У протоколі до Договору регулюються питання про взаємний обмін інформацією про іспитові полігони ядерної зброї й про проведені випробування такої зброї. Це пов'язане з тим, що на ефективність і точність роботи телесейсмічних пристроїв, що виявляють підземні вибухи й визначають їхню потужність, впливає цілий ряд природних факторів і насамперед типи порід, у яких проводиться вибух. Тому, для того щоб забезпечити необхідну точність реєстрації сейсмічних сигналів, важливо знати основні геологічні й геофізичні характеристики полігонів. Обмін такими даними передбачається протоколом.
Тільки після проведення спільних експериментів в 1988 році на Невадському (США) і Семипалатинському (СРСР) полігонах технічні заперечення до Договору були зняті, і він набув чинності аж 11 грудня 1990 року[14].
Дванадцять років тому вперше в історії наших країн спільно був перевірений метод виміру потужності вибухів безпосередньо на ядерних полігонах. Так був зроблений історичний крок до транспарентності (transparency(англ.) - прозорість) ядерних полігонів, а власне кажучи, до партнерства в найбільш чутливій області.
Варто спеціально підкреслити, що після 31 березня 1976 року сторони не проводили діяльність, що суперечить умовам Договору.
Договір між СРСР і США про підземні ядерні вибухи в мирних цілях, підписаний 28 травня 1976 року в Москві й у Вашингтоні, однак через сумніви США в ефективності можливостей його контролю довгий час не був ратифікований.
У преамбулі відзначається, що сторони підтверджують свою вірність цілям заборони випробувань ядерної зброї в трьох середовищах і нерозповсюдження ядерної зброї, а також, виходячи з бажання виконати статтю ІІІ Договору між СРСР і США про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, прийняли додаткові зобов'язання, що регулюють всі підземні ядерні вибухи в мирних цілях.
Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:
будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;
будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;
будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.
Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.
Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.
Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).
Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:
не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;
не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;
не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;
не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;
не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;
не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;
утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.
Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].
В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.
Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням
І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.
Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.
Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.[12,C.115]. Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.
Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.
В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угодою ніяк не обмежувалося. На ранніх стадіях переговорів СРСР і США обговорювали можливість заборони на оснащення балістичних ракет боєголовками індивідуального наведення, однак сторонам не вдалося знайти взаємоприйнятого рішення цієї проблеми.
Травнева зустріч 1972 року в Москві та серія важливих домовленостей між СРСР та США визначили сферу спільних інтересів. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту1972 року документі „Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і сполученими Штатами Америки, виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. „Основи” передбачали пряме зобов’язання сторін „докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь”[24,C.91].
§1. Договір ОСО-1 та ПРО. Результатом переговорів стало підписання документів - Договору про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір ОСО-1) – Документи були підписані 26 травня 1972 р. і набули чинності 3 жовтня 1972 р. Термін дії Договору ОСО-1 становив 5 років, Договір по ПРО мав необмежений строк дії.
Основним положенням Договору ОСО-1 стало зобов'язання СРСР і США не починати з 1 липня 1972 р. будівництва нових стаціонарних пускових установок балістичних ракет наземного базування, а також не збільшувати кількість підводних човнів і пускових установок балістичних ракет морського базування. Крім цього, угода забороняла створення нових шахтних пускових установок важких ракет, а також переустаткування існуючих ШПУ в пускові установки важких ракет. У результаті встановлення цих обмежень була фактично заморожена структура угруповань балістичних ракет наземного базування. На момент підписання угоди в СРСР були побудовані або перебували в процесі будівництва 1416 шахтних пускових установок, 308 з яких призначалися для розміщення важких ракет Р-36 (SS-9) і Р-36М (SS-18 Mod 1). Крім цього, до числа важких ракет належали 18 орбітальних ракет Р-36, розгорнутих на полігоні Байконур.
Встановлені ОСО-1 обмеження на кількість підводних ракетоносців торкалися лише підводних човнів побудованих після 1964 р. й, таким чином, не стосувалися радянських підводних човнів проектів 629 (Golf), 658 (Hotel) і 701 (Hotel ІІІ). Оскільки Договір дозволяв завершення будівництва підводних човнів і шахтних пускових установок, початого до моменту його висновку, визначення споруджуваного підводного човна було сформульовано таким чином, щоб дати СРСР можливість побудувати 62 "сучасних" підводних ракетоносця, на яких могло бути розгорнуте не більше 740 ракет. На додаток до цьому СРСР міг додатково розгорнути 210 балістичних ракет морського базування за рахунок знищення такої ж кількості наземних пускових установок ракет Р-16У и Р-9А. Це положення давало СРСР можливість мати до 950 ракет морського базування, тому що пускові установки типу "груповий старт", у яких розміщалися ракети Р-16У и Р-9А, не могли бути використані для розміщення нових ракет наземного базування й будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. У цілому, Договір ОСО-1 ніяк не обмежував радянську програму створення стратегічних ракетоносців.