12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу.16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.
Всі країни, які висловлюють бажання вступити в НАТО отримують план отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі [24, 28].
Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ приймається НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.
Сьогодні розширення НАТО на схід стало доленосним фактором випробування відносин між Росією й Заходом. Відразу ж після закінчення холодної війни в частини вищого радянського керівництва й російських політиків зложилося враження, що конфронтаційність у відносинах Росії із Заходом стала надбанням історії й що відтепер наступають часи демократії, миру й дружби, які можуть затьмарити лише окремі несвідомі порушники спокою, такі як Саддам Хусейні або Муаммар Каддафі.
Передбачалося, що з падінням залізної завіси й Берлінської стіни СРСР вступить у загальну родину європейських народів, буде створений єдиний простір європейської безпеки, складовою частиною якого стане Росія. До початку 1990 р. намітилося прагнення керівників НАТО пом'якшити й навіть переглянути багато доктрин, спрямованих своїм вістрям проти СРСР і країн колишнього Варшавського блоку. Ця установка одержала відбиття в Паризькій хартії на зустрічі (листопад 1990 р.) у верхах НБСЄ керівників 22 держав-членів НАТО й колишніх членів Варшавського договору. У ній, зокрема, говорилося, що ці держави "більше не є супротивниками, будуть будувати нові відносини партнерства й простягають один одному руку дружби". На виконання установки НАТО почав ряд заходів щодо зниження військового протистояння в Європі, продекларував готовність до подальших змін у військовій стратегії [29, 47].
Керівники СРСР повірили завіренням західних урядів, що у випадку згоди на об'єднання Німеччини, виводу радянських військ зі Східної Німеччини й невтручання в процес звільнення східноєвропейських країн, блок НАТО не буде розширюватися на схід і питання про прийом країн - учасниць Варшавського блоку в НАТО ніколи не буде підніматися.
Але відразу ж після завершення виводу Росією військ, розгорнувши зусилля по поглинанню країн Центральної й Східної Європи, Захів по суті справи віроломно відмовився від своїх зобов'язань, і тим самим обдурив СРСР і Росію. Представляється не зовсім вивіреною сама установка Заходу на розширення НАТО в нинішньому її виді без належної оцінки стратегічних цілей. Не випадково, ряд політиків, які бачать можливі негативні наслідки розширення альянсу, наполегливо призивають до того, щоб процес розширення не був механічним, а був обумовлений конкретними причинами. На їхню думку, лише в тому випадку, якщо Росія буде являти військову загрозу Центральній і Східній Європі, НАТО варто пропонувати членство й гарантії безпеки Вишеградській четвірці й можливо іншим країнам регіону.
Складається враження, що із закінченням холодної війни й біполярної блокової конфронтації ані Захід, ані особливо США не змогли усвідомити переломний характер пережитої епохи, не виявили далекоглядності й справжньої політичної волі до того, щоб почати із чистої сторінки нову главу у взаєминах з Росією. Тут, очевидно, немаловажну роль зіграв синдром "червоної погрози": хоча з політичної карти планети зник "другий світ" в особі країн соцспівдружності й розпався Варшавський блок, але "про всякий випадок" збережемо НАТО й колишні відносини з Росією.
Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності по всьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймається Росією однозначно - як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великої держави й спроби перетворення в сировинний придаток.
Розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи й Прибалтики неминуче порушить баланс збройних сил, що приведе до підриву Договору по звичайних озброєннях у Європі. Сьогодні, навіть без врахування сил нових членів, НАТО перевершує Росію в 5 разів по чисельності населення, більш ніж в 10 разів за розмірами військових витрат, в 3 рази по чисельності збройних сил і кількості звичайних озброєнь. У цей час, згідно існуючим даним, співвідношення бойових потенціалів сил загального призначення Росії й НАТО оцінюється як один до чотирьох [2, 41].
Очевидно, що Америка і Європа, навіть кожна окремо, має значну перевагу над Росією, як у матеріальних (у тому числі військово-економічних) і людських ресурсах, так і в морально-політичному й ідеологічному аспектах. Навіщо в такому випадку просуватися впритул до границь Росії шляхом розширення НАТО? Адже в сугубо геостратегічному плані загнаної в кут Росії буде однаково, вражати своєю ядерною зброєю всі країни Північноатлантичного альянсу або країни регіону Східної Європи (від Балтики до Чорного моря).
Одночасне збільшення міці звичайних сил НАТО й наближення до границь Росії має дестабілізуючий вплив на баланс стратегічних ядерних сил, тому що альянс одержує доступ до центральних (раніше тилових) районів, що мають ключове значення у військово-економічному відношенні. Тактична авіація НАТО вже може наносити удари по стратегічно важливих об'єктах у глибині території Росії як на північному й південному флангах відповідно з Норвегії й Туреччини, так і в центральному напрямку з боку Центральної й Східної Європи. Звичайні озброєння країн НАТО одержують можливість вирішувати стратегічні завдання на території Росії, наносячи поразку об'єктам стратегічних ядерних сил. У підсумку Росія виявляється в ситуації певного знецінювання її ядерного потенціалу, але цього, безперечно, вона ніколи не допустить.
Що б не говорилося про розширення НАТО як про визначений логікою історичного розвитку Європи факт, для Росії ані за яких умов неприйнятне просування інфраструктури цієї військової організації до її границь. Як же бачиться позиція Росії у випадку розміщення на території нових членів альянсу ядерної зброї? Декларацію російського уряду розмістити у своїх західних районах ракети середньої дальності СС-20 можна розглядати як відповідь на такий розвиток подій. Зрозуміло, можуть мати місце заперечення: Росія зараз слабка і їй не вистачить ані волі, ані економічних ресурсів. Це почасти вірно зараз, але завтра положення може бути іншим. Адже Росія не раз демонструвала здатність знаходити адекватні відповіді на виклики історії. Тут не можна забувати й досвід інших європейських країн. Приблизно в аналогічному становищі перебувала Німеччина в січні 1933 р. Ми тепер знаємо про те "німецьке чудо", що значною мірою з'явилося результатом принизливої для німецької нації Версальської системи й політики постійного третирування німецького обивателя західними країнами. Хто знає, як зложилася б доля А. Гітлера і його дії, якщо б в той період на Заході найшлися політичні сили й державні діячі, здатні реально оцінити погрозу, що насувалася, і повернути політику у відношенні Німеччини в конструктивне русло [2, 42].
Або ж, допустимо, одного чудового дня Німеччина, опираючись на міць НАТО, в ультимативній формі зажадає від Росії повернути їй Східну Пруссію, тобто Калінінградську область. Тим більше, що розпад СРСР, Югославії й Чехословаччині, а також об'єднання Німеччини продемонстрували кінець ялтинських і гельсінських принципів післявоєнного європейського мироустройства й непорушності границь.
Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.
У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами [2, 42-43].