Художньо-естетичне виховання неможливе поза освоєнням системи цінностей, що існують або розвиваються в даному суспільстві. Пізнати ці цінності можливо через мистецтво, через особистісне ставлення до художніх творів. Через розвиток власного ставлення до цінностей формується суб’єктність людини, спрямована на будь-які сприйняття проявів довкілля. Суб’єктність виявляється як у репродуктивній діяльності (сприймати, аналізувати, переживати художні цінності), так і у продуктивній (творити). Цей двобічний процес є основою художньо-естетичного виховання школярів.
Його метою, зазначається у державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти, є розвиток емоційної та інтелектуальної сфер дитини; актуалізація естетичних, мистецтвознавчих та культурологічних знань; формування естетичної свідомості, що відбивається як у власній творчості у царині мистецтва, так і у вчинковому способі буття, що «репрезентує цілісність людської свідомості, самосвідомості і практичної дії» [22, с. 2]; спрямованість на розуміння учнями художньої цінності творів мистецтва; стимулювання духовності і здатності бути співпричетним до душевного світу іншого та протистояти культивуванню примітивних поглядів та смаків.
Дослідники Н. Миропольська, С. Ничкало та В. Рагозіна вважають, що для досягнення цієї мети мають бути розв’язані такі завдання, як:
– розвиток ерудиції школярів у галузі мистецтва (теоретичне і практичне володіння системою елементарних мистецьких знань, понять, термінів; здатність збагнути та висловити власне ставлення до творів мистецтва);
– виховання широкого спектра почуттів школярів (адекватне сприйняття художніх творів, розвинені почуття здивування та допитливості, здатність до естетичного переживання, усвідомлення неповторності індивідуального та сприйняття іншого як естетичної цінності);
– спрямованість учнів на творчу діяльність як мистецьку, так у будь-якій сфері соціальної практики (виховання вмінь розв’язувати творчі завдання, оригінальність і доречність їхнього виконання, власний погляд на світ, уміння самостійно робити висновки, радість як ознака духовної творчості);
– сприяння набуттю учнями нового буттєвого досвіду (гуманістична спрямованість індивіда, розуміння і визнання гідності кожної людини) [50].
Сутність художньо-естетичного виховання, яке є одним із шляхів, напрямків гуманізації людини, проявляється і конкретизується в змісті та завданнях освітнього процесу. Можемо виділити такі завдання художньо-естетичного виховання:
– формування художньо-естетичного відношення до дійсності;
– формування загальних здібностей;
– розвиток художньо-естетичного почуття;
– розвиток художньо-естетичного смаку;
– формування системи художньо-естетичних поглядів;
– формування образного мислення.
Отже, зважаючи на предмет і мету виховання, художньо-естетичне виховання можна визначити як формування естетичного ставлення людини до дійсності, зміст якого поєднуючи в собі загальнолюдські, епохальні, регіональні, національні, професійні та індивідуальні риси, несе історично певний рівень людяності.Шляхи збагачення духовно-творчого потенціалу людини різноманітні, але художньо-естетичне виховання в цьому процесі є головним. Воно виступає підсумковим, завершальним елементом системи загального виховання, надає їй закінченості і насичує всю її структуру суто людським змістом.
1.2 Особливості художньо-естетичного виховання в молодшому шкільному віці
За віковою періодизацією, прийнятою українськими психологами і педагогами, час життя дітей від шести до одинадцяти років називається молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховуються особливості психічного і фізичного розвитку дітей, береться до уваги перехід їх від ігрової до учбової діяльності, яка стає у цьому віці провідною. Вступ дитини до школи – це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде до школи з фізичною і психологічною готовністю до цієї зміни. У шкільному навчанні використовуються і продовжують розвиватися фізичні і розумові здібності, формуються психічні властивості молодшого школяра.
Протягом молодшого шкільного віку відбувається подальше зростання організму дитини. Розвивається м’язова система молодших школярів. Збільшується вага всіх м’язів відносно ваги тіла, що сприяє зростанню фізичної сили дітей, підвищується здатність організму до відносно тривалої діяльності. Дрібні м’язи кисті руки розвиваються повільніше. Діти цього віку, добре володіючи ходьбою, бігом, ще недостатньо координують рухи, здійснювані дрібними м’язами. Посилюється розвиток рухового апарату, що обумовлює надмірну рухливість дітей цього віку, тому важливо зважати на їх прагнення бігати, лазити, плавати тощо, пам’ятаючи, що розвиток моторики дітей зв’язаний не тільки з фізичним, а й розумовим розвитком підростаючої особистості.
У молодших школярів збільшується рухливість нервових процесів, що дає змогу дітям швидко змінювати свою поведінку відповідно до вимог учителя. У дітей добре розвинені органи чуття.
Психологічна готовність до шкільного навчання – це складне утворення, до структури якого входить особистісна, інтелектуальна і соціально-психологічна готовність. Психологічна готовність включає здатність дитини до прийняття нової «соціальної позиції» - положення школяра, здатність управляти своєю поведінкою, своєю розумовою діяльністю, певний світогляд, готовність до оволодіння учбовою діяльністю.
Дитина в цьому віці спрямована на інтелектуальні заняття, спорт тощо. З’являється у структурі молодших школярів его (Я) і суперего (над-Я). Дитина оволодіває елементарними культурними навичками, навчається в школі, зростає здатність дитини до логічного мислення, самодисципліни, а також спілкування з ровесниками у відповідності до встановлених правил.
Важливе значення в навчанні має і ставлення учнів до вчителя. О. В. Скрипченко вважає, у 1-2 класах учні не виявляють критичного ставлення до вчителя, вони виконують всі його вимоги, люблять і поважають за те, що він навчає їх. Критичне ставлення з’являється в з-му класі, якщо учитель допускає помилки у навчально-виховному процесі [69]. В учнів молодшого шкільного віку формуються різноманітні навчальні мотиви: ігрові, зовнішні (соціальні, вузькі особисті), внутрішні.
У процесі навчання здійснюється розвиток в учнів пізнавальних процесів, який характеризується кількісними та якісними змінами. Вони виявляються зокрема в розвитку сприймання. Кількісні зміни полягають у зростанні швидкості перебігу процесу сприймання, у збільшенні числа сприйнятих об’єктів, розширенні обсягу їх запам’ятовування тощо. Якісні зміни являють собою певні перетворення структури сприймання, виникнення нових його особливостей, які знаменують собою піднесення його пізнавальної ефективності.
Удосконалюється робота аналізаторів, підвищується їх чутливість до різних властивостей предметів. За результатами досліджень О. В. Скрипченко визначає, що «в учнів третіх класів точність розрізнення кольорів та кольорових відтінків збільшується на 45% порівняно з учнями перших класів» [69, с. 123]. Розрізнення молодшими школярами кольорів, їх відтінків залежить не тільки від вікових особливостей дітей, а й робіт, які проводять дорослі. Так, за свідченням Б. Неменського, японські вчителі надають особливої уваги розвиткові кольорової чутливості учнів. В цій країні є своєрідна колористична грамота. Вона, на думку японських психологів і педагогів, дає змогу ширше і глибше розвивати не тільки органи чуття, а й мислення і творчі можливості дітей. У японських школах з першого класу програмою передбачені такі заняття, які звуться «милуванням». У гарну погоду відміняються уроки, й учні йдуть спостерігати, милуватись красою природи.
Підвищується у молодших школярів і здатність розрізняти висоту звуків, чому особливо сприяють заняття з музики. Для початкового навчання музики молодший шкільний вік є найбільш сприятливим. За даними соціальних досліджень А. Д. Когана, О. В. Скрипченко у молодшому шкільному віці зростає гострота слуху, а також здатність розрізняти висоту тонів. «Точність сприймання і відтворення коротких звукових сигналів підвищується в учнів третіх класів порівняно з першокласниками в 1,6 раза» [69, с. 125].
Спостережливість розвивається успішніше, якщо вчитель не тільки супроводжує поясненнями демонстрацію наочних об’єктів, а й організовує самостійне розглядання цих об’єктів, пошуки їх характерних ознак, створення цілісних їх образів. Таким чином школярі вчаться точно, чітко їх сприймати – бачити, слухати, обмацувати, часом і нюхати, пробувати на язик, спостерігати й узагальнювати, визначати словом результат своїх спостережень. Формування спостережливості сприяє художньо-естетичному вихованню учнів. Вирізування, ліплення, конструювання, моделювання, робота на пришкільній ділянці також потребують сприймання і виступають як стимулятори його розвитку.
Основна тенденція в розвитку уяви молодших школярів полягає в переходах від переважно продуктивних її форм до творчої переробки уявлень, від простого їх комбінування до логічно обґрунтованої уваги. На думку деяких психологів, якщо не розвивати відтворювальну уяву у молодшому шкільному віці, то це неминуче призведе до гальмування художнього сприймання не тільки у цьому віці, а й на наступних етапах розвитку особистості. Велику роль у розвитку уяви молодших школярів відіграє читання художньої літератури. Художній опис дає дітям можливість уявити собі картину, змальовану автором, перенестись в зображувану ним обстановку, «бачити», «чути» героїв твору, переживати найрізноманітніші їх почуття. Активність творчої уяви учнів може змінюватись залежно від поставленого перед ними завдання.