1) вихід Ізраїлю зі всіх арабських територій, захоплених в ході близькосхідної війни 1967 р., включаючи арабську частину Єрусалиму;
2) демонтаж поселень, створених Ізраїлем на окупованих землях після війни 1967 р.;
3) гарантія свободи відправлення культів всіма релігіями в святих місцях Єрусалиму;
4) підтвердження всіх прав палестинського народу, в тому числі права на самовизначення;
5) початок перехідного періоду на Західному березі ріки Йордан і в секторі Газа під спостереженням ООН і тривалістю не більше декількох місяців;
6) утворення Палестинської держави із столицею у Східному Ієрусалимі;
7) підтвердження права всіх країн регіону жити в мирі.
Цей план в історії врегулювання палестинської проблеми має фундаментальне значення, він практично став новою точкою відліку у спробах її вирішення. Характерною особливістю є те, що від у завуальованій формі все-таки визнавав право держави Ізраїль на існування, спираючись на резолюції РБ ООН №242 і 338. 9 вересня 1982 р. Нарада арабських держав у верхах в м. Фес (Марокко) на основі ініціативи Саудівської Аравії вперше прийняла загальноарабську платформу близькосхідного врегулювання. Це було величезним кроком вперед, проте на цей раз мирному процесу на Близькому Сході завадили знову неконструктивна позиція Ізраїлю та поглиблення міжарабських протиріч у зв’язку із ірано – іракською війною. [23] З приводу вирішення цих проблем особливе значення мали ХVІІІ сесія Національної Ради Палестини у квітні 1987 та позачергова сесія Ради ЛАД (листопад 1987, Амман), яка виступила на підтримку ідеї скликання міжнародної конференції із Близького Сходу. Ця ініціатива отримала широке міжнародне визнання. На надзвичайній конференції голів арабських держав у Касабланці у травні 1989 був створений Комітет ЛАД з підготовки міжнародної конференції під головуванням короля Марокко Хасана ІІ. На Касабланкській конференції було відновлено членство Єгипту в ЛАД, отримали підтримку концепція «інтифади» і мирні ініціативи ОВП. Останні полягали в тому, що ОВП вперше пішла на визнання резолюції РБ ООН №242, рішуче засудила всі форми тероризму і проголосила принцип пошани права всіх народів регіону, в тому числі народу Ізраїлю, на існування.
Війна в Перській затоці в 1990–1991 рр., що мала на меті звільнення Кувейту від окупації Іраком, в якій ОВП підтримала С. Хусейна, кардинально змінила ситуацію на Близькому Сході. Після закінчення воїни в Перській затоці Ліга арабських держав акцентувала увагу світової спільноти на необхідності справедливого вирішення палестинської проблеми. Підхід ЛАД в цей період до палестинської проблеми і арабо – ізраїльського конфлікту в цілому грунтувався на таких позиціях:
1) палестинці не повинні нести відповідальність за позицію, яку зайняли лідери Організації Визволення Палестини в конфлікті в Перській затоці;
2) немає підстав стверджувати, що ОВП більше не представляє палестинський народ. ОВП, як і раніше, залишається єдиним і законним представником палестинського народу;
3) арабські держави розглядають палестинську проблему як таку, вирішення якої вимагає зусиль всієї арабської нації.
4) ЛАД виступає на підтримку ідеї проведення мирної конференції з Близького Сходу. При цьому була підкреслена необхідність «вироблення єдиної арабської позиції на переговорах про мирне врегулювання, що мають розпочатись незабаром».
Генеральний Секретар ЛАД І.А. Магід заявив, що основою такої спільної
позиції є вимога про повне виведення ізраїльських військ з окупованих арабських територій, в тому числі зі Східного Єрусалиму. Декілька разів у його виступах наголошувалось, що «наступний крок тепер за Ізраїлем» – скоріше за все, для того, щоб, у разі провалу мирної ініціативи мати змогу звинуватити Ізраїль у недостатній поступливості. [24]
12 вересня 1993 р. Нарада ЛАД на рівні міністрів закордонних справ привітала розгортання мирного процесу на Близькому Сході і, зокрема, успіх, досягнутий на прямих переговорах між Ізраїлем і ОВП. В зв'язку з цим ЛАД оцінила безперечно позитивний крок на шляху до установлення міцного справедливого миру угоду між Ізраїлем і ОВП від 13 вересня 1993 р. – «Декларацію про принципи тимчасового самоврядування», а також Каїрські угоди 4 травня 1994 р. про перший етап виведення ізраїльських військ з окупованих територій Західного берега річки Йордан і сектора Газа, що отримав назву «Угода про введення палестинської самоврядності в Газі та Ієрихоні».
Разом з тим, на думку лідерів ЛАД, успіху близькосхідного мирного процесу можуть завадити деякі обставини. По-перше, це непевна ситуація в секторі Газа – враховуючи важке соціально – економічне положення на окупованих територіях, необхідним є надання термінової міжнародної фінансово – економічної допомоги, що дало б можливість не лише поліпшити матеріальне положення палестинців, але і закріпити те позитивне, що було досягнуте в ході мирного процес. По-друге, потрібно було здійснити певний тиск на Ізраїль з метою прискорення проведення вільних виборів на окупованих палестинських територіях – це зменшило б загрозу розколу палестинського народу. По – третє, для повного успіху близькосхідного мирного процесу необхідний прогрес на переговорах Ізраїлю з Сирією і Ліваном. У свою чергу, цей прогрес можливий тільки на базі повного виведення ізраїльських військ з Голанських висот, захоплених Ізраїлем в ході шестиденної війни і анексованих ним у 1981 році.
14 вересня 1993 р. і 25 липня 1994 г. між Йорданією і Ізраїлем було підписано документи про припинення війни. Що стосується Єрусалиму, то позиція ЛАД чітко вказувала на те, що це арабське місто, і будь – що має бути звільнено від присутності ізраїльських військ. Разом з тим, беручи до уваги виключно важливе значення Єрусалиму для представників християнської, мусульманської та іудейської релігій, ЛАД визнавала, що це місто має бути відкритим для всіх вірян. [25]
Виключно важливе значення для Близького Сходу після кризи в Перській затоці набуває питання про формування системи регіональної безпеки. На думку ЛАД, акцентування уваги Ізраїлю на необхідності надання виняткових гарантій з боку арабських держав безпеки Тель-Авіву не сприятиме досягненню безпеки в регіоні. Поняття абсолютної безпеки для однієї держави є збитком для безпеки інших держав. Кроки в області безпеки повинні зробити як Ізраїль, так і арабські держави. Арабські держави хотіли впевнитись, що Ізраїль не вдаватиметься до ядерного шантажу. 23 березня 1995 р. вони вказали на те, що відмова Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї є «небезпечною і неприйнятною». Вимоги до Ізраїлю стати членом договору і відкрити свої секретні ядерні об’єкти для міжнародної інспекції домінували на 50 – ій ювілейній сесії ЛАД. Єгипет і Сирія 23 березня підтвердили, що вони дотримуватимуться своїх позицій і не голосуватимуть за необмежену дію договору, поки Ізраїль не погодитися його підписати. Резолюція від 23 березня свідчить, що арабські держави підтримують договір і бажають його загального поширення без виключення. Вони також бажають, щоб п’ять визнаних ядерних держав найближчим часом досягли угоди про заборону ядерних випробувань, зробили інші кроки у напрямку до ядерного роззброєння і дали неядерним державам гарантії, що не використовуватимуть зброю проти них. [26]
І на сьогоднішній день Ліга зберігає традиційно вже доволі жорстку позицію стосовно переговорів з Ізраїлем. Досі не зняті у повному обсязі заборони на розвиток торгово – економічної співпраці арабських країн з Ізраїлем. На позачерговій сесії у березні 1997 року ЛАД ухвалила рекомендації утриматись від подальшої нормалізації відносин з Ізраїлем, доки не буде досягнуто істотного прогресу в межах близькосхідного мирного процесу. Певною мірою ці заходи були реакцією на дії тогочасного ізраїльського уряду Беньяміна Нетаньяху, який фактично призупинив з 1996 року переговори стосовно мирного врегулювання з арабськими державами. На Бейрутському саміті ЛАД у березні 2002 арабські країни підтримали мирну ініціативу Саудівської Аравії, яка передбачала досягнення миру з Ізраїлем в обмін на повне виведення ізраїльських військ з усіх арабських територій, окупованих під час війни 1967 року, повернення арабських біженців та створення незалежної Палестинської держави. Ізраїль цю пропозицію відхилив.
На сучасному етапі палестинська проблема не втрачає своєї актуальності. На черговому саміті 27 березня 2001 в Аммані Ліга пообіцяла палестинцям піврічний кредит по 40 млн. доларів щомісячно (1 млрд. обіцяних попереднього року до палестинців так і не дійшли). З 27 по 28 березня 2001 року в Бейруті проходив саміт ЛАД, на якому була прийнята «Арабська мирна ініціатива». Перед його початком голова ЛАД Амр Муса заявив, що ліга вважає план «мир в обмін на землю», запропонований принцем Саудівської Аравії Абдуллою, єдиним можливим вирішенням конфлікту між Ізраїлем та палестинцями. Основними пунктами «Арабської мирної ініціативи» є: вихід ізраїльських військ з території, зайнятої Ізраїлем з 1967 року, включаючи звільнення Голанських висот; справедливе вирішення питання палестинських біженців; визнання права палестинського народу на створення суверенної і незалежної держави Палестина і визнання Східного Єрусалиму її столицею. [27]
ЛАД також довелось працювати над розв’язанням такої проблеми, як звільнення регіону від зброї масового знищення – 26 січня 2004 року Ліга звернулась до міжнародної громадськості з проханням вимоги від Ізраїлю надати доступ МАГАТЕ перевірити свої ядерні об’єкти. В опублікованому комюніке Спостережний комітет за ядерною діяльністю Ізраїлю, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням впливу на Ізраїль, який діє в рамках ЛАД, звернувся до громадськості з проханням вплинути на Ізраїль в питанні неприєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Ізраїль офіційно не підтвердив і не заперечив інформації про наявність в країні ядерної зброї, хоча США розглядають її як неядерну). До речі, 17 квітня 2004 Ліга різко засудила США за їхню позицію щодо ізраїльсько – палестинського конфлікту і «підтримання агресивних дій Ізраїлю щодо палестинців».