регистрация / вход

Сучасні концепції регулювання міжнародних відносин

Митні тарифи і мита. Нетарифні бар'єри. Поняття митного тарифу. Види митних мит. Нетарифні бар'єри. Вимір нетарифних методів. Квотування (контингетирування). Ліцензування. Добровільні обмеження експорту. Механізми багатобічного регулювання.

Міністерство науки та освіти України

Запорізька державна інженерна академія

Кафедра: бухгалтерського обліку та аудита

Курс: міжнародна економіка

Курсова робота

На тему: «Сучасні концепції регулювання міжнародних відносин»

Виконала: студентка 2 курсу

Групи ОтаА-1-01д.

Шифр: 010463

Рудковська Ірина

Перевірила: Лищенко О.Г.

ЗАПОРІЖЖЯ, 2002

Зміст:

Вступ.................................................................................................................................4

Розділ 1. Митні тарифи і мита. Нетарифні бар'єри......................................................5

1.1. Поняття митного тарифу. Види митних мит.........................................................5

1.2. Аргументи проти тарифів.......................................................................................9

1.3. Аргументи в захист тарифів...................................................................................11

1.4. Нетарифні бар'єри...................................................................................................14

1.4.1. Вимір нетарифних методів..................................................................................14

1.4.2. Квотування (контингетирування)......................................................................15

1.4.3. Ліцензування.........................................................................................................16

1.4.4. «Добровільні» обмеження експорту.................................................................. 18

Розділ 2. Механізми багатобічного регулювання........................................................19

2.1. Система міжнародних організацій.........................................................................19

2.2. Сфери діяльності......................................................................................................20

2.3. Виконувані функції ............................................................................................... 22

Розділ 3. Регулювання міжнародної торгівлі

ВТО: торгівля товарами.................................................................................................26

Розділ 4. Україна та ВТО: чи слід поспішати?............................................................34

Висновок..........................................................................................................................39 Список використаної літератури...................................................................................40 Додаток............................................................................................................................41

Вступ

У першому розділі розкриті поняття державного регулювання міжнародної торгівлі. Основними його інструментами є тарифні і нетарифні бар'єри.

У другому розділі я розглянула систему міжнародних організацій, їхні функції і сфери діяльності. У світі нараховується більш 100 міжнародних організацій, у більшому або меншому ступені залучених в обговорення і регулювання економічних проблем. Вони різні за складом, розмірам, функціям і впливом на міжнародну економіку. Міжнародні організації можна класифікувати відповідно до різних критеріїв, але не один з них не є ідеальним.

Третій розділ присвячений регулюванню міжнародної торгівлі. Найбільш важлива сфера міжнародної економіки – міжнародна торгівля товарами і послугами – регулюється декількома міжнародними організаціями, у числі яких головною є Всесвітня торгівельна організація (ВТО).

Четвертий розділ розкриває усі проблеми, що пов’язані зі вступом України до ВТО.

Головною метою курсової роботи є розкриття основних недоліків і переваг державного регулювання міжнародних відносин.

Задача курсової роботи – розглянути сучасний світовий підхід до регулювання міжнародних відносин на прикладі Всесвітньої торгівельної організації (ВТО).

Розділ 1. Митні тарифи і мита

1.1. Поняття митного тарифу. Види

митних мит

У залежності від того, яка сторона торгівельної політики вважається важливою, існує декілька визначень митного тарифу, доповнюють один одного.

Митний тариф у залежності від контексту може визначатися як:

- інструмент торгівельної політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком;

- звід ставок митних мит, застосовуваних до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

- конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввозі визначеного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита.

В окремих країнах митна територія може не збігатися з географічною територією. Під товаром звичайно розуміється будь-яке майно, переміщуване через границю, включаючи, наприклад, таке специфічне, як електроенергія.

Митний тариф будь-якої країни складається з конкретних ставок митних мит, що використовуються з ціллю оподатковування ввезених або товарів, що вивозяться.

Мито – обов'язковий внесок, стягнутий митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту.

Мита виконують три основні функції:

- фіскальну, котра відноситься і до імпортних, і до експортних мит, оскільки вони є однією зі статей дохідної частини державного бюджету;

- протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортних мит, оскільки з їхньою допомогою держава відгороджує місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції;

- балансуючу, що відноситься до експортних мит, установленим з метою запобігання експорту товарів, внутрішні ціни на які по тим або інших причинах нижче світових.

Класифікація митних мит.

За способом уваги:

- адвалерні – нараховуються у відсотках до митної вартості оподатковуваних товарів (наприклад, 20% від митної вартості);

- специфічні – нараховуються у встановленому розмірі за одиницю оподатковуваного товару (наприклад, 10$ за 1т);

- комбіновані – сполучать обидва названих видів митного обкладання (наприклад, 20% від митної вартості, але не більш 10$ за 1 т).

Адвалерні мита аналогічні пропорційному податкові на продаж і застосовуються звичайно при обкладанні товарів, що мають різні якісні характеристики в рамках однієї товарної групи. Сильною стороною адвалерних мит є те, що вони підтримують однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливань цін не товар, змінюються лише доходи бюджету. Наприклад, якщо мито складає 20% ціни товару, то при ціні товару 200$ доходи бюджету складуть 40$. При збільшенні ціни товару до 300$ доходи бюджету зростуть до 60$ при падінні ціни товару до 100$ – скоротяться до 20$. Але незалежно від ціни адвалерне мито підвищує ціну імпортного товару на 20%. Слабкою стороною адвалерних мит є те, що вони передбачають необхідність митної оцінки вартості товару для цілей обкладання митом. Оскільки ціна товару може коливатися під впливом численних економічних (обмінний курс, процентна ставка й ін.) і адміністративних (митне регулювання) факторів, застосування адвалерних мит пов'язане із суб'єктивністю оцінок, що залишає місце зловживанням.

Специфічні мита звичайно накладаються на стандартизовані товари і мають незаперечні переваги, оскільки прості в адмініструванні й у більшості випадків не залишають волі для зловживань. Однак рівень митного захисту за допомогою специфічних мит сильно залежить від коливання цін на товари. Наприклад, специфічне мито в 1000$ за один імпортний автомобіль значно сильніше обмежує імпорт автомобіля ціною 8000$, оскільки складає 12,5% його ціни, чим автомобіля ціною 12000$, оскільки складає 8,3% його ціни. У результаті, коли імпортні ціни зростають, рівень захисту внутрішнього ринку за допомогою специфічного тарифу падає. Але, з іншого боку, під час економічного спаду і падіння імпортних цін специфічний тариф збільшує рівень захисту національних виробників.

За об'єктом обкладання:

- імпортні – мита, що накладаються на імпортні товари при випуску їх для вільного звертання на внутрішньому ринку країни. Є переважною формою мит, застосовуваної всіма країнами світу для захисту національних виробників від іноземної конкуренції;

- експортні – мита, що накладаються на експортні товари при випуску їх за межі митної території держави. Застосовуються вкрай рідко окремими країнами, звичайно у випадку великих розходжень у рівні внутрішніх регульованих цін і вільних цін світового ринку на окремі товари, і мають на меті скоротити експорт і поповнити бюджет;

- транзитні – мита, що накладаються на товари, перевезені транзитом через територію даної країни. Зустрічаються вкрай рідко і використовуються переважно як засіб торгівельної війни.

За характером:

- сезонні – мита, що застосовуються для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, насамперед сільськогосподарської. Звичайно термін їхньої дії не може перевищувати декількох місяців у рік, і на цей період дія звичайного митного тарифу по цих товарах припиняється;

- антидемпінгові – мита, що застосовуються у випадку ввозу на територію країни товарів за ціною більш низкою, чим їхня нормальна ціна в країні, що експортує, якщо такий імпорт завдає шкоди місцевим виробникам подібних товарів або перешкоджає організації і розширенню національного виробництва таких товарів;

- компенсаційні – мита, що накладаються на імпорт тих товарів, при виробництві яких прямо або побічно використовувалися субсидії, якщо їхній імпорт завдає шкоди національним виробникам подібних товарів

Звичайно ці особливі види мит застосовуються дивно або в однобічному порядку в чисто захисних цілях від спроб несумлінної конкуренції з боку її торгівельних партнерів, або як відповідна міра на дискримінаційні й інші дії, що ущемляють інтереси країни, з боку інших держав і їхніх союзів. Введенню особливих мит звичайно передує розслідування, проведене з доручення уряду або парламенту, конкретних випадків зловживань положенням на ринку з боку торгівельних партнерів. У процесі розслідування проводяться двосторонні переговори, визначаються позиції, розглядаються можливі пояснення виниклої ситуації і починаються інші спроби вирішити розбіжності політичним шляхом. Введення особливого мита звичайно стає крайнім засобом, до якого прибігають країни, коли всі інші способи врегулювання торгівельних розбіжностей вичерпані.

За походженням:

- автономні – мита, що вводяться на підставі однобічних рішень органів державної влади країни. Звичайне рішення про введення митного тарифу приймається у виді закону парламентом держави, а конкретні ставки мита установлюються відповідним відомством (звичайно міністерством торгівлі, фінансів або економіки) і схвалюються урядом;

- конвенційні (договірні) – мита, установлювані на базі двосторонньої або багатосторонньої угоди, такого як Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГУТТ), або угод про митний союз;

- преференційні – мита, що мають більш низькі ставки в порівнянні зі звичайно діючим митним тарифом, що накладаються на основі багатосторонніх угод на товари, що відбуваються з країн, що розвиваються. Ціль преференційних мит – підтримати економічний розвиток цих країн за рахунок розширення їхнього експорту. З 1971 року діє Загальна система преференцій, що передбачає значне зниження імпортних тарифів розвитих країн на імпорт готової продукції з країн, що розвиваються.

За типах ставок:

- постійні – митний тариф, ставки якого одноразово встановлені органами державної влади і не можуть змінюватися в залежності від обставин. Переважна більшість країн світу має тарифи з постійними ставками;

- перемінні – митний тариф, ставки якого можуть змінюватися у встановлених органами державної влади випадках (при зміні рівня світових або внутрішніх цін, рівня державних субсидій). Такі тарифи – досить рідке явище, але використовується, наприклад, у Західній Європі в рамках єдиної сільськогосподарської політики.

За способом обчислення:

- номінальні – тарифні ставки, зазначені в митному тарифі. Вони можуть дати тільки саме загальне представлення про рівень митного обкладання, якому країна піддає свої імпорт або експорт;

- ефективні – реальний рівень митних мит на кінцеві товари, обчислені з урахуванням рівня мит, накладених на імпортні вузли і деталі цих товарів.

Усі види мит підсумовані в табл. 1 – додаток 1.

1.2. Аргументи проти тарифів

Історично основна суперечка між прихильниками і супротивниками протекціонізму концентрувався на обговоренні аргументів «за» і «проти» використання тарифів як засобу економічної політики. Аргументи, що наводяться традиційно прихильниками і супротивниками тарифів, використовуються в тих або інших варіантах практично у всіх країнах і тому заслуговують самостійного розгляду.

Супротивники тарифів звичайно будують свою аргументацію на наступному:

- Тарифи сповільнюють економічний ріст. Аналіз на основі теорії загальної рівноваги показує, що економічний добробут малої країни знижується від введення імпортного тарифу в будь-якому випадку. Економічний добробут великої країни також знижується у всіх випадках, крім одного, коли ефект поліпшення умов торгівлі перекриває економічні втрати, що виникають від введення тарифу. Але оскільки імпорт великої держави є експортом інших країн або групи країн, то умови торгівлі великої країни можуть покращитися тільки за рахунок погіршення умов торгівлі, а отже, і рівня добробуту в країнах, що є її торгівельними партнерами. Отже, у будь-якому випадку вплив тарифів на світову економіку в цілому негативно, оскільки вони ведуть до зниження обсягу міжнародної торгівлі.

- Однобічне введення тарифів нерідко приводить до торгівельних воєн , що підривають стабільність міжнародної торгівлі і міжнародної економіки в цілому. Торговельні партнери країни, що застосувала в однобічному порядку імпортний тариф для захисту своїх виробників від напливу більш дешевих товарів з-за кордону, ризикують випробувати на собі відповідні тарифні санкції, що частіше торкаються основні товари їхнього експорту. Події можуть розвиватися за схемою «дія – протидія» доти, поки торгівля не скоротиться настільки і негативні економічні наслідки цього будуть настільки великі, що країни сядуть за стіл переговорів і погодять рівні тарифів, що влаштовують кожні з них.

- Тариф приводить до збільшення податкового тягаря на споживачів , що через тариф змушені купувати як імпортні, так і аналогічні місцеві товари по більш високих цінах. Тим самим частина доходів споживачів перерозподіляється в державну скарбницю і їхній розташовуваний доход знижується. Такий схований перерозподіл доходів на користь держави (особливо в небагатих країнах, де доход на душу населення не дуже великий) може привести до виникнення нових і збільшенню існуючих соціальних протиріч. Крім того, імпортний тариф приводить до загального підвищення рівня цін і, як неминучий наслідок, вартості життя в країні.

- Тариф на імпортні товари побічно підриває експорт країни , ускладнюючи проблеми платіжного балансу. У багатьох країнах експортні товари містять у собі імпортні деталі і компоненти, ріст цін на які приводить до росту витрат на виробництво експортної продукції, що стає менш конкурентноздатною на світових ринках. Крім того, тариф, скорочуючи імпорт, що є експортом іншої країни, скорочує її експортні доходи і, отже, можливість імпортувати з першої країни. Попит на експортні товари зменшується, що веде до згортання виробництва і загостренню проблем зайнятості. Дослідження впливу імпортного тарифу на експорт семи латиноамериканських країн у післявоєнний час показали, що, щонайменше, половина номінального розміру імпортного тарифу оплачується експортерами, що страждають від його введення.

- Тариф веде до скорочення загального рівня зайнятості. Захищаючи робітничі місця на місцевих підприємствах, що виробляють товари, що конкурують з імпортом, імпортний тариф у той же час приводить до скорочення зайнятості в експортному й інших зв'язаних з ним секторах. Скорочення експорту через обмеження імпорту може виявитися настільки значним, що позитивний вплив від ведення тарифу на рівень зайнятості в експортних галузях. Більш того, зайняті в галузях, що конкурують з імпортом, через зростаючі витрати виробництва будуть вимагати підвищення своєї зарплати. Щоб не допустити відтоку робочої сили в ці галузі, експортні сектори теж піднімуть зарплату, що позначиться на росту витрат і скоротить конкурентноздатність вироблених ними товарів і , отже, експорт у цілому.

1.3. Аргументи в захист тарифів

Незважаючи на настільки переконливу аргументацію прихильників вільної торгівлі, у реальному світі імпортні тарифи використовуються як головний спосіб державного регулювання зовнішньої торгівлі практично всіма країнами світу. Набір аргументів у захист митних тарифів як засобу торгівельної політики держави досить широкий, і кожна країна робить особливий акцент на ті з них, що більше підходять до її місцевих умов. Для України більш актуальні наступні аргументи в захист митних тарифів:

- Тариф – захист молодих галузей . Нові галузі промисловості, що ще тільки народжуються в одних країнах, але вже досить сильно розвиті в інші, мають потребу в тимчасовому митному захисті з боку держави. Без такого захисту, хоча б на період становлення, напливши дешевих іноземних товарів погубить нову галузь, не давши їй розвитися. Даний аргумент у захист імпортного тарифу має явні недоліки. По-перше, дуже важко точно визначити, коли нова промисловість досягла рівня зрілості, достатнього для того, щоб зняти захисний тариф. Напевно найдуться групи, що лобіюють, зацікавлені в продовженні існування тарифу, що будуть переконувати в зворотному, у результаті чого усунення один раз уведеного тарифу може виявитися політично дуже непростою справою. По-друге, дуже складно визначити галузі, що у плині розумного проміжку часу зможуть під захистом тарифу розвиватися настільки, щоб стати конкурентноздатними на світовому ринку. Спеціальні дослідження на прикладі окремих країн не підтверджують, що в галузях витрати, що захищаються, скорочуються швидше, ніж у що не захищаються. По-третє, даний аргумент не застосуємо до розвитих індустріальних країн, що не можуть послатися на недостатню розвиненість нових галузей, але усе-таки використовують тарифи як засіб митної політики. Нарешті, існують інші методи стимулювання національного виробництва, що не спотворюють відносні ціни і не впливають на внутрішнє споживання, такі як, наприклад, субсидії новим галузям. Правда, недолік полягає в тім, що, на відміну від тарифів, що приносять державі доходи, субсидії припускають додаткові бюджетні витрати.

- Тариф – засіб стимулювання вітчизняного виробництва. Цей аргумент інтенсивно експлуатувався країнами, що розвиваються. Оскільки місцева промисловість не в змозі конкурувати з більш дешевими товарами, виробленими за рубежем за допомогою більш зробленої технології, остільки вона має потребу в захисті за допомогою імпортного тарифу. Більш того, його відсутність може привести до втрати робочих місць у результаті скорочення виробництва, що накладе додатковий тягар на бюджет, роблячи необхідними виплати допомоги з безробіття. У результаті зростаючого безробіття упаде життєвий рівень, виникнуть соціальні тертя. Прихильники цього аргументу зневажають перерозподільним характером будь-якого тарифу, що може забезпечити одній країні вигоду тільки за рахунок іншої. Країни, скорочуючи за допомогою тарифу імпорт і зберігаючи зайнятість у галузях, що конкурують з імпортом, побічно скорочують і свій експорт. Через тариф іноземні партнери одержують за свій експорт менший виторг, яку можна було б використовувати на закупівлю товарів, експортованих даною країною.

- Тариф – важливе джерело бюджетних доходів. Цей аргумент на користь введення митних тарифів також традиційно активно експлуатується країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою. В умовах низької фінансової і податкової дисципліни багато хто з цих країн просто не в змозі зібрати належній державі податки з населення і підприємств і, отже, не можуть підтримувати на необхідному рівні соціальні виплати, фінансування оборони, охорону суспільного порядку й ін. Податок на імпорт або експорт, яким є мита, організаційно зібрати набагато легше, ніж багато інших видів податків, оскільки в більшості країн він повинний у момент фізичного перетинання товаром митного кордону держави. Контроль за ключовими дорогами, що перетинають границю, і портами за допомогою невеликої митної служби в багатьох випадках виявляється набагато дешевше, ніж створення розгалуженої системи збору податків, що була б у стані забезпечити їхню сплату всіма суб'єктами економічного життя.

Однак використовувати імпортний тариф як важливе джерело бюджетних доходів можна тільки доти, поки місцева промисловість під захистом тарифу не почне робити аналоги імпортної продукції, на яку він накладається. У результаті скорочення імпорту і заміни його в споживанні на місцеві аналоги доходи бюджету скоротяться. Щоб протидіяти цієї тенденції, можна увести внутрішній податок на продукцію, аналогічну імпортної, зі ставкою, рівній імпортному миту. В ідеалі згодом бажано зовсім відмовитися від імпортного мита і перетворити його у внутрішній податок на продаж або на споживання. Таким чином, тариф як інструмент бюджетних доходів може бути виправданий тільки для слаборозвинених країн, у яких немає іншого засобу сформувати дохідну частину бюджету.

- Тариф – захист національної безпеки, міжнародного престижу країни, її культури і традицій. Ці аргументи відносяться до розряду позаекономічних аргументів, що періодично виникають у захист тарифу в тих або інших зацікавлених політичних сил і груп. Аргументи такого типу звичайно висловлюються угрупованнями, що лобіюють за ті галузі, що або не конкуруючі на світовому ринку, або роблять продукцію, що знаходиться на пізніх стадіях свого життєвого циклу. Дуже часто подібні аргументи висуваються політично вагомими монопольними виробниками неконкурентної продукції, що збираються одержати весь економічний виграш від введення тарифу. Розуміння національної безпеки, що зобов'язують кожну країну мати на своїй території мінімум необхідного виробництва на випадок виникнення надзвичайних обставин, історично неодноразово служили аргументом, що обґрунтовує введення імпортного тарифу в багатьох країнах, наприклад на нафту в США в 1959-1973 роках. Однак після нафтової кризи з'ясувалося, що куди розумніше і дешевше створити стратегічні запаси нафти за цінами мирного часу, ніж підтримувати за допомогою тарифу менш ефективне в порівнянні з закордонним національне виробництво.

1.4. Нетарифні бар'єри

1.4.1. Вимір нетарифних методів

Для виміру нетарифних методів звичайно використовують один з наступних індексів:

- Індекс парності – індекс, що показує частку тарифних позицій, покритих нетарифними обмеженнями. Звичайно використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносну важливість обмеження окремих статей імпорту і їхню ефективність для економіки.

- Індекс покриття – показує вартісну частку експорту або імпорту, покриту нетарифними обмеженнями. Слабістю цього індексу є те, що він недооцінює вплив найбільш інтенсивних нетарифних бар'єрів.

- Індекс впливу на ціни – співвідношення ціни світового ринку і внутрішньої ціни на товар, імпорт і експорт якого піддається нетарифним обмеженням. Недоліком індексу є те, що далеко не вся різниця між внутрішньою і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.

Звичайно для цілей порівнянності за допомогою одного з перерахованих індексів розраховують вартість нетарифних бар'єрів у виді еквівалента адвалерного мита.

Кількісні обмеження - адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту й імпорту. Кількісні обмеження можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, що координують торгівлю визначеним товаром. Кількісні обмеження включають квотування, ліцензування і «добровільне» обмеження імпорту.

1.4.2. Квотування (контингентирування)

Найбільш розповсюдженою формою кількісних обмежень є квота або контингент. Два цих поняття мають практично те саме значення з тією різницею, що поняття контингенту іноді використовується для позначення квот сезонного характеру.

Квота – кількісна нетарифна міра обмеження експорту або імпорту товару визначеною кількістю або сумою на визначений проміжок часу.

По спрямованості їхньої дії квоти розділяються на:

- експортні – вводяться або відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті визначеного товару, або урядом країни для запобігання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку.

- імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

За охопленням квоти поділяються на:

- глобальні – установлюються на імпорт або експорт визначеного товару на визначений період часу поза залежністю від того, з якої країни він імпортується, або в яку країну він експортується. Зміст таких квот звичайно полягає в забезпеченні необхідного рівня внутрішнього споживання, і обсяг їх обчислюється як різниця внутрішнього виробництва і споживання товару.

- індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти кожної країни, що експортує або імпортує товар. Такі квоти встановлюються звичайно на основі двосторонніх угод, що дають основні переваги в експорті або імпорті товару тим країнам, з якими маються тісні взаємні політичні, економічні й інші інтереси. Найчастіше індивідуальні квоти бувають сезонними, тобто вводяться на визначений період часу, коли внутрішній ринок найбільше має потребу в державному захисті. Звичайно це осінні місяці, коли відбувається реалізація сільськогосподарської продукції нового врожаю.

Звичайно політика імпортних квот легше піддається адміністративному керуванню, чим тарифна політика. Квоти легше і швидше вводити у випадку надзвичайних ситуацій, ніж тарифи, що звичайно вимагають розгляду в парламенті. З іншого боку, імпортні квоти можуть стати причиною монополізації внутрішнього ринку, оскільки місцеві виробники упевнені, що постачання конкуруючих імпортних товарів не перевищить квоту, і можуть в умовах достатнього попиту роздувати ціни. Розходження імпортного тарифу й імпортної квоти підсумовані в таблиці 2 – додаток 1.

1.4.3. Ліцензування

Тісно зв'язаний із квотуванням інший вид державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що називається ліцензуванням.

Ліцензування – регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, видавані державними органами на експорт або імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу.

Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування (і тоді його економічний зміст цілком збіжиться з розглянутим вище) або бути самостійним інструментом державного регулювання. У першому випадку ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти або вивезти товар у рамках отриманої квоти; у другому – здобуває ряд конкретних форм:

- разова ліцензія – письмовий дозвіл терміном до 1 року на ввіз або вивіз конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;

- генеральна ліцензія – дозвіл на ввіз або вивіз того або іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;

- автоматична ліцензія – дозвіл, видаваний негайно після одержання від експортера або імпортера заявки, що не може бути відхилена державним органом.

Ліцензування використовується багатьма країнами світу, що насамперед розвиваються, для цілей державного регулювання імпорту. Розвиті країни найчастіше використовують ліцензії як документ, що підтверджує право імпортера на ввіз товару в рамках установленої квоти.

Механізми розподілу ліцензій, використовувані різними країнами, досить різноманітні:

- аукціон – продаж ліцензій на конкурсній основі. Вважається самим економічно ефективним способом розподілу ліцензій, здатним принести доходи державній скарбниці, порівнянні з доходами від мита на той же товар.

- система явних переваг – закріплення урядом ліцензій за визначеними фірмами пропорційно розмірам їхнього імпорту за попередній період або пропорційно структурі попиту з боку національних імпортерів. Звичайно цей метод використовується для підтримки тих фірм, що змушені скоротити імпорт товару через введення квот, що дозволяє зменшити їхній лобістський тиск на уряд з метою скасувати ці ліцензії. У США така система використовувалася на початку 70-х років для розподілу ліцензій на імпорт нафти;

- Розподіл ліцензій на позаціновій основі – видача урядом ліцензій тим фірмам, що продемонстрували свою здатність здійснити імпорт або експорт найбільш ефективним образом. Звичайно цей спосіб вимагає утворення експертної комісії, розробки критеріїв оцінки (досвід, наявність виробничих потужностей, кваліфікація персоналу й ін.), проведення декількох турів конкурсу, що неминуче зв'язано з великими витратами і зловживаннями.

Країни використовують при розподілі ліцензій який-небудь один з цих методів, починаючи звичайно з останнього, що має найбільш адміністративний характер, і поступово переходячи до першого, найбільш ринковому методові.

1.4.4. «Добровільні» обмеження експорту

Кількісне обмеження імпорту в країну може бути досягнуто не тільки за рахунок дій її уряду по введенню імпортного тарифу або імпортних квот, але й у результаті мір, прийнятих урядом країни, що експортує, у рамках так званих «добровільних» обмежень. «Добровільне» обмеження експорту вводиться урядом звичайно під політичним тиском більш великої країни, що імпортує, що загрожує застосуванням однобічних обмежувальних мір на імпорт у випадку відмовлення «добровільно» обмежити експорт, що завдає шкоди її місцевим виробникам.

«Добровільне» обмеження експорту – кількісне обмеження експорту, засноване на зобов'язанні одного з партнерів по торгівлі обмежити або, не розширювати обсяг експорту, прийнятому в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.

«Добровільні» обмеження експорту є частиною більш широкої групи мір, що відносяться до поняття обмежувальної ділової практики (ОДП), спрямованих на завоювання державного положення на ринку і зловживання цим положенням. На практиці «добровільні» обмеження експорту застосовуються як засіб торгівельної політики переважно розвитими країнами в конкурентній боротьбі один з одним.

Розділ 2. Механізми багатобічного регулювання

2.1. Система міжнародних організацій

Наприкінці ХХ в. проявилася тенденція до зосередження ключових функцій по регулюванню і моніторингу найважливіших процесів міжнародної економіки в рамках невеликої кількості організацій. Ключовими і найбільш універсальними з них є організації, що виникли практично одночасно наприкінці 40-х рр. і виступають сьогодні найважливішими форумами узгодження економічної політики між країнами.

Міжнародний валютний фонд є компактною міжнародною організацією, що виконує, крім інших, функцію нагляду за розвитком міжнародної економіки в цілому і макроекономіки кожної з 182 країн, що є її членом зокрема. Група Світового банку складається з п'яти організацій: Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної асоціації розвитку (159 членів), Міжнародної фінансової корпорації (170 членів) і Міжнародного центра по врегулюванню інвестиційних суперечок (126 членів). Їхньою головною задачею є надання кредитів країнам, що розвиваються, з перехідною економікою для здійснення мір структурної політики, таких як реформи фінансового сектора, підтримка ринку праці, поліпшення навколишнього середовища, удосконалення системи утворення й ін. Всесвітня торгівельна організація, членами якої є 131 держава, концентрується на регулюванні ключової сфери міжнародної економіки – торгівлі товарами і послугами. ВТО виникла в 1995 р. на основі Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, що було підписано в 1947 р. Та нарешті, ООН сама є системою багатьох організацій, що знаходиться в процесі реорганізації.

Офіційно система ООН включає:

- Програми ООН – штаб-квартира ООН у Нью-Йорку, офіси в Женеві і Відні; регіональні економічні комісії – для Африки в Аддис-Абебі (ЕСА), для Європи в Женеві (ЕСЕ), для Латинської Америки і Карибської затоки в Сант-Яго (ECLAC) і ін.

- Спеціалізовані агентства ООН – Міжнародна організація праці, Продовольча і сільськогосподарська організація, Організація ООН в області освіти, науки і культури, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і ін.

- Автономні організації ООН – Міжнародне агентство по атомній енергії, Міжнародна туристична організація.

2.2.Сфери діяльності

Функції міжнародних організацій визначаються тими задачами, що на них покладені міжнародним співтовариством. Практично всі інші форми міжнародних економічних відносин у тім або іншому ступені регулюються міжнародними організаціями, задачі яких у тієї або іншій конкретній сфері нерідко перетинаються або доповнюють один одного.

У силу великої розмаїтості міжнародних організацій їхня класифікація може бути здійснена по одній ключовій ознаці, що відрізняє одну групу організацій від інший, і тому не може не бути трохи еклектичною. Серед міжнародних організацій, що відповідають за спостереження і регулювання тих або інших сфер міжнародної економіки, можна виділити наступні функціональні групи:

- Консультативні групи країн – відносно постійні механізми узгодження економічної політики країн, не оформлені звичайно в постійну міжнародну організацію, але нерідко мають свій секретаріат, наданий у їхнє розпорядження країною-членом або якою-небудь постійно діючою міжнародною організацією. Група п'яти скадається з найбільших промислових країн, представники яких проводять наради переважно в рамках Банку міжнародних розрахунків. Група семи поєднувала до прийняття в неї Росії в 1997 році основні промислові країни, президенти або прем'єр-міністри яких проводять з 1975 року щорічні наради, на яких узгоджуються магістральні напрямки макроекономічної політики з таких питань, як стимулювання економічного росту, бюджетні дефіцити, інфляція, валютні курси, зайнятість, відносини з країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою. Групою восьми називають або розширену за рахунок приєднання Росії Групу семи, або Групу G-8. Група десяти поєднує 11 країн, що погодилися в 1962 році надати кредитну лінію МВФ у рамках Загальної угоди про позики. У їхньому числі була Швейцарія, що вступила в МВФ тільки в 1992 році. Група двадцяти чотирьох поєднує країни – члени Комітету з розвитку, що збирається під час щорічних нарад МВФ і Світового банку, що виносить пропозиції за рішенням структурних і макроекономічних проблем країн, що розвиваються. Група сімдесятьох семи – коаліція приблизно 100 країн, що розвиваються, створена на засіданні ЮНКТАД у 1964 році, з метою координації їхніх зусиль у міжнародних переговорах по ключових проблемах міжнародної економіки.

- Універсальні міжнародні організації – поєднують переважно більшість країн світу, збирають інформацію і регулюють конкретні форми міжнародних економічних відносин. У їхньому числі МВФ, група Світового банку, система ООН, ВТО, Міжнародна організація праці.

- Галузеві міжнародні організації – регулюють визначені галузі виробництва товарів або послуг і торгівлі ними на міжнародній арені. Найбільш значимою з них є Організація країн – експортерів нафти (ОРЕС), що є форумом 12 держав, що експортують нафту, головна задача якого полягає в тому, щоб встановлювати і стежити за дотриманням квот на виробництво нафти, що вважається механізмом підтримки світових цін на нафту. У числі інших організацій цієї групи виділяються товарні угоди, такі як міжнародні організації по какао, каві, джуті, натуральному каучукові, цукрі й ін. Їхня головна задача – забезпечити стабільність світових цін на відповідні товари, служити форумом для обговорення проблем, що виникають на товарних ринках, між їх виробниками й імпортерами, збирати й аналізувати статистичні дані про світовий ринок відповідного товару.

- Регіональні міжнародні організації – численні об'єднання невеликих груп країн, що не перейшли в інтеграційну форму і, що служать для них форумом для обслуговування регіональних проблем, що представляють взаємний інтерес, узгодження регіональної політики в питаннях виробництва і зовнішньої торгівлі, збору й узагальнення інформації про даний регіон. Прикладами регіональних міжнародних організацій є Балтійська рада і Балтійська асамблея, Латиноамериканська енергетична організація (OLADE), Союз країн ріки Мано й ін. У числі регіональних міжнародних організацій виділяється підгрупа регіональних комісій ООН – для Латинської Америки, Африки, Європи і т.д.

- Банківські міжнародні організації – включають такі організації, як Банк міжнародних розрахунків, Скандинавський інвестиційний банк, Латиноамериканський експортний банк. Окремою групою в числі міжнародних банківських організацій є міжнародні банки розвитку – Європейський банк реконструкції і розвитку, Африканський банк розвитку, Західно-Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку, Скандинавський банк розвитку, Ісламський банк розвитку, Банк розвитку Карибського басейну й ін. Характерною рисою банків розвитку є те, що вони носять регіональний характер і їхню діяльність спрямована на спільне з іншими банками фінансування проектів у країнах членах. Оскільки фінансування надається на більш пільгових, чим ринкові, умовах і багато кредитів не повертаються в термін, деякі банки розвитку, що поєднують країни, що розвиваються, знаходяться на грані банкрутства.

2.3.Виконувані функції

Функції, виконувані міжнародними організаціями, досить численні і залежать від того, які задачі покладають на них країни, що беруть участь. З погляду міжнародної економіки найбільш важливими є наступні основні функції:

- Сприяння – організація міжнародних конференцій, збір і аналіз статистичних матеріалів, публікація і поширення статистики і досліджень, надання приміщень і секретаріату для проведення багатобічних і двосторонніх переговорів. Країни надають у міжнародні організації, що займаються сприянням, тільки ті дані, що уряд вважає потрібним надати, і найчастіше це обмежується просто підпискою на поточні статистичні й аналітичні публікації, що поповнюють собою архіви і бібліотеки. Ці функції виконують, наприклад, секретаріати Паризького клуба або Ради співробітництва країн Перської затоки.

- Спостереження – сприяння з можливістю формулювання й обнародування офіційної точки зору організації на ті або інші проблеми, що є способом створення суспільної думки і надання тим самим впливу на економічну політику країни. Спостереження здійснюється в основному за допомогою аналізу вторинних джерел, на основі яких секретаріат готує доповіді, і шляхом обміну політичними деклараціями під час сесій. Найбільш типовий приклад організації, що виконує функцію спостереження, - ООН, що за допомогою резолюцій Генеральної Асамблеї спонукає країни до проведення визначеної економічної політики. Однак ніякими реальними важелями впливу, крім сили переконання, ООН не володіє.

- Нагляд – більш тверда форма спостереження, зв'язана з зобов'язанням країн повідомляти на регулярній основі і за установленою формою дані про своє економічне становище і вислухувати рекомендації з істоти поточного економічного розвитку. Уряди, що підписали статут міжнародних організацій, що здійснюють нагляд, зобов'язані з визначеною частотою приймати в себе місії експертів з цих організацій і надавати їм крім поточних публікацій також і первинну інформацію, відповідати на їхні питання і бути максимально відвертими. Зміст дискусій, за бажанням уряду, може залишатися конфіденційним і не обнародуватися міжнародною організацією, з яким велися дискусії. Типовий приклад – МВФ, головна функція якого полягає саме у твердому нагляді за економічною політикою країн-членів з метою надання їм рекомендацій, що спираються на світовий досвід, для попередження потенційно можливих макроекономічних дисбалансів і найбільш ефективного рішення існуючих проблем. Практично, однак, країни-члени можуть ігнорувати такі рекомендації.

- Регулювання – нагляд, що спирається на примус країн до виконання рекомендацій міжнародного співтовариства через розробку відповідних норм і механізмів примуса до їхнього використання. Регулювання в міжнародній економіці засноване на тім, що країни добровільно приймають рішення про створення міжнародного механізму рішення тих або інших проблем, домовляються про принципи його функціонування і про те, як вони будуть спільно карати ті країни, що не будуть додержуватися принципів, під якими вони самі ж підписалися. Прикладом є ВТО, у рамках якої установлені визначені правила міжнародної торгівлі, з якими погодилося більш сотні країн, а також твердої антидемпінгової й іншої процедури, що застосовуються проти порушників погоджених правил.

Сприяння – спостереження – нагляд – регулювання вичерпують весь спектр ключових функцій, що можуть покласти на себе міжнародні організації. По суті, усі ці функції багатобічного регулювання засновані лише на добрій волі країн, що беруть участь. Якщо уряд тієї або іншої країни не бачить вигод від членства в міжнародній організації, ніхто не може змусити прийняти його. Так само як, навіть будучи членом організації, незалежна держава може проігнорувати його рекомендації або інші її рішення, що стосуються. Деякі наддержавні функції, що наближають міжнародну організацію до ролі світового або хоча б регіонального уряду, будуть мати тільки деякі органи ЄС після переходу країн ЄС до єдиної валюти і початку роботи Єдиного європейського центрального банку. Тим самим над державність , що приводить до керування економічними процесами в декількох країнах з єдиного центра, може бути тільки в рамках високорозвиненого інтеграційного об'єднання країн. Частково функцію наддержавного регулювання виконує МВФ у країнах, що використовують його кредити на основі того, що умовою надання кредиту є виконання урядом із МВФ програми економічних реформ.

Отже, наприкінці ХХ століття проявилася тенденція до зосередження ключових функцій по регулюванню і моніторингові найважливіших процесів у рамках невеликої кількості організацій. Найбільш універсальними з них є МВФ, що займається макроекономічною політикою; ВТО, що погоджує торговельну політику; ООН, останні роки усе більше напрямна свої зусилля на соціальні питання; і група Світового банку, що концентрується на проблемах розвитку і структурних реформ. Ці організації виникли наприкінці 40-х рр. і виступають сьогодні найважливішими форумами узгодження економічної політики між країнами. У силу великої розмаїтості міжнародних організацій їхня класифікація може бути здійснена по одній ключовій ознаці, що відрізняє одну групу організацій від іншої. Вони поділяються на:

- консультативні групи країн, що звичайно не мають твердої організаційної структури

- універсальні організації, що охоплюють більшість країн світу; галузеві організації, що займаються проблемами виробництва і торгівлі визначеним товаром

- регіональні організації, що концентруються на питаннях взаємного інтересу звичайно географічно й економічно близьких країн

- фінансові організації, серед яких виділяються банки розвитку.

У міжнародній економіці міжнародні організації виконують наступні основні функції – сприяння, що полягає в організації міжнародних переговорів і конференцій; спостереження, що включає можливість визначення точки зору організації на ті або інші проблеми; нагляд, що означає зобов'язання країн надавати дані про своє економічне становище і проводити консультації; регулювання, що спирається на примус країн до виконання рекомендацій міжнародного співтовариства.

Розділ 3. Регулювання міжнародної торгівлі

ВТО: торгівля товарами

Світова торгівля товарами була предметом регулювання з боку світового співтовариства з початку післявоєнного років, коли в 1948 році набрала сили Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГУТТ). Міжнародна торгівельна організація (МТО) задумувалася як третя , поряд із МВФ і Світовим банком, організація, що прийняла б на себе функції регулювання міжнародного економічного співробітництва. Статут торгівельної організації ще розроблявся, а близько 23 країн уже погодили і підписали ГУТТ як всесвітню угоду, думаючи, що за цим піде створення МТО. Однак історія розпорядилася інакше: незважаючи на те, що статут МТО був погоджений, парламенти деяких країн, і насамперед США, відмовилися його ратифікувати. У результаті ГУТТ, кількість сторін, що підписали, яка постійно розширювалося, з 1948 по 1995 р. залишалася єдиною міжнародно-правовою угодою, що регулює світову торгівлю. ГУТТ було головним форумом переговорів про зниження митних тарифів і трохи пізніше – про скорочення нетарифних обмежень. Переговори в ГУТТ здійснювалися в рамках раундів торгівельних переговорів, останній з яких – Уругвайський – увінчався створенням ВТО.

Всесвітня торгівельна організація – законодавча й інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, механізм багатобічного узгодження і регулювання політики країн-членів в області торгівлі товарами і послугами, врегулювання торгівельних суперечок і розробки стандартної зовнішньоторговельної документації.

ВТО була утворена в 1995 році на підставі Марракешської угоди, підписаної в квітні 1994 року в м. Марракеш у Марокко в результаті закінчення Уругвайського раунду багатобічних торгівельних переговорів. Угода про створення ВТО містить 29 правових документів і 25 міністерських декларацій, що визначають права й обов'язки країн у рамках багатобічної торгівельної системи, що ввібрали в себе все краще досягнуте в рамках ГУТТ і додали багато нового. ГУТТ, підписане в 1947 р. з наступними змінами і доповненнями, відоме зараз як «ГУТТ 1994», входить у число правових документів, що лежать в основі ВТО. Більшість у 3/4 голосів потрібно для схвалення тлумачення тієї або іншої багатосторонньої торгівельної угоди або для зняття з країни-члена зобов'язання, що накладається такою угодою. Рішення про зміну багатосторонньої угоди вимагає згоди всіх країн-членів, хоча такі рішення обов'язкові тільки для країн, що ратифікують них. Рішення про прийом нових членів приймається міністерською конференцією 2/3 голосів. Рішення у ВТО приймаються голосуванням на основі принципу «одна країна – один голос», але, успадкувавши традиції ГУТТ, ВТО приймає більшість рішень на основі згоди усіх – консенсусом.

Принципове розходження між ВТО і ГУТТ полягає в тім, що ГУТТ було простим зводом правил, багатосторонньою угодою, що має невеликий секретаріат. ВТО є постійною міжнародною організацією, що діє на основі угоди, ратифікованої країнами-членами, і, що має свій секретаріат. ГУТТ як угода складалася зі сторін, що беруть участь у ньому. ВТО складається з країн-членів. ГУТТ споконвічно вважалося тимчасовою угодою, що діє до моменту створення ВТО. ВТО – постійно діюча організація. ГУТТ було присвячено практично тільки торгівлі товарами. На ВТО покладені функції регулювання торгівлі не тільки товарами, але і послугами, включаючи такі специфічні, як права на інтелектуальну власність. Багато угод по окремих товарах, що входили в ГУТТ, і тому були селективними по характері своєї дії. Нарешті, система врегулювання торгівельних суперечок, що діяла в рамках ГУТТ, була громіздкою і неефективною, оскільки дозволяла окремим країнам блокувати прийняття рішень. Система врегулювання торгівельних суперечок, що діє у ВТО, більш ефективна, оскільки дозволяє приймати багато рішень, що не можуть бути блоковані окремими країнами, на автоматичній основі.

Угода про утворення ВТО носить чисто інституціональний характер і визначає такі організаційні параметри, як функції, сфера діяльності, структура, бюджет, формування секретаріату, механізм прийняття рішень і ін., але як додатки в нього включені всі основні угоди, підписані в рамках Уругвайського раунду ГУТТ. Таких додатків – чотири, причому документи, що утримуються в перших трьох з них, є обов'язковими для виконання всіма членами ВТО, тоді як документи, що утримуються в четвертому додатку, обов'язкові для тих країн-членів ВТО, що їх підписали. З правил ВТО можливі вилучення – тимчасове звільнення країн-членів на їхнє прохання і за згодою інших країн від окремих зобов'язань, що накладаються багатосторонніми торгівельними угодами в рамках ВТО. Найбільш розповсюджені вилучення зв'язані зі зміною тарифної класифікації або введенням нової класифікації, що робить необхідним знову провести переговори з торгівельними партнерами про надання взаємних торгівельних поступок, а також про вступ країн у регіональні інтеграційні угруповання.

На основі сукупності угоди про утворення ВТО і додатків до нього регулюється міжнародна торгівельна система. У даний час ВТО є головною міжнародною організацією, що регулює торгівлю товарами, послугами й інтелектуальною власністю. Це регулювання полягає в реалізації погоджених принципів поводження країн у міжнародній торгівлі і комплексі заходів, проведених під егідою ВТО за участю більшості країн світу. Найбільш важливі принципи, на яких будується багатобічна торгівельна система:

Ø Торгівля без дискримінації – країни не повинні надавати кому-небудь кращий торговельний режим у порівнянні з тим, який вони надають всім іншим країнам, і не повинні надавати кращий режим своїм національним товарам у порівнянні з іноземними. У рамках ВТО передбачається взаємне надання всіма країнами режиму найбільшого сприяння, РНБ, закріплене в ст. 1 ГУТТ, так само як і в угодах по торгівлі послугами й інтелектуальною власністю, правило, що означає зобов'язання поширити на треті країни пільги і привілею, надані одному з торгівельних партнерів. Це фундаментальна для багатобічної торгівельної системи вимога ВТО спрямована проти дискримінації товарів у міжнародній торгівлі на основі країни їхнього походження або країни призначення. Вилучення з РНБ, зі схваленням ВТО, можливі, якщо країна є членом інтеграційного об'єднання, якщо країна-партнер проводить несправедливу торговельну політику, що наносить збиток національним виробникам. Як тільки іноземний товар потрапив на внутрішній ринок, йому відповідно до правил ВТО повинний бути наданий національний режим, що означає, що на внутрішньому ринку, як на національні, так і на іноземні товари повинні накладатися однакові податки, пред'являтися однакові технічні, санітарно-гігієнічні й інші вимоги. Національний режим повинний застосовуватися до імпортних товарів, що пройшли через митницю. Тому зміна митної ставки не є порушенням національного режиму.

Ø Лібералізація міжнародної торгівлі – проведення багатобічних переговорів по зниженню митних тарифів і усуненню інших перешкод на шляху міжнародної торгівлі. Середній рівень митного обкладання імпорту в результаті восьми раундів багатобічних торгівельних переговорів знизився з 35 до приблизно 6%. Останній раунд таких переговорів – Уругвайський – привів до домовленості про зниження тарифів на більш ніж 120 товарів, що буде здійснено поступово протягом п'яти років. У результаті середній рівень імпортних тарифів на промислові товари знизиться з 6,3 до 3,8%, або на 40%, що приведе до росту імпорту промислових товарів, на які поширюється режим безмитного ввозу в країни, що розвиваються, з 30 до 44%.

Ø Застосування мір, що обмежують імпорт, тільки на основі правил ВТО – відмовлення країн від використання протекціонізму як засобу торгівельної політики. Однак лібералізація торгівлі і дотримання правил ВТО не означають, що країна цілком позбавляється законної можливості захищати в разі потреби свій внутрішній ринок. Арсенал захисту внутрішнього ринку, передбачений правилами ВТО, досить широкий. Він включає:

1. Захисні міри – тимчасове обмеження імпорту визначеного товару у випадку, коли його масштаби наносять або загрожують завдати серйозної шкоди вітчизняним товаровиробникам;

2. Антидемпінгові мита – застосовувані проти джерела демпінгу захисні мита;

3. Компенсаційні мита – застосовувані проти експорту товару, експорт якого субсидіюється в явній або схованій формі.

Для використання захисних мір у кожнім конкретному випадку спочатку визначається серйозність наносного збитку на основі даних про масштаби росту імпорту, зміни обсягів національного виробництва, завантаження потужностей, продажів, рівня зайнятості й ін. Процедурні правила застосування захисних мір передбачають публікацію повідомлення про початок розслідування, розслідування компетентними органами країни причин, що імпортує, і масштабів наносного збитку, проведення консультацій із країною-експортером, публічні слухання, публікацію доповіді, що містить рекомендації. Захисні міри встановлюються у відношенні всіх країн, що експортують даний товар, на термін не більш чотирьох років. Західні країни активно користуються мірами захисту внутрішнього ринку. За даними ВТО, у 1950-1993р. захисні міри вводилися 151 разів 23 країнами, у тому числі США 22 рази; розслідування за обвинуваченням інших країн у демпінгу тільки в 1993-1994 р. проводилися 812 разів, у тому числі в США 262 рази; розслідування по використанню іншими країнами експортних субсидій проводилися в ті ж роки 125 разів, у тому числі в США 85 разів.

Ø Передбачуваність торгівельної політики – проведення торгівельної політики відповідно до встановлених правил і недопущення однобічного порушення прийнятих на себе зобов'язань. Країни, інвестори, корпорації повинні бути упевнені, що тарифи, нетарифні обмеження, інші інструменти торгівельної політики застосовуються країнами відповідно до визначеного ВТО правилами. Головним механізмом забезпечення передбачуваності торгівельної політики є зв'язування тарифів – прийняте країною зобов'язання не збільшувати ставку імпортного тарифу понад установлену межу. Країни можуть змінити рівень зв'язаного тарифу, але тільки після переговорів з її торгівельними партнерами і компенсації їх за нанесений збиток. Одне з головних досягнень Уругвайського раунду ГУТТ полягає в тім, що удалося домовитися про збільшення кількості зв'язаних тарифів з 78 до 98% у країнах, що розвиваються, з 21 до 73% у розвитих країнах і з 73 до 98% у країнах з перехідною економікою. В області торгівлі сільськогосподарською продукцією всі 100% тарифів зв'язані. Передбачуваність торгівельної політики також означає її максимальну транспарентність і відкритість, що означає насамперед спонукання країн до відмовлення від використання яких-небудь інших, крім опублікованого митного тарифу, методів захисту внутрішнього ринку, будь то квоти, внутрішні податки або субсидії місцевим виробникам.

Ø Сприяння конкуренції – принцип ВТО, що означає відмовлення країн від використання несправедливих методів торгівельної політики, таких як демпінг (експорт за цінами нижче справедливих ринкових), експортні субсидії. Багатосторонні угоди в рамках ВТО передбачають санкції, застосовувані до експортерів і країн, що користуються несправедливими методами торгівельної політики. Однак саме тлумачення поняття справедливих методів у міжнародній торгівлі досить складно і заплутано. З метою визначення проблем на шляху вільної конкуренції у світовій торгівлі в рамках ВТО діє механізм перевірки торгівельної політики – детальний аналіз торгівельної політики країн-членів секретаріатом ВТО з метою визначення її відповідності вимогам угод ВТО і винесення рекомендацій з усунення їхніх порушень. Перевірка торгівельної політики чотирьох країн з найбільшою часткою у світовій торгівлі, включаючи ЄС у цілому на правах однієї з країн, здійснюється кожні два роки, що випливають 16 країн перевіряються кожні чотири роки й інші країни – кожні шість років. У рамках такої перевірки кожна країна, що перевіряється, надає на розгляд ВТО детальна доповідь про стан її зовнішньоторговельної політики, включаючи торгівлю товарами і послугами. Секретаріат, зі своєї сторони, також готує доповідь, що висловлює його оцінку торгівельної політики країни-члена. Обидві доповіді, так само як і запису всіх бесід, проведених співробітниками секретаріату з офіційними особами країни, публікуються і передаються на розгляд міністерської конференції, що приймає них до зведення.

Прийом до членів ВТО складається з трьох етапів. На першому країна надає у ВТО меморандум про свою торговельну політику, ВТО створює робочу групу по вивченню меморандуму на предмет визначення відповідності регулювання зовнішньої торгівлі в країні, що бажає стати членом ВТО, її правилам. На другому ВТО проводить двосторонні переговори з країною з питань доступу на її ринок товарів і послуг інших країн. Якщо переговори привели до прийняття країною умов, визначених у багатосторонніх угодах ВТО, робоча група складає доповідь для міністерської конференції ВТО, до якого прикладається протокол про приєднання країни до ВТО. Після голосування на черговій міністерській конференції країна вважається прийнятої у ВТО. На початок 1997 року більш 30 країн подали заява на вступ у ВТО.

Якщо країни вступають у ВТО і підписують його основні документи, це означає, що вони зобов'язуються дотримувати закладені в ньому принципи. Розбіжність у трактуванні багато сторінкових і досить складних документів ВТО може привести до виникнення торгівельної суперечки. Для їхнього дозволу в рамках ВТО діє механізм врегулювання торгівельних суперечок – процедура рішення на багатобічній основі під егідою ВТО і при участі її експертів розбіжностей, що випливають через невиконання іншою країною – членом ВТО прийнятих на себе зобов'язань по багатосторонніх торгівельних угодах, а також через застосування іншою країною мір торгівельної політики, не відповідним правилам ВТО, або з будь-якої іншої ситуації в торгівлі. Розглядом суперечок займається створений у рамках ВТО Орган по розгляду споровши, у задачу якого входить рішення всіх розбіжностей, що виникають у зв'язку з розходженнями в інтерпретації документів ВТО. Процес врегулювання торгівельних суперечок складається їхніх консультацій між сторонами, що протягом 60 днів намагаються знайти рішення проблеми. Якщо це зробити не вдається, створюється комісія з трьох кваліфікованих фахівців, обраних ВТО. Ця комісія протягом 3-6 місяців підготовляє незалежну від сторін, що сперечаються, доповідь, що ґрунтується на аргументах, наданих кожної зі сторін, і містить точку зору експертів. Доповідь комісії схвалюється Органом по розгляду споровши, після чого країни повинні виконати його рекомендації. Країна, не згодна з висновками доповіді, може апелювати рішення Органа по розгляду споровши, що розглядається Органом по розгляду апеляцій; його рішення знову виноситься на схвалення Органа по розгляду споровши, рішення якого вважається остаточним і подальшим апелюванням не підлягає. Якщо країна, що визнана винною в порушенні правил ВТО, не приймає дій по виправленню цих порушень, країна, що подала скаргу, може подати прохання у ВТО скасувати у відношенні країни-порушника пільги і привілеї, надані їй відповідно до правил ВТО.

Незважаючи на те, що процедура врегулювання торгівельних суперечок відносно нова, мабуть, що процес переговорів і примирення може затягуватися на роки. За станом на середину 1997 року ВТО була прилучена в розгляд більш 100 споровши, велика частина з яких між промисловими і країнами, що розвиваються, що висувають претензії з приводу обмеження доступу їхніх товарів на західні ринки. Прикладами торгівельних суперечок, розглянутих у ВТО, є претензії Південної Кореї до США з приводу корейського експорту сільськогосподарської продукції, що піддається, з погляду корейської сторони, зайвому інспектуванню й аналізові, що утрудняє експорт.

У числі інших функцій ВТО:

- сприяння розвиткові міжнародної торгівлі шляхом розробки стандартної зовнішньоторговельної документації і систематичної раціоналізації зовнішньоторговельних процедур;

- технічне сприяння в області зовнішньоторговельної політики і регулювання через проведення семінарів, «круглих столів», посилку місій експертів у країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою.

Новим напрямком діяльності ВТО є дослідження взаємозв'язку світової торгівлі і проблем навколишнього середовища з метою забезпечення стабільності процесів росту і розвитку.

Розділ 4. Україна і ВТО: чи слід поспішати ?

Інтерв’ю з Тетяною Кисельовою, головою Держстандарту України.

- Україна дуже активно прагне здійснити всі процедури, щоб вступити до ВТО. Що характерно для нинішнього етапу наближення нашої держави до цієї впливової міжнародної організації ?

- Справді, відчувається істотний прогрес на шляху вступу України до Всесвітньої торгівельної організації (ВТО). Але не все тут, як то кажуть, йде гладенько. Адже деякі економічно розвинені країни – члени ВТО все ще продовжують займати дискримінаційну позицію, вимагаючи від нашої країни в односторонньому порядку піти на поступки у торгівлі, лібералізувати свій внутрішній ринок товарів та послуг. Виграють від цього лише імпортери, на шкоду вітчизняним товаровиробникам. Будь-яка дискримінація у сфері зовнішньої торгівлі становить дуже серйозну загрозу для економічної безпеки й суверенітету України.

Офіційна делегація нашої країни зайняла тверду позицію на 5-му засіданні Робочої групи з питань вступу України до Всесвітньої торгівельної організації, яке відбувалося наприкінці минулого року в штаб-квартирі ВТО у Женеві. Це стосувалось, насамперед, основоположних проблем, таких як відповідність національних вимог взаємопов’язаним положенням угод про технічні бар’єри у торгівлі, а також санітарним та фітосанітарним еталонам. Очолював делегацію перший заступник міністра зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі А. Гончарук.

- Якими ж були основні питання порядку денного цієї зустрічі ?

- Під час засідань, які вів заступник постійного представника США у ВТО, голова Робочої групи з питань вступу України до цієї організації Ендрю Столер, розглядались такі основні питання: стан переговорів щодо вступу на ринок товарів та послуг України; інформація про підтримку й субсидії у сільськогосподарському секторі; податкове законодавство; системи стандартизації та режим сертифікації. Слід зазначити, що напередодні засідання група українських експертів влаштувала ряд двосторонніх зустрічей, під час яких представники Болгарії, Японії, Південної Кореї, Чехії, Словаччини та деяких інших країн заявили, що не мають зауважень щодо виконання Україною угоди про технічні бар’єри у торгівлі (ТВТ) ВТО. Переговори ж із представниками інших держав виявили, що не всі вони мають вичерпну й достовірну інформацію щодо проведення національної політики у галузі стандартизації, метрології й сертифікації відповідно до принципі та положень угоди ТВТ ВТО. Так, наприклад, представникам Канади довелось давати пояснення щодо процесу гармонізації нормативної бази із міжнародними стандартами, процедури визнання результатів випробувань закордонних лабораторій у нашій країні, основних напрямів діяльності Національної ради з питань якості при Президенті України.

Гру в „одні ворота” повели на переговорах представники Швейцарії. Вони забажали отримання можливості одностороннього визнання Україною швейцарських сертифікатів. Швейцарська сторона заявила, що не вважає за доцільне укладення двосторонньої угоди щодо взаємного визнання оцінки відповідності (сертифікатів). Такої позиції, що суперечить статтям 5,6 та 9 Угоди ТВТ ВТО, дотримуються й деякі країни Східної Європи.

- Але ж без взаємного визнання оцінки відповідності товарів певним міжнародним вимогам щодо їх якості та безпечності при споживанні українські товари на ринках багатьох країн наштовхуються на своєрідні дискримінаційні бар’єри.

- Так, гра повинна йти на „всі ворота”. Учасників 5-го засідання Робочої групи було поінформовано про те, що національна політика у галузі стандартизації та сертифікації, передусім у справі захисту безпеки здоров’я людей, а також охорони довкілля, повною мірою відповідає цілям угоди ТВТ. Підтвердження тому – оцінка експертів Світового банку. Вивчаючи протягом багатьох місяців українську систему сертифікації (УкрСЕПРО), вони дійшли висновку, що вона відповідає вимогам ВТО, має недискримінаційний характер, достатньо прозора й продовжує удосконалюватись.

Було визначено також, що Україна, будучи членом міжнародних організацій із стандартизації, бере активну участь у підготовці ними нормативних документів і технічних регламентів із оцінки відповідності. Незважаючи на те, що Україна не є членом ВТО, вона добровільно приєдналась до Кодексу встановленої практики, що стосується розробки, затвердження й застосування міжнародних стандартів. Таке рішення прийняли лише 67 держав, хоча членами ВТО є 124 держави.

- А чи не містить національна система оцінки відповідності якихось дискримінаційних норм щодо імпортних товарів ?

- Якщо вести мову про оцінку відповідності нормам міжнародних стандартів, що вона здійснюється з урахуванням вимог статті 5 угоди ТВТ, забезпечуючи режим найбільшого сприяння стосовно імпортних товарів. Відповідно до статті 5 угоди укладено вже близько 40 двосторонніх договорів про співробітництво й взаємне визнання результатів оцінки відповідності, а відповідно статті 9 Україна є членом Міжнародної системи сертифікації електрообладнання. Крім того, створено Національний фонд стандартів, на базі якого ведуться роботи щодо організації Національного інформаційного центру із стандартизації й сертифікації, що передбачено статтею 10 угоди ТВТ ВТО.

- Але ж, у кінцевому підсумку, кожна держава повинна захищати свій внутрішній ринок від імпортних товарів, споживання яких небезпечне для життя та здоров я людей ?

- Про це також йшлося під час засідань у Женеві. Увага учасників засідань Робочої групи акцентувалось на узгодженні позиції у взаємодії українських органів з оцінки відповідності та органів санітарного контролю. Вона полягає в тому, що українські санітарні та фітосанітарні заходи, а також оцінка відповідності обов’язковим вимогам нормативних документів (сертифікація) не є засобом дискримінації у торгівлі, а застосовуються лише в тих цілях, які окреслено угодами ВТО про технічні бар’єри у торгівлі, а також щодо санітарних та фітосанітарним заходів.

Товари, які вперше завозяться чи вперше виробляють на Україні, підлягають обов’язковій санітарно-гігієнічній експертизі. Експертиза відбувається на переконтрольній стадії як дослідження, під час якого встановлюється наявність у товарі небезпечних факторів, з’ясовується ступінь їх впливу й оптимально допустимий зміст. Результати фіксуються у державному реєстрі висновків санітарно-гігієнічної експертизі й публікуються.

Висновок слугує основою для ухвалення рішення щодо можливості і ввезення (виготовлення) товару й проведення відповідних випробувань окремих партій цього ж товару в Україні. При митому їх оформлені необхідно мати сертифікат відповідності виданий за результатами випробувань. Національні ж контролюючі органи здійснюють вибірковий контроль (нагляд) у торгівлі за дотриманням санітарних вимог.

- Саме така практика застосовується у промислово розвинених країнах світу.

- Звичайно, і результати 5-го засідання Робочої групи підтвердили, що наша позиція аж ніяк не суперечить умовам угоди про технічні бар’єри у торгівлі (ТВТ) і Угоди про санітарні та фітосанітарні заходи. Жодна із країн ВТО не висловила своїх зауважень з цього приводу. Звідси випливає, що позиція, яку захищає Держстандарт, а нас підтримують Верховна Рада України, УСПП, Мінпромполітики, МінАПК, є зваженою й цілком прийнятою для ВТО.

У цілому ж жодна із країн-членів ВТО, які брали участь у 5-му засіданні Робочої групи, не висловила критичних зауважень з приводу недотримання Україною вимог угоди ТВТ ВТО. Питання, що порушувались, зводились до одного: отримання односторонніх переваг у торгівлі з Україною та лобіювання інтересів окремих фірм.

Зокрема, делегація ЄС, яка конкретно не мала зауважень по статтях угоди ТВТ, у той же час всіляко прагнула лобіювати інтереси своїх компаній, які поставляють у нашу країну будматеріали, електрообладнання, дорожно-траспортні засоби, продукти харчування. Держстандарт не раз давав пояснення з цього приводу представництву ЄС в Україні. Але жодні вагомі аргументи не беруться до уваги, оскільки вони не задовольняють ті європейські компанії, які хочуть із мінімальними витратами поставляти свою продукцію в Україну й отримувати при цьому односторонні переваги порівняно із імпортерами з інших регіонів. Принагідно варто відзначити, що до апеляційної комісії Держстандарту не надійшло поки що жодної скарги від імпортера, котрий діє на українському ринку.

На необхідність чітко розмежувати вимоги угоди ТВТ ВТО та комерційні інтереси окремих фірм на ринку України довелося звернути увагу й швейцарської делегації. Її представникам нагадали, що за ініціативою швейцарської компанії „Філіп Моріс” у серпні 1997 року відбулися переговори щодо укладення двосторонньої угоди про взаємне визнання результатів робіт із оцінки відповідності, в якій брав участь і керівник швейцарської делегації на 5-му засіданні Робочої групи ВТО. З боку органу з акредитації Швейцарії було отримано угоду, але, як було заявлено, для угоди такої угоди необхідне політичне рішення уряду Швейцарії. Втім, подібну політичну „сміливість” не поспішають виявити і уряди кількох країн Східної Європи.

- Що ж, складається враження, що і у ВТО, так само, як і на світових ринках, Україну не особливо й чекають.

- Не можна було не помітити й ту напружену атмосферу, яка панувала на засіданнях та в кулуарах цього чергового раунду обговорення питань щодо вступу України до ВТО. Делегації деяких країн, з якими наша країна не уклала двосторонніх угод щодо взаємного визнання робіт по сертифікації, виявляли до України певну упередженість та зарозумілість. Вони, як і колись, бачать Україну в тіні Росії й не помічають місця нової незалежної та суверенної держави в європейській та світовій політиці, міжнародній торгівлі.

І не дивно, що під час засідання Робочої групи до української делегації іноді звертались не з особливо тактовними запитаннями. Так, представник канадської делегації поцікавився: наскільки широко буде відкрито ринок України для сільськогосподарської продукції із Канади, якщо вона стане членом ВТО. При цьому й слова не було сказано про зустрічні поступки, зокрема, про те, наскільки відкритим і широким буде в цьому разі канадський ринок для українських товарів.

- Деякі українські фахівці вважають, що Україні не варто поспішати із вступом до ГУТТ/ВТО, оскільки основна маса її промислової та сільськогосподарської продукції ще не досягла відповідного рівня конкурентоспроможності.

- Справді, на думку багатьох фахівців, Україні не варто стрімголов бігти до ВТО. Потрібен час, щоб адаптуватись до умов угоди ВТО. Позиція нашої країни має полягати в тому, щоб відповідно до вимог міжнародної торгової організації здобути право на власне технічне регулювання й пропонувати всім країнам-членам ВТО рівноправні та взаємовигідні умови для співробітництва на шляху укладення робіт із оцінки відповідності. Такий підхід цілком обґрунтований, що й визнав під час зустрічі з нашою делегацією голова Робочої групи Ендрю Столер.

Висновок

Державне регулювання міжнародної торгівлі може бути однобічним, двостороннім і багатобічним. Інструменти державного регулювання міжнародної торгівлі поділяються на тарифні – ті, що засновані на використанні митного тарифу, і нетарифні – всі інші (квотування, ліцензування, «добровільне» обмеження експорту). У результаті введення тарифу будь-якою країною виникає кілька економічних ефектів (наприклад, ефекти захисту і споживання, що представляють собою в сукупності ефекти втрати економіки від введення тарифу). Поряд з тарифними методами держави використовують нетарифні методи торгівельної політики, для кількісної кваліфікації яких використовуються індекси частотності, покриття торгівлі і впливу на ціни.

Найбільш важлива сфера міжнародної економіки – міжнародна торгівля товарами і послугами – регулюється декількома міжнародними організаціями, у числі яких головною є Всесвітня торгівельна організація (ВТО).

Деякі українські фахівці вважають, що Україні не варто поспішати із вступом до ГУТТ/ВТО, оскільки основна маса її промислової та сільськогосподарської продукції ще не досягла відповідного рівня конкурентоспроможності. Позиція нашої країни має полягати в тому, щоб відповідно до вимог міжнародної торгової організації здобути право на власне технічне регулювання й пропонувати всім країнам-членам ВТО рівноправні та взаємовигідні умови для співробітництва на шляху укладення робіт із оцінки відповідності. Підбиваючи підсумки 5-го засідання, Е.Столер відзначив значний прогрес України у здійсненні заходів щодо вступу до ВТО. Він не висловив жодного критичного зауваження щодо нашої країни й порекомендував їй продовжувати консультації й двосторонні переговори із зацікавленими членами ВТО, визначити перехідний період за кожною угодою ВТО у рамках вступу до цієї впливової міжнародної організації.

Список використаної літератури:

1. Грис Т. Світова економіка: Підручник для вузів / Грис Т., Леусский А.И.; Ред. Тарасевич Л.С. – Спб.: Питер, 2001. – 318с.

2. Буглай В.Б., Ливенцев Н.Н. Міжнародні економічні відносини: Учеб. посібник / Під ред. Н.Н. Ливенцева. – 2-і изд. – М.: Фінанси і статистика, 1999. – 159с.

3. Ломакин В.К. Світова економіка: Підручник для вузів. – М.6 Фінанси, ЮНИТИ, 1998. – 727с.

4. Світова економіка. Економіка закордонних країн: Підручник для вузів / Ред. Колесов В.П.; Академія пед. і соц. Наук; Московський Гос. ун-т ім. М.В. Ломоносова. – 3-і изд. – М.: Флінта, 2001. – 479с.

5. Новицкий В.Е. Зовнішньоекономічна діяльність і міжнародний маркетинг. – К.: МП « Изд-во Либра», 1994. – 190с.

6. Тэор Т.Р. Світова эк-ка: Посібник для підготовки до іспиту. – Спб.: Питер, 2001. – 218с.

7. Косалапов Н. Розвиток міжнародного спілкування і координація міжнародних відносин // Світова економіка і міжнародні відносини. – 1999. - №10. – с.105-104.

8. Мадиссон В.В., Шахів В.А. Міжнародні відносини і світова політика // Політологія міжнародних відносин. – К.: «Либідь», 1997. – с.34-52.

9. Хозин Т.С. Яким бути міжнародним відносинам у ХХ столітті // Міжнародне життя – 2001. - №2. – с.73-86.

Додаток 1.

Таблиця 1. Види митних мит

за способом

стягування

специфічні

адвалерні

комбіновані

за об'єктом обкладання

імпортні

експортні

транзитні

за характером

сезонні

антидемпінгові

компенсаційні

за походженням

автономні

конвенційні

преференційні

за способом обчислення

номінальні

ефективні

-

за типами ставок

постійні

перемінні

-

Таблиця 2. Розходження імпортного тарифу й імпортної квоти

Імпортний тариф

Імпортна квота

Зміст ефекту доходу полягає в:

перерозподілі доходу від споживачів у бюджет

перерозподілі доходу від споживачів компаніям, що імпортують

Ріст внутрішнього попиту на товар

приводить до збільшення його імпорту

приводить до підвищення його внутрішньої ціни

Адміністрування

досить компактних митних органів

вимагає створення громіздкої системи розподілу ліцензій

Обмежувальний ефект

залежить від коливання імпортних цін

точно обмежує імпорт бажаною кількістю

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий