У відповідь на такі дії сербського керівництва влітку 1990 року косовська опозиція, яка мала більшість в Скупщині Косово, проголосила край самостійною республікою в складі СФРЮ. Одразу після цього представницькі органи Косово поставлено під пряму юрисдикцію сербського уряду. Засоби масової інформації та навчальні заклади взято під суворий контроль, проведено чистку кадрів, внаслідок якої багато албанців втратили робочі місця, що в умовах масового безробіття суттєво загострило ситуацію. Становище у краї ускладнюється тим, що тут розселяли сербських біженців з Хорватії, та Боснії та Герцеговини. Влютому 1991 року з приводу конституційного статусу Косово відбулося спеціальне засідання Конституційного суду СФРЮ, який виніс рішення залишити статус краю без змін. З 1990 року понад 400 тисяч албанців переїхали до Македонії. Саме на території Македонії політичні емігранти з Косово депутати розігнаної крайової Скупщини проголосили «Республіку Косово». В грудні 1994 року в Македонії було заарештовано та депортовано Косово 20 депутатів парламенту Республіки Косово.
У 1990 році була прийнята нова Конституція Республіки Сербія за участю легітимних представників албанської національної меншини. На думку сербської сторони, прийняття конституції подолало параліч Республіки Сербія, яка до цього часу функціонувала як держава, яка об’єднувала в собі дві квазі-держави. [5]
Лідери косовських албанців вважають, що законодавча база Сербії та СРЮ містить 32 дискримінаційні закони (включаючи дві державні програми) та 140 підзаконних актів, що спрямовані проти Косово [5]. Наприклад з 1990 року в Косово було скасовано викладання албанською мовою у всіх навчальних закладах, а в 1994 році було відновлено викладання албанською мовою лише в середніх школах.
Конституція Сербії 199 – року гарантувала територіальну та культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави.
Краї мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, вико-ристання мови, охорони здоров’я, соціального захисту прав, тощо. Політика національного рівноправя декларується основним політичним та конституційним принципом Югославії, в якій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СР Югославії переважна більшість статей пов’язана з правами членів національних меншин та людськими та громадянськими правами. Конституція містить дві статті, які спеціально присвячені національним меншинам, що суперечить реальній політиці Сербії. Ці статті забезпечують національним меншинам право на освіту та інформацію рідною мовою, та право засновувати навчальні та культурні організації та асоціації.
1 вересня 1996 року за посередництвом Ватикану між Слободаном Мілошевичем та Ібрагімом Ругова було досягнуто домовленість про нормалізацію освітньої системи в Косово. З метою реалізації положень цієї угоди було сформовано комісію, що складалась з трьох сербів та трьох албанців. Відбулося лише три засідання цієї комісії, яка не змогла існувати з огляду на взаємні звинувачення сторін.
З 1990 року албанське населення бойкотує усі заходи сербського уряду – від виборів до перепису населення. З 1989 року рух опору краю очолює Ібрагім Ругова професор літературознавства, в минулому викладач університету в Приштині. Він створив та очолив Демократичну партію – найпопулярнішу албанську політичну партію. У відповідь на дії сербського уряду ДП почала утворювати власні паралельні суспільні структури: систему освіти, охорону здоров’я. У вересні 1991 року ДП провела референдум серед албанців, на якому 99% учасників опитування висловились за створення окремої албанської держави. 24 травня 1992 року вона організувала вибори до парламенту неіснуючої «Республіки Косово». Президентом було обрано Ібрагіма Ругову, якого називають «косовським Ганді», оскільки він є противником насильницьких методів боротьби. На початку 90-х років І. Ругова вважав, що будь-які спроби албанського населення захистити свої права силою обернуться для нього репресіями з боку властей. Він сподівався на підтримку світового співтовариства. І. Ругова не погоджувався з тлумаченням косовської проблеми, як внутрішньої сербської проблеми, не був згодний вдовольнитися відновленням автономії та забезпеченням албанцям статусу національної меншини, виступав за створення незалежної держави на основі вільного волевиявлення народу. Такі задуми не відповідали інтересам Сербії, яка не хотіла втратити територію, багату на корисні копалини (цинк, магній, хром, срібло, нікель, буре вугілля). Косово стало найбільш неспокійним регіоном СРЮ. 1 жовтня 1997 року сербська поліція поклала початок конфлікту в краї, жорстоко розігнавши мирну демонстрацію студентів Приштинського університету. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. Ситуація у краї ускладнюється тим, що сербська влада сюди направляла біженців з Хорватії та з Боснії та Герцеговини.
Озброєні загони албанського населення Косово об'єднувалися у Визвольну Армію Косово. За оцінками наглядачів, ця армія налічує близько 20 тисяч бійців, чия зброя постачається переважно з Албанії. Першою акцією ВАК вважається одночасний скоординований напад на сербські поліцейські дільниці в Косово навесні 1996 року. Такі напади було вчинено в чотирьох різних місцях Косово, а відповідальність за них взяла на себе ВАК.
ВАК не слід плутати зі збройним крилом Національного руху в Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами ортодоксального марксизму-ленінізму. Найбільшою перемогою ВАК було формування на початку березня 1997 року на площі близько 300 квадратних кілометрів так званої Вільної території Дрениці в центральній частині Косово. (5)
Поліція СРЮ розпочала активні дії проти албанського руху опору 28 лютого в селі Лікошани (40 км. На захід від Приштини). В ході операції було вбито 12 албанців. Поліція вдавалася також до операцій «зачистки територій», в яких застосовувалися загони спеціального призначення, БТР, бойові вертольоти.
З початку березня 1998 року зареєстровано різке збільшення виїзду сербів та чорногорців з Косово. У хорватських ЗМІ повідомлялося, що в операціях поліції СРЮ в Косово брали участь до 40 тисяч військових. Вся ця армія СРЮ в Косово перебувала у цей час у стані підвищеної боєготовності.
Слід також зазначити, що керівництво албанського руху опору не мало єдності в питанні про стратегію та тактику подальших дій. Приводом до розколу руху опору можна вважати різну орієнтацію політичних орієнтацій косовських албанців щодо форм і методів боротьби за зміни в статусі краю.
Найбільш впливовою серед албанського населення була Демократична партія І. Ругови. Вона виступає за припинення збройного опору, мотивуючи це тим, що загострення кризи може викликати лише нові репресії. І. Ругова стверджує, що її вигадало сербське керівництво з метою підготовки підґрунтя для широкомасштабної військової акції в краї. Представники цієї течії вважають, що збройна ескалація конфлікту може викликати жорстоку помсту сербів накшалт боснійського конфлікту у східній Боснії.
Лідер косовської парламентської групи і Демократичного форуму Адем Демакі, який має найбільший авторитет серед ВАК, вважає, що косовську проблему треба було вирішувати в межах Дейтонських угод, але якщо цього зроблено не було, треба брати хід подій в свої руки (9). Він критикує ДП за недієвість і виступає за «активний вид пасивного опору», під якими розуміються широкі акції громадянської непокори сербській владі та її рішенням. А. Демакі відомий як косовський албанець з найдовшим стажем політвязня. В першій половині 1997 року А. Демакі запропонував створити «Балканію – конфедерацію, яка б включала Косово, Чорногорію, та Сербію, а потенційно до неї могли б приєднатися Албанія, Македонія, Санджак та воєводина.
Третю групу косовської опозиції становлять екстремістські кола, що виступають за рішучу антисербську збройну боротьбу типу «інтіфади», і до яких можна віднести збройне крило Національного руху визволення Косово та зройні загони Народного руху Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами марксизму-ленінізму.
Варто зазначити, що багато косовських албанців активно входили до політичного життя Албанії та Македонії. Навесні 1999 року в західній Македонії фактично вже існували «бази відпочинку» та склади зі зброєю для військовиків ВАК.