Друга хвиля розширення НАТО означає трансформацію самого Альянсу з воєнної на переважно політичну організацію. З другою хвилею в НАТО прийде нова генерація політиків Східної і Центральної Європи, яка інакше, ніж країни Західної Європи, дивиться на Україну та її східних сусідів. Це відкриває додаткові шанси для України стати членом Альянсу.
З розширенням набуває ще більшого значення політична функція НАТО. Вона стає політичною організацією, що захищає демократичні цінності. Відтак, незважаючи на суперечки між європейськими членами НАТО та США, ця організація буде потрібна як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі, для європейського співтовариства, поряд з Європейським Союзом, НАТО є основною інституцією розбудови нової політичної Європи.
Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна - НАТО”. Наступний важливий крок - це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО. Після цього слід розпочати тривалий період набуття Україною членства в Альянсі, який, зокрема, передбачатиме:
завершення та втілення в життя рекомендацій “Оборонного огляду”;
зміну інформаційної політики в українському інформаційному середовищі щодо іміджу НАТО;
широкі дипломатичні заходи в країнах НАТО щодо формування позитивної міжнародної думки про вступ України до Альянсу;
розробку та здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему в сфері контролю над повітряним простором;
стандартизацію засобів зв’язку, управління, штабних процедур з метою досягнення оперативного сумісництва;
здійснення економічних й політичних реформ, спроможних забезпечити добробут і стабільність, без яких Україна не виглядатиме в очах країн-членів НАТО повноцінним членом, що заслуговує на довіру.
І останнє - необхідне відновлення стратегічного партнерства з США, без підтримки яких Україна не зможе розраховувати на успіх у процесі інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.
Враховуючи вищесказане, можна зробити такі висновки:
Нинішні глобальні процеси і тенденції справляють безпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО), яка, починаючи з другої половини двадцятого століття була і залишається найважливішою військово-політичною структурою у євроатлантичному середовищі безпеки. Вона об’єднала найбільш впливові західні держави на основі спільних інтересів і цінностей, ставши при цьому фактором їхньої цивілізаційної єдності. З моменту свого утворення Альянс взяв на себе як суто військові, так і політичні функції. НАТО, створена, передусім, як система колективної оборони, вирішуючи проблеми євроатлантичної безпеки, постійно посилювала свою політичну складову. В цьому контексті Альянс відігравав роль ”великого інтегратора" повоєнної Європи. Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин НАТО змогла не тільки пристосуватись до нових геополітичних умов, але й розширити межі своєї діяльності, залучити нових членів, здійснювати вплив на прийняття рішень в ООН. Проте слід констатувати, що на шляху розвитку НАТО як найпотужнішої в євроатлантичному регіоні військово-політичної організації виникає значна кількість проблем, пов’язаних саме з процесами радикальних змін в середовищі як регіональної, так і міжнародної безпеки.
Радикальні перетворення, що мали місце у Європі протягом 90-х років ХХ сторіччя, вимагали вироблення нових механізмів в регіоні, а також якісно нового рівня інституціоналізації зв’язків НАТО з країнами-нечленами цієї Організації. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ. Таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони.
Питання про розширення НАТО складало одну з найбільших дилем пристосування Альянсу до нового військово-політичного середовища. З одного боку, не прийняття країн ЦСЄ до НАТО могло б призвести до формування вакууму безпеки в субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього європейського регіону. Механізмом по пристосуванню до нових умов для НАТО і країн-претендентів на вступ до альянсу виступили програми партнерства НАТО, що формують систему програм співробітництва як РПАС/РЄАП, ПЗМ, Середземноморський діалог.
Двері НАТО залишаються відкритими для будь-якої європейської держави, яка може виконувати обов’язки та зобов’язання, пов’язані з членством, а також робить внесок у підтримання безпеки на євроатлантичному просторі. За час, що минув з 1949 року, кількість членів НАТО зросла з 12 до 28 країн внаслідок шести раундів розширення Альянсу. Албанія та Хорватія, які отримали запрошення приєднатися до НАТО на Бухарестському саміті, що проходив у квітні 2008 року, офіційно стали членами Альянсу 1 квітня 2009 року.
Македонія, колишня республіка Югославії, так само як Албанія та Хорватія, вже декілька років бере участь в Плані дій щодо членства (ПДЧ), з метою підготовки до можливого вступу. У Бухаресті глави країн - членів НАТО погодились запросити Македонію стати членом Альянсу як тільки спільно з Грецією буде досягнуто взаємно прийнятне рішення щодо визначення назви країни.
В Бухаресті було прийнято цілу низку інших важливих рішень щодо розширення Альянсу. На саміті свої запрошення до Інтенсифікованого діалогу з питань набуття членства та проведення відповідних реформ отримали також Боснія-Герцеговина та Чорногорія. Глави країн - членів НАТО також погодилися, що Грузія та Україна, які вже залучені до Інтенсифікованого діалогу з НАТО, набудуть членства у майбутньому.
В грудні 2009 року, міністри закордонних справ НАТО запропонували Чорногорії приєднатися до ПДЧ та запевнили Боснію і Герцеговину у наданні ПДЧ у разі виконання необхідних реформ.
"Політика відкритих дверей" НАТО базується на Статті 10 Договору про заснування. Будь-яке рішення стосовно запрошення країни приєднатись до Альянсу приймається Північноатлантичною Радою, головним органом НАТО, що приймає рішення на основі консенсусу між країнами-членами Альянсу. Жодна третя країна-сторона на має права голосу в таких обговореннях.
Постійний процес розширення НАТО не є загрозою для будь-якої країни. Цей процес направлений на сприяння стабільності та співробітництва для розбудови цілісної та вільної Європи, об’єднаної на засадах миру, демократії та спільних цінностей.
1. Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітики сучасної Росії // Політика і час. - 2000. - №5-6. - C.36-38.
2. Антонюк О. Збереження територіальної цілісності - пріоритетний національний інтерес України і Росії // Політика і час. - 2000. - №9-10. - C.41-44.
3. Білинський М. Зовнішньополітична орієнтація України на порозі ХХ століття // Політична думка. - 1994. - №3. - C55-58.
4. Василевський О.Л., Гончар М.Н. Структура геополітичних інтересів України. - К., 1995. - 99 c.
5. Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено. // Віче. - 2000. - №9. - C.21 - 26.
6. Волощук П. Адаптация НАТО к новым мировым реалиям // Підтекст. - 1997. - № 2. - C.33-38.
7. Волощук П. НАТО та євробезпека // Підтекст. - 1997. - № 5-6. - C.39-43.
8. Гаджиев К.С. Геополитика. - М.: Международные отношения, 1997. - 384 с.
9. Геополитика: теория и практика. - М., 1993. - 123 с.
10. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. Ставлення США до проблем інтеграції країн Центрально-Східної Європи в західноєвропейські об'єднання // Питання нової та новітньої історії. - 1996. - Вип.42. - С.116-122.
11. Дугин А. Основы геополитики. - М.: Арктогея, 1997. - 608 с.
12. Золотарев В.А. Военная безопасность Отечества (историко-правовое исследование). - М.: "КАНОН-пресс" - "Кучково поле", 1998. - 462 c.
13. Козакевич Є. Розширення НАТО та європейська політика України // Політична думка. - 1999. - №1 - 2. - С.15-19.
14. Концепція національної безпеки України (схвалена Верховною Радою 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України (1994-96 рр.). - К., 1997.
15. Концепция национальной безопасности Росийской Федерации // Независимое военное обозрение. Приложение к Независимой газете. - 2000.14 - 20 января.
16. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999. - 520 с.
17. Корниенко Г. Закончилась ли "холодная война"? - Независимая газета, 1994, 16 августа. - C.4-5.
18. Лисицин Е. Національна безпека. Мистецтво стратегічного планування // Віче. - 2000. - №6. - C.17-21.
19. Лисицин Е. Стратегічне партнерство - поняття сучасне // Віче - 1999. - №2 (83). - C.23-28.
20. Мадіссон В., Шахов. Глобальні проблеми та національний інтерес у зовнішній політиці // Політологічні читання. - 1993. - №4. - С.57-60.
21. Мурадян А.Л. Самая благородная наука. Об основных понятиях международной политической теории. - М., 1990. - 159 с.
22. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) / За ред. Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь, 2001. - 621 с.
23. НАТО. Довідник. - К.: Основи, 1997. - 430 с.
24. НАТО після Вашинтонгського самміту: можливості для Європи. - К., 2000. - 152 c.