План
Вступ
1. Важке народження вітчизняної теорії інтеграції
2. Сутність і особливості міжнародної економічної інтеграції
2.1 Основні форми міжнародної економічної інтеграції
3. Європейський Союз
3.1 Північноамериканська угода про вільну торгівлю
3.2 Основні інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу
Висновок
Список літератури
Наприкінці минулого - на початку нинішнього століть на фоні наростаючої глобалізації різко активувалися процеси економічної інтеграції як у розвинених, так і в регіонах планети, що розвиваються. Світове господарство не тільки росте кількісно, але змінюється і якісно. На наших очах формується його новий образ, який потребував осмислення та прогнозування.
А почалося все це в 50-х роках ХХ ст., коли на світовій економічній та політичній арені з’явилося нове, раніш невідоме явище - регіональні між державні союзи інтеграційної направленості. В Західній Європі - Європейське об’єднання вугілля та сталі (1951 р), Європейське економічне співтовариство та Євроатом (1957 р), Європейська асоціація вільної торгівлі (1960 р). В Африці – Західно-африканський валютний союз (1959 р), в Західній півкулі - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі та Центральноамериканський спільний ринок (1960 р), в Азії - Організація економічного співробітництва у складі Ірану, Пакистану та Терції (1964 р). виникла необхідність зрозуміти причини, природу та значення цього феномену.
Ці нові світові господарські явища, на жаль, співпали з піком розвитку холодної війни. Тому в радянському керівництві основну увагу звернули на західноєвропейські інтеграційні альянси, які були сприйняті як спроба “американського імперіалізму” посилити свої геостратегічні позиції або в кращому випадку як захисні заходи історично нестабільного капіталізму перед обличчям переможної ходи “світового соціалізму”. Це і визначало ідеологічні рамки будь-яких досліджень інтеграції в Радянському Союзі, в тому числі і в новонародженому ІМЕМВ РАН.
Природно, що опубліковані в найпершому номері “МЕіМВ” (липень 1957р) тези “Про створення “спільного ринку" та Євроатома" стверджували, начебто під виглядом об’єднання Європи імперіалісти створюють агресивний воєнний блок проти СРСР, а західноєвропейські монополії утворили певний суперкартель для подальшого наступу на трудящих, для боротьби за переділ світових ринків та протидії світовому соціалізму та національно-визвольному руху. Що ж стосується проголошених ЄЕС та Євроатом економічних цілей, то “абсолютно без сумніву, що повне виконання передбачених заходів (саме по собі малоймовірне) не може забезпечити створення єдиної економічної системи". А якщо їх вдасться частково реалізувати, то вони будуть “реакційні в своїй основі”. Це був переспів старої ленінської догми: Сполучені Штати Європи або неможливі, або реакційні. Словом, інтеграційні об’єднання в Західній Європі трактувалися як породження чисто політичні, що не мають ні об’єктивної основи, ні перспектив. Довгий час саме слово “інтеграція", яке примінялося до цих об’єднань, писалося в СРСР не інакше як в іронічних лапках.
Сьогодні важко уявити, як важко було побороти цю стіну офіційного твердолобства. Тим не менше здоровомислячі вчені, нехай обережно та в надійно камуфльованому ідеологічному пакунку, намагалися її пробити. “Цей процес, - писав А. Арзуманян в 1959 р., - представляє собою капіталістичну реакцію на об’єктивні закономірності розвитку світових виробничих сил, які потребують переходу до більш високої суспільно-економічної формації - соціалізму. “Інтеграція" - це спроба “помирити" приватнокапіталістичну форму господарювання з перерослими національні кордони виробничими силами”. Ще ближче до реальності підійшов Е. Варга. В умовах гострої нестачі в Західній Європі доларів, високої інфляції та руйнування валютної сфери, він вважав, у держави залишалося два варіанта стратегії: або інтегрувати під жорстким контролем наднаціональних інститутів окремі галузі національних економік, як це зроблено в ЄОВС та Євроатомі, або, навпаки, послабити зв’язок між країною та приватним капіталом, надавши останньому більшу свободу дій, але на обширному ринковому просторі з єдиними правилами для бізнесу, як це намічалося в ЄЕС.
Однак ці спроби зрозуміти сутність нового феномена були одразу ж пригнічені керівною та направляючою силою. В Програмі КПРС (жовтень 1961р) однозначно постулювалося, що “міжнародні державно-капіталістичні організації, що виникають під лозунгом “об’єднання", пом’якшення проблеми ринку, на ділі представляють собою нові форми переділу світового капіталістичного ринку, перетворюються в очами гострих конфліктів". Більш жорстко у травні 1962 р. заявив М. Хрущов: “На ділі “спільний ринок" - це державно-монополістичне погодження фінансової олігархії Західної Європи, яке погрожує життєвим інтересам всіх народів, справі всезагального миру, оскільки агресивні кола імперіалізму використовують його з метою укріплення НАТО та форсування гонки озброєння ”. Тому нові тези, які підготувало ІМЕМВ влітку цього ж року, про західноєвропейську інтеграцію прийшлося терміново підганяти під лінію партії, назвати її “імперіалістичною інтеграцією" та розкрити її злощасні наміри. Лише мимохідь визнавалося, що “навіть в своїх виродливих капіталістичних формах економічна “інтеграція" може дати поштовх збільшенню об’ємів виробництва, внутрішньої та зовнішньої торгівлі".
Але таке примітивне охаювання нового світогосподарського феномену ставало все більш безглуздим на фоні появи в регіонах світу, що розвиваються, нових міждержавних об’єднань інтеграційного типу за зразком та подобою західноєвропейських. До середини 1968 р. їх число досягло десяти. Але ж ці регіони вважалися союзниками СРСР у конфронтації двох світових систем. Таким чином можна і відштовхнути від себе цих союзників. Необхідно було терміново коректувати ідеологічні штампи та спробувати вивести інтеграційні проекти в регіонах, що розвиваються, з-під дурного впливу західних зразків. Потребувався більш серйозний підхід до інтеграції як нової тенденції у світовій економіці.
Тоді ж і зародилася думка, що господарські зв’язки між країнами створеної ще в 1949 р. Ради економічної взаємодопомоги, напевне, також вписуються в цю тенденцію. У другій половині 60-х років ряд відомих економістів Угорщини, ГДР, Польщі та Чехословаччини стали розглядати взаємодію країн СЕВ як різновид цього явища. Народився термін “соціалістична інтеграція", а іронічні лапки були непомітно відправлені до архіву.
До того часу в ІМЕМВ почалося поглиблене вивчення світової економіки, в тому числі інтеграційних процесів. В 1969 р. була опублікована стаття М.М. Максимової, яка узагальнили та систематизувала раніше виказані здорові судження про економічні основи інтеграції, про важливу організуючу роль національних держав, про діалектичну єдність об’єктивного та суб’єктивного в цьому процесі. При цьому, розуміється, підкреслювався класовий характер інтеграції: оскільки вона “так або інакше зачіпає виробничі відносини, положення класів, - саме тому інтеграція можлива лише в рамках групи держав з однорідною соціально-економічною системою, з єдиним способом виробництва. Тим самим стверджувалося, що інтеграція країн, які належать до різних систем, неможлива. Вперше було надано визначення інтеграції як “регульованого на міжнародній основі процесу зближення, поступового об’єднання в розширені економічні комплекси національних господарств двох або більше країн з однорідною соціально-економічною основою. В ході цього процесу проходить взаємне пристосування та оптимізація економічних структур інтегруючих країн у відповідності з вимогами науково-технічної революції, що приводить у кінцевому результаті до скорочення суспільних витрат виробництва, економії часу, підвищенню продуктивності праці та ефективності суспільного виробництва". Пізніше ця концепція отримала подальший розвиток та обґрунтування в її книзі.
В кінці 60-х років в ІМЕМВ почалося систематичне вивчення природі та механізмів регіональної інтеграції. При цьому виникло плодотворне спів робітництво зі спорідненими науковими центрами Болгарії, Угорщини, ГДР, Польщі та Чехословаччини. На щорічних міжнародних симпозіумах обговорювались актуальні проблеми західноєвропейської інтеграції. Наші підходи від самого початку відрізнялися від досліджень її на Заході не лише вартої співчуття ідеологічної зашореності, але і по суті.
Західні дослідники під інтеграцією розуміли головним чином поетапне знищення дискримінації господарюючих суб’єктів-нерезидентів та нівелювання економічної ролі державних кордонів. “Розглянута як процес, - писав відомий американський теоретик інтеграції Б. Бласса, - вона визначає заходи, покликані знищити дискримінацію між господарчими одиницями, що відносяться до різних держав”. ООН, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація йдуть далі, редукуючи інтеграцію до юридичного факту заснування зони вільної торгівлі або митного союзу. Варто двом або більше країнам заключити відповідний договір, як вони автоматично потрапляють в розряд інтегрованих, або по меншій мірі країн, що інтегруються. Таке трактування по суті означає, що інтеграція - це не реальний процес зростаючої господарської взаємодії країн, а підписи їх представників під відповідними погодженнями або в кращому випадку - його ратифікація.
На відміну від цього у вітчизняній теорії інтеграції від самого її зародження натиск робився на змістову сторону: на закономірності міжгалузевого та внутрішньогалузевого поділу праці, на процеси міжнародного переплетіння капіталу та виробництва або ще ширше - на взаємопроникнення та переплетіння національних виробничих процесів в цілому. При цьому не пропускалися, зрозуміло, і торгово-політичні та інші суб’єктивні аспекти міжнародних відносин, які, однак, трактувалися як похідні від перших. Інтеграція у повній відповідності з реаліями розглядалася як складний, багатоаспектний історичний феномен, який спочатку зароджується в більш розвинених з техніко-економічної та соціально-політичної точки зору регіонах світу та крок за кроком втягує до цього процесу нові країни в міру дозрівання їх до необхідних економічних, політичних та правових кондицій. Такий підхід значно складніший, ніж виявлення ступеня дискримінації нерезидентів в межах того чи іншого торгово-економічного об’єднання.