Домовленості можуть мати форму митних союзів, зон вільної торгівлі. В обох випадках торгівля між країнами-членами відбувається на основі звільнення від сплати мита, у той час як торгівля з іншими країнами ґрунтується на правилах РНС.
Четверте правило відноситься до національного режиму. Принцип національного режиму доповнює принцип РНС і припускає, що імпортний товар, який перетинає кордон після оплати мита й інших зборів, повинен одержувати режим не менш сприятливий, ніж режим, який одержують аналогічні товари, виготовлені вітчизняними товаровиробниками. Тому країна не може накладати на імпортні товари, після того як товар надійшов на територію країни після оплати мита на кордоні, внутрішні податки (наприклад податок із продажу) по вищих ставках, ніж ті, що застосовуються до подібних вітчизняних товарів. Аналогічно правила, які регулюють продаж і закупівлю товарів на вітчизняному ринку, не повинні бути більш жорсткими щодо імпортних товарів.
СОТ також регулює міжнародну торгівлю послугами. В основі міжнародного регулювання послуг лежать такі принципи: лібералізація торгівлі послугами, ринкова конкуренція, режим найбільшого сприяння, специфічне і диференційоване відношення до країн, що розвиваються.
У системі регулювання міжнародної торгівлі послугами істотну роль відіграють:
o двосторонні угоди як галузеві (наприклад, з транспорту, зв'язку), так і торгівельноекономічні, в яких розглядаються окремі аспекти торгівлі послугами й інвестицій у цю сферу;
o багатосторонні угоди всередині інтеграційногооб'єднання (наприклад, у ЄС знято обмеження на взаємнуторгівлю послугами);
o регулювання в рамках міжнародних організацій. Підготовкою угод з цих питань займаються спеціальні міжурядові організації, а також міжнародні торгівельноекспортні організації (СОТ, ЮНКТАД, ОЕСР). Міжнародною торгівлею послугами займається близько 40 організацій.
Особливе місце посідає міжнародне регулювання сфери торгівлі послугами на основі Генеральної угоди про торгівлю послугами (ГАТС) у рамках СОТ. Угода спрямована на сприяння економічному зростанню усіх торговельних партнерів через розширення торгівлі послугами.
ГАТС містить загальні концепції, принципи і правила з торгівлі послугами, а також конкретні зобов'язання щодо лібералізації торгівлі в секторах і підсекторах послуг [43, с. 293].
До найважливіших загальних зобов'язань відносимо:
1) прозорість правил торгівлі послугами: створенняінформаційних і контактних пунктів;
2) взаємне визнання кваліфікації, необхідної для наданняпослуг;
3) розширення режиму найбільшого сприяння (РНС) івикористання національного режиму;
4) заходи, спрямовані на лібералізацію торгівлі, зокрема назабезпечення більшої участі країн, що розвиваються.
Конкретні зобов'язання - це зобов'язання, що беруть на себе окремі країни щодо тих чи інших секторів послуг. У кожному з обраних секторів послуг країна зобов'язана брати зобов'язання щодо доступу на ринок, національного режиму та інші зобов'язання.
Виділемо види умов, які можуть ставити країни, беручи на себе зобов'язання щодо доступу на ринок:
o обмеження кількості постачальників послуг;
o обмеження загальної вартості операцій з послугами;
o обмеження загальної кількості операцій з надання послуг або загальної кількості наданих послуг, тобто введеннякількісних квот на імпорт іноземних послуг;
o обмеження загальної кількості іноземних постачальників послуг, які можуть залучатися до конкретного сектора послуг;
o вимоги до специфічного типу юридичної особи, які надає послуги;
o обмеження на участь іноземного акціонерного капіталу.
Зобов'язання, що бере на себе країна, заносяться до Розкладу зобов'язань ГАТС.
Країни можуть вводити обмеження на використання національного режиму нерезидентами. Держава застосовує такі інструменти внутрішньої економічної політики, які дискримінують на вітчизняному ринку іноземних виробників послуг порівняно з місцевими.
Зазначимо, що у ряді випадків для обмеження торгівлі послугами використовують такі самі методи регулювання, як і для торгівлі товарами. Це пов'язано з тим, що торгівля окремими видами послуг супроводить торгівлю товарами і тому підпадає під обмеження, що накладаються на торгівлю цими товарами.
Також на данному етапі розвитку ринку технологій стає важливим його регулювання.Предметом міжнародного регулювання на ринку технологій є насамперед охорона прав на винахід, промислові зразки, товарні знаки, що являють собою об'єкти інтелектуальної власності. Будь-яке несанкціоноване використання інтелектуальної власності є порушенням прав власника. Стандарти, які приймаються різними країнами для захисту своїх винаходів, промислових зразків, товарних знаків, а також ефективність, з якою їх застосовують, впливають на розвиток міжнародного технологічного обміну.
Можемо підкреслити, що проблемами захисту прав інтелектуальної власності займаються такі міжнародні організації, як Європейська патентна організація (ЄПО), Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ), Світова організації торгівлі (СОТ).
У правовій системі Світової організації торгівлі одним із трьох її складових, крім ГАТТ і ГАТС, є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС).
Угода ТРІПС доповнює розроблені СОІВ угоди щодо захисту прав інтелектуальної власності [43, с 308].
Передумовами прийняття Угоди ТРІПС є наявність значних розходжень у стандартах, які регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуальної власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зростаючої напруженості в міжнародних економічних відносинах.
Угода ТРІПС визначає мінімальні стандарти і періоди, на які надається захист різних ПІВ. Від країн вимагається не вдаватись до дискримінації між іноземцями, а також між іноземцями та вітчизняними громадянами щодо набуття, обсягу і збереження прав інтелектуальної власності (поширення режиму найбільшого сприяння і національного режиму). Важливою рисою Угоди є те, що закладений конвенціями СОІВ стандартний захист одержав правовий статус.
До основних стандартів захисту прав на патенти, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау, відносяться такі.
Будь-який винахід, на який має бути зареєстрований патент, повинен бути новим, включати винахідницьку стадію та бути придатним для промислового застосування.
Країни повинні видавати патенти на винаходи в усіх сферах технологій як для товарів, так і для процесів, включаючи ті, котрі застосовуються для виробництва товарів. Крім того, патенти повинні видаватися без дискримінації щодо місця винаходу, і незалежно від того, чи товари імпортовані, чи вироблені на внутрішньому ринку.
Патенти дають їх власникам ексклюзивні права власності. Це дозволяє власникам попереджати використання захищених винаходів іншими. Виробники, які бажають використовувати запатентовані винаходи, повинні одержати відповідні ліцензії чи дозволи від власників таких патентів, які, як правило, вимагатимуть сплати належних роялті.
Якщо предметом патенту є товар, то треті особи можуть виробляти, продавати або імпортувати такий товар лише за згодою власника патенту. Якщо ж процес запатентовано, треті сторони не можуть застосовувати його без згоди власника відповідного патенту. Вони також не можуть без такої згоди продавати або імпортувати товари, які безпосередньо отримані з використанням запатентованого процесу.
В Угоді передбачається примусове ліцензування, якщо власник патенту відмовляється ліцензувати використання запатентованого винаходу, висуваючи необґрунтовані умови. Законодавством багатьох країн передбачається, що у випадку, коли запатентованого товару немає в наявності, або коли є в наявності за непомірними цінами, то уряд, виходячи з державних інтересів, може дозволити зацікавленому виробнику використовувати патент за умови виплати власникові патенту адекватних роялті. Однак Угода закладає жорсткі умови для такого виду ліцензування з метою забезпечення того, щоб примусові ліцензії видавалися лише у виняткових ситуаціях і на об'єктивній основі.
Незважаючи на те, що власники патенту мають ексклюзивні права власності на свої винаходи, вони не можуть приховувати технічну інформацію на ці винаходи. Законодавство більшості країн вимагає від заявників на патенти розголошувати таку інформацію на товари чи процеси, які підлягають патентуванню, оскільки це дає можливість технічно кваліфікованим фахівцям зрозуміти і використовувати її для подальшої дослідницької роботи або для промислового використання після закінчення дії патенту. Така інформація може бути отримана будь-якою зацікавленою особою від патентного офісу після сплати необхідних платежів.
Власники зареєстрованих товарних знаків мають виняткові (ексклюзивні) права не дозволяти третім сторонам використовувати ідентичні чи подібні знаки на товари, що схожі на ті, стосовно яких зареєстрований товарний знак, якщо таке використання призвело б до ймовірної плутанини.
Угода ТРІПС вимагає від країн-членів не запроваджувати щодо використання товарних знаків спеціальних вимог, які, наприклад, могли б нанести шкоду їх здатності відрізняти товари чи послуги одного підприємства від товарів чи послуг інших підприємств. Угода також зобов'язує країни скасовувати практику надання дозволів на використання іноземних товарних знаків тільки тоді, коли вони поєднуються з іншим товарним знаком вітчизняного походження.
Країни-члени мають можливість вільно визначати умови ліцензування і передачі прав на товарні знаки. Однак власники зареєстрованих товарних знаків не повинні бути зобов'язані давати ліцензію на використання товарних знаків. Крім того, вони мають право передавати права на товарний знак з передачею підприємства, якому належить товарний знак або без такої передачі.