Право - найважливіша нормативна основа організованості, дисципліни, ініціативи й творчості в управлінській діяльності. Реалізація цих можливостей залежить принаймні від двох умов: по-перше, від рівня професіоналізму - глибоких, усталених професійних і правових знань працівників апарату управління, від їхнього бажання свідомо, цілеспрямовано й повсякденно застосовувати право, управляти на підставі й за допомогою права; по-друге, від загальної правової культури праці самого апарату і правосвідомості його співробітників, рівня правової культури громадян, їхньої впевненості у правовому захисті їхніх прав у разі необхідності.
Держава заінтересована в найефективнішому здійсненні всіх державних функцій, установленні такого правопорядку, який сприяв би досягненню поставлених цілей. Для цього потрібні чіткий розподіл і кооперація праці, раціональна система органів управління з точно визначеними функціями, а також правами та обов'язками державних службовців. При цьому права, обов'язки, відповідальність співробітників апарату управління мають бути стабільними. Чим складніший комплекс службових обов'язків, тим обґрунтованіші межі правового регулювання управлінських дій, що дисциплінує працівника і слугує правовою основою контролю й перевірки його діяльності. Відсутність посадових інструкцій знижує відповідальність і ефективність праці управлінських працівників, часто є причиною відхилень службово-дисциплінарного й морально-правового порядку.
Отже, управлінська праця підлягає чіткому правовому регламентуванню, що аж ніяк не суперечить її творчій природі. Право є найважливішим елементом ідейно-нормативної основи розвитку ініціативи й творчості у виконавчій діяльності. Та й характер правового регулювання управлінської праці має свої особливості й вирізняється меншою конкретністю змісту, особливо це стосується культури праці апарату. Всі її правила, норми не можуть бути втілені в правову форму, а значною мірою, як зазначалося, за своїм походженням і сутністю є вельми різноманітними (етичними, технічними, економічними та ін.). Тому регулювати нормами права надто різнорідні численні й часто недостатньо конкретні поодинокі вимоги культури управлінської праці недоцільно. Ці норми відрізняються від інших правових норм меншою конкретністю змісту, визначають основні принципи діяльності, а також статус державних службовців, що працюють у державних органах і в їхньому апараті.
Цілком очевидно, що не можна лише правовими актами управління забезпечити ініціативну, творчу працю службовців, етику й мораль їхньої поведінки, але спонукальну роль вони, безперечно, відіграють. Тут багато що залежить від загальної культури, психологічного настрою, професійної підготовки, інтенсивності та напруженості праці державних службовців, чого нині бракує багатьом управлінським колективам.
Природно, що вимоги високої продуктивності й ефективності управлінської праці не завжди відповідають почуттям і бажанням працівників, їхній психологічній налаштованості, але почуття не можуть і не повинні визначати продуктивність і ефективність адміністративної машини, логіка ефективності й світ почуттів не завжди лежать в одній площині.
Особливого значення зміст і рівень культури праці державного апарату набувають у перехідний період життя суспільства, коли усталені норми й цінності руйнуються, а становлення нових відбувається повільно й у гострій боротьбі. Слід відповідно до вимог життя рішуче розчищати від розхлябаності, бюрократизму, безвідповідальності і консерватизму організаційне русло управління і видозмінювати його. Повільність у цій справі здатна викликати негативні соціальні наслідки. Водночас слід зазначити, що перехід до нової системи політичних і економічних відносин не означає відмови від того прогресивного, що було в культурі попередньої формації. Відомо, що кожна нова функція успадковує культурні досягнення попередньої, включаючи їх у нову систему суспільних відносин.
Тепер гостро відчувається брак спонукальних правових приписів, які регламентують питання культури праці апарату управління і стимулюють підвищення його рівня. Закон України «Про державку службу» визначає лише загальні основи (принципи) діяльності державного апарату та його службовців і не охоплює багато питань культури в роботі апарату управління. Кризовий стан суспільства викликав девальвацію всієї правової системи. Запізніле, суперечливе й дефектне законодавство, несумлінне ставлення до державно-суспільних обов'язків призвели до різкого падіння регулятивних потенцій права, його престижу. Правовий нігілізм став нормою діяльності державних структур, що різко знизило якість державного управління і контролю. Суспільне життя втратило свою керованість, особливо під час політичних криз 2004, 2007 рр.
На етапі становлення української державності й усієї структури її органів особливого значення набуває проблема законності в діяльності апарату управління. Високий рівень організації управлінської праці передбачає й більш досконале правове регулювання її. Цей взаємозв'язок має постійно здійснюватися в реальних умовах державної практики. Законність як основна правова цінність управління становить основу управлінської діяльності. Точне й неухильне дотримання законності є показником культури управління, умовою високої ефективності управлінської діяльності.
Важливі елементи культури праці апарату управління - метод і стиль управлінської діяльності. Під методом розуміється спосіб, засіб чи прийом досягнення будь-якої цілі, вирішення поставленого завдання. Поняття методу завжди пов'язане з певним процесом, цілеспрямованою діяльністю. Численність і розмаїтість цілей і завдань вимагають різноманітності способів і прийомів їхньої реалізації. Метод соціального управління - це спосіб практичної реалізації функцій управління й управлінських органів шляхом впливу на свідомість, волю людей і, таким чином, на поведінку й суспільну діяльність конкретних осіб і колективів. Органи управління, покликані здійснювати реалізацію конкретних завдань, вибирають з усієї розмаїтості методів таку їх сукупність, котра в даному разі буде найефективнішою. Це не означає, що суб'єкт управління абсолютно вільний у виборі шляхів і способів досягнення поставлених цілей. Він залежить від певних соціальних умов -політичних, соціально-економічних, а також від рівня розвитку науки, техніки, виробництва, культури.
Метод здійснюється у формі індивідуальної діяльності особи, насамперед керівника, і проявляється в його стилі. Тому той чи інший метод проявляється в безмежній кількості варіантів стилю. Стиль - похідне від принципів і методів управління, є сукупністю прийомів (загальної або індивідуальної властивості) їх реалізації. Він є найхарактернішим виявом інтелектуальних, моральних та емоційних якостей людини. У стилі управління відбиваються соціально-економічні, політичні, правові основи суспільства, традиції, управлінська практика. Він залежить від психофізіологічних особливостей людини, таланту конкретної особи, її життєвого досвіду і, що найбільш суттєво, - від особливостей історичної реальності, характеру суспільних відносин, котрі рішуче впливають на вироблення певного стилю управління. Саме методи й стиль управлінської діяльності в усій їх розмаїтості є і визначальними елементами загальної культури й ефективності апарату управління.
Отже, поняття «культура управління» виступає узагальнюючою категорією, котра не підміняє категорії ефективності, законності, доцільності, етичності та ін. Культура управління - це передусім рівень організації трудового управлінського процесу, тобто науково обґрунтована система прийняття рішень, ціннісне ставлення до праці, ефективне використання робочого часу, зміцнення державної й трудової дисципліни, відповідальності, наукова організація робочих місць та ін.
Останнім часом знизилася загальна культура праці державного апарату управління. У значної частини службовців і керівних осіб ще досить низький морально-етичний рівень, їм до певної міри притаманні відчуженість, зневажливе ставлення до громадян, байдужість до їхніх нестатків і потреб.
Не існує математично точного критерію оцінки культури управління. Тут головний «продукт» - не товари або послуги, а рішення. Але соціальний критерій, особливо в його змістовному тлумаченні, існує й знаходить свій вияв у сукупності об'єктивних вимог, котрі пред'являються до організації й діяльності державного апарату управління. Він віддзеркалює потенціал творчих сил і професійних здібностей керівних осіб і характеризується їх умінням правильно застосовувати політичні, правові й моральні принципи нашого суспільства, найповніше використовувати в своїй практичній діяльності передові управлінські знання й досвід, прогресивні методи й прийоми, раціональні форми й організаційно-технічні засоби управління.
Культура управління - зовнішнє, організаційно-функціональне виявлення його основних і суттєвих властивостей у процесі управлінської діяльності. Це поняття тісно пов'язане з поняттям «якість управління», але не ідентичне йому. Перше - відбиває організаційно-політичні, організаційно-технічні, юридичні, морально-етичні, психологічні, техніко-естетичні, лінгвістичні, санітарно-гігієнічні та інші вимоги до організації управління, а друге - виражає суттєві характеристики управління. Якість управління - це сукупність основних й істотних властивостей управлінської діяльності. Воно характеризує не якийсь окремий бік соціального явища, яким є управління, а всі його сторони, зв'язки й опосередковування. Тому культура управлінської діяльності - лише один з елементів якості цієї діяльності.