Незважаючи на заяви Ірану про готовність почати діалог з арабським світом, експерти вважають, що ірано – арабські відносини не будуть відновлені, поки не будуть вирішені територіальні й політичні проблеми між ними. Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад заявляв про готовність Тегерана почати діалог з арабськими країнами. Слова Ахмадінежада стали відповіддю на заяви генсека Ліги арабських держава Амр Муси, що призвав арабські країни «почати діалог з Іраном», а Тегеран – припинити втручатися у внутрішні справи арабських країн. [51] «У нас [Ірану] гарні відносини з арабськими країнами Перської затоки, Оманом, Сирією, Ліваном, Суданом, Алжиром, і товарообіг на дуже високому рівні, – сказав Ахмадінежад. – Однак я не знаю, яку з арабських країн у регіоні турбує посилення Ірану». За словами Ахмадінежада, Тегеран і арабський мир, насамперед, поєднує загальна релігія – іслам, а також національні й регіональні інтереси, і з іранської сторони ніколи не було зроблено кроків для ослаблення цих зв'язків. Ахмадінеджад впевнений, що «гарні відносини Ірану з арабськими країнами запобігають втручанню ворогів Ірану».
Між Іраном і Об'єднаними Арабськими Еміратами є територіальна суперечка навколо трьох островів у Перській затоці – Абу – Муса, Великий і Малий Тумб. Ліга Арабських країн розглядає територіальний конфлікт ОАЕ й Ірану як окупацію островів з боку Тегерана [52]. Радник Верховного лідера Ірану Хомейні, Натик Нурі висловив думку, що «Бахрейн у минулому був однією з провінцій Ірану». Це викликало негативну реакцію серед арабських країн Перської затоки. Якщо Іран дійсно прагне почати діалог з арабськими країнами, то в першу чергу він повинен повернути окуповані території арабів, сказав політолог Мухаммед Захід, адже окупація Іраном територій ОАЕ й претензії на Бахрейн ставлять під сумніви серйозність намірів Ірану поліпшити відносини з арабськими країнами.
Крім територіальних проблем, позиція Ірану й багатьох арабських країн розходиться в питаннях розв'язання політичних конфліктів на Близькому Сході, серед яких ізраїльсько – палестинський. Іран вважає палестинську проблему «загальномусульманською» і заявляє, що деякі арабські країни несправедливо підходять до її розв’язання, намагаючись послабити військовий опір Ізраїлю ХАМАС. Однак насправді Іран відкидає американський план мирного процесу в регіоні, що закликає до створення незалежної палестинської держави, що співіснує пліч – о – пліч із Ізраїлем, і викликає невдоволення арабських країн. Арабські країни вважають, що Іран також проводить політику посилення шиїтів в арабському суспільстві, де переважають суніти. [53]
Однією з останніх ініціатив Ліги стосовно іранського питання мала місце на зустрічі голів держав та урядів у м. Доха у 2009 році. Прийняте звернення до Ірану вимагає від керівництва цієї країни «втілити на практиці всі зроблені їм заяви у зв'язку з його прагненням поліпшити відносини з арабськими країнами на основі діалогу й усунення напруженості». На внесенні цього положення наполягав Бахрейн. У цьому зв'язку важливі й зроблені прем'єр – міністром і міністром закордонних справ Катару шейхом Хамадом Бен Джасемом Аль Тані заяви про те, що на саміт не будуть запрошені ні президент Ірану Махмуд Ахмадінежад, ні хто-небудь із керівництва ХАМАС. [54] Нарешті, міністр закордонних справ Об'єднаних Арабських Еміратів шейх Абдалла Бен Заїд відзначив, що питання про три окуповані Іраном острови ОАЕ (Великий і Малий Томб, а також Абу – Муса) буде в обов'язковому порядку внесене до порядку денного саміту в катарській столиці. З іншого боку, проект заяви майбутнього саміту ЛАД зажадає від держав – членів цієї організації «піднімати тему трьох окупованих островів у ході їх контактів з іранською стороною, підкреслюючи незаконність спорудження цивільних і військових об'єктів на цих островах, а також проведення там Іраном військових маневрів». [55]
Отже, іранська проблема відрізняється залученням та зацікавленістю в її перебігу великих держав – США, Російської Федерації, а також Європейського Союзу. Складність вирішення цієї проблеми полягає і у підозрах щодо ядерної програми Ізраїлю, і у неоднозначності підходів арабських держав до іранської ядерної програми. Територіальні проблеми з ОАЕ, хоч і не можна списувати з рахунку як несуттєві, все-таки не є головним каменем спотикання у відносинах Ірану з арабськими державами. Останні, по суті, не знають, як може відобразитись на них факт наявності у Ірану ядерної зброї і чи не будуть вони втягнені у масштабний конфлікт внаслідок цього.
Висновок
В результаті проведеного дослідження було проаналізовано роль Ліги арабських держав у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів. ЛАД вже 65 років функціонує як головний міжарабський форум і одна з центральних регіональних організацій. За цей час вона брала участь у врегулюванні конфліктів різного масштабу та ступеню напруженості. Виходячи з завдань, поставлених в роботі, можна зробити наступні висновки:
1. У своїй миротворчій діяльності Ліга спирається на положення свого основоположного документу – Пакту Ліги від 22 березня 1945 року та на зміст Договору про спільну оборону та економічне співробітництво від 13 березня 1950. Центральним елементом системи колективної безпеки Ліги з найбільш широкими повноваженнями щодо врегулювання конфліктних ситуацій є Рада Ліги. Особливої уваги заслуговує система прийняття рішень в рамках ЛАД: вони можуть прийматись як одностайно, так і більшістю голосів. Ця особливість має досить неоднозначний вплив на ефективність прийняття рішень Лігою. Хоча в тексті Пакту немає офіційно закріпленого поняття «підтримання миру», на практиці ЛАД бере активну участь у мирному вирішенні суперечок та підтримці миру. Ліга двічі за історію свого існування формувала так звані «міжарабські сили», які на практиці виконували функції з підтримки миру – у 1961 році під час іраксько – кувейтського конфлікту та у 1976 році під час чергового загострення ліванської кризи. Процес формування подібних військових структур є надзвичайно складним через розбіжності позицій держав – членів Ліги щодо кожного конкретного конфлікту.
2. Ефективність дій Ліги у кожній із конфліктних ситуацій не є рівнозначною. Якщо говорити про палестинську проблему як найбільш застарілу з тих, що були розглянуті, то ситуація навколо Палестини ще далека від вирішення. Підходи Ліги до цієї проблеми протягом тривалого часу зазнавали змін. Під розв'язанням палестинської проблеми до початку 80-х років Лігою арабських держав розумілося створення Палестинської держави на всій території Палестини зі столицею в Єрусалимі і ліквідація Держави Ізраїль. Розв'язання палестинської проблеми повинне було знаходитися в рамках спільної компетенції арабських країн – членів Ліги арабських держав. На початку 80-х років спостерігається поступовий поворот ЛАД в діяльності з палестинської проблеми. Він передбачав не тільки перехід до політичних шляхів врегулювання, але і трансформацію підходу до самої суті розв'язання питання – визнання факту існування Держави Ізраїль і можливості створення Палестинської Держави на частині території Палестини. На початку 90-х років ЛАД зайняла більш помірковану позицію щодо врегулювання палестинського питання, але ані Ізраїль, ані палестинці, ані сирійці не бачать Лігу в ролі посередника. Саме тому дуже важливою є роль ЛАД у формуванні системи безпеки на Близькому Сході. Форсування переговорного процесу, зокрема між Ізраїлем і ОВП, між Ізраїлем і окремими арабськими країнами, має важливе, але проміжне значення. ЛАД могла б створити передумови для вирішення конфлікту, а також посприяти проведенню переговорів по таким комплексним, що представляють взаємний інтерес для Ізраїлю і арабських країн питанням, як контроль над озброєнням, недопущення поширення в регіоні зброї масового знищення і проблема біженців.
3. Всі зусилля із врегулювання конфлікту зводяться до політичного врегулювання; приклади такого підходу – план Фахда 1981 року та формування рамок для переговорного процесу у 2007 році. Кардинально інша ситуація склалася у Лівані, де внутрішньополітична криза переросла у кризу регіонального масштабі із залученням основних міжнародних гравців. Підхід ЛАД до проблеми врегулювання внутрішньополітичної кризи в Лівані з другої половини 1980-х років ґрунтувався на прагненні забезпечити, в першу чергу, припинення міжобщинних протиріч і зіткнень між організаціями, що входять до складу національно – патріотичних сил Лівану, і збереження його територіальної єдності шляхом національного діалогу. Це завдання розв'язав скликаний у рамках ЛАД в Ет – Таїфі з ініціативи Комітету трьох ліванський парламент. Ет – Таїфські угоди виявили найбільш значний вплив на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації в Лівані, створили основу для припинення громадянської війни та встановлення миру в країні. Разом з тим була збережена конфесіональна система, в яку було внесено ряд змін, що не усунуло можливості повторення ліванських подій.
Щодо кризи у Перській затоці, то позиції держав-членiв ЛАД щодо кувейтської кризи мали значні розходження та охоплювали весь спектр від рішучого засудження Iраку до його підтримки. Держави – члени Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, безпека яких зазнала безпосередньої загрози, висловили найбільший протест проти агресії. Їх позиція еволюціонувала від тихої настороженості i страху перед розповсюдженням іракської агресії до участі у військових діях проти іракських військ. Сирія, Єгипет та Марокко зайняли чітку та незмінну позицію, спрямовану проти агресії Iраку. Вони намагалися переконати Iрак в необхідності вивести війська з Кувейту, здійснили низку практичних кроків (дипломатичні заходи, відправку військових контингентів до Саудівської Аравії). Лiвiя, Тунiс та Алжир засудили як напад Iраку, так i іноземне втручання та нанесення збитків економічному та військовому потенціалу Iраку. Вони прагнули до врегулювання конфлікту на рівні арабських держав. Судан, Мавританія, Йорданія, Ємен та ОВП підтримали іракську агресію. Таким чином, в позиції арабських країн щодо кувейтської кризи існували значні розбіжності, що призвело до поглиблення розколу в арабському світі і унеможливило врегулювання ситуації. Це мало серйозні наслідки для економічних, соціальних та політичних аспектів арабської безпеки. Колективні загальноарабські зусилля, здійснені в рамках ЛАД, спрямовані на врегулювання конфлікту та пошук мирних шляхів вирішення проблеми, виявилися неефективними, так як не вдалося виробити спільну арабську позицію, яка дала б можливість задіяти механізм колективної арабської безпеки для захисту незалежності однієї з держав – членiв ЛАД. Головним політичним наслідком кризи став безпрецедентний розкол серед арабських країн, причини якого полягали у відмінності точок зору щодо методів урегулювання кризи та ліквідації її наслідків. Криза довела неефективність діяльності ЛАД, так як вона виявилася неспроможною прийняти дійові заходи, щоб змусити Iрак вивести свої війська з Кувейту.