Смекни!
smekni.com

Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття (стр. 10 из 17)

У інших геппенінгах до різних комбінацій і сполучень електронної, конкретної, магнітофонної, а інколи й живої музики, діапозитивів, світла, просторового елементу, Рідль приєднує запах, як істотний чинник вираження задуму.

З наведених прикладів природно виникає питання, чи геппенінґ є найбільш показовим і перспективним видом сучасного синтетичного мистецтва, його типовим проявом, чи це тільки ознака виродження культури. Відповідь тут не може бути однозначною, вона залежить від естетичної позиції авторів геппенінґу, а не від самого жанру, що містить позитивні, творчі моменти. Отже суть полягає у трактуванні геппенінґу, в його призначенні.

Доказом того є геппенінґи композиторів, для яких головними є ідея, глибина думки. В основі таких геппенінґів - не лише специфічність мистецтва, поза елементами побутової предметності, а й такий істотний чинник у музиці, як імпровізаційність. У таке творче річище спрямована головна мета геппенінґу - пробуджувати ініціативу його учасників і слухачів. Складовою частиною такого синтетичної вистави є сценічна гра, витримана в чітких рамках доповнення до музичної образності. Проте навіть в умовах ідеального виконавського ансамблю виявляється, що майже неможливою до здійснення залишається мета геппенінґу - залучення публіки в активне музикування, чи хоч би гру.

Безсумнівно, що за наявності міцно складеного сценарію виконавці високого рівня зуміли б цікаво імпровізувати. Однак теперішні слухачі майже цілковито втратили традиції безпосереднього музикування, властиві комедії дель'арте, різним проявам ярмаркових народних вистав, нарешті, домашньому аматорському виконавству.

Тому найпереконливішими є приклади організованого, окресленого композитором геппенінґу, впровадження його у твір як необхідного, але підпорядкованого елементу. В українській музиці такою є „Драма" Сільвестрова (1971 р), цикл з трьох сонат: для скрипки і фортепіано, віолончелі і фортепіано та тріо. В суто музичному аспекті композитор поєднує тут серійність, сонористику і алеаторику, застосовує накладання диференційованих планів. Як безпосередній елемент геппенінґу він вживає конкретні предмети (металеві тарілки, керамічні бочечки і скляночки), а також чинники світла і темряви та моменти акторської гри інструменталістів із ритуалом рухів - повільного ходження.

Витончена натура композитора виявилася у застосуванні всіх цих засобів як натяків, як лірично-завуальованого процесу погасання і вибухів світла, демонстративних виходів інструмент-талістів і їхнього зникання у темряві, яскравості звучання аж до конкретних зображальних прийомів, тремтіння, шелестіння, м'якого, майже непомітного проникнення музики в реальність і її завмирання. Драматургічна лінія твору є розгортанням у напрямі ліризації суто музичного аспекту і водночас одухотворення прийомів сонористики та геппенінґу.

Геппенінґ виступає тут лише як складова частка музичної композиції, як момент переходу музики в жест, реальність. Жестовість нерозривно поєднується з внутрішнім наростанням драми. Загалом „Драма" Сільвестрова є багатоаспектною композицією, сама назва якої порушує проблему існування культури, мистецтва в нашу епоху. Під цією філософською оболонкою виявляється схвильованість композитора відходом від прекрасного, зокрема від музики. Другим, підпорядкованим аспектом твору є драма у прямому, візуальному розумінні, її наочність, що здійснюється саме в геппенінґу.

Отже, геппенінґ виявляється тільки дуже специфічною, окремою сферою сучасного синтетичного мистецтва. В рамках сучасної музики існують також інші види поєднання дуже різнопланових елементів, та все ж сполучених специфікою звукового матеріалу. Незважаючи на наявну тенденцію до руйнування жанрових рамок, до нівеляції їхньої специфіки, і особливо заперечення перспективності опери, саме цей жанр і надалі розвивається, як найтиповіший вияв синтетичного мистецтва. Тільки у випадках виходу за рамки догматичного авангарду можна знайти різні прояви справжнього синтезу. Це має місце, особливо, у національних школах, зокрема, польській і чеській, де найбільш свіжо і безпосередньо схоплювались традиції XX ст. і після деякого періоду їхнього некритичного використання можна виявити приклади синтезу композиторських осягнень як у творчій практиці, так в теоретичній думці.

2.3 Традиції та новаторство у творчості А. Шенберга та Ч. Айвза

Не менш цікаво і, мабуть, ще більш наочно виявились тенденції до об'єднання в музиці західних країн вже у перших (і більш справжніх, як авангардисти) її новаторів у XX столітті - Шенберга і Айвза, у кожного з них по-різному, залежно від їхнього світогляду і естетичної платформи. Як вже вказувалося, однобічність естетики Шенберґа і пов'язаного з нею вибору одного панівного музичного засобу (додекафонії) мали наслідком його обмеженість також у самій сфері техніки. Винахідливість Шенберґа виявилася тут ладовою організацією, нерозв'язаними спробами у галузі сонористики і крахом відносно форми, ритму та інших засобів. Тим знаменніші, за строгості додекафонії, спроби виходу Шенберґа з цих вузьких рамок шляхом повернення до тональності.

Зазначимо показовий факт: незважаючи на початкову невідривність естетики і техніки (ШенберГ називав додекафонію методом), їхній подальший розвиток, у тому числі у самого Шенберґа, залежить від інтерпретації, естетичного підходу. Цілком іншим, загалом протилежним, прикладом є Айвз. Перш за все, реалізм, широта світогляду приводять у нього до різноманітності композиційних прийомів (у галузі ладової, звукової і формальної організації) і до вільності їхнього використання. Саме його погляди, опора на життя у противагу умоглядності інших новаторів, стали причиною того на перший погляд незвичного явища, що синтез у нього вийшов відразу, як єдність рис творчості, хоч і зрозуміло, еволюціонуючої. Айвз був новатором, але йому не треба було повертатися до попереднього, щоб стати реалістом. Ця позірна парадоксальність лише підтверджує можливість новаторства на базі реалістичної естетики.

Тому серед західних протагоністів Айвз особливо близький до яскраво виражених національних шкіл, представники яких повертаються від техніки авангардизму до її поєднання з загальноєвропейськими і національними традиціями. Умовою справжнього новаторства тут є опора на традиції; з іншого боку, має значення якість новаторства, її відповідність естетичним вимогам внутрішнього задуму. Звідси можливість використання осягнень сучасної композиційної техніки в тій мірі, в якій вона потрібна для здійснення ідейного задуму. Саме на цій основі можливий найбільш повний і справжній синтез, що спирається на внутрішні потреби і здійснений на основі об'єднання духовно багатого задуму і високорозвиненої техніки.

Зрозуміло, що кожному композитору непотрібно і неможливо синтезувати все, він повинен вибирати відповідні для себе стиль і засоби. Для цього, однак, йому необхідно знати їх якнайширше, детально і глибоко. Складність хоча б ознайомлення з сучасною музикою полягає у неможливості відбору головного, як це можна зробити щодо вже оціненого минулого; наприклад, з багатьох композиторів ренесансу достатньо вивчити Палестріну, бароко - Баха, Генделя і ще деяких інших (примітним є поступове розширення, також кількісне, кола традицій). Але й у ХХ-му столітті вже є деякі сталі явища, на які варто звернути увагу. Серед них особливо цікаві ті, які не відмовляються від традицій і вказують спосіб їх поєднання з новим, хоч би це і здійснювалося шляхом, зворотним до уторованого (тобто, спершу нове, а відтак старе).

Зупинимось на конкретних прикладах сучасної музики, які демонструють:

1) повернення до традицій Шенберга, творця най-радикальнішої нової теорії першої половини століття;

2) новаторство композиційної техніки на базі відносної широти естетичних поглядів в окреслених історичних і соціальних умовах у Айвза;

3) початкову однобічність сприйняття сучасних засобів та їх свідоме розширення у польських і чеських композиторів;

4) нарешті, найбільш творче спрямування синтезу на сучасному етапі у композиторів, які використовують осягнення сучасної техніки письма відповідно до ідейного задуму і змісту твору.

Цілком природньо, що традиції розуміються у наш час як жива, постійно відновлювана сфера, у якій відбувається процес взаємообміну осягненого рівня музичної мови. Характерний тут спосіб співвідношення традицій і нової техніки: якщо у композиторів реалістичного спрямування найновіші технічні прийоми є тільки окремим виражальним засобом, то повернення до тональності у послідовних авангардистів, зокрема, додекафоністів, заторкує глибокі пласти мистецької свідомості, внутрішнього переродження.

Яскравим прикладом тут є творча еволюція Шенберґа. Знаменно що саме він, корифей і класик додекафонії, найвідоміший інтерпретатор її основ, першим став на шлях повернення до тональної системи. Сьогодні правильність такого кроку підтвердили вимоги самого житгя. Навіть теоретики додекафонії поступово перейшли до спроб обгрунтування серійної системи тональною. Насамперед, для підтримки свого престижу вони щораз настійніше шукали зв'язків найновішої композиційної техніки з минулим і далі, у самій творчій практиці, щораз частіше використовували таку спільність.

Однак коли Шенберґ здійснив цей крок, в останнє двадцятиліття своєї творчості, 1933-1951 pp., то завзяті захисники серійної системи так часто вказували на його відступництво, що порушували його спокій, атмосферу для творчості. „Найпослідовнішим" виявився Булєз, який нещадно розправився не тільки з шенбер-ґівською додекафонією, а й з усією його системою мислення, естетикою і філософією. Знаменно, що він називав Шенберґа реакціонером саме за те, що було в його творчості найціннішим і тривким: за змістовність і вірність старим майстрам. З нищівним презирством Булєз засудив прагнення до виразності, експресіонізм Шенберґа, прив'язаність до традицій класицизму і романтизму.