– теоретичний – вивчення і аналіз відповідної наукової літератури по проблемі;
– соціолого-педагогічний – анкетування, бесіда;
– експериментальний – проведення педагогічного експерименту щодо підвищення ефективності художньо-естетичного виховання молодших школярів шляхом систематичного використання музично-ритмічних вправ.
Відповідно до завдань дослідження здійснювались його основні етапи.
І етап – констатувальний. Вивчено і проаналізовано літературу з проблеми дослідження, проведено анкетування учнів початкових класів садка-школи «Веселка» м. Львова.
ІІ етап – формувальний. Експериментальна перевірка ефективності цілеспрямованого використання на уроках музики музично-ритмічних вправ.
ІІІ етап – підсумковий. Вивчено та узагальнено результати експериментальної роботи.
Науково-практичне значення роботи полягає в тому, що розроблена нами технологія може бути використана або взята за основу вчителями початкових класів та вихователями, музичними керівниками дошкільних закладів в процесі художньо-естетичного виховання дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.
Педагогічний експеримент проводився в 1 і 4 класах садка-школи «Веселка» м. Львова. В експерименті брали участь 43 учні.
Дипломна робота обсягом 76 ст. складається з вступу, двох розділів, висновків, бібліографії та додатків.
1 Розділ. Теоретичні основи розгляду проблеми художньо-естетичного виховання молодших школярів
1.1 Проблема художньо-естетичного виховання у філософській та педагогічній науці
Сутність виховання полягає у впливі на розвиток особистості. Естетичне відношення як людський спосіб життєдіяльності повністю, в усьому своєму об'ємі є предметом художнього виховання. Виховання виявляє природні здібності людини, створює умови для їх реалізації і, спираючись на них, формує систему здібностей до творчої діяльності, намагається розвинути її до рівня, що забезпечує необхідне суспільству художнє ставлення до світу. Дослідники теорії і методики естетичного виховання школярів Д. Джола та А. Щербо вважають, що сутність естетичного виховання – це цілеспрямоване формування і розвиток підходу людини до світу з потребою в удосконаленні, прилучення її до споживання і творення цінностей художньої культури суспільства. «Саме цих об’єктивних потреб іде соціальний запит, замовлення вихованню формувати особистість, здатну жити цими художніми цінностями. Уявлення про таку особистість – ідеал як модель потрібних суспільству якостей - виступає метою художньо-естетичного виховання» [24, с. 17].
Ще з античних часів ідеал людини філософи бачать у всебічності й гармонійності її розвитку, тобто в здатності її до активної участі в усіх суспільних відносинах і в сумарності розвитку цих здібностей. Цим пояснюється обов'язкова в будь-якому суспільстві структура ідеалу, структура, в якій існує і розвивається «людськість», гуманістичність як родова сутність людей. Можливості всебічного розвитку гуманістичної сутності в кожну епоху своєрідні, залежать від особливостей економічних і політичних умов, суспільної організації виховання. Через це в кожному суспільстві ідеал конкретизується.
Початковою школою художньо-естетичного виховання була міфологія, міф, вважає Г. Г. Коломієць, був універсальним інструментом виховання. Тут в єдності виступає естетичне і космологічне (слово «космос» означає світ, красу, гармонію): прекрасна вселенська гармонія, і людське життя вливається в цю гармонію [34].
Біблійна міфологія ставить художньо-естетичне виховання на другий план, поступаючись місцем етичному.
Традиції естетичного виховання в античній Греції були основані на епосі і музично-спортивній культурі, яку відобразив ідеал калогатії (людина прекрасна і добра) – виховання атлетикою і музикою. Думки про художньо-естетичне виховання, що поєднує естетичне, моральне та інтелектуальне ми знаходимо у Платона та Аристотеля. Художньо-естетичне виховання, на їхню думку, впливає на особистість і визначає її моральну свідомість, при цьому велика роль музики, як найважливішого засобу художньо-естетичного виховання.
Середньовічне художньо-естетичне виховання основувалось на вірі і розвивалось навколо центральної релігійної теми-символа. Воно відігравало також значну роль в середовищі феодалів, що відобразилося в лицарському мистецтві трубадурів, труверів, мінезингерів.
Епоха Відродження висунула в якості провідного – принцип гуманізму, відроджуючи принцип античної естетики: людина є мірою прекрасного. Необхідність універсальної освіти митця вплинула на теорію і практику художньо-естетичного виховання, яка висунула ідеал багатосторонньо розвинутої людини, що володіє науками, ремеслами, мовами, мистецтвами.
Український педагогічний словник подає видатних педагогів Я. А. Коменського та І. Г. Песталоцці, які зробили особливий внесок в історію художньо-естетичного виховання. У них естетичне – важливий фактор виховуючого навчання і природовідповідності, так як процес пізнання, на їх думку, починається з чуттєвого сприйняття, спостереження, наочності, досвіду, провідною гармонічною установкою є принцип гармонічного розвитку людини». Художньо-естетичне виховання було наскрізною темою в «Трудовій» педагогіці Песталоцці і поділялось ним на дві ступені: нижчу – формальну (елементарні навички чуття, форм відчуття предметів, звуків) та вищу – духовну (розуміння мистецтва). Перевагу надавав співу та малюванню. Роль педагога, на його думку, в художньо-естетичному вихованні важлива на початковому етапі як такого, що дає поштовх, навички, виховання ж вищих художньо-естетичних здібностей повністю залежать від самої дитини [56, с. 342].
В епоху просвітництва з’явились нові проблеми художньо-естетичного виховання і смаку, підкреслювалось індивідуально-суб’єктивне начало в емоційному сприйнятті прекрасного.
Д. Юм в проблемі художньо-естетичного виховання виділяє виховання витонченого смаку і займається проблемою пошуку норм смаків на противагу існуючому виразу «про смаки не сперечаються», яка, як йому здається, може бути вирішена освіченими художніми критиками [90].
Звернемо увагу на виховне значення мистецтва і конкретно музики, що підкреслюється французькими просвітниками. Ш. Монтеск’є прийшов до висновку, що музика має якості щоб бути вихователем звичаїв, протидіючи жорстокості, пом’якшує людську природу [20]. К. А. Гальвецій також вважає, що «мистецтво сприяє моральному зростанню особистості і здатне запалити в людині «сильну пристрасть», пробудити яскраві і сильні враження, а уява і фантазія, які виникають при цьому, створюють вищу форму художнього насолодження» [34]
Єдність етичного та художньо-естетичного було принципом виховання Д. Дідро, інакше можна мати гарний смак і розбещене серце.
Ж.Ж. Руссо висловлював іншу точку зору. Мистецтво, на його думку, може впливати на зміну смаку, але воно не здатне впливати на характери людей [56].
Таким чином, у просвітників художньо-естетичне виховання виділилось в самостійну проблему, до того ж під художньо-естетичним вихованням розумілося не просто заняття мистецтвом і вміння сприймати його, а засіб залучення людини до культури взагалі.
Класичні представники утопічної думки ХІХ ст. – Ш. Фур’є, Сен-Симон, Р. Оуен – вважали, що художньо-естетичне виховання має виконувати особливу функцію в педагогічній системі при зміні соціального устрою «цивілізації» устроєм гармонії. Розвиток емоцій за допомогою мистецтв принесе у вільну працю творчий, духовний зміст. Художньо-естетичне виховання за Ш. Фур’є «має відбуватись ціленаправлено з немовлячого віку під звуки оркестру, ансамблю, співу і вже в дитячому віці здійснюватися через «кухню і оперу» (тобто роботу з дрібними речами і музику)» [83].
Метою художньо-естетичного виховання І. Кант вважає створення культури душевних проявів і особливого значення надає мистецтву. В «Критике способности суждения» він говорить: «изящные искусства и науки не делают нравственно лучше, а делают их культурнее, тем самым сдерживают проявление тиранических чувственных наклонностей, подчиняя разуму; в борьбе со злом, которое ставит на нашем пути природа и отчасти неуживчивый эгоизм людей, побуждает чувствовать пригодность к высшей цели, которая от нас сокрыта» [30, с. 132].
Інша точка зору у Ф. Шилера, він вважає, що гармонію людських сил можна досягнути через мистецтво та естетичне виховання.
Мистецтво як вища форма розуміння світу, теоретичної і практичної діяльності є в основі системи трансцендентального ідеалізму Ф. Шелінга.
Таким чином, в німецькій класичній філософії мистецтво є головним засобом виховання і абсолютною моделлю універсальної і цілісної культури. Це впливає на розвиток теорії і практики в Німеччині, для яких характерно зближення морального та естетичного.
Відомою в ХІХ столітті стала діяльність педагогів І. Ф. Гербарта, Ф. Фребеля, К. Бенеке і А. Дістервега. Історичне значення в художньо-естетичному вихованні кожного з них індивідуальне. Ф. Фребель надавав великого значення, по-перше: грі, як такій, що розвиває уяву і має естетичний стимул; по-друге: художній творчості у всіх видах мистецтва, як такій, що розвиває моральність. При цьому в його художньо-естетичному вихованні багато релігійного і повчального [83].
Важливою для художньо-естетичного виховання стала нова інтерпретація педагогічного принципу природовідповідності виховання, сформульована Бенеке, суть якої в перемиканні з зовнішніх процесів на внутрішні психологічні, на вивчення творчої уяви, фантазії [.89].
Принцип природовідповідності виховання і положення про гармонійний розвиток особистості по-своєму розвивають І. Ф. Гербарт і А. Дістервег. Гербарт – представник авторитарної педагогіки – виховує на художніх творах, вагомих не за своїми художніми якостями, а за цінністю наслідування морального. Він розробив етичну теорію виховання, основану на вічних незмінних моральних ідеях, надаючи великого значення психології і вважав педагогіку наукою і мистецтвом. Гербарт оголосив, що основою морального є почуття. Мета виховання – розвиток художньо-естетичного сприйняття світу, естетично вихована людина, на його думку, вже є морально вихованою. Таким чином, художньо-естетичне виховання – вищий критерій виховання взагалі. Моральне почуття сприймається ним як краса волі, яка має п’ять станів: внутрішня свобода, повнота життя, безкорисливе ставлення до інших, ідеї права і справедливості.В педагогічній концепції А. Дістервега синтезуються три принципи: природовідповідності, культуровідповідності і самодіяльності, що передбачає активність дитини в процесі навчання і виховання. Він був прихильником раціонально поставленого навчання і виховання [34].