Зайнятість. Міграції населення (стр. 2 из 3)

Держава на ринку праці
Працевлаштування, підготовка та перепідготовка кадрів	Розвиток гнучкого ринку праці правове забезпечення	Соціальна підтримка
Рис 1. Напрямку державної політики на ринку праці.

Існують два основних варіанти набору засобів проведення політики зайнятості: активний і пасивний. Активна політика зайнятості – це сукупність правових, організаційних і економічних заходів, що проводить держава з метою зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи, зв'язані з профілактикою звільнень працівників і збереженням робочих місць; навчання, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян, що шукають роботу; активний пошук і підбір робочих місць; фінансування створення нових робочих місць; організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт.

Пасивна політика передбачає виплату допомоги безробітним і надання найпростіших послуг по підборі робочих місць через державну службу зайнятості. Часто застосовують термін "помірковано пасивна політика". Вона передбачає матеріальну підтримку безробітних і більш різноманітні, ніж у першому варіанті, послуги щодо підбору робочих місць.

Проведення активної державної політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки і реалізації державної і регіональної програм зайнятості, які формуються виходячи із ситуації на ринку праці і прогнозу його розвитку.

Важливим способом зм'якшення ситуації на регіональних ринках праці може стати використання нестандартних форм організації зайнятості (НФЗ). Такі форми дозволяють впливати на зайнятість за допомогою обмеження пропозиції робочої сили і на відкритому ринку праці, одночасно обмежуючи масштабне вивільнення зайнятих і попереджаючи ріст безробіття. Упровадження нестандартних форм зайнятості є мірою, що відповідає як інтересам індивідів і роботодавців, так і суспільства в цілому.

В країнах з розвиненою ринковою економікою в нестандартних режимах трудиться від 25% до 30% зайнятих і склалася розгалужена і різноманітна система організаційних форм такої зайнятості. До найважливіших різновидів НФЗ можна віднести: часткову зайнятість, засновану на використанні робочої сили протягом часу ненормальної чи нестандартної тривалості, включаючи: а) тимчасову зайнятість, у тому числі такі її види, як сезонна, поденна робота, робота з контракту, тимчасові суспільні роботи тощо; б) зайнятість протягом неповного робочого чи дня неповного робочого тижня; в) чергування на робочому місці (розподіл робочого місця протягом робочої зміни нормальної тривалості між двома чи більш працівників); нестандартні режими праці, засновані на нетрадиційних способах організації трудової діяльності чи робочого часу - надомна праця; сумісництво (чи праця на принципах двоїстої зайнятості); ) гнучкі графіки праці (ГГТ), чи гнучкі графіки робочого часу; самозайнятість, яка припускає самостійний пошук трудових занять і створення робочих місць окремими громадянами за рахунок їхніх власних засобів з метою одержання постійного чи тимчасового доходу і задоволення власних потреб у самореалізації. Самозайнятість – один із найважливіших напрямків попередження і зм'якшення безробіття. Формами самозайнятості є індивідуальна трудова діяльність і підприємництво в сфері малого бізнесу.

Крім розглянутих раніше видів зайнятості в державному секторі економіки, новим явищем у сфері зайнятості населення служить діяльність у неформальній структурі економіки. За класифікацією Міжнародної організації праці, такий сектор включає невеликі заклади по виробництву і продажу товарів і послуг з незначним капіталом, низьким рівнем продуктивності праці і нестабільною зайнятістю, що забезпечує невисокі і нерегулярні доходи.

Політика регулювання ринку як складова частина економічної політики передбачає досягнення трьох основних цілей:

1) стимулювання структурної перебудови і прискорення процесу перерозподілу працівників, що вивільняються;

2) найбільш швидке залучення безробітних у трудове життя;

3) надання роботи кожному, хто її шукає.

Різноманіття напрямків державної політики на ринку праці доцільно підрозділити на ряд складових, а саме:

1) міри державної політики зайнятості;

2) методи її проведення ;

3) типи державного впливу на зайнятість населення.

У рамках державної політики зайнятості слід зазначити роль фондів зайнятості в регулюванні ринку праці. Основні напрямки їхньої роботи подано на рис. 5.

Витрати Фонду зайнятості умовно можна згрупувати за чотирьма напрямками.

1. Засоби, що витрачаються на допомогу по безробіттю, виплату дострокових пенсій. Це прийнято називати пасивною політикою.

	Сприяння працевлаштуванню
Допоміжні заходи щодо сприяння зайнятості осіб, яким дуже потрібний соціальний захист, включаючи квотування робочих місць
Створення нових і допоміжних робочих місць для окремих приоритетних соціальних груп за рахунок цільового субсидування роботодавця
СЛУЖБАЗАЙНЯТОСТІ
	Сприяння само зайнятості та підприємницькій діяльності
Організація громадських робіт та тимчасової зайнятості населення
Професійна орієнтація та консультування
Навчання та перенавчання безробітних
Рис. 2. Пріоритетні напрямки роботи служб зайнятості

2. Засоби, що направляються на перепідготовку й організацію суспільних робіт. Дані форми активної політики випливають з діючого законодавства, тобто є обов'язковими для державної служби зайнятості.

3. Засоби, що використовуються на фінансову підтримку, придбання цінних паперів та інші витрати. Поєднує ці витрати те, що вони не гарантовані законом.

Засоби, призначені для розвитку служб зайнятості (їх утримання, капіталовкладення, реклама, автоматизована інформаційна система ''Зайнятість'').

Державний фонд зайнятості здійснює виплати допомоги по безробіттю; компенсацій матеріальних витрат у зв'язку з добровільним переїздом безробітного в іншу місцевість по рекомендації служби зайнятості; за період тимчасової непрацездатності; стипендій при направленні безробітного службою зайнятості на професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації.

З Фонду зайнятості відшкодовуються витрати Пенсійного фонду в зв'язку з призначенням дострокових пенсій безробітним.

Розвиток ринкових відносин сприяє створенню недержавних структур зайнятості приватного характеру. Це різного роду комерційні агенціі по підборі персоналу, установи при навчальних закладах, при релігійних органах і т.ін.

Діють також біржі праці, що, як показує практика, можуть стати діючим регулятором ринку праці. Біржі праці акумулюють інформацію про ринок праці, його стан і перспективи. Як ринкова структура, біржа праці виконує різноманітні функції: збір і аналіз інформації про ринок праці, його стан та перспективу, профорієнтацію, перепідготовку та працевлаштування населення; участь у підготовці та реалізації програм зайнятості; контроль за виконанням трудового законодавства; постанову на облік безробітних та надання їм допомоги.

3. Міграція населення

Найважливішим фактором, що характеризує стан зайнятості всіх соціально-демографічних груп населення, є ступінь мобільності, що відбиває готовність і можливість населення змінювати соціальний статус, професійну приналежність і місце проживання. Мобільність обумовлена потребами економіки в праці визначеного змісту, а також здатністю і готовністю особистості до змін в істотних характеристиках праці.

Мобільність робочої сили підрозділяється на соціально-професійну і територіальну. Соціально-професійна мобільність – це процес зміни змісту трудової діяльності, викликана різними причинами. Вона безпосередньо зв'язана з плинністю робочої сили. Територіальна мобільність – це міграція, під якою розуміється саме просторове переміщення працездатного населення, викликана змінами в розвитку і розміщенні виробництва, умовах існування робочої сили.

В останні роки роль міграції у формуванні чисельності і складу населення країни значно зросла. Спостереження за переміщенням між адміністративно-територіальними утвореннями й аналіз міграції здійснюють за наступними ознаками: за характером границь, які перетинаються (зовнішня і внутрішня міграція населення); в залежності від часу здійснення – постійна (безповоротна), тимчасова, сезонна і маятникова; за економічними, соціальними, політичними, військовими причинами; за формами реалізації (суспільно-організована і неорганізована); в залежності від фактора, що спонука до переміщення – за їхнім власним рішенням чи незалежно від нього (добровільна і примусова міграція).

Зовнішня міграція має місце, коли відбувається перетинання державного кордону. У ній виділяють два потоки: еміграцію й імміграцію. Еміграція – це відтік населення за межі даної держави. Напрямок еміграції дуже стабільний: емігранти виїжджають до Німеччини, далі – в Ізраїль і США. Основу еміграції складає етнічна еміграція.

Імміграція – це приплив на територію даної держави. Якщо до еміграції населення уже всі встигли звикнути, то вільна імміграція - явище нове. Облік іммігрантів поки не налагоджений. Законодавство, що регламентує зобов'язання країни стосовно іммігрантів різних категорій, поки тільки розробляється. Починається освоєння способів регулювання трудової імміграції, загальноприйнятих у розвинутих країнах.

Важлива не тільки кількісна, але і якісна сторона міграційного джерела поповнення трудового потенціалу. В сучасних умовах завдяки міграції, в тому числі і змушеної, населення України поповнюється кваліфікованою робочою силою. Дві третини загальної кількості зовнішніх мігрантів знаходиться в працездатному віці; 17,8% прибулих із ближнього зарубіжжя мають вищу і 28,6% - середню спеціальну і незакінчену вищу освіту.