Смекни!
smekni.com

Сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн і шляхи їх подолання (стр. 8 из 9)

2.5 Створення потенціалу держави розвитку в НРК

Для НРК як кваліфіковані кадри, так і фінансові ресурси є дефіцитним явищем. Тому розвиток технічного потенціалу держави відбуватиметься з плином часу, а не за один день Можливо спрямування зусиль на вдосконалення кількох важливих державних установ, а не великомасштабних інституційних перетворень. Найважливішою умовою успішності зазначених перетворень є те, щоб ініціаторами цих реформ були не країни-донори НРК, а сама країна. Саме тому доцільне проведення невеликого числа інституційних реформ, які впишуться в національний контекст. Сліпе копіювання моделей, що застосовувалися східноазіатськими новими індустріальними країнами, що досягли успіхів, буде таким же безуспішним, як і копіювання моделей, що застосовуються розвиненими країнами. Ці реформи будуть успішними, якщо їх підсумки та результати відповідають пропонованим до них політичним вимогам, якщо політичний потенціал відповідає технічному, якщо технічні здібності відповідають вимогам реформ.

Стратегічний поступальний підхід повинен бути націлений на формування потенціалу управління, необхідного для ослаблення дії чинників, що стримують розвиток виробничого потенціалу. Разом з тим важливо створити установи, які здатні забезпечити спільне бачення завдань і їх координацію.

З політичної точки зору визначальною характеристикою успішної держави розвитку є наявність керівництва, орієнтованого на забезпечення розвитку. Якщо таке керівництво відсутнє, створити потенціал держави розвитку неможливо. Якщо еліта, що знаходиться при владі, прагне до особистого збагачення і збереження власних привілеїв, а не до забезпечення національного розвитку, структурні перетворення та економічний розвиток виявляються неможливими. Керівництво, націлене на розвиток, доб'ється найбільших успіхів, якщо воно укладе своєрідний соціальний пакт, на основі якого широкі верстви суспільства будуть надавати підтримку проекту розвитку. При цьому повинні враховуватися інтереси як сільського, так і міського населення. Тому політика розвитку має включати в себе як аграрну політику, орієнтовану на розвиток, так і промислову політику, націлену на розвиток. Коли взаємини між діловою та політичною елітами приймають форму активного співробітництва, спрямованого на досягнення цілей стимулювання інвестицій і освоєння технологій, а також на підвищення продуктивності праці, тоді починається безпосередня реалізація стратегії розвитку. Саме в моменти фінансової кризи настають сприятливі умови для формування позитивних коаліцій зростання між урядами та вітчизняними діловими колами.

Разом з тим без підтримки міжнародної громадськості реалізувати проект розвитку, розроблений у самій НРК, буде практично неможливо. Але при цьому дотримання міжнародних угод і основних умов, які встановлюються при наданні допомоги, а також активна роль донорів не повинні заважати реалізації стратегії розвитку. Формування вітчизняних коаліцій може бути зірвано, якщо допомога буде більшою мірою орієнтуватися на інтереси донорів, аніж на розвиток вітчизняного бізнесу. Хоча політика, що проводилася в минулому, була явно сфокусована на розвиток приватного сектора, приватний сектор в більшості НРК залишається дуже слабким. Тому важливо, щоб допомога, яка надається, сприяла формуванню внутрішніх коаліцій зростання. Слід також додати, що обмеженість внутрішніх фінансових ресурсів також означає, що підтримка донорів буде необхідна для створення потенціалу держави розвитку. В даний час 20% допомоги, що надається НРК, направляється саме на підвищення потенціалу урядів. Цю допомогу необхідно переорієнтувати з проведених інституціональних реформ для забезпечення управління на заохочення управління процесом розвитку і побудову структур, здатних забезпечити розвиток в НРК.


Висновки

У даній роботі були розглянуті сучасні економічні проблеми найменш розвинених країн світу. Проаналізувавши стан економіки НРК за різними показниками, можна стверджувати, що економічне становище НРК є досить важким, особливо тепер, під час світової фінансово-економічної кризи. Це викликано як історичними, так і економічними та політичними причинами. За останні десятиліття в НРК відбулися серйозні якісні зміни: припинили існування більшість диктаторських режимів, у ряді країн розбудовується ринкова економіка. Разом з тим комплексна криза в регіоні не тільки не пом’якшилася, а й набрала системного характеру.

Соціально-економічна модернізація НРК обтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн, відсутністю достатнього власного потенціалу — коштів, кваліфікованої робочої сили, технологій, внутрішнього ринку та ін.; додаткові труднощі створює стрімке зростання населення. Рівень життя в НРК залишається одним з найнижчих у світі. Більша частка населення живе за межею бідності. Інфраструктура розвинена погано, що є і наслідком, і причиною економічної слабкості країни. Економіка зосереджена на таких галузях, як сільське господарство, тваринницство, а такоє гірничодобувна промисловість. Частка імпорту у цих країнах перевищує частку експорту, що пов’язно з нерозвиненістю багатьої галузей економіки. Країни здійснюють закупівлю більшої частини промислової продукції та продуктів харчування у інших країн.

Сьогодні на частку НРК припадає 11 % населення Землі й лише 5% світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон'юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому у більшості країн були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходив у регіон, досі залишається недостатнім. З посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.

НРК є неоднорідними за економічними і соціальними показниками. Серед них виділяється група найбідніших країн (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі), які є фінансовими банкрутами зі зрйнованою і криміналізованою економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері. Деякі країни (Ефіопія, Еритрея, Мозімбік) докладають великих зусиль, щоб уникнути економічних проблем. Вони демонструють достатньо високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки як внутрішній політичній волі, так і активній підтримці МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку, бідні природні ресурси, часті неврожаї, викликані несприятливими погодними умовами, мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировинуЮ політична нестабільність і ін. – усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними. Третя група – це індустріально-аграрні країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Сенегал, Габон, Кот-д’Івуар), які мають більш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. У цих країн протягом декількох років фіксувався приріст ВВП, що пояснюється завищеним попитом на паливно-сировинні ресурси на світових ринках.

Світова фінансово-економічна криза, яка примусила розвинені країни закуповувати сировину у менших обсягах, потребує нових підходів до економіки. В цих нових умовах НРК потрібна стратегія за участю провідних держав і міжнародних організацій, новий підхід політичної еліти в цих країнах для подолання бідності.

На сьогодні спостерігається тенденція до активізації роботи НРК над розробкою власних програм відбудови та розвитку економіки. Такі програми розроблені, наприклад, в Нігерії (до 2010 р.) і в Гані (до 2020 p.). Ці країни намагаються наслідувати економічні моделі нових індустріальних країн Південно-Східної Азії. Так, Гана у своїй програмі досягнення до 2020 року статусу держави з середнім прибутком намагається поєднати підходи Сінгапуру з розвитку людсьх ресурсів і ринків капіталів з долсягненнями Малайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, республіки Кореї, Таїланду й Індонезії – у текстильному виробництві. У створених зі підтримки МБРР зонах спільного підприємництва з випуску електроніки і високоточних приладів здійснюється програма комп’ютерної підготовки, створюються науково-дослідні центри.

Останнім часом змінилося положення в сільському господарстві ряду країн: вони стали відмовлятися від традиційного монокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як головний виробник какао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасового соку.

Проблеми слаборозвинених країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж якісь корисні копалини і є в надрах країн, їхній видобуток залежить під притоку зовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приток капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населення стримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цих надходжень.