регистрация / вход

Сучасні зовнішньополітичні ресурси Китаю

Геополітичне становище сучасного Китаю, його ресурси та напрямки зовнішньої політики. Програми розвитку, які втілюються керівництвом КНР, зовнішньополітичний курс і інтеграційні процеси втілення китайської економіки в світову економічну систему.

План

Вступ.

1. Основні напрямки китайської геополітики.

2. Аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю.

3. Американо-китайські відносини.

4. Зовнішньополітичні відносини КНР з іншими провідними країнами.

Висновки.


Вступ

Китайський напрям української зовнішньої політики є одним з провідних, якщо не сказати домінантним, в усьому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Разом з тим потенціал двосторонньої співпраці використовується недостатньо. Нещодавній візит президента України В. Януковича до Китаю має вивести українсько-китайські відносини на новий рівень. Ефективність відносин України з КНР, а у ширшому контексті – з країнами всього Азіатсько-Тихоокеанського регіону, залежатиме від адекватного розуміння цілей Китаю на зовнішньополітичній арені.

Всі ці обставини викликають настійну необхідність всебічного вивчення стратегічних напрямків зовнішньої політики КНР, її сучасних ресурсів.

Метою даної роботи є аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю.

Об'єктом дослідження виступає геополітичне становище сучасного Китаю, ресурси і напрямки його зовнішньої політики.

Предметом даного дослідження є програми розвитку, які втілюються керівництвом КНР, зовнішньополітичний курс і інтеграційні процеси втілення китайської економіки в світову економічну систему.


1. Основні напрямки китайської геополітики

китай геополітичний інтеграційний економіка

Сучасний Китай - острів. Хоч він і не оточується водою (територія Китаю омивається океаном тільки на сході), Китай граничить з такими труднодоступними місцевостями, які непрохідні будь-якому напрямі. Є деякі області, які можуть бути пересічені, але, щоб розуміти Китай, ми повинні почати виразно представляє собі гори, джунглі і пустелі, які його оточують. Ця зовнішня раковина як містить, так і захищає Китай. Всередині цієї раковини, сучасний Китай ділитися на дві частини: власне Китай Хань, Ханьшуй або Китайський центр і буферні регіони, які його оточують. Китай Хань має певні стародавні кордони - Велика китайська стіна на півночі, плато Тибету на заході і джунглі Індокитаю на півдні. Тут зосереджено Більш ніж мільярд населення КНР. Малонаселеними і найбільш відсталими в економічному плані буферними регіонами Китаю є Тибет, ісламський Уйгур або Східний Туркестан, Внутрішня Монголія і Маньчжурія (історична назва регіону на північ від Північної Кореї, де розташовані сучасні провінції Хейлунцзян, Цзилінь і Ляонін. Ці буферні території забезпечили Китаю захисні кордони. Тихоокеанське побережжя Китаю має численні гавані і історично має істотну каботажну торгівлю. Це самий вразливий пункт захисту китайської території, бо Китай ніколи не був великою морською державою. До 19-го століття морської загрози тихоокеанському узбережжю не існувало і Китайне проявляв бажання на створення потужного військово-морського флоту.

Виходячи з наведеного, можна визначити три основні напрямки китайської геополітики:

· Підтримка внутрішньої єдності в регіонах Китай Хань.

· Підтримка контролю буферних регіонів.

· Захист побережжя від іноземного вторгнення.

З політичної і військової точки зору, Китай досяг своїх стратегічних цілей. Завдяки буферним регіонам Китай не стикається ні з якою загрозою в Євразії. Підтримка Заходу руху на відокремлення Тибету від Китаю, як засобу підриву китайської державної безпеки, є незначним подразником. Китай не має наміру залишати Тибет, а тибетці не можуть розраховувати на відновлення державності і немає такої зовнішньої сили, щоб змогла вторгнутись в регіон. Так само, мусульманський Уйгур не представляє прямої загрози. У Росії немає ніякого інтересу чи можливості до вторгнення, і Корейський Півострів не представляє пряму загрозу китайцям.

Найбільша військова загроза Китаю прибуває від військово-морського флоту Сполучених Штатів. Експортно орієнтована економіка Китаю стала надзвичайно залежною від морської торгівлі і поставок енергоресурсів, а ВМС США має можливість блокувати китайські порти. Тому, китайське першочергове завдання - зробити таку блокаду неможливою. Китаю потрібно декілька поколінь, щоб побудувати потужний військово-морський флот, здатний конкурувати з американським військово-морським флотом. Десятиліття пішли би на будування авіаносців, виховання льотного состава, які згодом би стали адміралами. Тому, первинна місія керівництва Китаю - підняти ціну блокади так високо, щоб американці не мали спроби зробити це. Стратегічне рішення для Китаю - створення ракет, направлених проти військово-морських сил США, сучасної системи морської розвідки космічного базування і протисупутникових систем, стримуючи флот США в центральній частині Тихого океану.

2. Аналіз сучасного зовнішньополітичного курсу Китаю

Переслідуючи перший імператив китайської геополітики, в грудні 1978р. керівництвом КНР на чолі з Ден Сяопіном був проголошений курс на соціалістичну ринкову економіку при поєднанні двох систем: планово-розподільної і ринкової при масовому залученні іноземних інвестицій, більшій господарській самостійності підприємств, введенні сімейного підряду на селі, скороченні частки державного сектора в економіці, відкритті вільних економічних зон, подоланні бідності, розвитку науки і техніки [4].

Саме Ден Сяопін зумів вивести Китай із стану хаосу, відсталості та ізоляції і направити його на шлях інтенсивного соціально-економічного розвитку. В кінці 1980-х - початку 1990-х років Китаю вдалося повністю зняти проблему забезпечення населення продовольством, розвинути високі темпи зростання ВВП і промислового виробництва, підняти рівень життя народу.

Реформи були продовжені і його наступниками - Цзян Цземінем (з 1993р.) і Ху Цзіньтао (з 2002р.) [4].

Китайська Народна Республіка – одна з небагатьох країн світу, де успішна модернізація економіки, її інтеграція в глобальну систему господарювання відбувається за збереження монополії на владу Комуністичною партією (КПК). Економічні результати реформ у КНР за світовими стандартами є дуже високими. Щорічне зростання ВВП останні 20 років становило приблизно 9-10 %. На підставі зіставлення ВНП за паритетом купівельної спроможності, Китай посідає друге після США місце у світі. Позитивне сальдо торгівлі товарами із США на користь Китаю у 2006 р. становило 220 млрд. дол.

На тлі вражаючих економічних результатів внутрішньополітична ситуація у країні залишається непростою, з усіма проблемами нерівномірності розвитку, проблемою зайнятості, демографічною, екологічною тощо. Значна кількість бідного населення є постійним джерелом загрози соціальній стабільності. Збереження наявного соціального укладу в країні і одночасне перетворення економіки на сучасну і глобальну є першочерговим завданням правлячих кіл КНР.

Якщо раніше китайський уряд приділяв основну увагу форсованому індустріальному розвитку, то команда на чолі з генеральним секретарем ЦК КПК Ху Цзінтао та прем’єр-міністром Вень Цзябао (з 2003 р.) є прихильниками внутрішньополітичного курсу на «соціалізацію» економіки. Пріоритетними для розвитку країни ними визнані напрями економії енергії, вдосконалення систем освіти та охорони здоров’я, соціальні реформи, боротьба з бідністю, захист навколишнього середовища.

Китайська програма розвитку передбачає, що сукупний ВНП країни має у 2020р. подвоїтися, тоді до 2050р. у Китаю з’являться реальні перспективи позбутися внутрішніх проблем і поповнити коло розвинених країн.

Однак на цьому шляху, за оцінками китайських експертів, постають три значні проблеми: доступ до енерго- та сировинних ресурсів, збереження екології, а також дотримання балансу між економічним і соціальним розвитком.

Пошук ресурсів найбільше залежить від зовнішньополітичного курсу Китаю. Країна вже стала найбільшим в світі споживачем чотирьох з п’яти основних видів сировинних ресурсів – зернових, м’яса, вугілля і сталі, а за рівнем споживання нафти посідає друге після США місце. Значну частину необхідних продуктів Китаю доводиться імпортувати. Доступ до іноземних ресурсів є необхідним для подальшого економічного розвитку і відповідно збереження соціальної стабільності і наявної політичної системи Китаю. Отже, зовнішньополітичний курс Китаю було адаптовано до стратегії внутрішнього розвитку.

Набуття КНР статусу економіки з найвищими темпами зростання, а також низка інших показників прогресу цієї країни мали двозначну реакцію у світі. Виникло поняття «китайської загрози», тобто комплексу проблем, пов’язаних з швидким розвитком Китаю: від розширення його політичного впливу і нарощування військової могутності до зростання потреб в енергоносіях.

Для США і Японії зростання апетитів Китаю є предметом серйозного занепокоєння. Так, у Вашингтоні вважають, що Пекін зазіхає на американські сфери впливу, прагне похитнути американське військове домінування у Східній Азії. Японія ставиться до Китаю з не меншими підозрами, відчуваючи, що Китай становить їй конкуренцію у доступі до енергоресурсів, формуванні вигідного політико-економічного середовища у Південно-Східній та Центральній Азії.

Під час аналізу зовнішньополітичного курсу КНР слід передусім зважати на ті інтереси, про які дбає Пекін на різних політико-економічних рівнях:

· внутрішньому: забезпечення позицій і контролю правлячої Комуністичної партії Китаю у перехідний період поступової лібералізації і демократизації країни;

· регіональному:закріплення свого лідерства в економічній і політичній сферах; запобігання можливості проголошення незалежності Тайваню; недопущення різких змін у балансі сил в регіоні за рахунок посилення військового потенціалу Японії і перетворення її на ядерну державу і свого стратегічного суперника;

· глобальному: забезпеченнясприятливих умов подальшого зростання китайської економіки.

Дотримання китайським керівництвом логіки економічне зростання - соціальна стабільність - збереження влади було провідною ідеєюпід час формування зовнішньополітичної стратегії Китаю. Фактично це дещо розширена формула концепції «миру і розвитку» Ден Сяопіна, в якій основний акцент робиться на уникнення гострих конфліктів з навколишнім світом, доки Китай остаточно не «стане на ноги» - за їхніми розрахунками приблизно до 2050р. [2].

Так, наприклад, у питанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентні переваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитиме валютну реформу, виходячи тількиз інтересів китайської економіки, але при цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозі з вирішення економічних проблем.

Пекін поки не впевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби стати повноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, що подальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США, налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило би за межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Дипломатична тактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю, була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується на трьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворення Китаю на відповідальну велику державу.

Ідея багатополюсного світу знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в яких зазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місце протидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою та країнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розуміється політика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американську стратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципу китайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

На думку деяких західних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснити США з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактика поведінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічних досягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відігравати помітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближення Китаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією та Індією.

Крім того, невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаю зберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувати вигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, - Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.

Концепція «мирного розвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр.Її поява була обумовленанеобхідністю запевнити інші країни і, особливо, менших сусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить для них загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважає суверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги буде корисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які мали довести це на практиці – надання допомоги менш розвиненим країнам, створення зон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту, проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо.

Економічні успіхи Китаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиції найбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країн регіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво (2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.

Разом з цим, є один регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику – Центральна Азія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху. Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємства енергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин з Казахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, який дозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бік Євразії [1].

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів – забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бік США [2].

Консолідація регіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити про існування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.

Важливого значення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідального лідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а й у глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, яку пропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНР стати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себе відповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а від нього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.

У відповіді Ху Цзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодо зобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так, наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідав відмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з інших важливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва у боротьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводом такої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримування Китаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутів колективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатосторонні воєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональної безпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток» холодної війни.

Найвиразніше роль відповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну від подальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час, це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтримання безпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо Північної Кореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкції проти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку США змушені зважати.

3. Американо-китайські відносини

Як би Пекіну не хотілося бачити світ багатополярним, але на сьогодні США – це єдина держава, здатна проектувати свою силу на будь-яку точку земної кулі, в тому числі і на Китай. Отже, китайське керівництво розглядає США як основного партнера на міжнародній арені, оскільки тільки у співробітництві із США (відсутності гострого конфлікту) Пекін спроможний реалізувати свої стратегічні цілі розвитку.

Вашингтон також потребує взаємодії з Китаєм, що стало особливо очевидним після теракту 11 вересня, коли на передньому плані стали проблеми боротьби з тероризмом, ядерного нерозповсюдження, війна в Іраку тощо.

При цьому ознаки стратегічного суперництва між Пекіном і Вашингтоном простежуються щодо багатьох торговельно-економічних та геостратегічних питань. Визначальними чинниками китайсько-американських відносин є:

· значна торговельно-економічна взаємозалежність із США;

· проблема Тайваню;

· контроль США над морськими комунікаціями, якими до Китаю постачаються енергоносії;

· наявність проамериканських країн навколо Китаю (Південна Корея, Японія, Філіппіни) і американської військової дислокації в регіоні.

Окрім першого пункту, всі інші безпосередньо стосуються системи безпеки у Східній Азії і мають потенціал «вибухонебезпечності». Однак спеціалісти вважають, що за всіх геополітичних протиріч, зростання взаємного зацікавлення Китаю і США (торговельно-економічного, а також у сфері безпеки) є значним стримувальним чинником розвитку деструктивних процесів.

Зазначене меншою мірою стосується проблеми Тайваню, оскільки недопущення проголошення суверенітету острову є життєво важливим питанням для Китаю. Пекін жорстко дотримується принципу «одного Китаю», а США пов’язані з Тайванем зобов’язаннями безпеки і постачають йому високотехнологічну зброю.

Якщо Тайбей не порушуватиме питання набуття незалежності, проблема може ще певний час залишатися «замороженою», якщо ж (за підтримки США) вживатимуться заходи щодо остаточного розриву з континентальним Китаєм, Пекін здатен вдатися до жорсткої відповіді.

Фактично тайванське питання є стрижнем усієї зовнішньої політики Пекіна. Географічне положення Тайваню таке, що він може служити базою для повітряних і морських сил, і разом з островами Рюкю, які належать Японії, можуть перекрити морське сполучення між Південно-Китайським і Східнокитайським морем, блокуючи північне китайське узбережжя. Щодо морських шляхів, якими постачаються енергоносії до Китаю і які є найважливішими торговельно-транспортними артеріями Китаю, то більшість з них контролюються США. Блокування цих шляхів у разі конфлікту матиме катастрофічні наслідки як для економіки Китаю, так і для його Збройних сил.

Уряд КНР розуміє, що володіння ядерною зброєю КНДР може підштовхнути до такого кроку й Тайвань. Головною перешкодою на цьому шляху можуть стати тільки США, а тому співробітництво Китаю і США з північнокорейської ядерної програми є запорукою без’ядерного статусу Тайваню[1].

Створення системи ПРО у Тихому океані, яке вже давно здійснюється спільними зусиллями США і Японії, також розцінюється Пекіном як загроза національним інтересам Китаю. На конференції з питань безпеки АТР, було запропоновано Китаю співробітництво у системі ПРО. Таке запрошення схоже на те, яке було зроблено Росії з приводу розміщення ПРО у Європі. Оскільки кораблі із системами ПРО розміщуються паралельно лінії Східної Азії, то не викликає сумнівів, від кого вони мають «захищати», – КНР і КНДР. Китай неодноразово заявляв про своє негативне ставлення до наближення протиракет до своїх кордонів. Особливо небезпечним він вважає політичний і психологічний ефект від розміщення ПРО у регіоні, оскільки в разі «накривання» щитом Тайваню останній матиме більше сміливості у переговорах з материковим Китаєм.

4. Зовнішньополітичні відносини КНР з іншими провідними країнами

В багатьох гострих питаннях американсько-китайських відносин прямо або опосередковано зачіпаються інтереси ще однієї впливової регіональної сили – Японії. Пекін гостро реагує на посилення американсько-японського військового союзу, вістря якого, на його думку, спрямоване проти нього. Саме надмірним посиленням сил самооборони Японії в останнє десятиліття, Китай пояснює власне нарощування військового потенціалу. А з реалізацією спільного із США проекту ПРО, як вважають китайські лідери, в Східній Азії остаточно буде порушено стратегічний баланс сил.

Політичні відносини між Пекіном і Токіо напружені, що обумовлюється історичними подіями і неприязню на рівні спілкування між людьми. Обидві країни конкурують в боротьбі за вихід до нових джерел енергопостачання, за лідерство у Східній і Центральній Азії, за більш впливовий статус на міжнародній арені. Нерозв’язаною залишається проблема розробки шельфу у Східнокитайському морі.

Стратегічна конкуренція між обома країнами залишається на порядку денному і сьогодні.

У 2004р. Китай став основним торговельним партнером Європейського Союзу. Товарообіг між КНР та ЄС становив 177,28 млрд. дол. США [3]. Позитивній динаміці відносин сприяла спорідненість позицій КНР та ЄС у міжнародних відносинах (акцент на мультиполярності світової системи), активні темпи росту економіки та посилення ролі на міжнародній арені. Китай та Євросоюз є важливими зростаючими в сучасному світі силами, сфера співробітництва поступово розширюється від обговорення нагальних регіональних питань до глобальних проблем.


Висновки

Економічне зростання Китаю обумовило неабияке збільшення його впливу, що визнає навіть беззаперечний світовий лідер – США. Американська пропозиція стати «відповідальним лідером» разом з іншими великими державами є привабливою, але звужує поле маневру для Китаю, який прагне зберегти самостійність у здійсненні зовнішньої політики. У будь-якому разі на близьку і середню перспективи очевидним є те, що Китай не дотримуватиметься агресивної зовнішньополітичної лінії, оскільки внутрішня ситуація вимагає від нього співпраці з іншими великими країнами. Разом з тим подальше економічне зростання об’єктивно розширюватиме ареал політичного впливу Китаю та поглиблюватиме його суперництво з основними конкурентами – США, Японією, Індією.


Література:

1. George Friedman“The Geopolitics of China: A Great Power Enclosed” Stratfor 2008.

2. Лі Юхао «Особливості правового регулювання співробітництва КНР та ЄС» Часопис Київського університету права 2009.

3. Анотація «Особливості сучасного зовнішньополітичного курсу КНР: висновки для України» Відділ досліджень країн Близького Сходу та Азійсько-Тихоокеанського регіону 2007.

4. Інтернет http://ru.wikipedia.org/wiki/ Китайская_Народная_Республика.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий