Емоційним еквівалентом взаєморозуміння виступає співпереживання. Під співпереживанням мається на увазі однакове відношення, однакова оцінка дійсності, співзвучне почуття, викликане спільною думкою.
Мотиви спілкування – це ті якості партнера, які, виявляючись в його процесі, задовольняють потребу в спілкуванні. При аналізі мотивів спілкування дітей між собою важливо враховувати те, що спілкування не завжди пред’являє самостійну діяльність: воно частіше лише компонент діяльності практичної чи пізнавальної. Дитина реалізує свої основні потреби в пізнанні світу і в активності. По мірі розвитку у дітей різноманітного виду діяльності, перш за все ведучої – гри, у них виникає необхідність колективних дій, об’єднання зусиль. Тому важливіша якість, побудивши їх до спільної діяльності, а значить і до спілкування в ній, – здатність до складання дій, до согласованості.
Комунікативні мотиви тісним чином пов’язані у складі потреби спілкування. Склад потреби в спілкуванні зображує тип об’єктів (виявлення якостей людини), здатних її задовольнити. На кожному рівні розвитку цієї потреби комунікативні мотиви пред’являють різноманітні варіанти якостей, здатних задовольнити потребу дітей в спілкуванні. Так потреба в повазі може бути задоволена різними проявами однолітків: мовним одобренням чи підключенням до діяльності однолітка і його творчим розвитком.
Дошкільний вік – початкова фаза розвитку спілкування дітей з однолітками, яке ще рідше виступає у своїй самостійній якості і в перевазі включено як компонент в інші види діяльності, і, головним чином, у ведучу – гру. Тому реально підштовхують дітей до спілкування мотиви таких видів діяльності, як гра, самообслуговування, початкові форми праці. Мотиви спілкування підкорені іншим мотивам чи виступають у єдності з ними.
Першу і важливу категорію складають мотиви, породжуючі потребу дітей в активній діяльності, яка виражається у дошкільників в сюжетно-рольовій грі і виявляється для них ведучою діяльністю. Дитина вступає в спілкування з однолітком заради участі в спільній грі чи продуктивній діяльності, до чого його побудужують якості однолітка, необхідні для розвитку цікавої і складеної дії. І перш за все це вміння складати цікаві замисли ігор, висувати цілі і погоджувати свої цілі і дії з іншими учасниками. Підлеглість мотивів спілкування даної категорії потребам у спільній справі дозволяє назвати їх діловими.
На протязі дошкільного віку розвиваються пізнавальні інтереси дітей. Дитина збагачується новими знаннями про світ, уміння будувати повісті. Це будує доказ звернення до однолітка, в якому дитина знаходить слухача та цінителя. Якості однолітка як джерело знання і їх оцінювача, відповідаючи пізнавальною потребою дітей, складають другу категорію – пізнавальних мотивів їх спілкування.
В третю категорію увійшли особистісні мотиви. Дитина входить у будь-яку справу, якою зайнятий ровесник, заради того, щоб порівняти свої і його можливості. Тут в ролі мотивів виступають порівняні, аналогічні якості – свої і однолітка можливості (вміння, знання, моральні якості), потреба (бажання, нахили). Це перший варіант особистого мотиву, коли він прямо виражає потребу в спілкуванні з однолітком, а не підпорядкований іншим потребам. Другий варіант особистісного мотиву – одноліток як цінитель тих якостей, які дитина вже бачила в собі як свої особливості. Дитина демонструє свої вміння, знання і особистісні якості, побуджуючи інших дітей підтвердити їх цінність. Мотивом спілкування стають його особисті якості в співвідношенні з властивістю ровесника бути їх прихильником. Цей мотив також прямо пов’язаний з потребою в спілкуванні, з прагненням дитини пізнати свої можливості, підтвердити особливості, використовуючи відклик на ник зі сторони однолітка. В обох варіантах особистих мотивів встановлюються якості однолітка як дзеркала в обох функціях.
Пізнання іншої людини і себе супроводжуються оцінкою суб’єктів, в результаті утворюється стійка позиція по відношенню до себе і до ровесника. Можливі три види позицій: рівності з однолітками, переваги над ним і нерівноправності на користь ровесника. У дитини може скластися один вид (переваги чи рівноправності) чи всі три види позицій застосовуючи до однолітків. неоднакові позиції стають джерелом різних мотивів у спілкуванні. В позиції переваги дитина шукає в однолітках якості, підтверджуючи її головний мотив: одноліток – оцінювач. В позиції ровесника дитина прагне до співпраці і пошуку в однолітках спільних цілей, співпадаючих справ і самовиявлень. В нерівній позиції дитина хоче знайти в однолітку взірець чи джерело цілей і вказівок до їх виконання, а також його уважність і одобрення. Діловий мотив тут співпадає з особистим. Оцінювання вчинків і якостей себе і однолітка предпокладає їх співвідношення з нормою. Особистісні мотиви спілкування утворюють самостійну категорію. Однак вони входять як обов’язкове доповнення в категорії ділових і пізнавальних мотивів.
Крім цих основних категорій мотивів спілкування дітей існують складні форми – особистісно-ділові, особистісно-пізнавальні.
Розвиток у дітей мотивів спілкування з однолітками протягом дошкільного віку має важливі наслідки. Володіючи більш високорозвиненими мотивами спілкування, дитина адресується до особистісних якостей однолітка, а саме, стійким, внутрішнім образом – потребам, нахилам, судженням і думками. І тому образ однолітка і самого себе стає все більш повним, диференційованим, свідомим. На основі цього дитина може успішніше будувати свої взаємовідносини з оточуючими людьми, стати повноправним членом колективу своїх товаришів.
Можна виділити чотири характеристики комунікативних дій однолітків, якісно відрізняючи спілкування дитину з дорослим від його взаємодії з однолітком. Перша і найбільш важлива риса процесу спілкування дошкільника з однолітком складається в великому розмаїтті комунікативних дій і в розширеному їх діапазоні. Нараховано близько 15 комунікативних дій, достатньо часто спостережених при спілкуванні однолітків і значно рідше зустрічаючих в контактах дитини з дорослим (сперечається, нав’язує свою волю, заспокоює, потребує, обманює, жаліє і т.д.). Саме у спілкуванні з однолітками з’являються такі складні дії, як притворство (направленість зробити вигляд, бажання виразити образу, навмисне не відповідати на відповідь партнеру), кокетство, фантазування) і т.д.
По питанню про відносну роль вербальних засобів комунікації в спілкуванні дошкільників є дуже протирічні дані. Згідно одному з них маленькі діти (3-4 роки) не здатні передати один одному будь-яку інформацію в мовній формі. Ж.Піаше предполагав, що діти до 5 років взагалі не схильні до спілкування на мовному рівні. Е.Маклієр рахує, що висловлювання дошкільників занадто бідні і незрозумілі для слухача і можуть бути сприйняті однолітком лише на основі невербальних компонентів комунікації на слухача, без оцінки адекватності власного повідомлення.
В цілому більшість винахідників дитячого спілкування сходяться в тому, що по мірі дитини збільшується вербалізація дозрівання їх комунікативної діяльності, а значення невербальних засобів спілкування (особливо в експресивно-мімічних рухах) зменшується.
Результати експериментів, проведених В.В.Ветровою (1981), А.Е.Рейнстейн (1982), Е.О.Смірновою (1986), свідчать про те, що мова виступає основним засобом спілкування на протязі всього дошкільного віку, у другій сфері спілкування вербальні засоби комунікації мають навіть велику придільну вагу, ніж у першій. Якщо у спілкуванні з дорослим (по всьому дошкільному віці) невербальні засоби комунікації складають 20 % усіх контактів, то з однолітками – 13,5 % (А.Е.Рейнстейн, 1982).
Корінна зміна в засобах спілкування однолітків твориться на порозі раннього і дошкільного віку, коли основне місце починає займати мова. За даними А.Е.Рейстейна 80 % звернень до однолітків у дітей 3 років проходить з участі мови. Починаючи з цього віку сфера спілкування з однолітком більш вербалізованіша і вона скоріш стимулює до використання мови, ніж комунікація з дорослим. В спілкуванні з дорослим діти частіше обходяться невербальними засобами – жестами, проханнями, поглядами і т.д. При цьому у дитини є за основу рахувати, що дорослих його розуміє. Взаємодіючи з однолітком, дитина повинна завжди використати максимально ясні, чіткі і однозначимі засоби спілкування, тобто мову.
Однак в реальному спілкуванні дошкільників мова, як правило, вплетена в їх практичну взаємодію – вона супроводжує експресивно-мімічні рухи і предметні дії дітей. Ближче до 6-7 років спостерігається різке збільшення можливостей дошкільників до мовної взаємодії. Примічене виникнення в мові повторів, аналіз яких дозволяє нині виявити зайву інформацію і повідомлення партнеру послідовності деяких подій. Характерно, що у цьому віці школярі, як правило, здатні розмовляти по телефону. До 6 років вже можлива мовна комунікація однолітків без підтримки на спільну наглядну ситуацію.
Однак навіть наявність активних розвернутих висловлювань дітей не дає за основу рахувати, що мова стала самостійним засобом спілкування, оскільки вони (висловлювання) нерідко залишаються без відповіді і не вказують взаємодію на поведінку однолітків.
Основу розвитку змісту спілкування дитини складає перехід ситуативних до позаситуативних форм спілкування. При ситуативній формі засоби спілкування відображають ті чи інші елементи обставин взаємодії. Позаситуативна форма характеризується тим, що зміст спілкування не наглядний і виходить за рамки конкретних обставин. Єдиний засіб позаситуативного спілкування – мова. Всі інші засоби комунікації не можуть передати той зміст, який не представлений в наявній ситуації і не має відношення до подій, діючим «тут і зараз».
Перехід від ситуативного мовного спілкування до неситуативного має принципове значення не тільки для комунікативної діяльності, а й для всього психічного розвитку дитини. Тому, розглядуючи зміст мовних контактів дошкільників в обох сферах спілкування, дуже важливо проаналізувати міру його ситуативності.