Основне положення Договору про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) полягало в забороні створення протиракетної оборони території країни або району й забороні на створення бази для такого розгортання. Як виключення, Договір по ПРО дозволяв розгортання двох протиракетних систем, одна з яких призначена для оборони столиці, а друга –для оборони позиційного району балістичних ракет.
Основним обмеженням, що накладають на ці системи, стало обмеження кількості перехоплювачів. У складі кожної із двох систем ПРО дозволялося мати не більше 100 протиракет й їхніх пускових установок. Крім цього, певні обмеження накладалися на кількість і місця розміщення радіолокаційних станцій системи ПРО, а також на місця розміщення РЛС системи попередження про ракетний напад.
В 1974 р., СРСР і США підписали протокол до Договору по ПРО, що скоротив кількість дозволених до розгортання систем із двох до однієї:
район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр - Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет та шість комплексів РЛС ПРО;
район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Фокс, Скелясті гори, США), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет на стартових позиціях та дві велику РЛС ПРО з фазовими гатками [13,C.35].
Щодо контролю за виконанням угод, то сторони погодилися, що він здійснюватиметься з допомогою національних технічних засобів. При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскування, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору щодо ПРО сторони створили Постійну консультативну комісію[22,C.67].
Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес.
§2. Підписання Договору ОСО-2. Оскільки перші радянсько-американські домовленості про стримування стратегічних наступальних озброєнь мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 по 1977 р., та стосувалися лише частини проблеми, сторони домовилися про розробку нової угоди в цій галузі.
У зв’язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 року кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонструватиме таку ж стриманість.
Однак досягнення домовленості про зміст наступного етапу контролю над озброєннями виявилося набагато більше складним завданням. Оскільки нова угода, на відміну від ОСО-1, повинна була носити всеосяжний характер, Радянський Союз наполягав на обов'язковому обліку американських засобів передового базування в балансі стратегічних сил. Зусилля США в основному були спрямовані на встановлення обмежень на кількість і можливості радянських ракетних комплексів наземного базування, зокрема важких ракет. Проблема важких ракет стала ще більш гострою після того, як в 1973 р. СРСР провів перші випробування головних частин, що розділяються, з боєголовками індивідуального наведення.
Значна перевага ракет в сукупній вазі, що закидається, яким володів Радянський Союз, у сполученні із установленим в ОСО-1 забороною на розгортання нових ракет означало, що СРСР міг значно перевершити США в кількості розгорнутих боєзарядів.
Внаслідок непростих переговорів СРСР погодився не зважати на американські ядерні засоби передового базування, а США зняли свою вимогу щодо обмежень ваги, що закидається. Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.
Першою домовленістю досягнутою після 1972 р. стала так звана Владивостоцька угода, основні положення якого були погоджені під час зустрічі у верхах у Владивостоці в листопаді 1974 р. Відповідно до цієї угоди СРСР і США зобов'язалися обмежити кількість стратегічних носіїв 2400 одиницями, з яких тільки 1320 могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення.
При підписанні Владивостоцької угоди Радянський Союз пішов на значні поступки. Основною поступкою стало зняття вимоги про включення в майбутній договір засобів передового базування США. Крім цього, СРСР погодився на встановлення однакових обмежень для обох сторін, відмовившись від вимоги про рівність можливостей стратегічних сил. Сполучені Штати, у свою чергу, пішли на включення в договір важких бомбардувальників і відмовилися від спроб скоротити кількість радянських важких ракет або переглянути визначення важкої ракети так, щоб воно включало створювану в СРСР ракету УР-100Н.
Нову угоду передбачалося підписати не пізніше кінця 1975 року. Вона мала б діяти з 1977 по 1985 рр. і замінити Тимчасову угоду (ОСО-1). Крім того, було домовлено продовжити в 1980-1981 рр. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь.
Незважаючи на те, що основні положення майбутнього договору про обмеження озброєння були погоджені, практично відразу після закінчення Владивостоцької зустрічі виявилися істотні розходження в розумінні досягнутих домовленостей. Основними проблемами стали питання про залік радянського бомбардувальника Ту-22М як стратегічного засобу доставки й питання про спосіб заліку бомбардувальників, оснащених крилатими ракетами великої дальності (КРВД). Сполучені Штати наполягали на тому, що бомбардувальники Ту-22М повинні враховуватися при підрахунку загальної кількості стратегічних носіїв. Радянський Союз, у свою чергу, наполягав на тому, що крилаті ракети на бомбардувальниках повинні вважатися окремими носіями[15,C.102].
В січні 1976 р., під час візиту до Москви держсекретаря США Г.Кіссінджера у ході зусиль, спрямованих на те, щоб знайти взаємоприйняте рішення проблем стратегічних можливостей Ту-22М й способу заліку крилатих ракет, була досягнута попередня домовленість про те, що кожен бомбардувальник, оснащений крилатими ракетами, буде вважатися носієм із важкою ракетою і прирівнюватися до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення (далі - РГЧ ІН). Одночасно передбачалося заборонити розгортання крилатих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Крім цього, США запропонували встановити окремі обмеження на кількість розгорнутих бомбардувальників Ту-22М.
Незважаючи на те, що остаточної угоди із цих питань в 1976 р. досягти не вдалося, внаслідок поразки президента Д.Форда на виборах[32,C.530], ці положення в трохи зміненому виді згодом стали частиною Договору ОСО-2.
Нова адміністрація Дж. Картера висунула пропозиції радикального скорочення в галузі стратегічних наступальних озброєнь, які не були сприйняті радянською стороною, що вважала їх вигідними для США[10,C.214]. Це призвело до затягування переговорів. Переговори про обмеження стратегічних озброєнь, що привели до укладання Договору ОСО-2, тривали до 1979 р. Як і на ранніх стадіях переговорів, основні зусилля США були спрямовані на обмеження кількості боєзарядів на радянських міжконтинентальних ракетах наземного базування, а також - важких ракет шахтного базування. Радянський Союз у свою чергу наполягав на встановленні обмежень на розгортання крилатих ракет повітряного базування, а також намагався домогтися заборони на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування. Крім цього, залишалася невирішеної проблема стратегічних можливостей бомбардувальника Ту-22М, а також ряд проблем пов'язаних з перевіркою виконання Договору.
Оскільки нова угода не була підготовлена до моменту витікання терміну дії Договору ОСО-1, у жовтні 1977 р. СРСР і США оголосили, що будуть продовжувати дотримувати передбачені ОСО-1 обмеження. Зміст Договору ОСО-2 було в основному погоджено до кінця 1978 р. й 18 червня 1979 р. у ході зустрічі у верхах у Відні цей документ був підписаний.
Договір ОСО-2 ґрунтувався на погоджені у Владивостоцькій угоді обмеженнях, до яких був доданий ряд додаткових обмежень. Крім цього, ОСО-2 передбачав деяке скорочення кількості стратегічних носіїв, що повинне було бути проведене протягом двох років, а також ряд обмежень на кількість боєголовок, якими могли оснащуватися носії, і обмеження на модернізацію стратегічних систем. Передбачалося, що Договір буде перебувати в силі до 31 грудня 1985 р.
Протокол, що супроводжував Договір, термін дії якого був обмежений трьома роками, установлював обмеження на розгортання мобільних ракет і крилатих ракет морського й наземного базування.
Основним положенням Договору ОСВ-2 стало обмеження кількості стратегічних носіїв на рівні 2400 одиниць. Крім цього, сторони зобов'язалися до 1 січня 1981 р. скоротити кількість носіїв до 2150. Із загальної кількості стратегічних систем тільки 1320 носіїв могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення. У число 1320 носіїв із РГЧ ІН включалися як ракети наземного й морського базування, так і важкі бомбардувальники, оснащені крилатими ракетами великої дальності. Без обліку бомбардувальників кількість оснащених РГЧ ІН носіїв не повинна була перевищувати 1200 одиниць. Крім цього, окреме обмеження було встановлено на оснащені РГЧ ІН балістичні ракети наземного базування, кількість яких не могло перевищувати 820.
З метою обмеження загальної кількості боєзарядів, Договір ОСО-2 встановлював межі на оснащення ракет бойовими блоками індивідуального наведення. Зокрема, заборонялося збільшувати кількість боєголовок на балістичних ракетах наземного базування, а також оснащувати ракети морського базування більш ніж 14 бойовими головками. Важкі бомбардувальники існуючих типів не повинні були оснащуватися більш ніж 20 крилатими ракетами, а з урахуванням нових бомбардувальників середня кількість крилатих ракет, що закріплюються на бомбардувальник, не повинна була перевищувати 28. Таким чином, на відміну від ОСО-1, у новому Договорі встановлювалися певні обмеження на кількість боєзарядів, які могли бути розгорнуті на стратегічних носіях.