Скликання в 1985 році першої Конференції міністрів африканських країн із проблем навколишнього середовища (АМСЕН) у Каїрі поклало початок проведенню нової великої регіональної стратегічної ініціативи. Конференція здійснює свою діяльність при тісному співробітництві трьох ключових організацій - Організації африканської єдності (ОАЄ), Економічної комісії ООН для Африки (ЕКА) і ЮНЕП, - взаємодія яких забезпечує секретаріат (AMCEN 1992). У наступне десятиліття АМСЕН здійснювала політичне і стратегічне керівництво через Конференцію міністрів і її Бюро. АМСЕН заснувала п'ять комітетів, зусилля яких були зосереджені на основних екосистемах регіону (пустелях і арідних землях, лісах і лісистих місцевостях, регіональних морях, річкових і озерних басейнах, екосистемах островів), а також вісім мережних служб для технічного співробітництва по ґрунтах і добривам, кліматології, водяним ресурсам, освіті і професійній підготовці, науці і техніці, біорізноманітності, енергетиці і моніторингу навколишнього середовища. АМСЕН грала також помітну роль у сприянні застосуванню підходів до стійкого розвитку на рівні окремих селищ.
У перше десятиліття свого існування АМСЕН внесла вирішальний вклад у формування чіткої загальної позиції африканських країн на переговорах про підготовку Конференції Організації Об'єднаних Націй по навколишньому середовищу і розвитку, а також у період її проведення в Ріо-де-Жанейро в 1992 році і після неї. До кінця 80-х років у більшості країн Африки нагромадилася безліч невирішених питань, пов'язаних з деградацією природного середовища, а також з'явилися нові екологічні проблеми, породжені швидким ростом населення і прискоренням темпів урбанізації й індустріалізації. Однак найгострішою політичною і стратегічною проблемою на всьому континенті була і залишається бідність більшості його населень. Як неодноразово демонструвалося на прикладі багатьох пріоритетних проблем, поставлених у рамках Загальної платформи африканських країн з питань навколишнього середовища і розвитку, бідність більшості населення усе в більшій мері визнається як основною причиною, так і наслідком деградації навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів регіону (UNECA 1991).
У своїй об'єднаній доповіді на Екологічному самміту 1992 року держави Півдня Африки відбили занепокоєння, що мають і багато інших країн.
Високий пріоритет в Африці продовжує зберігати також Рамкова конвенція ООН про зміну клімату. Хоча держави Африки не є великими джерелами емісії парникових газів, що приводить до зміни клімату, вони виявляться під інтенсивним впливом цієї зміни, причому найбільш уразливими стануть прибережні і посушливі території. У результаті 47 держав стали учасниками даної Конвенції. На відміну від промислово розвитих країн, на африканські держави не накладено ніяких зобов'язань по зниженню емісії парникових газів до визначеного рівня і до визначеної дати, оскільки внесок Африки в глобальну емісію невеликий - лише 3,5 відсотки (CDІAC 1998). Проте африканським державам варто врахувати досвід промислово розвитого світу і визначити контрольні рівні викидів на майбутнє, приймаючи в увагу ріст споживання енергії й індустріалізацію. Ступінь готовності регіону до життя в більш теплому XXІ столітті буде залежати від того, наскільки активно наукове співтовариство, уряди країн і усі, хто приймає рішення, будуть реагувати на виникаючі глобальні екологічні проблеми (SARDC, ІUCN and SADC 1994).
Проекти, розроблювальні в рамках Конвенції, включають дослідження зі збільшення ефективності енергоспоживання, програми по використанню альтернативних джерел енергії і складання реєстрів парникових газів. Проекти по Північній Африці передбачають використання невикопних видів палива, оцінку впливу зміни клімату на прибережні зони і розробку варіантів зм'якшення наслідків цього впливу.
У південній частині континенту основна увага зосереджена на адаптації до умов посух, пов'язаних зі зміною клімату, наприклад за допомогою вивчення альтернативних рослинних культур і їхніх різновидів і зміцнення розміщеного в Хараре Центра САДК за спостереженням за посухами.
Конвенція ООН по морському праву має істотне значення для систем життєзабезпечення декількох африканських країн, і після її прийняття в грудні 1982 року багато держав регіону ратифікували її (UNEP 1997). Базельська конвенція про контроль за трансграничним перевезенням небезпечних відходів і їхнім видаленням також має велике значення, оскільки Африка стала основним пунктом призначення при транспортуванні небезпечних відходів із промислово розвитих країн. Незважаючи на це, лише 23 держави регіону є сторонами Конвенції. Справа в тім, що збереження і поховання небезпечних відходів дають істотні фінансові вигоди, тому, хоча деякі країни виступають проти торгівлі такими відходами, мабуть, що так налаштовані не усі.
В Африці 28 країн приєдналися до Рамсарської конвенції. Відповідно до неї кожна держава-учасник повинна визначити щонайменше одне з національних водно-болотних угідь для включення в Перелік водно-болотних угідь, що мають міжнародне значення (UNEP 1997). На Півдні Африки в число великих водно-болотних угідь входять заплава ріки Замбезі і дельта ріки Окаванго. Їхні функції дуже широкі: вологозатримання, утримання живильних речовин, запобігання повеней. Ці території є також важливими центрами туризму. Коралові рифи систем Тонгаленд і Сент-Лусія (Південна Африка), рівнини Кафуе і болота Бангвеулу (Замбія) уже визнані водно-болотними угіддями, що мають міжнародне значення. У Східній Африці в число районів, що підпадають під дію Рамсарської конвенції, входять екосистеми озера Джордж на заході Уганди й озера Накуру в Кенії.
У рамках Конвенції про біологічну розмаїтість (КБР) розробляються плани і стратегії, спрямовані на збереження біорізноманіття. У Камеруні і Гані, наприклад, унаслідок приєднання до КБР прийняті стратегії і плани раціонального лісокористування, конкретно орієнтовані на вирішення проблем біорізноманіття і вироблення практики стійкого використання лісових ресурсів і дикої природи (Cameroon 1996 і Ghana 1991), що привело до здійснення проектів лісокористування, які передбачають участь місцевих громад.
Співробітництво в області охорони навколишнього середовища закріплено й у таких всеосяжних угодах, як Договір ОАЕ (статті 56-59), яким було засновано Африканське економічне співтовариство; у його сферу діяльності входить використання природних ресурсів, енергетика, охорона навколишнього середовища і контроль за небезпечними відходами. У числі інших заходів, спрямованих на рішення регіональних екологічних проблем, - скликувана раз у два роки Конференція міністрів африканських країн із проблем навколишнього середовища (АМСЕН).
Після Екологічного самміту 1992 року деякі країни, наприклад Бенін, Гана, Малаві, Малі, Мозамбік, Сейшельські Острови, Уганда, Ерітрея й Ефіопія, почали важливі кроки, уключивши права й обов'язки громадян у сфері навколишнього середовища у свої конституції. На субрегіональному рівні Договір САДК 1992 року передбачав досягнення наступних основних цілей: "домогтися розвитку й економічного росту, підвищити рівень і якість життя людей на Півдні Африки" і "досягти стійкого використання природних ресурсів і ефективного захисту навколишнього середовища" (SADC 1996). На регіональному рівні ОАЕ визнала право людини на безпечне навколишнє середовище, заявивши, що "усі люди мають право існувати в умовах прийнятної для всього навколишнього середовища, сприятливого для їхнього розвитку" (Unіted Natіons 1990).
В останні два десятиліття багато країн прийняли цілий ряд нових природоохоронних законів і нормативних документів. Одним з негативних наслідків прихильності зміцненню природоохоронних мір стали дроблення і дублювання як владних повноважень, так і відповідальності за реалізацію цих мір. Наприклад, у Зімбабве 10 різних міністерств стежать за виконанням 20 законів, що мають відношення до охорони навколишнього середовища. Схожа ситуація склалася й у Ботсвані, де за виконання 33 природоохоронних законів відповідають 8 міністерств (SADC 1998). Картина ще більш ускладнюється в таких країнах, як Південна Африка, де відповідальність за природоохоронні заходи несуть спільно центральні і регіональні органи влади (DEAT 1996). У результаті в даний час деякі країни переглядають свою законодавчу базу з метою консолідації, раціоналізації і посилення її природоохоронної складової. У якості пріоритетних розглядаються такі вимоги, як удосконалювання і приведення законів у відповідність із сучасним рівнем наукових знань, усунення дублювання і протиріччя функцій, установлення більш реалістичних і твердих санкцій для стимулювання виконання законів, роз'яснення і розмірний розподіл відповідальності між різними державними міністерствами, а також виявлення і заповнення пробілів у законодавчій базі по охороні навколишнього середовища (UNEP 1993).
В Африці до півдня від Сахари перше міністерство з питань охорони навколишнього середовища було створено в 1975 році в колишньому Заїрі. До початку 90-х років у більшості країн було створене широке коло інституціональних механізмів для захисту навколишнього середовища і поліпшення її якості. Зокрема, багато держав Півночі і Півдня Африки створили нові природоохоронні міністерства, у той час як більшість східноафриканських держав забажали утворити самостійні координаційні природоохоронні структури, такі як Національне управління по охороні і раціональному використанню навколишнього середовища і Національний секретаріат із проблем навколишнього середовища в Кенії. У країнах Західної і Центральної Африки зустрічаються як природоохоронні міністерства, так і координуючі організації. Природоохоронні підрозділи часто включаються до складу існуючих міністерств. У Камеруні, наприклад, охорона навколишнього середовища тісно пов'язана з лісовим господарством, у Буркіна-Фасо - з використанням водяних ресурсів, у Гані - з наукою і технологіями, у Зімбабве - з туризмом.