження державного боргу країни (65% ВВП в 2006 р.). Хоча дефіцит федерального бюджету демонструє тенденцію до скорочення (3.6% ВВП в 2004 р. і 1.9% в 2006 р.), дефіцитність торговельного й платіжного балансів продовжує збільшуватися, що вкрай ускладнює обслуговування державного боргу.

В 2007 р. у країні вибухнула криза системи іпотечного кредитування. Швидкий ріст обсягу неповернених кредитів на придбання нерухомості не тільки привів до дестабілізації національного фінансового ринку, але й під кінець року спровокував більше глобальну фінансову кризу. У багатьох провідних банків миру виникли серйозні проблеми з ліквідністю, відбувся різкий спад на фондових ринках.

Триваюче вже тривалий час зниження курсу долара відносно євро й інших світових валют дає чимало переваг американським експортерам, але одночасно підриває довіра іноземних інвесторів до американської валюти. Проте представляється, що ефективно функціонуюча модель ринку в сполученні із продуманим державним регулюванням дозволить США впоратися із проблемами й зберегти вектор стійкого соціально-економічного розвитку.

Що стосується макроекономічних перспектив Росії, те перед нею коштують набагато більше складні й важкі завдання. У першу чергу мова йде про переклад економіки з мінерально-сировинної моделі на модель інтенсивного наукомісткого розвитку. Країні потрібна модернізація всього технологічного парку промисловості, модернізація, а часто й створення багатьох базових ефективних ринкових інститутів, усілякий розвиток систем науки й утворення, підвищення рівня життя населення й розвиток соціальної сфери. Таким чином, перед Росією коштують завдання іншого порядку, зв'язані зі значним відставанням країни від більше розвинених держав миру. Однак потенціал Росії величезний. При збереженні високих темпів росту й розумної державної економічної політики перспективи її цілком сприятливі.

Констатуючи досить високу ефективність сучасного державного регулювання в США, необхідно відзначити його якісно нову рису - прагнення знайти оптимальну пропорцію між ринком і державним втручанням, незважаючи на розходження ідеологічних і політичних поглядів тієї або іншої американської адміністрації. Очевидно, що на початку XXI століття, незважаючи на триваючі політичні дискусії, які підкреслюють розходження між ліберальними й консервативними цінностями, у реальному житті спостерігається явне зближення соціально-економічної політики Демократичної й Республіканської партій США. З одного боку, республіканці відмовилися від багатьох, що здавались колись непорушними постулатів, орієнтованих на різке зменшення ролі держави в економіці й соціальній сфері, а з іншого боку - демократи взяли на озброєння чимало з концептуального арсеналу республіканців. Це відображається як у соціально-економічних платформах обох головних партій США на виборах 2000 і 2004 р., так і в практичній діяльності останніх демократичних і республіканських адміністрацій.[8, c.25-39]

Основні підходи Дж. Буша до соціально-економічної політики були чітко позначені ним ще під час першої президентської кампанії. Квінтесенцією їх було істотне зниження податків (як прибуткових індивідуальних, так і на прибутку корпорацій) і всіляке заохочення підприємництва. У більше широкому контексті економічна стратегія республіканців мало чим відрізнялася від економічних пріоритетів демократів. Підсумовуючи, її можна сформулювати в наступних основних пунктах:

1. Прискорення економічного росту за рахунок підтримки сприятливого підприємницького клімату, у тому числі за допомогою зниження податків, використання податкових пільг, активного маніпулювання інструментами грошово-кредитного регулювання;

2. Прискорення науково-технічного прогресу за рахунок активної інноваційної політики (знов-таки за допомогою податкових пільг і амортизаційної політики) і всілякої підтримки фундаментальної науки, включаючи масштабні державні інвестиції;

3. Здійснення масованих інвестицій в «людський капітал», тобто ріст державних видатків у сфері освіти, перепідготовки робочої сили й охорони здоров'я, а також заохочення видатків приватного сектора економіки на ці мети (не випадково, що видатки федерального бюджету на соціальні й економічні цілі, включаючи утворення й охорону здоров'я, перевищили 62% всіх бюджетних видатків, а їхня частка в консолідованому бюджеті ще вище);

4. Забезпечення соціальної функції держави через оптимізацію програм у сфері пенсійного й медичного страхування й допомоги, підтримка сімейних цінностей;

5. Нарощування позитивного ефекту від інтеграції американської економіки у світове господарство, від глобалізації світової економіки;

6. Поліпшення навколишнього природного середовища, удосконалювання екологічного регулювання, вироблення відповідної політики у зв'язку зі змінами світового клімату.

Це, так сказати, стратегічні цілі, які нерідко по тактичних міркуваннях формулюються інакше, маючи на меті, наприклад, підкреслити відмінності республіканської економічної програми від демократичної, відзначити певні досягнуті результати. Так, у ході передвиборної кампанії 2004 р. Дж. Буш підкреслював, що саме його економічна політика, і насамперед прийнятий закон про зниження податків на 1,35 трлн. дол. протягом 10 років, дозволили вивести країну з економічної кризи й надалі будуть стимулювати економічний ріст. Республіканці активно виступали за подальшу лібералізацію світової торгівлі (на практиці, щоправда, це далеко не завжди виконується), за широкий розвиток двосторонніх відносин США з іншими країнами, особливо в рамках НАФТА.

Нова економічна стратегія, сформульована в президентських посланнях до країни в 2005 і 2006 р., у бюджетних посланнях на 2006 і 2007 р., а також в економічній доповіді 2006 р., наголошує на наступних ключових напрямках:

- Продовжити зниження податків і політикові надання податкових пільг. Зокрема, президент пропонує зробити постійно діючим уведене в 2004 р. на строк до 2010 р. нове податкове законодавство. Воно передбачає четверте після приходу до влади республіканців зниження податків, звільнення від податків на вступ у шлюб, на дивіденди, збільшення доходу, що виключається з оподатковування, у зв'язку з народженням дитини.

- Провести реформу правоохоронної системи. Мова йде про необхідність спрощення, і головне, здешевлення системи відправлення правосуддя в США. Вартість судових розглядів, у тому числі й у сфері бізнесу, набагато перевищує аналогічні видатки в інших країнах.

- Продовжити реформу в сфері державного регламентування, маючи на увазі значно зменшити число адміністративних обмежень у сфері бізнесу. Своєю заслугою адміністрація Буша вважає зменшення росту чисельності всякого роду циркулярів і обов'язкових до виконання правил під час першого президентського строку на 75%.

- Скоротити ріст вартості медичних послуг у США, що негативно впливає на рівень життя й робить надання медичних послуг менш доступними. Особливо гостро проблеми медичного страхування коштують перед зайнятими в малому бізнесі, де підприємцям нелегко забезпечити страховкою своїх працівників. Пропонується ширше використовувати плани колективного медичного страхування, що здешевить вартість страховки для малого бізнесу.

- Підсилити інтеграцію американської економіки у світове господарство й одержати відповідні вигоди для країни (здешевлення споживаних продуктів, розширення експорту й створення нових робочих місць, залучення іноземних капіталовкладень). По розрахунках, скорочення зовнішньоторговельних бар'єрів на одну третину збільшить американський ВВП на 144 млрд. дол. у рік, а річний дохід середньої американської родини - на 7 тис. доларів.

- Удосконалювати енергосистему й енергопостачання в США. У цьому зв'язку необхідно продовжити реалізацію прийнятої в період першого президентського строку Дж. Буша-Молодшого всеосяжної національної енергетичної політики. Мова йде про поповнення стратегічних запасів нафти, прийнятті відповідного енергетичного законодавства, про фінансування наукових досліджень в області енергетики й т.д.

- Підсилити й розвити інноваційну політику. Запропоновано зробити постійно діючі податкові знижки на видатки в області НІОКР, передбачається збільшити в 2007 р. федеральні видатки на НІОКР до 137 млрд. дол., розширити дослідження в області нанотехнологій, інформаційних технологій, наукових і технологічних стандартів.

- Зміцнити державну політику по розвитку й поширенню приватної власності, при цьому пріоритет буде віддаватися поширенню власності серед представників етнічних і расових меншостей.[17, c. 45-52]

1.2 Стратегічне партнерство США та Росії

Нинішній рівень російсько-американських відносин можна охарактеризувати, як обмежене партнерство. У цьому немає нічого дивного або того, що шокує.

Американська зовнішньополітична традиція взагалі не знає такого феномена як партнерство між реально рівними. Весь досвід партнерства американської дипломатії увібрав у себе практику співробітництва із країнами, багаторазово більш слабкими, ніж самі США. Найяскравіші приклади партнерства США з Японією й Німеччиною пов'язані з повним розгромом цих країн у Другій світовій війні. Це було "партнерство з позицій переваги", що означає перерозподіл фінансового тягаря на користь союзників при безумовному лідерстві старшого партнера. Цю концепцію США намагаються застосувати й до Росії. Коли ж остання не погоджується зі статусом молодшого партнера, у США, за словами З.Бжезинського, задаються питанням, хто ж вона насправді - уже союзник, або клієнт, або просто ворог, що потерпів поразку?

Таким чином, партнерство в американському розумінні в жодному разі не означає рівноправності Росії у світовій політиці, а також її безперешкодної інтеграції в основні міжнародні політичні й економічні механізми й інститути. У найкращому разі ця концепція, що має для Росії буквальний характер, для США носить характер в основному декларативний (вербальний). У підсумку на словах США здійснюють "партнерські" відносини з Росією, на ділі ж проводять стару політику "балансу чинностей". Подібного роду подвійний стандарт і закладає міну під двосторонні відносини, будучи першоосновою періодичних криз, що поміняють чергову ейфорію.

З іншого боку, в американській традиції партнерство - це більше, ніж співробітництво. Для співробітництва досить збігу прагматичних інтересів. Наприклад, СРСР і США активно співпрацювали в роки холодної війни в таких найважливіших питаннях, як запобігання ядерної війни, контроль над озброєннями, нерозповсюдження ОМУ. Партнерство припускає іншу основу. Це або гомогенність (однорідність) суспільного устрою, або, принаймні, згода у фундаментальних принципах, що визначають внутрішню й зовнішню політику держав, що співпрацюють. Це збіг або близькість саме стратегічних інтересів геополітичного або економічного характеру. Це найтісніша взаємодія стратегічних союзників, що дозволяє координувати, погоджувати й виробляти загальну політику відносно третіх країн. Це, нарешті, високий рівень взаєморозуміння. Очевидно, що Росія й США перебувають лише на самому початку шляху до такого роду моделі взаємодії. Досягнуте до теперішнього часу практичне наповнення співробітництва між двома країнами ще далеко від справжнього партнерства, що припускає крім перерахованих умов ще й високу довірчість, а в деяких випадках і взаємодопомога. Директивні документи й практичні кроки США не дають підстав для висновку про те, що самі американці розглядають російсько-американські відносини як партнерські. Навпроти, у їхній зовнішній політиці відбувається певне зниження значимості російської складової.[12, c. 5-16]

Росія, на відміну від колишнього СРСР, не є більше наддержавою із глобальними інтересами, що перебувають у суперечності з інтересами США. Це нова країна, до того ж перебуває в процесі своєї самоідентифікації. В неї немає поки ні довгострокової стратегії розвитку, ні чітко регіональних інтересів, що розуміються. Майже всіх колишніх союзників СРСР Росія втратила. Немає в неї чіткого усвідомлення про те, хто є ними зараз.

Звичайно, стан "розпливчастості" національних інтересів Росії не може тривати вічно. Рано або пізно ці інтереси, а звідси - межі можливих поступок і компромісів з російської сторони, будуть ідентифіковані. Тоді будуть визначені й потенційні опоненти, і союзники, і друзі, і партнери. Тоді, імовірно, створяться якісно інші передумови для взаємодії зі США.

Від терміна "партнерство", можливо, взагалі варто було б відмовитися, замінивши його іншим, більш відповідним сформованим реальностям поняттям, наприклад "конструктивна (позитивна) взаємодія", якби він не вкоренився вже настільки міцно в політичному лексиконі. У всякому разі по обидва боки необхідно більш збалансоване взаємне сприйняття, засноване на почутті здорового глузду й тверезій оцінці реальності, перехід до прагматичної, спокійної і зваженої політики.

Крім того, було б важливо усунути в російсько-американських відносинах зайву декларативність і виключити постановку окремих свідомо нездійсненних завдань, невдалі спроби вирішити які здатні лише завдати шкоди інтересам Росії. У центрі роботи з американцями повинна бути лінія на розвиток рівноправної й взаємовигідної взаємодії зі США, на дотримання справедливого балансу інтересів і принципу взаємності. Ніж менш рівноправним воно буде, тим менше шансів воно має на виживання. У цьому змісті А.Козирєв у свій час серйозно підірвав його перспективи, оскільки погодився на залежну роль Росії. У результаті ідея партнерства з американцями в Росії багато в чому виявилася дискредитованою. Хотілося б сподіватися, що нинішні політики Росії не стануть повторювати цієї помилки.

Для того щоб побудувати партнерство, необхідно чітко представляти міру збігу національних інтересів Росії й США. Якщо відкинути риторику, то варто констатувати, що США виступають за таку політичну й економічну стабілізацію в країні, що забезпечувала б необоротність реформ і одночасно створювала б умови для майбутніх американських інвестицій у російську економіку. У Вашингтоні усвідомлюють небезпеку дезінтеграції Росії насамперед з погляду погрози поширення ядерної зброї й ракетних технологій (у випадку розпаду Росії ситуація тут стане незрівнянно більше небезпечна, ніж після розпаду СРСР) і тому зацікавлені в стабілізації ситуації на території колишнього СРСР. У цьому інтереси США й Росії збігаються, хоча Сполучені Штати об'єктивно не зацікавлені в збереженні за Росією - правонаступниці СРСР - ролі серйозного конкурента у світових справах. З іншого боку, інтересам Росії відповідає лінія на стримування імперських амбіцій США, протидія їхнім спробам забезпечити собі статус єдиної наддержави, закріплення у світовій політиці тенденції до формування багатополярного світу, в умовах якого при взаємному стримуванні основних центрів чинності Росія одержує набагато більше можливостей реалізації своїх інтересів у порівнянні з однополярним світом.

Довгостроковій конструктивній взаємодії між двома країнами сприяють і нові виклики міжнародної безпеки з боку інших держав, що претендують на підвищення свого статусу в ієрархії міжнародних відносин. В умовах світового порядку, що формується, при відсутності прямого конфлікту інтересів Росії й США в них є спільний інтерес у стримуванні інших центрів чинності й недопущенні виникнення нових наддержав. Уперше такого роду взаємодія була здійснена між СРСР і США в період вживання відповідних заходів на вторгнення Іраку в Кувейт. Сьогодні обидві країни керуються спільними інтересами у протидії міжнародному тероризму.

Нарешті, фундаментальною основою партнерства між Росією й США є спільна зацікавленість у формуванні стабільної й безпечної системи міжнародних відносин, а отже, у налагодженні силового керування процесами сучасного миру, у запобіганні й урегулюванні регіональних конфліктів.[36, c. 16-30]

Спроба встановити американський світовий порядок, у всякому разі на даному етапі, зазнала катастрофи. Такий порядок не має перспектив як безальтернативна тенденція світового розвитку. Подальші спроби його нав'язування миру зустрінуть ще більший опір з боку інших суб'єктів міжнародних відносин.

Основним плацдармом і ключовим регіоном світу, що визначає глобальну безпеку, залишається Євразія. Принципово важливе положення полягає в тому, що Росія як євразійська країна не може бути якимсь другорядним партнером, якщо від неї чекають діючої участі в боротьбі з міжнародним тероризмом на цьому найважливішому просторі.

Зараз важливо й можливо перевести російсько-американські відносини із площини "негативної взаємозалежності" у площину широкої спільної позитивної програми. Для цього варто було б зосередитися на реальних сферах взаємодії по стратегічних питаннях, що представляє довгостроковий взаємний інтерес для Росії й США. До таким, зокрема, крім боротьби з тероризмом відносяться: стратегічна стабільність, мирне освоєння космосу, нерозповсюдження ОМУ й коштів його доставки, контроль за поширенням звичайної зброї й "критичних" технологій, співробітництво з метою підключення до процесу скорочення й знищення озброєнь інших держав, насамперед ядерних, підтримка регіональної стабільності, запобігання й урегулювання конфліктів, військово-технічне й військово-технологічне співробітництво, роззброювання й контроль над озброєннями, співробітництво з питань екології, реформа ООН, спільна діяльність у боротьбі з міжнародними криміногенними структурами, включаючи наркомафію.

Крім спільних інтересів рівноправне партнерство має на увазі механізм консультацій при прийнятті рішень, а також органи постійної взаємодії на робочому рівні. У цьому зв'язку необхідно створювати серйозну інфраструктуру взаємодії, використовуючи зацікавленість США в рішенні перерахованих вище питань. Мається на увазі система різного роду погоджувальних комісій і підкомісій, комітетів, регулярних робочих зустрічей на всіх рівнях, що, як показує практика, виступає потужним регулятором партнерства усередині індустріального миру й одночасно його механізмом, що амортизує, що служить гарантією його міцності й навіть необоротності. Створення саме такого механізму сьогодні на порядку денному відносин Росії й США. Це завдання вимагає тривалої й кропіткої роботи, результати якої ніколи не будуть зовні виглядати настільки ж ефектно, як, наприклад, договори про роззброювання.

Темп, орієнтири й утримування російсько-американського партнерства як і раніше повинні задавати зустрічі у верхах. Протягом ряду років основним механізмом координації економічного співробітництва була Комісія по економічному й технологічному співробітництву під керівництвом голови уряду Росії й віце-президента США. Незважаючи на критику, що лунала на її адресу по обох сторони океану, вона діяла досить ефективно. Можливо, тому варто вернутися до практики функціонування подібного органа.

По цьому ж зразку можна було б створити комісію (комісії) міністрів закордонних справ і оборони як основи робочого механізму координації співробітництва у військово-політичній сфері.

Одночасно варто було б продовжувати налагоджувати контакти на рівні керівників інших федеральних відомств. Особливе значення в нинішніх умовах здобуває робоча взаємодія керівників спецслужб обох країн по протидії міжнародному тероризму. [7, c. 3-20]

Для експертного пророблення позицій до політичних переговорів доцільно використовувати міжвідомчу групу по стратегічній стабільності. Фахівці конкретного профілю могли б проводити окремі консультації.

Нарешті, важливо було б створити мережу робочих груп з питань двостороннього співробітництва, включаючи нерозповсюдження ядерної зброї, контроль над передачею зброї й технологій подвійного призначення, військово-технічне співробітництво, здійснення операцій по підтримці миру.

Більш ніж очевидна також тенденція закріплення економічної залежності Росії від США й небажання надати їй статус рівноправного партнера у світовій торгівлі й міжнародному поділі праці. Нерідко вживають спроби поставити Росію в підзвітне положення в областях, пов'язаних із забезпеченням безпеки, у тому числі в сфері миротворчої діяльності в зоні її життєво важливих інтересів, експорту озброєнь, виробництва матеріалів, що розщеплюються. Самі ж головне, американці всерйоз побоюються, що через якийсь час Росія може виявити активність в економічному зімкненні колишніх республік Радянського Союзу, що в остаточному підсумку приведе до відродження союзної держави майже в колишній якості. У Вашингтоні хотіли б бачити Росію в досить ослабленому виді, а не як світову державу, здатну конкурувати зі США в різних регіонах планети. У цьому зв'язку США додають, і зважаючи на все, і надалі будуть докладати зусиль для збереження на пострадянському просторі "геополітичного плюралізму", щоб не допустити відтворення наддержави світового значення з військово-економічним потенціалом, порівнянним з потенціалом колишнього СРСР.

Якщо ж говорити про Росію, то її не можуть улаштувати дії США, що підривають механізми колективної міжнародної безпеки. Очевидно, що Росія приєдналася до антитерористичної коаліції не з бажання догодити США й не для того, щоб одержати в обмін на це які-небудь політичні або матеріальні дивіденди, - верб цьому кардинальна відмінність її позиції від поводження деяких інших держав Центральної Азії. Ухваливши рішення щодо підтримці США, Росія керувалася насамперед своїми національними інтересами, що збіглися з інтересами США. Разом з тим у ході антитерористичної операції США чітко просигналізували, що ні СБ ООН, ні ОБСЄ, ні інші міжнародні організації, здатні забезпечити правову основу для чинених ними - нехай справедливих - дій, їм не потрібні. У результаті сьогодні увесь світ, включаючи арабський Схід, зайвий раз переконався в тім, що людство вступило в нове століття, у якому, як і раніше, що очолюють є не принципи розуму й гуманізму й навіть не норми міжнародного права, а фактор чинності, що робить мир ще більш тендітним і беззахисним.

На перший план російсько-американської взаємодії виходить сьогодні, зрозуміло, спільна протидія міжнародному тероризму. Міжнародний тероризм практично невразливий для сучасних методів ведення війни. Одноособові дії навіть такої потужної країни, як США, не вирішать проблему. Необхідний колективний орган, здатний оперативно й без шкоди для мирного цивільного населення знищувати гнізда терористів по всій планеті. Колегіальний шлях боротьби зі злом тероризму - єдино можливий і ефективний. Однак досвід останнього років показує, що існуючі міжнародні організації включаючи НАТО не здатні в чинність своєї забюрократизованості й неповороткості оперативно й ефективно реагувати на несподівані виклики в цій сфері. [19, c. 151-153]

Розгром світового терористичного центра, яким був талібський Афганістан, - звичайно, необхідна, але лише перша, початкова фаза загальносвітової антитерористичної боротьби. Представляється, що одночасно повинна здійснитися й друга фаза - фаза формування союзу з усіма конструктивними чинностями в ісламському світі, взаємодії з ним у справі руйнування всієї, насамперед військової й фінансової інфраструктури світового "ісламського інтернаціоналу" (не відношення, що має, до ісламу), запобігання подальшої радикалізації мусульман шляхом рівноправної взаємодії й співробітництва з ними. У цьому плані Росія має у своєму розпорядженні унікальний досвід, яким вона могла б поділитися зі США й з іншими членами антитерористичного альянсу. Можливо, це припускає створення спеціального двостороннього, а потім і багатобічного механізму.

Найважливішим напрямком двосторонньої взаємодії на майбутні роки буде залишатися співробітництво у військово-політичній області. Головне тут - домагатися усунення невідповідності між проголошеним стратегічним партнерством і збереженням моделі взаємного ядерного стримування у відносинах між двома державами, а в перспективі - досягнення дозованої взаємної керованості військових потенціалів, тобто надання взаємного впливу на напрямок оборонних зусиль обох сторін на ранніх етапах прийняття відповідних політичних рішень.

По оцінках ряду наших експертів, такі зміни військової політики Вашингтона безпосередньої погрози для національної безпеки Росії, у всякому разі на найближчі 10-15 років, аж до реального розгортання американцями стратегічної системи ПРО не представляють. Однак ці зміни, насамперед припинення дії Договору по ПРО, ставлять під сумнів весь міжнародний режим контролю над озброєннями й можуть викликати новий виток перегони озброєнь, дати додатковий імпульс процесу поширення ОМУ й коштів його доставки.

Тактична лінія Росії відносно дій США, як представляється, була вірною: керівництво Росії не вдарилося в паніку, не встало на шлях риторичних погроз і не заявило про прагнення змагатися зі США в області наступальних і оборонних озброєнь. Разом з тим очевидно й те, що зроблені американцями кроки ставляться до розряду стратегічних і тому жадають від нас стратегічної відповіді, що зачіпає нашу власну ядерну політику.

При визначенні нашої подальшої лінії, як представляється, важливо мати на увазі, що, у якому би напрямку не розвивалися політичні відносини між Москвою й Вашингтоном, поки в їхніх арсеналах залишається ядерна зброя, будуть існувати й плани його застосування друг проти друга. При цьому питання про висновок з Росією нових юридично зобов'язуючих і контрольованих домовленостей про необоротні скорочення СНВ продовжує залишатися відкритим, а накопичений у США технологічний заділ і результати натурних випробувань окремих компонентів ПРО свідчать про можливість уже в середньостроковій перспективі розгорнути цілком працездатну обмежену систему боротьби з ракетами, щільність якої можна буде надалі постійно нарощувати.

Виходячи із цього Росія повинна в доступній для огляду перспективі залишатися потужною ядерною державою. Ядерний баланс (мова не йде про паритет) зі США у відносно широкому діапазоні загального числа боєзарядів і бойових можливостей як і раніше забезпечував би особливі стратегічні відносини зі США й політично вагому роль Росії у світі. При цьому підтримувалася б зацікавленість США в діалозі по наступальних і оборонних озброєннях, по всім комплексі пов'язаних із цими питаннями політичних і економічних взаємин. [4, c. 92-96]

По дипломатичній лінії зараз необхідно зробити все можливе для збереження переговірного режиму контролю над озброєннями. Однак квапитися з висновком нового договору зі США по СНВ за всяку ціну не варто було б. Якщо стане ясно, що американці не готові до підписання в травні цього року юридично зобов'язуючої й контрольованої угоди, що охоплює як стратегічні наступальні, так і оборонні озброєння, краще було б продовжити роботу над ним після зустрічі у верхах, чим підписувати чергову декларацію, що здатна лише остаточно підірвати цей режим.

Одночасно із цим доцільно висунути глибоко продумані й добре аргументовані наші пропозиції по співробітництву зі США в області ПРО, що не підриває стратегічну стабільність, у тому числі по спільному створенню й використанню глобальних інформаційних систем, а також по новому поколінню мер довіри в області ядерних озброєнь - як стратегічних, так і тактичних. Політичний виграш такого кроку для Росії очевидний.

У ході переговорів зі США Росія могла б запропонувати обговорити самі радикальні міри: про досягнення рівня "мінімального" ядерного стримування, а також питання про нову й відповідну філософію партнерства, моделі стратегічні взаємини між двома країнами, що виходить за межі взаємного ядерного стримування. Адже ясно, що якби Росія й США не володіли вже десятками тисяч ядерних боєзарядів і тисячами ракет, вони не стали б зараз створювати їх. Природно, неможливо перебороти цей парадокс, принаймні в найближчі десятиліття, шляхом знищення ядерної зброї. Однак корінна переорієнтація й реорганізація ядерних чинностей, що залишаються, може стати цілком реалістичною й важливою метою російсько-американського партнерства. Відносини між Францією й Великобританією в ядерній області є наочним прикладом того, як дві сусідні ядерні держави із приблизно рівними потенціалами, кожна з яких технічно здатна повністю знищити іншу, мирно співіснують, не викликаючи взаємних побоювань раптового нападу й не створюючи якої-небудь погрози конфронтації.

У випадку якщо американці не виявлять зацікавленості до вироблення взаємоприйнятої домовленості, що враховує інтереси безпеки Росії, у нас, цілком ймовірно, не залишиться іншого вибору, як перейти до самостійної ядерної політики. У новій ситуації Росія могла б самостійно визначати кількісний і якісний склад своїх ядерних чинностей, зробивши традиційний упор на наземні МБР, і насамперед із РГЧ ІН, що забезпечить їй можливість гарантованого збереження потенціалу ядерного стримування США при будь-якому варіанті розвитку військово-політичної обстановки.

У майбутні роки практично неминуче поглиблення співробітництва між Росією й США по попередженню й урегулюванню регіональних і локальних криз, інтеграція їхніх зусиль у зміцненні міжнародної й регіональної стабільності. У цьому зв'язку цілком природно, що Росія буде й надалі наполягати на обов'язковому з нею консультуванні й прийнятті відповідних рішень СБ ООН. Такі консультації повинні стати тридцятилітнім елементом і механізмом вироблення політичних рішень у рамках ОБСЄ, а в перспективі - процедури політичної взаємодії Росії з НАТО.

Особлива розмова - урегулювання конфліктів на пострадянському просторі. Активне залучення Росії в урегулювання конфліктних ситуацій пояснюється її життєвим інтересом у стабільній ситуації по периметрі своїх границь і запобіганні провокуючого впливу конфліктів на окремі райони Росії. У Москві не можуть закрити очі на те, що збройні дії приводять до загибелі росіян, порушенню прав російськомовного населення, що в Росію спрямовуються потоки біженців, необхідність облаштованості яких вимагає більших фінансових коштів, а їхня міграція загострює соціальну й криміногенну обстановку. Здавалося б, ясно й те, що, зберігаючи мир і стабільність на просторах Євразії, Росія діє не тільки у своїх інтересах, але й в інтересах усього цивілізованого світу, відображаючи хвилі релігійного фундаменталізму, націоналізму й політичного екстремізму, що піднімаються на Кавказі, у Центральній Азії й інших регіонах колишнього СРСР. [21, c. 61-64]

Однак доводиться констатувати, що належного розуміння й тим більше сприяння в цьому плані Росія з боку США й інших провідних західних країн поки не зустрічає. Кількаразові заклики Росії додати її збройним силам, що перебувають у ряді країн СНД переважно по їх же проханню, статус миротворчих чинностей ООН і дістати необхідні кошти на їхнє втримування дотепер залишаються без відповіді. Таке положення, природно, не сприяє ослабленню існуючої в цьому зв'язку напруженості як у СНД, так і за його межами. Характерно, що навіть у грузино-абхазькому конфлікті, що не зачіпає безпосередніх інтересів США ні в економічному, ні в стратегічному плані, роль Росії як посередника у встановленні миру зустріла протидію. Духу партнерства відповідало б, якщо Вашингтон визнає нарешті лідируючу роль Росії в урегулюванні конфліктів на пострадянському просторі, а також міжнародно-правовий статус миротворчих військ Росії, що здійснюють ОПМ у СНД. Спроби ж США відігравати роль арбітра у відносинах між Росією й колишніми радянськими республіками, а тим більше використовувати конфлікти на просторі колишнього СРСР для посилення свого впливу на ситуацію в СНД на шкоду інтересам Росії будуть незмінно викликати роздратування в Москві.

Багато в чому збігаються підходи Росії й США до нерозповсюдження. В інтересах Росії почати додаткові погоджені зі США зусилля з метою забезпечення виконання рішення про безстрокове й безумовне продовження Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯО) на Конференції 1995 року, а також налагодити діюче співробітництво у відстеженні негативних процесів у сфері поширення ОМУ й коштів його доставки, в організації системи заходів щодо протидії поширенню.

У питаннях забезпечення ядерної безпеки в інтересах Росії реалізувати програму співробітництва, у тому числі при технічному сприянні США, в області зміцнення режиму обліку, контролю, фізичного захисту й безпеки ядерних матеріалів; взаємодіяти в питаннях запобігання незаконної торгівлі цими матеріалами. Разом з тим Росія буде протидіяти спробам США поставити під контроль лише російську ядерну промисловість, нав'язати власні, однобічні рішення в цій області, що йдуть на шкоду її економічним інтересам.

У питаннях забезпечення ядерної безпеки в інтересах Росії реалізувати програму співробітництва, у тому числі при технічному сприянні США, в області зміцнення режиму обліку, контролю, фізичного захисту й безпеки ядерних матеріалів; взаємодіяти в питаннях запобігання незаконної торгівлі цими матеріалами. Разом з тим Росія буде протидіяти спробам США поставити під контроль лише російську ядерну промисловість, нав'язати власні, однобічні рішення в цій області, що йдуть на шкоду її економічним інтересам.

Нарешті, доцільно провести зі США переговори з метою висновку міжурядового "зонтичного" угоди про повномасштабне військово-технічне співробітництво під державним контролем по обидва боки. Тут, однак, варто було б визначитися, до яких меж і в яких рамках здійснювати співробітництво, що у ряді випадків перетворилося в кошти викачування передових російських технологій. Досить проблематичним є взаємодія в сфері контролю за поширенням звичайної зброї й "критичних" технологій, тому що тут уже виявилася найжорстокіша конкурентна боротьба між Росією й США, політика витиснення Росії зі світових ринків зброї й військової техніки. Разом з тим угода про деякі основні правила тут цілком можливо, зокрема про перелік озброєнь, не підметів експорту, і країн, у які повинні бути заборонені поставки конкретних категорій військової техніки.

Зараз важливо, у жодному разі не роблячи в російсько-американських відносинах паузи, осмислити те, що відбулося в Росії й у світі за останні десять років. США повинні визнати, що зовнішньополітичний курс, орієнтований на одержання від Росії однобічних поступок як ціна за політичну підтримку російських реформ, себе не виправдав; залишити ілюзію того, що з нею можна побудувати партнерство патерналістського типу, нав'язавши роль молодшого партнера. Прагнення Росії до рівного зі США положенню у світі повинне сприйматися з розумінням, і не через її минуле, а в передбаченні її можливої ролі в майбутньому. Для Росії ж з, свого роду, самоцілі, як це було в недавнім минулому, відносини зі США повинні придбати значення потужних засобів вирішення російських внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань, забезпечення як національної, так і міжнародної безпеки. [40, c. 175-184]


1.3 Державні соціально-економічні пріоритети:

досвід США й інтереси Росії

Серед основних соціально-економічних завдань другого строку адміністрації, безсумнівно, особливе місце займають соціальні проблеми: утворення, особливо шкільне, працевлаштування, медичне обслуговування й допомога молоді й, звичайно ж, проблема соціального забезпечення, що є, на думку багатьох експертів, одним із серйозніших викликів країні в доступній для огляду перспективі.

Проблема соціального забезпечення, і зокрема пенсійного забезпечення, стала останнім часом предметом гострих суспільних дебатів у США. Адміністрація Буша запропонувала план, головний зміст якого - частково зняти з держави надмірне навантаження пенсійного забезпечення й інших соціальних виплат. Відповідно до пропозицій республіканців, для громадян старше 55 років, нічого не зміниться. Тим же, хто народився пізніше 1950 р., пропонується диверсифікувати на добровільній основі свої пенсійні внески, тобто частина їх направляти на індивідуальні інвестиційні рахунки. Кошти на цих рахунках можуть приносити додатковий дохід, тому що будуть інвестуватися в різні активи, що приносять прибуток.

Критики нової системи соціального страхування - насамперед, демократи - уважають, що пропонована реформа розмиває й виразно знижує соціальні гарантії. Разом з тим поки демократична опозиція не пропонує ніяких конструктивних рішень. Якщо дотримуватися традиційної точки зору, то єдиний шлях рішення проблеми - це підвищення податків. У кожному разі очевидно, що соціальні проблеми, і зокрема проблеми соціального страхування, стають у главу кута всієї соціально-економічної стратегії держави.

Порівняння соціально-економічних пріоритетів державної політики США із соціально-економічною стратегією Росії виявляє ряд загальних рис. У середньостроковій програмі соціально-економічного розвитку присутні положення про збереження досить високих темпів економічного росту (6-7%), про необхідність структурної перебудови економіки убік підвищення частки наукомістких галузей і зміцнення інноваційної тридцятимільйонної економіки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Схожим багато в чому є й інструментарій досягнення пропонованих заходів - подальше зниження податків, створення пільгових умов для стимулювання НТП, зокрема, створення наукових зон - аналогів американських технопарків, а також вільних економічних зон, все більша інтеграція російської економіки у світове господарство. Із прийняттям чотирьох національних проектів - «Охорона здоров'я», «Освіта», «Житлово-комунальне господарство» і «Промисловий та аграрно-промисловий комплекс» - у Росії вперше за останні 16 років приділена увага тим соціальним проблемам, які здавна є об'єктом постійної уваги американської держави. [13, c. 3-15]

Разом з тим, незважаючи на очевидну схожість соціально-економічних пріоритетів, виразно відчуваються й розходження. Головне й основне - це якісно інше втримування завдань, що ставляться. Якщо в США - це завдання, що коштують перед високорозвиненою й усе більш соціально орієнтованою економікою, то в Росії - це спроба перебороти серйозне відставання країни від високорозвинених держав в економічному й соціальному розвитку, покінчити із сировинною залежністю країни, зробити багатше широкі верстви населення. Перед Росією стоять і завдання особливого роду, в основному вже вирішені американським суспільством. Це правове й інституціональне забезпечення прав власності, боротьба з корупцією, прийняття багатьох базових законів і, головне, їхнє виконання, що є нормою для більшості розвинених країн.

Незважаючи на ці істотні розходження в соціально-економічних пріоритетах в обох країнах, американський досвід, з огляду на його досить високу ефективність, може становити значний інтерес для вироблення державної політики в Росії.

Протягом останніх 10-15 років процеси, що відбуваються в міжнародних відносинах і світовій економіці, характеризуються зростаючою відкритістю, збільшенням ступеня інтеграції й ростом загальної взаємозалежності окремих країн і регіонів. Найважливішим фактором країнного й регіонального розвитку стала поступова трансформація їх соціально-економічних і політичних структур від досить замкнутих національних формувань убік відкритих систем, що носять інтернаціональний і до відомого ступеня космополітичний характер. Ця трансформація найбільшою мірою торкнулася економічної системи, оскільки світові інтеграційні процеси в найбільшій мірі присутні у світових господарських зв'язках.

Глобалізація дала можливість США різко підсилити свої політичні й економічні позиції у світі. Це посилення є двоїстим процесом, при якому не тільки американські інвестиції, капітал, товари й послуги усе активніше проникають в економіку інших країн, але й фінансово-економічні ресурси світової економіки все в більших обсягах перетікають в економіку США, у тому числі й у систему її федеральних фінансів. У цей час федеральний бюджет США все більшою мірою випробовує на собі вплив факторів розвитку й кон'юнктури світової економіки, стає найважливішою складовою частиною світової фінансової системи.

Зростаюче значення федерального бюджету США в системі світових господарських і політичних зв'язків обумовлено не в останню чергу й прямими директивними установками, які втілила в собі нова стратегія національної безпеки США, затверджена президентом у березні 2006 р. Головною метою нової стратегії США в області національної безпеки є створення «співдружності демократичних держав». Автори нової стратегії особливо підкреслюють, що XX століття «може бути названий "Століттям демократії", коли тиранії йшли одна за інший, а ним на зміну приходили демократії. У середині минулого століття не більше двох десятків держав у світі могли називати себе демократичними; через 50 років їхнє число перевалило за 120. Демократичні революції охопили всі культури й всі континенти»3. При цьому прообразами прийдешніх демократичних перетворень на «просторах Євразії» називаються «кольорові революції» у Грузії, на Україні й у Киргизії. У цьому ключі США розуміють у цей час і завдання «подальшої демократизації» Росії. [28, c. 3-24]

Уперше орієнтація на активне використання бюджетних важелів для зміцнення зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних позицій США була «апробована» в 1980-е роки в період перебування у влади республіканської адміністрації Р. Рейгана. Система бюджетних пріоритетів, сформована в той період, мала шість основних елементів: а) зростаюча роль прямих військових видатків; б) ідейне оформлення цього курсу як необхідності протидії зовнішнім погрозам національної безпеки США; в) зростаюче значення дефіцитного фінансування федерального бюджету, що виправдується саме міркуваннями «воєнного часу»; г) усе більше широке підключення ресурсів світової капіталістичної економіки для фінансування як американської економіки в цілому, так і дефіцитів федерального бюджету; д) трактування соціальних програм федерального уряду (видатків на людські ресурси) як забезпечують формування «мережі соціальної безпеки»; е) реалізація масштабних податкових реформ, здійснених в 1981 і 1986 р., що мали своєю метою перерозподіл фінансових ресурсів на користь найбільш заможних (плутократичних) верств американського суспільства.

Формування й механізми реалізації соціальної політики на початку XXI століття характеризуються її зведенням у ранг державних пріоритетів. При збереженні істотних розходжень у принципах, масштабах, формах діяльності держави в різних країнах, у найбільш розвинених з них вектор соціального розвитку визначається зростаючим значенням людських ресурсів і ролі держави по створенню умов для їхнього розвитку й використання в глобалізуючому суспільстві знань.

У міру ускладнення й посилення взаємодії економічних, політичних, демографічних, зовнішніх і внутрішніх, довгострокових і кон'юнктурних факторів, що впливають на соціальну захищеність, стан і якість людських ресурсів і на можливості реалізації їхнього потенціалу в умовах глобалізації, зростає й потреба в регулюючій діяльності держави", і в розширенні кола питань, що входять у її сферу. Ці закономірності зв'язані як із загальними процесами розвитку соціально-економічних функцій держави, так і з посиленням ролі людського потенціалу в забезпеченні стійкого економічного росту на основі інновацій, а також зміцненні національної конкурентоспроможності, позицій країни на світовому ринку й у світовому співтоваристві. При цьому спостерігається помітний зсув акценту із прямих методів і важелів впливу на більше складні політико-економічні, опосередковані й, нерідко, непрямі методи реалізації соціальної політики; більше тісне переплетення мер соціальної політики з іншими напрямками державної діяльності.

Зростаюче значення соціальної функції держави переконливо демонструють і Сполучені Штати - країна з найбільше яскраво вираженою прихильністю ідеям вільного ринку, самореалізації, опори на власні чинності, де необхідність соціальної відповідальності держави за своїх громадян у загальнонаціональному масштабі була визнана раніше, ніж у більшості західноєвропейських країн.

У Росії після періоду недооцінки соціальної ролі держави в умовах фундаментальних політичних і економічних трансформацій 90-х років минулого сторіччя, у першій половині поточного десятиліття намітилася тенденція усвідомлення значимості інтелектуального потенціалу і якості людських ресурсів, рівня освіти й стану здоров'я населення, доступності й використання переваг новітніх досягнень в області інформаційних і комунікаційних технологій як ключових факторів національної конкурентоспроможності й соціальної захищеності населення. [2, c. 22-26]

Прийняття й перші кроки по реалізації в 2005-2006 р. проектів «Освіта», «Охорона здоров'я», «Житлове будівництво» як загальнонаціональні пріоритети передбачаються як новий етап розвитку російського суспільства, коли збереження й розвиток людського потенціалу, створення умов для його реалізації в постіндустріальному світі стають пріоритетним напрямком державної політики. Однак для успішної реалізації соціальних ініціатив принципово важливим є вироблення адекватних механізмів їхньої реалізації, проведення у відповідних секторах структурних реформ, а не відомість їх до спроб зняття проблем, що нагромадилися, за допомогою збільшення бюджетного фінансування.

По показнику сукупних державних видатків на соціальні цілі відносно ВВП серед розвинених країн Росія (17,1%) ближче всіх до США і Японії - 20,7 і 23,5% відповідно, у той же час істотно уступаючи західноєвропейським країнам, зокрема Швеції, де вони становлять 40% ВВП, Німеччини - 36,8%; Норвегії - 33,4%.

Незважаючи на скромну, у порівнянні з іншими провідними країнами світу, величину цього показника, в абсолютному вираженні державні видатки на соціальні цілі досягли в США, по оцінці на 2006 рік, 2,7 трлн. дол. (або близько 9 тис. дол. на кожного жителя країни), залишивши далеко за всі країни миру. При цьому на сучасному етапі для державної політики США в соціальній сфері характерний зсув центра ваги з фінансування допомоги на страхування. З 1,7 трлн. дол. (2006 р., оцінка) федеральних видатків на людські ресурси лише 2% (близько 36 млрд. дол.) доводиться на виплати по програмі додаткового соціального доходу нужденним особам пенсійного віку, інвалідам, сліпим властиво з коштів федерального бюджету, а 53% (900 млрд. дол.) - на виплати по, Загальній програмі страхування (пенсійного, по інвалідності, на випадок втрати годувальника й медичного - для пенсіонерів).

Відмітною рисою динаміки державних видатків на людські ресурси в першій половині поточного десятиліття сталі випереджальні (у порівнянні з ростом ВВП) темпи росту видатків держави на меті утворення, що стало основним фактором розвитку постіндустріального суспільства й підвищення національної конкурентоспроможності. Посідаючи лише десяте місце по ІРЧП, США є світовим лідером по частці утворення в загальному обсязі державних видатків (17,1%), випереджаючи Норвегію (16,2%) - 1-е місце по ІРЧП, Канаду (12,7%) - 5-е місце й Швецію (12,8%) - 6-е місце по ІРЧП.

Росії має бути перебороти колосальний відрив від провідних країн світу по ІРЧП ( 65-е місце в 2006 р.), приділяючи адекватну увагу розвитку утворення й професійній підготовці в країні і їхній відповідності динамічно мінливим вимогам суспільства знань. За даними доповіді про людський розвиток 2005 р., державні видатки на утворення відносно ВВП становлять у Росії поки 3,8% - рівень Камеруну (3,8%), Аргентини (4,0%), Туреччини (3,7%), істотно уступаючи Норвегії (7,6%), Швеції (7,7%), США (5,7%). Прийняття національної програми «Утворення» свідчить про усвідомлення факту, що в умовах, коли рівень освітньої й професійної підготовки трудових ресурсів є критично важливим для їхньої конкурентоспроможності, а частка фінансування утворення перебуває в зародковому стані, істотне відставання Росії по державних видатках на сферу освіти від значної частини країн миру стало гальмом на шляху підвищення якості людських ресурсів і соціально-економічного розвитку країни в цілому.[24, c. 61-76]

Схожа ситуація спостерігається й у сфері охорони здоров'я, де сукупні видатки (державні й частки) Росії відносно ВВП - 6,2% - істотно уступають аналогічним показникам не тільки США (14,6%), але навіть Колумбії (8,1%) і Бразилії (7,9%). З огляду на вкрай високим рівень, що залишається, смертності (у тому числі дитячій і материнської), з одного боку, і нерозвиненість системи приватного фінансування медичних послуг, медичного страхування, обмежені можливості більшої частини населення по оплаті медичних послуг - з іншої, реалізація загальнонаціональної програми «Охорона здоров'я» може стати найважливішим інструментом збереження й поліпшення людського потенціалу.

Досвід і практика США, інших розвинених країн свідчать про те, що пріоритетна увага до людських ресурсів у державній політиці сприяло досягненню світовим співтовариством і, насамперед, його найбільш розвинутою частиною вражаючих успіхів у сфері соціальної захищеності населення, що знайшло відбиття насамперед у довгострокових тенденціях росту тривалості життя, рівня утворення, матеріальної забезпеченості.

Поряд з утворенням, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням, стратегія розвитку людських ресурсів охоплює широке коло завдань по регулюванню трудових відносин, створенню умов, сприятливих для реалізації як трудового, так і інтелектуального, підприємницького потенціалу жителів країни, включаючи соціально уразливі групи населення.

У США розвиток соціально-трудових відносин завжди відбувалося під активним впливом таких системо утворюючих принципів життєдіяльності, як особиста відповідальність, опора на власні чинності. Кожний із цих принципів, доповнюючи іншої, є основою й умовою функціонування складного механізму, що формує мотиваційне середовище, націлену на освітню й професійну підготовку, працевлаштування, підприємництво, досягнення економічного успіху й благополуччя. Після вступу в 1997 р. у чинність закону про особисту відповідальність і можливості працевлаштування цей механізм одержала новий імпульс завдяки законодавчому оформленню мер перекладу працездатних реципієнтів допомога на трудові джерела доходів.

Для переважної більшості населення США зайнятість є головним джерелом стабільних і передбачуваних доходів, можливостей обов'язкового й додаткового соціального страхування, виплат через хворобу, оплачуваних відпусток і ін. Як правило, повна зайнятість забезпечує працівникові дохід вище офіційно встановленої риси бідності. У США серед зайнятого населення рівень бідності не перевищує 2,6% (серед працюючих осіб пенсійного віку він становить 1,4%), а рівень трудових доходів перебуває в прямої залежності від рівня утворення, кваліфікації й професіоналізму.

У Росії, навпроти, зайнятість усе ще не забезпечує доходу вище прожиткового мінімуму кожному четвертому працівникові. Практично кожна друга російська родина з доходами за рисою бідності, за даними Доповіді про розвиток людського потенціалу в РФ 2005 р., має у своєму складі працівників із заробітною платою нижче прожиткового мінімуму. У масштабах країни винагорода російських найманих робітників становить усього 27% від ВВП - у два й більше рази нижче, ніж у США - 64%, Німеччини, Великобританії - 55%, Швеції - 61%, що свідчить не тільки про недооцінку праці в суспільстві, девальвації трудових джерел доходу, але також і про вкрай низький рівень бази обов'язкового соціального податку, можливостей розвитку додаткового соціального страхування, у тому числі пенсійного, медичного. По суті, оплата праці перетворилася в Росії у фактор трудовий демотивації й гальмо економічного росту. Політика держави в Росії повинна стати фактором підвищення трудової мотивації, соціальної захищеності працівників і роботодавців, зміцнення соціальної стабільності в суспільстві.

У перспективі ріст значення державної політики в сфері праці як у Росії, так і в США, інших країнах миру, обумовлений цілим поруч факторів економічного, науково-технологічного, соціального характеру, у тому числі вповільненням росту числа високооплачуваних робочих місць із повним робочим часом, повсюдним розширенням використання нових форм часткової, тимчасової, дискантної зайнятості, які є менш соціально захищеними, що збільшує ризик виявитися за рисою бідності як у період трудової активності, так і після виходу на пенсію. Тому в умовах прискорення процесів глобалізації, впровадження нових технологій, що міняють структуру попиту на ринку праці, а також одержала новий імпульс тенденції росту особистої відповідальності громадян перед суспільством і близькими, державна політика підвищення конкурентоспроможності працездатних осіб, у тому числі соціально уразливих, здобуває усе більше важливе значення. [37, c. 53-69]

Досвід США показує, що політика активізації трудового потенціалу знаходить вираження не тільки в розробці мер по полегшенню доступу до професійного навчання, але й у розширенні можливостей одержання кредиту на утворення, у поліпшенні шкільної інфраструктури й базового утворення; у спеціальних програмах, спрямованих проти дискримінації відносно деяких груп неблагополучних працівників, що були реципієнтів державних допомог, а також в удосконалюванні систем підтримки прагнення працівників до одержання професійного навчання й інформації, необхідної для адаптації до динамічних змінам на ринку праці.

Поряд з державними програмами страхування й програмами, що припускають бюджетне фінансування, важлива роль у соціальній політиці США приділяється створенню умов і передумов для участі бізнесу, некомерційних структур, громадських організацій, приватних осіб у підвищенні якості трудового й інтелектуального потенціалу країни, у соціальній допомозі нужденної.

Багато соціальних проблем виявляються вирішеними, коли оплата праці служить стимулом до праці. Якщо помітно збільшити винагороду за працю, то помітно зросте й валовий внутрішній продукт країни.


Розділ ІІ Характеристика політичних відносин між США та Росією

2.1 Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією

У постбіполярному світі взаємовідносини Росії і США неодноразово змінювалися. Існує цілком достатньо підстав для ретельного аналізу проблем і перспектив російсько-американських відносин у сторіччі, що наступило, оцінки їхньої ролі у формуванні нового світоустрою, утримування політики США на російському напрямку, місця Росії в системі зовнішньополітичних пріоритетів США, а також оцінки сфер взаємодії двох найбільших ядерних держав у майбутні роки, так само як і областей суперництва й розбіжностей.

Відправним моментом аналізу майбутнього відносин Росія - США, природно, стає узагальнення підсумків і уроків їхнього розвитку протягом минулих шести років XXI століття, ретельний розбір їхнього сучасного стану. Тим більше що тут у наявності досить суперечлива картина. З одного боку, мав місце активний політичний діалог між лідерами двох держав, що звичайно сприяв знаходженню взаємоприйнятих рішень таких складних проблем, як скорочення стратегічних наступальних озброєнь, боротьба з міжнародним тероризмом, а також співробітництво, особливо в багатобічному форматі, з метою запобігти появі нових ядерних держав. З іншого боку, розширюється сфера розбіжностей у тім, що стосується пострадянського простору, проблеми демократії в Росії, шляхів і способів боротьби з міжнародним тероризмом, протидії розповзання ОМУ, енергетичній безпеці. Є також небезпека зламування існуючих режимів контролю над ядерними й звичайними озброєннями.

Російські й американські фахівці заговорили про «нове відчуження» між двома країнами, обговорюючи те, як не допустити сповзання до нової конфронтації між ними. Особливої уваги заслуговує узагальнення тих дискусій, які ведуться й у Росії, і в США навколо таких проблем російсько-американських відносин, як контроль над ядерними озброєннями й проблеми нерозповсюдження зброї масового знищення (ОМУ), урегулювання міжнародних конфліктів. Вони не тільки зберігають своє першорядне значення, але й вимагають всі зростаючої уваги й спільних зусиль. Разом з тим збільшується й питома вага нових погроз і проблем, що стосуються боротьби з міжнародним тероризмом, наркотрафіком, запобіганням міжцивилізаційного зіткнення, коли це стосується забезпечення енергетичної безпеки. З'явилася також необхідність всебічного розгляду питань формування нового світоустрою в нинішнім столітті.

Виявлення ступеня впливу цих дискусій на практичну політику тієї й іншої сторони, на сприйняття ними один одного представляється надзвичайно важливим для майбутнього російсько-американських взаємин.

Що стосується США, то в останні роки там у наявності нове бачення Росії як країни, у якій відбувається наростання авторитарних тенденцій, проявів «імперських» підходів до сусідніх країн. Росію обвинувачують у використанні енергетичних ресурсів як головний інструмент забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів. Звичайно, в американських політичних і наукових колах є й інші точки зору щодо російського фактору, але досить негативний імідж Росії явно переважає. У плані практичної політики мова йде про заперечення можливості партнерських відносин з Росією, про перехід до концепції «виборчого співробітництва» в окремих, важливих для США областях. Розширення ж співробітництва погоджується самим безпосереднім образом зі ступенем демократизації російського суспільства й забезпечення прав громадян, волі ЗМІ й верховенства закону. У зв'язку із цим встає питання першорядної важливості - чи стане такий підхід основою політики США на російському напрямку, особливо в тому випадку, якщо на майбутнім в 2008 р. президентських виборах переможе кандидат Демократичної партії, у якій подібного роду погляди досить популярні.

Руйнування біполярної системи істотним чином вплинуло на всю систему міжнародних відносин, зумовивши виникнення широкої дискусії щодо необхідності перегляду існуючих оборонно-безпекових механізмів.

Зникнення небезпеки спалаху третьої світової війни викликало суперечки між провідними європейськими державами відносно політичного лідерства в Західній Європі, а також щодо необхідності подальшого домінування Сполучених Штатів у питаннях забезпечення безпеки європейського континенту. Підставою для підняття питання про зменшення американського впливу в Європі став також активний розвиток європейських інтеграційних процесів, інституціалізація Євросоюзу та зростання економічної потужності європейського співтовариства, яке почало успішно конкурувати з економікою США. З цими дискусіями безпосереднім чином було пов’язано питання щодо подальшої ролі НАТО - організації, в якій безсумнівним було і залишається лідерство Сполучених Штатів, у майбутній системі європейської безпеки. [38, c. 3-15]

Проте, незважаючи на закінчення періоду конфронтації, проблеми безпеки Європи залишалися актуальними, особливо в контексті спалаху низки регіональних конфліктів, зокрема у колишній Югославії та на пострадянському просторі. На момент завершення конфронтаційного періоду в Європі не з’явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і НАТО, яка компенсувала недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надавала країнам Центрально-Східної Європи гарантії безпеки.

Рубіж 1980-х-1990-х років позначився активними дискусіями в середовищі академічної та правлячої еліти США щодо доцільності збереження присутності у Європі. Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації Клінтона показав, що глобальні інтереси США вимагали присутності (у тому числі і військово-політичної) у всіх ключових регіонах світу. Європа, як один з лідерів світового економічного розвитку, безумовно, виступає саме таким регіоном, а НАТО була й залишається основою оновленої системи євроатлантичної безпеки. Одночасно з’явилося розуміння того, що необхідно змінити механізми взаємодії, насамперед методи здійснення політики США в Європі з тим, щоб вони відповідали новій міжнародній ситуації і характеру відносин між Америкою та Європою.

На початку 1990-х років НАТО зіткнулася з кризою власної інституціональної ідентичності внаслідок зміни характеру основних загроз міжнародній безпеці. Саме через це Північноатлантичний блок розглядався багатьма політиками і експертами як організація, що вже виконала своє призначення і має бути розпущена. Однак в нових політичних умовах ступінь конфліктності і військово-політичної нестабільності в Європі не лише не зменшилася, а й набула нового змісту, оскільки на перший план вийшли проблеми адекватної відповіді на нові загрози безпеці та врегулювання регіональних конфліктів. У цій ситуації неможливо було відмовитися від налагодженої системи відносин, механізму консультацій, прийняття та реалізації рішень, яким виступав Північноатлантичний союз.

Задля збереження та реформування НАТО у відповідності до нових міжнародних умов, США розробили концепцію “нового атлантизму”, яка визначила оновлені цілі і завдання блоку, обґрунтувавши їх появою нових загроз безпеці (розповсюдження зброї масового знищення, етнічні і релігійні конфлікти, тероризм тощо). Порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років, який виявив характерні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу, фактично вивівши Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновивши значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США. [9, c. 81-95]

Необхідною складовою цієї проблематики є питання оцінки впливу російського чинника на процес формування євроатлантичної безпеки. Однією з визначальних рис зовнішньої політики РФ першої половини 1990-х років була її надзвичайна мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, відновлення міжнародного авторитету та прагненням належати до кола провідних геополітичних гравців на рівних умовах із США.

З самого початку будівництва демократичної Росії у обох сторін були різні міркування щодо нового місця Росії. США як держава-переможець вважали, що переможена країна має йти у фарватері їх політики і відбудовувати свою економіку за схемою, узгодженою з ними. Російські владні структури планували, що нова Росія повинна мати право на власну зовнішню політику, зокрема на європейському і пострадянському просторах.

Незважаючи на зазначені протиріччя, протягом певного часу відносини між США та Росією розвивалися позитивно. У 1997 році після російсько-американського саміту в Гельсінкі було намічено подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь обох країн, США заявили про підтримку вступу Росії в Лондонський і Паризький клуби кредиторів та в СОТ, а також була досягнута угода про виділення Росії певної фінансової допомоги. Але подальші події значно погіршили взаємовідносини Москви та Вашингтона.

НАТО під певним тиском США прийняв рішення про розширення Альянсу на схід. Рішення щодо воєнної операції в Югославії було прийнято без узгодження з Радою безпеки ООН та в обхід позиції Росії. Ці події унаочнили політику Білого дому щодо європейських інтересів Росії. Президент Росії Б. Єльцин, виступаючи на саміті ОБСЄ наприкінці 1994 року, заявив, що така політика може призвести до появи «холодного миру» в відношеннях Росії і НАТО.

Після акції в Югославії Росією було оприлюднено проект нової Воєнної доктрини, де робилася ставка на ядерну зброю. На засіданні Ради національної безпеки було розглянуто проблеми «...розвитку і використання тактичної ядерної зброї...». Російські бомбардувальники виконали учбово-тренувальний рейд у район Ісландії, де змоделювали пуски крилатих ракет по території США, та біля кордонів Норвегії - по континентальній Європі. На цьому «війна» Росії з США і НАТО завершилася.

З того часу зазначені події стали центральними чинниками у формуванні відповідної політики Росії щодо США і НАТО, а питанням воєнно-політичної протидії розширенню Альянсу на схід стала приділятися значна увага.

Російсько-американські відносини змінилися на краще після відомих подій у вересні 2001 року. Рушійною силою зближення позицій стало єднання у боротьбі проти спільного ворога - міжнародного тероризму, що створювало також можливість реалізації стратегічних переваг для кожної із сторін.

США отримували союзника, який мав другий у світі за своєю потужністю стратегічний ракетно-ядерний арсенал, і могли розраховувати на слабкішу протидію Росії щодо створення національної ПРО. Крім того, такий союз позбавляв американську адміністрацію «головної болі» щодо нарощування співробітництва Росії з Китаєм, Іраном, Іраком та Індією після подій в Югославії. За певних умов Росія могла б слугувати форпостом захисту американських інтересів в Євразії та сприяти присутності США в країнах Центральної Азії як для впливу на Китай та Індію, так і для контролю за джерелами каспійської нафти. [29, c. 3-14]

Для НАТО створювалися більш сприятливі умови для співробітництва Росії у форматі «двадцятки», а для країн Європи - членів НАТО - можливість тіснішої співпраці в енергетичній сфері, а з часом - і можливість певного доступу своїх компаній до розробки російських нафтогазових родовищ.

Росія могла сподіватися на отримання значніших обсягів фінансової підтримки і інвестицій від США і країн Заходу, які б дозволили їй вирватися з боргової пастки, в якій вона опинилася, і таким чином сформувати у стисліші терміни необхідні умови для стабілізації і розвитку своєї економіки.

Але таким сподіванням не судилося збутися. Подальші протиріччя між США і Росією з питання вступу України до НАТО дедалі ставали гострішими.

З приходом В. Путіна до влади розпочався період прагматичного партнерства Росії і США. Дві найбільш могутні ракетно-ядерні держави не могли не співробітничати, оскільки мали спільні завдання щодо підтримки стабільності і миру в світі низку взаємних стратегічних інтересів.

За правління В. Путіна російська економіка почала розвиватися помітними темпами1, а політична вага Росії - збільшуватися. Це створило умови для рішучих дій у напрямі Схід-Захід. Однією з форм захисту російських інтересів стала активніша участь Росії у відповідних міжнародних блоках, особливо у Шанхайській організації співробітництва (ШОС).

До складу ШОС входять поки що шість країн (Росія, Китай, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), чотири з яких є членами Ташкентського договору колективної безпеки. Бажання вступити до ШОС висловили Індія, Пакистан та знакова країна - Іран. Прийнята Хартія ШОС передбачає співробітництво країн-учасників в оборонній сфері. Заступник голови уряду Росії С. Іванов у квітні 2006 року на прес-конференції після наради міністрів оборони країн-членів ШОС підкреслив, що використання країнами ШОС військової сили «...планується тільки для парирування нових викликів і загроз, особливо міжнародного тероризму, і передусім таких його виявів, що характеризуються масштабністю, технічною витонченістю, використанням найсучасніших видів озброєння...».

Найсучасніші види озброєнь притаманні насамперед високотехнологічним країнам, зокрема США, а не терористичним угрупованням з їх асиметричними методами та засобами боротьби. З цього випливає, що військова сила ШОС можне використовуватися не тільки проти терористів.

У червні 2006 року відбувся черговий саміт ШОС, на якому прийнято Декларацію діяльності організації на наступні п’ять років, за своїм змістом здебільше антиамериканського спрямування. На саміт був запрошений президент Ірану, якого В. Путін підтримав в питаннях використання мирної ядерної енергетики, підкресливши, що ШОС має наміри «практичними справами збагачувати взаємодію...» з країнами-спостерігачами (до яких входить Іран), «... особливо за кризових ситуацій...».

Проведення саміту ШОС збіглось у часі з обговоренням США питання прискореного вступу України до НАТО. Враховуючи стратегічне значення для Росії цього питання, не можна виключати того, що в разі продовження Білим домом цього процесу, Іран за російської допомоги може стати членом ШОС. На думку російських експертів, прийом до цієї організації Ірану - одного з лідерів мусульманського світу - і посилення російського співробітництва з ним посилить позицію Москви у її протидії США з питання членства України в НАТО.

З наведеної причини політика Росії щодо НАТО нагадує асиметричні нелінійні коливання, у яких амплітуда негативу відносин час від часу перевищує амплітуду позитиву, незважаючи на співпрацю обох сторін. Чинник, який збуджує негатив у відносинах та породжує протидію Росії, той самий: розширення Альянсу на схід. Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до співробітництва з НАТО, і з другого - сприяло гальмуванню зближенню країн Центральної і Східної Європи з Альянсом через активізацію їхньої взаємодії з Росією. [34, c. 39-42]

У 1997 р. Росія і НАТО підписали Основоположний акт, який поклав початок новому рівню відносин між ними, які наприкінці XX століття з наведених вище причин знову погіршилися. Для їх покращення у 2002 року на Римській сесії Альянсу було прийнято Декларацію глав держав і урядів Росії і урядів країн-членів НАТО. Була створена Рада Росія-НАТО (РРН), яка передбачала, що «... у рамках Ради Росія-НАТО Росія і держави-країни НАТО працюватимуть як рівні партнери у сферах, що становитимуть загальний інтерес...».

Одним з досягнень спільної взаємодії за таким принципом стало створення спеціальної Рамкової програми оперативної сумісності військових структур Росії і НАТО. Відповідно до цієї програми протягом 18 місяців було вжито понад 60 різних заходів. Важливим практичним кроком у зміцненні відносин має стати створення російської 15 окремої мотострілкової бригади як миротворчого з’єднання для спільних дій з НАТО. Досягнуто прогресу у сфері співробітництва зі створення протиракетних систем оборони ТВД, де відпрацьовуються механізми забезпечення спільного захисту від ракет у ході операцій кризового реагування (зокрема під час проведення командно-штабних навчань по ПРО ТВД під егідою РРН, які відбулись у Нідерландах у березні 2005 року).

У 2005 році на засіданні Ради Росія-НАТО на рівні міністрів обговорено широке коло питань поточного співробітництва. У спільному документі «Заява за підсумками засідання «Ради Росія - НАТО на рівні міністрів оборони» відзначено помітний прогрес у співробітництві.

У своєму виступі на 40-й Мюнхенській конференції з питань безпеки «Питання міжнародної безпеки у контексті відносин Росія-НАТО» міністр оборони Російської Федерації С. Іванов, підсумовуючи розвиток співробітництва з НАТО, заявив: «Сьогодні головне завдання - перетворити механізм «двадцятки» з політичного чинника, що вже зараз відіграє значну роль у формування духу сучасної системи міжнародних відносин, на чинник, що зумовлює практичні дії і Альянсу, і Росії у силовій сфері.

Причому не тільки у сфері допоміжних силових технологій (рятівні та гуманітарні операції, обмін інформацією), але і за основними напрямами діяльності збройних сил Альянсу та Росії».

Одночасно з співпрацею з НАТО російська політична і військова еліта наполегливо впроваджують, як і у відносинах зі США, доктринальні положення та превентивні заходи протидії розширенню НАТО на схід. Так, в Концепції національної безпеки Росії однією з основних загроз у міжнародній сфері визначено «зміцнення воєнно-політичних блоків і союзів, передусім розширення НАТО на схід». [11, c. 37-54]

Наприкінці 2002 року Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію у зв’язку з розширенням НАТО», в якій підкреслювалося, що розширення Альянсу суттєво змінить ситуацію щодо забезпечення безпеки в Європі. У 2003 році Держдума Росії доручила уряду розробку комплексного плану протидії розширенню НАТО, а в березні 2004 року прийняла заяву «У зв’язку з розширенням НАТО», відповідно до якої у разі подальшого розширення НАТО на схід Дума буде рекомендувати президенту і уряду Росії «... вжити необхідних заходів щодо надійного забезпечення безпеки Російської Федерації, включаючи визначення доцільності подальшої участі в міжнародних договорах у сфері контролю над звичайним озброєнням і перегляд принципів побудови Збройних сил РФ у напрямі посилення їх ядерного потенціалу...».

Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об’єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.

Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін – країн ЄС, США і РФ – щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу – свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв’язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності. [32, c. 3-24]

2.2 Аналіз політичних відносин США й Росії в світовій політиці

Глобальні геостратегічні зрушення на рубежі 1980-1990-х років, пов’язані із завершенням “холодної війни”, призвели до руйнування стійкої біполярної системи міжнародних відносин, що визначалася стратегічним балансом двох світових лідерів – США і СРСР. Натомість почав складатися нестабільний і доволі непередбачуваний світовий порядок, що відзначився появою нових викликів міжнародній безпеці. Залишившись єдиною наддержавою, Сполучені Штати Америки нині фактично визначають розвиток сучасних міжнародних відносин. У той же час Російська Федерація залишається впливовим учасником дипломатичних процесів, свідченням чого є дедалі більша увага до “російського чинника” в прийнятті зовнішньополітичних рішень провідними державами світу. Отже, російсько-американські відносини залишаються одним з головних напрямків зовнішньої політики обох держав і важливим елементом міжнародних відносин, від характеру яких значною мірою залежать перспективи розвитку світового співтовариства.

Історія показує, що Росія не завжди вела успішну й добре сплановану політику, часто прорахунки в зовнішньополітичній стратегії завдавали відчутної шкоди її престижу й розвитку. Однак догляд з великої політики дотепер не приносив їй помітних позитивних результатів, і цей факт також не можна не визнавати. Звідси й головна дилема для держави як у минулому, так і на сучасному етапі розвитку - досягти розумного балансу між зовнішньою й внутрішньою політикою. Це зовсім не обов'язково припускає зламування історично сформованої парадигми, не перешкоджає подальшому реформуванню країни, але може вести до тимчасового ускладнення відносин з окремими країнами, які очікували радикальної зміни російської зовнішньополітичної діяльності.

Слова Е.Качинса фіксують саме таке повернення. Одних це радує, тому що виводить взаємодія з Росією на зрозумілий і передбачуваний рівень, інших, навпроти, дратує й навіть злить, тому що потрібно вибрати, що робити з Росією далі: іти на конфронтацію або продовжувати обмежену взаємодію, а може, і розширити його.

Тверді заяви окремих американських політиків, публікація об'ємної доповіді Ради по міжнародним відносинам і іншим роботам не можна пояснювати тільки нелюбов'ю до нашої країни, невдоволенням із приводу головування РФ в "вісімці", а також передвиборною боротьбою, прагненням окремих експертів заробити на цьому політичний капітал і непорушним бажанням змінити Росію, хоча всі ці фактори присутні. І хоча ще рано говорити про те, що Російська Федерація в повному обсязі знайшла свою нову (точніше, забуту стару) іпостась у світовій політиці й продовжить незалежну лінію (не треба неї плутати із протидією або протистоянням США й іншому миру), відмінне від попереднього років стан Росії зафіксовано. Імовірність того, що вона повернеться до колишньої політики, досить примарна. Це розуміють у Вашингтоні, і реакція на її повернення неоднозначна.

Спробуємо зрозуміти, чому в 2006 р. багато американські (і деяких російські) журналістів і політологи так швидко вхопилися за тезу про "нову холодну війну" і чому ця теза взагалі виникла в умовах, коли Сполучені Штати перебувають практично в стані війни з міжнародним тероризмом і інші країни, включаючи РФ, допомагають їм у цій боротьбі. У ситуації, коли вже є один головний ворог - тероризм, чи потрібний Америці ще один ворог? Простої відповіді на це питання немає, і, як показали конференції, семінари й зустрічі в США,що проходили в 2006 році, логіка міркувань про сучасну Росію різна й заслуговує аналізу.

Планування політики у відношенні Росії вбудовано в загальне зовнішньополітичне планування, рівень і якість якого істотно нижче, ніж у роки біполярного світу. Як показує аналіз ситуації в американських зовнішньополітичних дослідженнях, істотно знизилася роль і значимість фундаментального системного аналізу міжнародних відносин і, відповідно, регіональних досліджень у зовнішньополітичному плануванні. Це привело до їхньої фрагментації й зміни ролі провідних науково-дослідних центрів, що займаються систематичним аналізом по всім спектрі загальних і предметних проблем міжнародних відносин і політики США. [31, c. 14-23]

Ця тема заслуговує спеціального аналізу, але в даному контексті важливо відзначити, що подібне положення речей не могло не позначитися на зовнішньополітичній діяльності Сполучених Штатів, особливо при республіканській адміністрації Буша. Така ж ситуація характерна для положення справ у російській зовнішньополітичній науці, де протягом тривалого часу ігнорувалися академічні дослідження системного характеру (і не можна сказати, що ситуація радикально міняється).

У чималому ступені нинішнє положення пояснюється й зміною парадигми світового розвитку, і зміною провідних гравців у світовій політиці, і зміною поколінь у співтоваристві тих, хто планував і пояснював міжнародні відносини в період біполярного світо устрою, формував і модифікував його. Для Сполучених Штатів і Росії все змінилося: США зайняли позицію єдиної регулюючої чинності, а Росія вступила в період осмислення нового статусу й нового розкладу чинностей у світі. Положення лідера/гегемона ускладнило порядок денний міжнародної діяльності наддержави: замість одного великого завдання - здобути перемогу над основним ворогом, яким був СРСР, - з'явилася безліч більше дрібних проблем, але потребуючої уваги й чинностей, що загрожують перерости в більші проблеми. А після вересня 2001 р. з'явилася й нова більша погроза - тероризм. Іншими словами, ситуація для США не спростилася, а ускладнилася. Те ж саме відбулося й з Російською Федерацією: під час відсутності головного опонента кількість труднощів не зменшилося, росли проблеми не тільки внутрішнього порядку, але й зовнішнього - доводилося вишиковувати майже з нуля відносини з більшістю основних і другорядних гравців на світовій арені. Здавалося б, що фрагментація проблем і їхній кількісний ріст, якісна зміна багатьох погроз (наприклад, погроза використання ОМУ і його поширення у світі) повинні були підвищити затребуваність у ретельному аналізі минулого й сьогодення стану найважливіших проблем сучасного розвитку, у більше вивіреному прогнозуванні й більше точних оцінках наслідків тієї або іншої дії. Але цього не відбулося ні в США, ні в Росії.

Таку ситуацію можна пояснити. Прискорення темпу життя миру в цілому й окремих країнах, швидка зміна подій і відповідей на них з боку держав - суб'єктів міжнародних відносин, ускладнення характеру взаємодії й взаємозалежності між країнами й організаціями вимагають швидкого аналізу й рецепта. Перемогли оперативність і інформативність. Традиційні "фабрики думки" виявилися занадто неповороткими для подібної роботи, з'явилися невеликі центри, групи, експерти, що пропонують саме такий аналіз і експертизу, які якщо й страждають деякими неточностями й поверховістю, але пропонують точне визначення положення справ у країні, регіоні, в організації, для рішення проблеми й т.д. З'явився спеціальний термін "інсайдер", тобто фахівець, що працює в досліджуваному середовищі й збирає інформації, але зовсім не що обов'язково є професіоналом у тім, чим йому доводиться займатися. До речі, така діяльність досить корисна й часто заповнює ті пробіли, якими часом страждають дослідження, відірвані від об'єкта аналізу.

Всі перераховані факти вплинули на положення в сфері академічних досліджень. По-перше, вони викликали структурні зміни, а по-друге, привели до скорочення й зміни характеру фінансування зовнішньополітичних досліджень. Як відзначає провідний спеціаліст по американських науково-дослідних центрах Дж. Макгенн із Інституту по дослідженню зовнішньої політики (м. Філадельфія), короткострокові вузькотематичні проекти прийшли на зміну довгостроковим програмам, що одержували фінансову підтримку з федерального бюджету й інших джерел; центри стали менш вільними у виборі тим дослідження й у пошуках нових підходів до рішення складних політичних проблем. Це привело, по оцінці Макгенна, «до появи «центрів-бутиків», що спеціалізуються в якійсь одній області або по якійсь одній проблемі». Традиційні науково-дослідні центри, через скорочення фінансування й розвитку тенденції до заохочення короткострокових і вузькопредметних проектів, втратили можливості для проведення досліджень по виявленню потенційних проблем і виробленню шляхів до їхнього дозволу для того, щоб уникнути негативних наслідків . [3, c. 9]

Аналогічні факти характерні й для Росії, де отримала розвиток тенденція до створення альтернативних академічних аналітичних центрів, зросла роль незалежних експертів, невеликих дослідницьких центрів - інститутів, фондів і консалтингових груп. Сам по собі факт фрагментації академічних досліджень не можна назвати негативним, тому що він відображає потреби сучасного етапу світового розвитку й відносин між країнами, однак інтенсифікація саме такого шляху концептуального забезпечення зовнішньої політики США, та й Росії, на шкоду фундаментальним зовнішньополітичним дослідженням не представляється вірною й виправданою. У результаті такого "перекосу" у підходах до зовні політичного планування й прогнозування мали місце прорахунки й помилки в політику Сполучених Штатів і Росії, а у відносинах двох держав зберігається невірне сприйняття один одного, недостатнє розуміння взаємних інтересів і можливостей, відсутня реалістична повістка дня для взаємоприйнятої взаємодії.

З бесід з американськими політологами складається думка, що в політико-академічному співтоваристві існує парадоксальна ситуація. З одного боку, є єдність щодо того, що США - це світовий лідер і тому повинні виконувати завдання по демократичному перетворенню миру з максимальною вигодою для країни. З іншого боку, у наявності серйозний розкол серед представників експертного співтовариства й у самому суспільстві по двох питаннях.

Перший: потрібно чи США брати на себе функцію єдиного світового правителя (гегемона), потрібно чи воювати з усіма неугодними режимами (прямо або побічно), тобто потрібно чи вести "хрестовий похід" глобального масштабу?

Другий: чи виправдана силова модель реалізації американської глобальної стратегії, тому що є небезпека, що політика адміністрації Буша приведе до виснаження ресурсів, збільшенню внутрішніх проблем у самих США, до серйозного росту негативного відношення до наддержави й до ідеї американської демократії у світі?

Парадоксальність ситуації підсилюється тим, що, незважаючи на зростаюче невдоволення політикою адміністрації Буша, непопулярність самого президента й багатьох членів його адміністрації, відсутній широкомасштабна й представницька критика глобальної стратегії США. Це неможливо пояснити тільки патріотичністю й згуртованістю у важкий момент для американської держави. Справа в тому, що неоконсерватори в політику, у тому числі на вершині владної піраміди, і в науково-експертному співтоваристві, так звані "вулкани" досить нетерпимі до якої-небудь протидії й критики, хоча намагаються (правда, не завжди) створювати видимість гри за правилами політичної коректності.

У сформованій у США політичній ситуації нас цікавлять, насамперед, два питання: чи можливе кардинальний перегляд американської глобальної стратегії й методів її реалізації і які перспектив російсько-американських відносин, тобто чи відбудеться відхід від існуючої політики у відношенні РФ у ту або іншу сторону.

Як ми вже відзначали в інших публікаціях, кардинального перегляду американської глобальної стратегії навряд чи можна чекати в доступній для огляду перспективі, якщо тільки до цьому Сполучені Штати не змусять тверді зовнішні або внутрішні фактори5. Тому відбуваються в американському політико-академічному співтоваристві дебати з питань глобальної стратегії варто сприймати без зайвого оптимізму. При уважному аналізі стає очевидним, що критики найчастіше не вникають у такі питання, як різниця між гегемонією й лідерством, не беруть під сумнів доцільність руйнування основ існуючого світоутсрою (ООН, міжнародні правові норми) і подальшого розширення НАТО на схід, правочинність американських дій на пострадянському просторі, претензії до Росії по гуманітарних, політичних і економічних питаннях. Дотепер не внесена ясність у питання про те, як визначити політикові США: відбувається змішання понять "наддержава - лідер - гегемон".

Ведуться дебати щодо форми американського глобального регулювання й по питанню про те, як співвідносити американські інтереси й плани з інтересами інших держав. Лише одиниці говорять про необхідність перегляду глобальної стратегії, про відхід від гегемонії. Критиків турбує "самітність США" у реалізації планів глобального регулювання, відсутність надійних дієздатних союзників, які могли б внести вагомий реальний, а не тільки моральний внесок у проведену політику: фінансові, військові й людські ресурси. У складній непростій обстановці на міжнародній арені Сполучені Штати стають головним об'єктом негативізму з боку мусульманського миру, критики з боку ряду великих і малих країн; ростуть видатки на військові й інші операції за рубежем і по забезпеченню національної безпеки, що може відбитися на економіці країни й добробуті громадян Америки; зміцнює побоювання, що можуть виникнути серйозні проблеми з людським забезпеченням військових кампаній. [39, c. 3-18]

Президента Буша обвинувачують у тім, що надмірна агресивність і зарозумілість, зайва поспішність із початком іракської кампанії поставили США в невигідну ситуацію, коли вони не можуть піти з Іраку й не можуть умовити своїх союзників істотно підтримати американські дії. Їм хотілося б, щоб у важкій боротьбі з недемократичними режимами й терористами Сполучені Штати були б оточені іншими країнами, на яких перейшла б частина відповідальності за силове регулювання й разом із цим частина критики й недоброзичливості. Демократи обвинувачують Дж. Буша у втраті "дружнього оточення й підтримки". Однак рідко хто згадує про те, що так звана "доктрина Буша" на дві третини складається з положень, розроблених при адміністрації Клінтона, що також не відмовлялася від силових методів. Очевидно, що після приходу до влади демократична адміністрація (а це не виключено в 2009 р.) навряд чи буде проводити зовсім іншу політику й зовсім іншими коштами, хоча постарається забезпечити США більшу підтримку з боку інших країн, тобто утягнути якнайбільше країн у силові дії по просуванню американських інтересів у різних регіонах. На думку окремих американських політологів, домогтися цього можна тільки шляхом зміни відносини з боку Сполучених Штатів до світової історії й до історії тих країн, з якими вони хочуть побудувати потрібні їм відносини. Про це, в основному, говорять представники " покоління, щойде" з політичної арени, зокрема С. Хантингтон, Р. Блеквілл, Дж. Метлок, Дж. Коллінз, а також більше молоді дослідники - К. Лейн, Дж. Айкенберрі, А. Стент і інші.

Зовнішньополітичні дебати в США повинні залишатися предметом постійної уваги й аналізу, тому що від їхнього результату залежить не тільки доля наддержави, але й багатьох інших країн і регіонів, у тому числі Росії. Однак, як представляється, головне тут укладається не в тім, щоб постійно критикувати американську глобальну стратегію, а в тім, щоб привернути увагу американського політико-академічного співтовариства до проблеми формування нового світового порядку. Необхідно реалістично оцінити стан і роль існуючих міжнародних інститутів і норм, роль старих і нових великих держав, які повинні брати участь у світоустрої. Важливо оцінити роль і наслідки двосторонніх актів, що змінюють міжнародні норми й договори (наприклад, двосторонні угоди в сфері безпеки й нерозповсюдження між США й Індією); оцінити значимість старих і нових форм інтеграційних об'єднань, закріплених або не закріплених спеціальними договорами (наприклад, ОБСЄ, Групи восьми, ШОС, ОДКБ); дати відповідь на питання про те, які форми можуть стати визначальними в світорегулюванні і які форми потрібні для забезпечення стабільного розвитку й будуть відповідати інтересам більшості основних гравців на світовій арені.

Результат майбутнього вибору не повинен стати вибором тільки однієї країни або якого-небудь "елітного клубу", але це й не означає, що їхня значимість може бути зігнорована. Для рішення настільки важливого завдання, якийсь є формування світового порядку, недостатній кулуарний і однобічний аналіз окремих проблем, ігнорування об'єктивних процесів, що відбуваються на глобальному, регіональному й національному рівнях (інтеграція vs. національна ідентифікація, глобалізація vs. регіоналізація, регулювання vs. дерегулювання). Важливо дати відповідь на питання про те, потрібно чи підсилювати ідеологічний фактор у міжнародних відносинах, повертати категорію ворога у відносини між країнами (тероризм - це, по сучасній термінології, мережний ворог, не зв'язаний прямо з конкретною державою, народом).

Фундированість і тверезість у відповіді на варті перед світовим співтовариством дуже складні питання досяжні тільки в тому випадку, якщо буде повернута традиція проведення серйозного наукового аналізу й традиція багатобічного й двостороннього діалогів. Затребуваність у цьому відчувається й у США, і в Росії. Є й інша проблема: як зробити науковий аналіз і експертизу більше зрозумілими й більше адаптованими до політичних структур, відповідальним за формування зовнішньої політики. Іншими словами, проглядається перспектива для взаємодії між США й Росією, від чого могли б виграти обидві сторони. Це допомогло б, на наш погляд, позбутися від не завжди вірних, політично коректних і виправданих оцінок тих або інших дій один одного, взаємних сприйняттів і докорів.

Сучасна Росія "не виправдала надій" багатьох американських політиків і експертів, на те, що вона вже не піде "іншим шляхом", не повернеться до незалежної політики, а стане одним з держав, що йдуть в "обозі" американської політики. Виходить, що ці політики й експерти допустили прорахунки й дали невірні оцінки як російського потенціалу на відновлення, так і історично сформованої політичної культури й досвіду міжнародної діяльності Росії. Можна додати, що вони проігнорували досвід взаємодії провідних світових держав у роки "холодної війни". Віддаючи данину поваги Дж. Кеннану, варто згадати, що в середині 1990-х років, коли Росія перебувала в складної внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації, він писав про колосальний культурний потенціал російської держави (народу), про здатність його до відновлення. Про відновлення Росією статусу провідної світової держави писали С. Хантингтон, Ч. Мейнс, і їхній прогноз підтверджується. [5, c. 12-30]

Політолог А. Лівен з фонду "Нова Америка", створеного як альтернативний центр традиційним "фабрикам думки", насамперед - консервативним, відзначає, що проти Росії ополчилися дуже багато хто. Її традиційні опоненти й недоброзичливці із числа консерваторів і неоконсерваторів вважають розвиток подій у країні й російській політиці підтвердженням правильності своєї недовіри до неї й справедливості раніше негативних прогнозів, що висловлювалися, щодо її повернення до імперської агресивної політики. Що стосується лібералів, що пророкували успішне реформування Росії, то виходить, що вони ввели всіх в оману й відповідають за невірні оцінки й прогнози. На думку А. Лівена, саме їхньому престижу був нанесений серйозний збиток "невірним шляхом, яким розвивалася Росія", і вони прагнуть взяти реванш за прорахунок подвоєною критикою. Інакше як пояснити те, що найбільш гостра критика виходить від ліберальних політологів, що призивають адміністрацію зробити демократизацію Росії найважливішим пріоритетом політики США й поставити двосторонні відносини в пряму залежність від рішення цього завдання, тобто від "поводження" Росії на світовій арені.

Пропозиції по радикальній зміні американської політики у відношенні Росії надходили в адміністрацію Клінтона й потім в адміністрацію Буша. Однак остання не була готова до радикальної зміни парадигми двосторонніх відносин, особливо після подій 2001 р., коли США виявилися в стані довгострокової війни з міжнародним тероризмом і потребували максимальної підтримки провідних світових держав. Таке положення не означало, що в російсько-американських відносинах не було протиріч, традиційний набір претензій друг до друга залишався колишнім. До Росії: розвиток демократії в країні, Чечня, імперська зовнішня політика, протидія зусиллям США в боротьбі з недемократичними режимами. ДО США: прийом Росії у ВТО, скасування виправлення Джексона - Веника, припинення розширення НАТО на схід, повагу інтересів РФ на пострадянському просторі й в інших регіонах, збільшення інвестицій у російську економіку.

Варто визнати, що по жодному з пунктів сторонам не вдалося прийти до взаємної згоди, хоча на офіційному рівні зберігався дух дружби й прагнення до взаємодії. Однак серйозні розбіжності між Російською Федерацією й США, що виникли в 2003-2005 р. у зв'язку з "кольоровими революціями" у ряді пострадянських країн, енергетичною політикою РФ, а також у зв'язку із загостренням адміністративно-територіальних конфліктів у Грузії й Молдавії, активізацією російської політики в Євразії, почали приймати більше відкритий і складний характер. Росію обвинуватили в спробах силового впливу на розвиток і політику сусідніх держав, у перешкоджанні врегулюванню конфліктів у Грузії й Молдавії, у протидії політиці США по стабілізації Великого Близького Сходу й ін.

Ряд членів Конгресу й деяких експертів висловлювалися за те, щоб виключити Росію із Групи восьми, загальмувати її вступ у ВТО, відмовитися від участі в сутулості в Санкт-Петербурзі, зберегти виправлення Джексона - Веника. Минулого й інші критичні зауваження.

Росія не вважалася пріоритетом американської політики. Серед пріоритетів: демократизація миру (збільшення числа країн, що розвиваються по західній демократичній моделі), боротьба з диктаторськими режимами, урегулювання конфліктів етнічного характеру, коли порушувалися права людини й національних меншостей, зміцнення економічних позицій (особливо, в енергетичній сфері), і головне - створення умов для збереження могутності США й запобігання появи нового опонента американської моці й політику. Іншими словами, пріоритети наддержави мають не країнною, а проблемно-мережний характер, і окремі держави попадають у поле діяльності Сполучених Штатів у міру досягнення ними поставлених цілей і забезпечення національних інтересів. Передбачається, що країни, що утягуються в сферу американських інтересів і політики, стають прихильниками США й випливають у фарватері їхньої політики.[26, c. 3-19]

Росія не попадала ні в розряд невеликих слабких країн без ресурсів, ні в розряд передових держав. Навіть серед країн так званого "перехідного типу" вона займає особливе місце, якщо зрівняти її, наприклад, з Україною, Болгарією або Румунією. Таке "особливе" положення Росії не приймалося й не приймається в увагу більшістю американських політико-академічних співтовариств: одні вважали її слабкою країною з ядерною зброєю, інші бачили в ній держава, що прагне до відродження імперії, і тільки невелика група експертів і політиків як і раніше відносила її до числа провідних світових держав. На словах керівництво США продовжувало звертатися до Росії як до важливого світового гравця, а де-факто - дивилося на неї зовсім по-іншому, а виходить, і очікувало таких же дій, як і від інших країн перехідного типу.

У результаті зложилося невірне сприйняття один одного: Сполучені Штати вважали, що Росія, що як потерпіла сторона й слабка держава, як одне з нових незалежних держав на пострадянському просторі, повинна прийняти особливу роль і глобальну стратегію США, як це зробили багато пострадянських країн і країни ЦСЄ. Росія ж бачила себе державою світового рівня, хоча й у стані тимчасової кризи, тому прагнула до збереження певної незалежності у відстоюванні національних інтересів. Розбіжності у взаємосприйнятті приводили до ускладнень, розбіжностям, але парадигма "залучення/діалог - критика/видалення - діалог/залучення" зберігалася.

Подібна ситуація не задовольняла жодну йз сторін. Сполучені Штати хотіли бачити більше слухняну Росію, більше відкриту й демократичну, менш збройну й менш залучену в справи сусідніх країн, тобто від її було потрібно привести політикові у відповідність із її сучасним слабким станом і американським впливом і чинністю. Росія ж хотіла партнерства зі США, у якому вона розглядалася б як сильна сторона, здатна зіграти важливу роль у рішенні міжнародних проблем.

Таке положення не може тривати довго, наступає криза ідентифікації характеру двосторонніх відносин, коли кількісні показники переходять у якісні. Саме так і трапилося в 2006 р., коли, з одного боку, було відзначене поліпшення економічного становища в Росії, стабілізація внутрішньополітичної ситуації, але, з іншого боку, вона почала ряд зовнішньополітичних ініціатив, які викликали нову хвилю критики, залишилися й невирішені внутрішньополітичні проблеми, які викликали розмови про "невірний шлях".

5 березня 2006 р., у річницю знаменитої мови У. Черчілля у Фултоні в 1946 р., що вважається символічним початком "холодної війни", американська Рада по міжнародним відносинам оприлюднив доповідь "Невірний шлях розвитку Росії: що США можуть і повинні зробити", підготовлений досить різнорідною групою американських політиків і експертів.

Трагічні події 11 вересня 2001 р. стали потужним поштовхом для позитивної перебудови відносин між Росією й США. Вони переконливо показали уразливість навіть самої впливової сучасної держави. Боротьба з тероризмом стала одним з найважливіших принципів американської зовнішньої політики. Відкрилася ще одна сфера реальної взаємодії США й Росії, що стосується скинення режиму талібів в Афганістані. Тут інтереси безпеки двох країн практично збіглися. При цьому Вашингтон змушений був визнати, що Росія є важливим партнером (а в певних випадках і де-факто союзником) у відбитті нових глобальних погроз і викликів. В антитерористичній операції в Афганістані роль Росії була вагоміша й потрібніша, ніж деяких союзників США по Північноатлантичному альянсі. Незважаючи на тенденцію діяти односторонньо, без консультацій з іншими країнами в питаннях міжнародного життя, США, проте, довелося створювати міжнародну коаліцію для боротьби проти терористів, хоча й тут вони зберегли за собою право однобічного прийняття рішень. [41, c. 5-9]

У сформованих умовах виявилося можливим виробити спільне бачення «нових російсько-американських відносин», що в основному знайшло відбиття у двох документах - Спільній заяві президентів РФ і США про нові відносини між Росією й США (листопад 2001 р.) і їхньої Спільної декларації про нові стратегічні відносини між Російською Федерацією й Сполученими Штатами Америки (травень 2002 р.).

Погоджені сторонами підходи в самому стислому виді виглядали в такий спосіб:

• Нові відносини для XXI сторіччя повинні будуватися на прихильності цінностям демократії, вільному ринку, верховенству закону, а також на основі дружби, співробітництва, довіри, відкритості й передбачуваності. Росія й США перебороли спадщину «холодної війни», жодна йз сторін не розглядає іншу як супротивник або джерела погроз. Обоє держави є партнерами й будуть співробітничати заради розвитку стабільності, безпеці, економічній інтеграції, спільної протидії глобальним викликам і погрозам - тероризму, поширенню ОМУ, агресивному націоналізму, етнічної й релігійної нетерпимості, регіональним конфліктам. Обидві сторони стали фактичними союзниками в глобальній війні проти міжнародного тероризму;

• Нинішні рівні ядерних озброєнь обох країн не відповідають реаліям сучасної воєнно-стратегічної ситуації. Звідси - необхідність значних скорочень стратегічних наступальних озброєнь, продовження консультацій з питань стратегічних оборонних озброєнь, збереження режимів нерозповсюдження ядерних, біологічних і хімічних озброєнь, поліпшення фізичного захисту й обліку ядерних матеріалів у всіх ядерних державах, а також запобігання незаконного поширення ядерних матеріалів;

• Необхідне будівництво єдиного, вільного й мирного євроатлантичного співтовариства, без винятку кого-небудь, при повазі незалежності, суверенітету й територіальної цілісності всіх держав. У цих умовах необхідне створення нових механізмів консультацій, співробітництва, спільного прийняття рішень і здійснення скоординованих спільних дій Росії й НАТО;

• Ринкова економіка, воля економічного вибору й відкрите демократичне суспільство - найбільш діючі кошти забезпечення добробуту громадян Росії й США. Обоє держави будуть співробітничати, у тому числі шляхом підтримки прямих контактів між діловими колами, у справі розвитку російсько-американських економічних, торговельних і інвестиційних зв'язків. У цих цілях необхідне усунення законодавчих, адміністративних перешкод, створення прозорого інвестиційного клімату, затвердження верховенства закону, ринкових економічних реформ, а також наполеглива боротьба з бюрократизацією економіки, економічними злочинами й корупцією. Росія й США будуть прагнути використовувати потенціал світової торгівлі для розширення економічних зв'язків, подальшого поглиблення інтеграції Росії у світову економіку в якості одного із провідних учасників світової економічної системи. Сторони надають пріоритетного значення вступу Росії у Всесвітню торговельну організацію (ВТО) на стандартних умовах;

• Росія й США будуть продовжувати співробітництво в захисті прав людини, терпимості, релігійних воль, волі слова й незалежних ЗМІ, економічних можливостей і верховенства закону. Сприяння активізації обмінів між людьми - важливий фактор розширення взаєморозуміння між російським і американським народами.

Таким чином, «нові відносини» бачилися обома сторонами як відносини, що опираються на розвиток співробітництва одночасно у всіх ключових сферах, що орієнтуються на тривалу історичну перспективу.

У листопаді 2006 р. був також підписаний двосторонній протокол про приєднання Росії до ВТО.

Американські експерти, що виступають за співробітництво з Росією, розцінили результати липневої сутулості як свідоцтво того, що адміністрація Буша нарешті починає розуміти всю серйозність виклику ядерного тероризму й необхідність пошуку стратегії відповіді на нього. Однак їх турбують загальні тенденції розвитку російсько-американських відносин, які далеко не оптимістичні.

Свою оцінку стану російсько-американських відносин і перспектив їхнього розвитку, а також політиці адміністрації Буша дав і президент Росії В.В. Путін 9 вересня 2006 р. Приводом стала часткова переорієнтація поставок, що планувались раніше, газу в США зі Штокманського родовища в країни Європейського Союзу й, насамперед, у Німеччину. В.В. Путін сказав, що Росія не стане діяти проти інтересів США, але в той же час буде захищати свої законні зовнішньополітичні інтереси. [14, c. 40-51]

Не можна не бачити й того, що в 2006-2007 р. негативні тенденції в російсько-американських відносинах стали наростати. У засобах масової інформації й у Конгресі США критика внутрішньої й зовнішньої політики Росії помітно підсилилася. Керівники американських військових і розвідувальних відомств стали наголошувати на те, що усе ще високий військово-космічний потенціал Росії являє загрозу національної безпеки США. Почастішали обвинувачення Росії у використанні енергоносіїв для тиску на сусідні держави, насамперед в інтересах надання впливу на внутрішню політику деяких країн СНД.

Іншими словами, без взаємодії Россі й США попросту не обійтися в пошуках рішення таких складних міжнародних проблем, як запобігання багатобічної гонки ядерних озброєнь, урегулювання іракської кризи й близькосхідного конфлікту, стабілізація ситуації в Афганістані, ядерні програми Ірану й Північної Кореї, глобальне потепління, енергетична безпека й інші нові виклики й загрози в сторіччі, що наступило.


Висновки

Характеризуючи стан досліджуваної проблеми, необхідно вказати на те, що попри наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, присвячених різним аспектам російсько-американських відносин, комплексне висвітлення питання російсько-американських відносин в ХХІ ст.

Радикальні перетворення в Європі внаслідок руйнування біполярної системи наприкінці 1980-х – початку 1990-х років зумовили появу якісно нової ситуації у сфері безпеки, ключовим питанням якої стало різке порушення балансу сил і стратегічного паритету між провідними військово-політичними блоками часів “холодної війни” – ОВД і НАТО. Зростання конфліктності та політичної нестабільності на європейському континенті вимагало розбудови нової, ефективної системи безпеки із залученням провідних держав світу та врахуванням їхніх геополітичних інтересів. Руйнування біполярної системи практично зняло з порядку денного загрозу військової агресії проти держав Західної Європи, а отже оборонний альянс НАТО практично втратив підстави для подальшого існування. Питання про доцільність збереження та реформування НАТО, її ролі в майбутній системі європейської безпеки стали предметом широкої міжнародної дискусії, одним з важливих аспектів якої стало питання про необхідність подальшої військово-стратегічної присутності США у Європі.

Отже, неможливо просто скопіювати американський досвід і перенести його на російський ґрунт. Але взяти з нього уроки потрібно. Так, на прикладі США видно, що найбільш ефективно таку соціально-економічну політику, коли вона працює на благо всього суспільства, а не на окремих його верств або групи. Ефективна така стратегія економічного розвитку, коли «локомотивом» прогресу є «людський капітал», а не експорт природних ресурсів.

В області європейської безпеки дії США в напрямку розширення НАТО прямо суперечать національним інтересам Росії. Ігнорування її думки не може розглядатися інакше, як прагнення ізолювати Росію, не допустивши її інтеграції в європейський простір. От чому в ім'я порятунку партнерства зараз варто було б пригальмувати другу хвилю розширення НАТО, поки не виявляться результати стратегічного діалогу між блоком і Росією, відносини між ними не трансформуються в реальну взаємодію по широкому колу питань міжнародної безпеки у форматі "двадцятки" .

Природною умовою партнерства є взаєморозуміння в тому, щоб не протидіяти здійсненню життєво важливих інтересів один одного. Забезпечення таких інтересів ні в якій мері не повинне розглядатися як альтернатива партнерським відносинам. Навпроти, міцність цих відносин повинна бути заснована на здатності партнерів зрозуміти суть інтересів один одного й захищати свої інтереси в неконфронтаційному дусі.

Для Росії зоною життєво важливих інтересів є СНД. Духу партнерства ніяк не відповідають спроби США прямо або побічно послабити вплив тут Росії. У своїй політиці відносно пострадянських держав США часом відходять від проголошеного ними пріоритету принципів демократії й поваги прав людини, відкрито ставлячи в основу геополітичні цілі (що, зокрема, підтвердило їхню взаємодію з Узбекистаном). У значній мірі зберігається подвійний стандарт в американському підході до проблеми дотримання прав російськомовного населення в країнах СНД і Прибалтики. Все це позначається на ефективності російсько-американського співробітництва в урегулюванні регіональних конфліктів на території колишнього СРСР.

Надмірна проамериканська орієнтація чревата для Росії наступними негативними наслідками. По-перше, моральний збиток, пов'язаний з тим, що Росія навіть не заперечує проти військово-силових акцій США поза міжнародно-правовим полем.

По-друге, збиток економічний. Погодитися з вимогою США припинити співробітництво з підозрюваними в підтримці міжнародного тероризму країнами означало б втрату багатомільярдних доходів, які приносить нам торгівля зброєю й високими технологіями.

По-третє, збиток політичний. Курс на беззастережну підтримку дій США, готовність випливати в руслі глобальної стратегії Вашингтона буде означати визнання помилковості всього нашого зовнішньополітичного курсу протягом останніх десяти років, у ході яких Росія болісно шукала свою національну ідентичність у світовій політиці, свою роль і місце у світовому співтоваристві, у світовій історії в цілому.

Чим же будуть визначатися перспективи торгово-економічного співробітництва обох країн у доступному для огляду майбутньому? Тут можна виділити кілька принципових моментів, здатних визначити вектор розвитку в даній області:

1. Стратегічні й тактичні інтереси обох сторін як довгострокового, так і короткострокового характеру. При їхній реалізації необхідно враховувати й національні інтереси, і інтереси окремих груп правлячих еліт, у тому числі й найчастіше різноспрямовані устремління окремих військово-промислових, енергетичних, фінансових, аграрних і т.п. угруповань у кожній із країн.

2. Довгострокові стратегії й конкретна політика, що забезпечує ці інтереси. Від того наскільки продумана, враховуюча вся сукупність інтересів як своєї країни, так і іншої, буде та або інша політика, у чималому ступені залежить ефективність і динаміка російсько-американських економічних зв'язків.

3. Реальні й потенційні можливості економік обох країн, їхніх підприємств, інакше кажучи, сукупність їхніх конкурентних переваг і слабостей. Це стосується ролі й значення окремих факторів виробництва в економіках обох країн (капіталу, праці, НТП, підприємницького потенціалу, ресурсів); ємності й динаміки внутрішнього попиту; розвитку основних і допоміжних галузей, що провадять товари на експорт; конкурентних стратегій окремих підприємств, їхньої здатності адаптуватися до глобалізуючої економіки.

4. Об'єктивні й суб'єктивні фактори, що перешкоджають розвитку взаємовигідних торгово-економічних зв'язків між Росією й США, у тому числі недосконале або дискримінаційне законодавство, різного роду обмеження в торгівлі, політичні й економічні перешкоди у взаємних відносинах друг до друга на ринках третіх країн і т.д.

У чому складаються, на наш погляд, основні інтереси США в торгово-економічному співробітництві з нашою країною? Ясно, що це сугубо прагматичні цілі, що переслідують або інтереси США в цілому, або окремих фінансово-економічних комплексів або компаній. Серед них - завдання сприяння створенню в Росії економіки ринкового типу зі зрозумілими і ясними Заходу правилами й законами. І це зовсім не добродійність. Тільки з такою економікою США можуть здійснювати вигідну торгівлю, а також інвестиційну діяльність із мінімальними ризиками. При цьому навряд чи вони хочуть значного посилення російської економіки, виникнення додаткової конкуренції як на внутрішньому, так і на світових ринках. Проте, розглядаючи Росію як потенційно величезний ринок для своїх капіталів, товарів і послуг, США об'єктивно зацікавлені в його досить високому ступені розвитку, у високій купівельній спроможності російських споживачів.

Можна виділити також ряд більше конкретних прагматичних аспектів економічного співробітництва США з Росією. Серед них - прагнення інвестувати у високоприбуткові й перспективні галузі російської промисловості, одержувати доступ до сировинних і інтелектуальних ресурсів на вигідних умовах. Це підтверджується вже існуючими напрямками експансії американського капіталу в Росію, відпливом умів з Росії в США, використанням американськими компаніями, що діють на території Росії, місцевих науково-технічних кадрів. В 90-ті роки, наприклад, США беручи участь у конверсії російських оборонних підприємств, мали на увазі ослаблення нашого військового потенціалу й конкурентоспроможності російських виробників військової техніки на світовому ринку. У цьому ж ряді коштує активна протидія проникненню російських виробників (наприклад, ракетних і ядерних технологій) на ринки третіх країн, а також російських експортерів сировини, металів і інших видів продукції на американський ринок.

Деякі із цілей США об'єктивно збігаються з інтересами Росії (створення ефективної ринкової економіки, приплив інвестицій у нашу економіку, розширення торгівлі багатьма товарами, співробітництво в області космосу й т.д.). Разом з тим ми повинні протидіяти прагненню американців одержати неконтрольований доступ до наших природних багатств, інтелектуальним і науково-технічним ресурсам. Потрібно домагатися усунення обмежень на експорт зі США високотехнологічного встаткування, на російські поставки в США. Необхідно домовитися про цивілізовану конкуренцію на ринках третіх країн у тих галузях, де Росія цілком конкурентоспроможна (озброєння, ракетні й атомні технології).

У цілому можна говорити про значний потенціал економічного співробітництва між Росією й США навіть при нинішніх досить недосконалих умовах. Конкретний хід подій буде визначатися стратегічними інтересами обох країн, а також зусиллями по подоланню існуючих по обидва боки бар'єрів і упереджень.


Список використаної літератури

1. Балуевский Ю. Российско-американские отношения. Новая модель //Международная жизнь. - 2002. - № 8. - C. 48-58

2. Вэлдон К. Новое видение России //Международная жизнь. - 2000. - № 3 . - C. 22-26

3. Герасимов О. Світло і тіні російсько-американських відносин: Президенти Росії та США зустрінуться в Братиславі //Україна і світ сьогодні. - 2005. - № 6. - C. 9

4. Гончар Б. М. Миротворчі операції НАТО на Балканах в контексті стратегічної ситуації в Європі 90-х років ХХ ст. // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка. Історія. Вип. 69. – 2003. – С. 92-96.

5. Давыдов Ю. Расширение зоны ответственности Атлантического мира //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 3. - C. 12-30

6. Журавлева В.Ю. Российская внешняя политика глазами американских аналитиков //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 4. - C. 92-102

7. Зименков Р.И. США и Рссия в мировых инвестиционных процессах //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2008. - № 7. - C. 3-20

8. Иванян Э.А. Из истории: Россия и США - союзники, партнеры или противники //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12. - C. 25-39

9. Капустина Е. Эволюция американской концепции партнерства с Россией в 1990-е годы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2004. - № 9. - C. 81-95

10. Корнеев А. Новый этап российско-американского энергетического диалога //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2005. - № 8. - C. 17-34

11. Корсаков Г.Б. Договор про ПРО в контексте российско-американских отношений //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 2 . - C. 37-54

12. Кременюк В.А. Россия и США: время испытаний //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 12. - C. 5-16

13. Кремнюк В.А. Россия-США: первые уроки Балканского кризиса 1999 г. //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 1 . - C. 3-15

14. Кудров В.М. США, Западная Европа, Россия и Китай в мировой экономике //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2000. - № 7 . - C. 40-51

15. Маргелов В. Россия и США: некоторые ориентиры отношений //Международная жизнь. - 2005. - № 7-8. - C. 110-128

16. Маргелов М. Россия и США. К вопросу о приоритете отношений/ //Международная жизнь. - 2005. - № 12. - C. 41-53

17. Мэнделбаум М. Российская внешняя политика в исторической перспективе //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 9. - C. 45-52

18. Ознобищев С. Россия и США. Возможен ли откат к "холодному миру" //Международная жизнь. - 2004. - № 6. - C. 100-110

19. Орлик В. Опозиція курсу розширення НАТО у США у 1990-х рр. // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип.70. – 2003. – С. 151-153.

20. Орлик В. По лінії “стара” – “нова” Європа // Політика і час. – 2004. – № 2. – С. 30-34.

21. Орлик В. Розширення НАТО на схід: позиції США та Росії щодо входження країн Балтії до Північноатлантичного альянсу // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Історія. Вип. 65-66. – 2003. – С. 61-64.

22. Патрон А.П. Россия-США: геополитика и экономика в XXI веке //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2002. - № 8. - C. 21-35

23. Подлесный П.Т. Мир, США и Россия в начале XXI столетия: Сценарии мирового развития //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2006. - № 7. - C. 93-107

24. Подлесный П.Т. Россия и США в наступившем столетии: проблемы и перспективы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 5. - C. 61-76. - Бiблiогр.: в примiтках

25. Приходько О. Россия - США - Европа и проблема ПРО/ О.Приходько //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12 . - C. 70-84

26. Рогов С. Новая повестка дня в российско-американских отношениях:экономические аспекты //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 2. - C. 3-19

27. Рогов С. Новая повестка дня в российско-американских отношениях:экономические аспекты //США: экономика, политика, идеология. - 1998. - № 2. - C. 3-19

28. Рогов С.М. Новый этап в российско-американских отношениях/ //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12 . - C. 3-24

29. Софинский Н. Россия - США, путь к прагматичному партнерству //Международная жизнь. - 2001. - № 7. - C. 3-14

30. Стент А. Америка і Росія: партнерство після Іраку?/ Анжела Стент //"Ї". - 2004. - № 31. - C. 24-33

31. Супян В. США и Россия: межхозяйственные позиции и т перспективы экономических отношений //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 7. - C. 14-23

32. Супян В.Б. Государственные социально-экономические приоритеты опыт США и интересы России //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2007. - № 4. - C. 3-24

33. Супян В.Б. Российско-американские экономические отношения: значение, проблемы, перспективы //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2002. - № 4. - C. 3-21

34. Файзуллаев Д. Россия - США: геополитическое соперничество в центральной Азии //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 3. - C. 39-42: табл.

35. Фалин В. О вероятном сценарии действий США в отношении России в 2006-2008 годах //Московские новости. - 2006. - № 36. - C. 14-16

36. Фененко А. Российско-американские отношения в сфере нераспространения ядерного оружия //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 9. - C. 16-30.

37. Шаклеина Т.А. Внешняя политика США и России: итоги десятилетия // США. Канада: экономика, политика, культура. - 2001. - № 12. - C. 53-69

38. Шаклеина Т.А. От иллюзии партнерства к реальности взаимодействия в российско-американских отношениях //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2004. - № 12. - C. 3-15

39. Шаклеина Т.А. Россия и США в мировой политике //США. Канада: экономика, политика, культура. - 2006. - № 9. - C. 3-18

40. Шевцов А. Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією: в контексті можливих альтернатив для України //Стратегічні пріоритети. - 2006. - № 1. - C. 175-184.

41. Шитов А. Россия - США: обновление отношений //Эхо планеты. - 2003. - № 21. - C. 5-9

42. Шустов В. Российско-американская договоренность важна и для Европы //Международная жизнь. - 2000. - № 5 . - C. 31-38

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий