регистрация / вход

Використання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах

Роль образотворчого мистецтва в естетичному розвитку дітей. Створення фундаменту для формування світогляду та естетичних поглядів молодшого школяра. Сутність та історія розвитку народного мистецтва, характеристика основних його видів, жанрів та техніки.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та історія розвитку народного мистецтва

1.2 Характеристика основних видів і жанрів народного мистецтва

Розділ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА

2.1 Оволодіння технікою та прийомами образотворчої діяльності при вивченні народного мистецтва

2.2 Методика експериментального дослідження

2.3 Результативність експериментального дослідження

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Принцип всебічного і гармонійного розвитку особистості, поряд з іншими ідеями, які лежать в основі процесу виховання загальної естетичної культури і розвитку почуття краси молодшого школяра, знаходить відображення у Концепції національного виховання, у змісті Державної національної програми «Освіта».

Естетична свідомість суспільства і кожної людини зокрема, становить цілий світ духовних почуттів, переживань та поглядів, що збагачують людське життя, розуміння його сенсу і своєрідності, допомагають орієнтуватися у світі та виробляти уявлення про вищі життєві цінності, до яких слід прагнути. Вона є носієм духовних цінностей, що існують у суспільстві і постійно розвиваються внаслідок соціального прогресу, розвитку мистецтва, спілкування народів і культур. Естетичне виховання — необхідна складова частина виховання та формування гармонійно розвиненої людини.

Мистецтво є найбільш повним і концентрованим виразом прекрасного в житті. Художнє пізнання дійсності поряд з науковим є важливим засобом відображення і пояснення дійсності, могутнім знаряддям суспільно-естетичного виховання людей. Художнє відображення життя в творах мистецтва відбувається за певними законами, що специфічно відбиваються в кожному виді мистецтва. Специфічність відображення дійсності кожним видом мистецтва позначається і на особливості їх естетичного сприймання.

Велику роль в естетичному розвитку дітей відіграє образотворче мистецтво. Це галузь духовного життя людей, в якій завжди знаходять вираз їх почуття, думки, інтереси і переконання людей. Фарбами і лініями вони передавали своє уявлення про життя і смерть, про добро і зло, про минуле і сучасне, свої мрії про майбутнє.

Мистецтво відтворює видимий світ у всьому його багатстві і є вагомим чинником естетичного розвитку і виховання дітей. Зорові враження від сприймання твору живопису органічно пов'язані з усіма іншими сторонами нашої свідомості. Матеріали досліджень показують, що естетичні уявлення дітей багаті, різноманітні і реалістичні за своїм змістом. У них проявляється безпосередність естетичних переживань, залежність цих уявлень від суджень дорослих людей, що оточують дитину, детермінованість їх умовами життя, вихованням і знаннями дитини.

Психологи естетичними називають такі вищі почуття, які породжує в нас краса, або потворність об'єктів, які ми сприймаємо: це можуть бути явища природи, твори мистецтва або люди, чи їх вчинки і дії. Характеризуючи естетичні почуття, автори зазначають, що вони можуть мати споглядальний характер, коли виникають у зв'язку з сприйманням об'єктивної дійсності, і можуть ставати активними, коли органічно включаються в людську діяльність, надаючи їй певної естетичної форми.

У найпростішій формі естетичне почуття є ніби «чуттєвий тон», що супроводить окремі відчуття (коли людина одним чистим кольорам або звукам надає перевагу перед іншими). Складніше почуття естетичної насолоди виникає при сприйманні своєрідного поєднання в цілому предметі його елементів: звуків, фарб, форм і т. д.

Відомо, що естетичне виховання учнів початкової школи закладає основи характеру особистості, її духовності. У цей віковий період створюється фундамент для формування світогляду та естетичних поглядів молодшого школяра.

Вчені минулого і сучасності, зокрема К. Ушинський, Л. Толстой, С. Миропольський, Я. Чепіга, О. Музиченко, С.Ананьїн, В. Сухомлинський, Б. Йєменський, Д. Кабалевський, Т. Деркач та інші, досліджували основи естетичного виховання, вважаючи, що член суспільства повинен жити у контексті загальнолюдської культури. Питання формування всебічно розвиненої людини постали перед ними як практичні завдання часу.

Так, відомий український педагог С.Ананьїн, формулюючи завдання, які стояли перед школою початку XX століття, підкреслював, що в інтелектуальній сфері почуттів завданнями школи є: пробудження, розвиток та підтримування інтелектуального почуття у його найвищій формі – інтересу до навколишнього світу та культури власного народу. Успіх інтелектуального виховання значною мірою залежить від пробудження, підтримання, розвитку і збереження інтересу Педагогічна естетика вирішувала цілий ряд складних проблем, пов'язаних з гармонізацією інтелектуальної та емоційної сфер підростаючого покоління.

Оскільки у молодшому шкільному віці емоційна сфера має вирішальне значення у ході розвитку особистості, проблема форм і засобів естетичного виховання молодших школярів залишається актуальною для педагогічної теорії та практики. А практика показує, що народне мистецтво у різноманітності видів і жанрів є дієвим засобом естетичного розвитку молодших школярів, формування у них навичок образотворчої діяльності. Необхідність використання творів народного мистецтва на уроках малювання і спричинило вибір теми дипломної роботи – «Викорис-тання творів українського народного мистецтва на уроках малювання в початкових класах».

Об’єкт дослідження – твори українського народного мистецтва.

Предмет дослідження – методика формування навичок образо-творчої діяльності молодших школярів у процесі використання творів українського народного мистецтва.

Мета дослідження – обґрунтувати роль і місце творів українського народного мистецтва у формування навичок образотворчої діяльності учнів початкових класів.

Гіпотеза дослідження: використання творів українського народного мистецтва є дієвим засобом розвитку у молодших школярів навичок образотворчої діяльності.

Відповідно до поставленої мети та гіпотези визначені завдання дослідження:

1. Розкрити зміст та особливості класифікації творів українського народного мистецтва.

2. Визначити можливості творів українського народного мистецтва в естетичному вихованні молодших школярів.

3. Виділити та обґрунтувати форми і методи розвитку образотворчої діяльності учнів початкових класів при використанні творів українсь-кого народного мистецтва.

4. Визначити вплив експериментальної методики на результативність проведення занять з образотворчого мистецтва.

Для розв’язання поставлених завдань і перевірки гіпотези викорис-тано такі методи дослідження: аналіз, порівняння, систематизація та узагальнення теоретичних даних, педагогічне спостереження, педагогічний експеримент.

Практична значущість дослідження визначається актуальними завданнями удосконалення образотворчої діяльності учнів у початковій школі та полягає у розкритті системи роботи вчителя з використання творів українського народного мистецтва як засобу розвитку навичок образотворчої діяльності учнів початкових класів.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.


Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Сутність та історія розвитку народного мистецтва

Українське народне мистецтво— це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Народне мистецтвовключає в себе різні види художньої діяльності, промислів і ремесел народу — поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо.

Народне мистецтвоіснує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі його види об'єднує основне — пізнання та відображення трудової діяльності українського народу, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народне мистецтвовиникло у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності українців [5, 8-9]. В процесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, її вухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків і т. ін. Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправно працювати інструментами та з їхньою допомогою відображувати бачене на камені, в глині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дійсність. Але й образне мислення — це ще не мистецтво. Воно стає мистецтвом лише тоді, коли матеріалізується в певних доступних людині засобах — в слові, камені, звуці, жесті і т. ін. Художня творчість була водночас пізнанням світу, образним мисленням і практичною дією.

Народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Саме тому твори народного мистецтва містять як духовні, так і матеріальні ознаки. Між звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменя та інших матеріалів і предметами — творами народного мистецтва не існує чіткої межі [43, 32-33].

Поширене твердження, що кожна річ, виготовлена вручну, має певні художні якості. Щоправда, ці якості співмірні лише з природними властивостями матеріалу та результатами його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо) [9, 13]. Усі природні і технологічні показники неодмінно утворюють художню виразність первинного рівня. Але якщо народний майстер свідомо й цілеспрямовано посилює художню виразність завдяки співмірності форми, конструкції, цілісності й семантики орнаментальних структур, то такий виріб набуває особливої виразності вищого рівня. Він сприймається емоційно-чуттєво, стає не лише предметом, а й твором мистецтва. Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп, це «минуле в сучасному» [6, 9]. З минулим народні художні твори єднає традиція та колективний спосіб її регулювання. Лише завдяки незліченим повторенням схем мотивів, образів, форм утверджується художня традиція і передається з покоління у покоління, удосконалюючись і набуваючи чарівної довершеності.

В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалось як творчість селян і мешканців передмість у вільний від хліборобства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. З появою вотчинних майстрів при князівських, поміщицьких і монастирських господарствах виникає професійне мистецтво. Майстри осідали в містах, вони не обробляли землі, а лише займалися відповідними «рукомислом» — гончарством, бондарством, ткацтвом тощо [58, 39]. Вони виготовляли продукцію на місцевий ринок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи. Художніми ремеслами вважалися види професійної діяльності, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання: малярство, шовкоткацтво, художнє ковальство, золотарство та ін. Ремісники обов’язково мали документи про опанування фахом і дозвіл на застосування власної майстерні.

Унаслідок розкладу феодального господарства окремі талановиті сільські майстри потрапляють на міські ринки, складаючи конкуренцію ремісникам. Так поступово термін ремісник втрачає своє первісне значення, стаючи набутком і сільських майстрів [28, 92]. Сьогодні під ремісництвом розуміють не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні твори народних майстрів галузей із складальною технологією (ткацтва, килимарства, токарства, хутництва, гончарства, тощо). Однак ремісниками не вважають майстрів вишивки, витинанки, розпису писанок, сирної іграшки тощо.

Таким чином, народне мистецтво існує у двох формах: творчість народних майстрів для себе і близьких, друга — народні художні промисли — ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами й організованими підприємствами для збуту.

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині, вишивках інтер’єрного призначення та інше. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури [62, 18].

Українське народне мистецтво і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання у нашій країні та за кордоном. Сьогодні воно є важливою складовою частиною художньої освіти.

Народне декоративне мистецтво України розвивалось у двох основних формах — домашнє художнє ремесло й організовані художні промисли, пов’язані з ринком. Природні багатства України, вигідне географічне і торговельне положення сприяли розвиткові домашніх ремесел та організованих художніх промислів. Перехід від мануфактур до фабрик, промислового виробництва у ХІХ ст негативно позначилося на подальшому розвиткові художніх промислів, основа яких — традиційна художня рукотворність [24, 51-52].

Народні промисли і ремесла зародились у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства) [43, 37]. Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було, і народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою.

Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'єм-ною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу [9, 16]. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного. Їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва.

Починаючи з первіснообщинного суспільства і впродовж наступних віків люди удосконалювали домашнє виробництво речей, які задовольняли побутово-життєві потреби. Поступово шліфувались технічно-художні засоби, які формувались колективним досвідом, передавались із покоління в покоління, перевірялися практикою. Людина навчилася виконувати багато процесів праці, створюючи предметний світ: тканини, посуд, меблі тощо. Величезним здобутком пізнавально-трудової діяльності було те, що людина почала добирати, підготовляти й опрацьовувати потрібну сировину. Дрібне ручне виготовлення готових виробів при відсутності внутрівиробничого поділу праці називається ремеслом [5, 27]. Історичний розвиток ремесел зумовлений зміною соціальної формації. Відповідно до різних історичних етапів суспільного виробництва та розподілу праці ремесла були домашніми, на замовлення і на ринок.

Домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задово-лення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені. Ці ремесла ще не відокремилися від головних галузей господарської діяльності. Домашнє ремесло – невід'ємна частина натурального госпо-дарства — збереглося і в окремих галузях в період капіталізму [44]. Наприклад, займаючись мисливством, скотарством, землеробством, люди допоміжно виготовляли дрібні ремісничі вироби. Поглиблення суспільного поділу праці зумовило появу розвиненіших видів ремесел, вони почали відділятися від основного заняття людей. Таким чином виникли ремесла на замовлення і на ринок.

Ремесло на замовлення — виробництво виробів ремісником, що має власне господарство і працює зі своєю або замовною сировиною. Ремесло на ринок — дрібнотоварне виробництво, коли ремісник сам або через посередників продає вироби на ринках. Ці види ремесла розвивались із розвитком міст, важливих ремісничо-торгівельних центрів [18, 24]. Домашні ремесла називають ще домашньою, а ремесла на ринок — кустарною промисловістю. Усі види ремесел послідовно розвивалися разом із прогресом людського суспільства.

У ремеслах художня робота стає головним видом діяльності майстра, тут скоріше вдосконалюється майстерність, виникають нові, трудомісткі види художньої діяльності, зростає кількість ремісничих спеціальностей та звужується спеціалізація ремісників. Уже в давньосхідних рабовлас-ницьких державах ІІІ—І тис. до н. е. були ремісники, які працювали на замовлення: ковалі, будівельники, столярі, зброярі, ткалі, золотарі тощо. Виготовлення кераміки, тканин, декоративних виробів із металу, каменю досягло високого рівня в Єгипті, Ассирії, Ірані, Китаї, Індії, в античних рабовласницьких державах Греції і Риму. Уже в цю епоху поряд із речами широкого вжитку виготовлялися предмети розкоші, доступні лише панівній верхівці [43, 424].

В умовах більш високого рівня розвитку продуктивних сил при феодалізмі ремісники отримали ширші можливості для вдосконалення свого фаху. Виникли нові галузі ремесел, звужувалася спеціалізація ремісників, робилися своєрідні відкриття, винаходи. Китай, Індія, Іран, Японія, країни Середньої і Передньої Азії, Європи славилися виготовленням художніх предметів побуту (посуд, тканини, килими, холодна і вогнепальна зброя, лицарський обладунок, вози, меблі, ювелірні прикраси, культові предмети тощо). До скарбниці світового мистецтва увійшли китайські та японські різьблення на дереві, вироби з ниток, китайська порцеляна, індійські тканини і металеві вироби, іранські і туркменські килими та ін. [44, 102-103].

Високого художнього рівня досягли художні ремесла у східних слов'ян (метал, кераміка, різьблення на дереві тощо). Декоративно-прикладне мистецтво слов'янського населення на території майбутніх російських, українських і білоруських земель — грунт, на якому розвинулася самобутня культура Київської Русі [58, 71-72]. Давньоруські ремісники дотримувалися багатовікових традицій східнослов'янського мистецтва, засвоюючи, творчо осмислюючи найкращі здобутки світового мистецтва. їхню оригінальну, високохудожню творчість засвідчують збережені пам'ятки, літописні дані та описи іноземців, які за рівнем художнього ремесла ставили Давню Русь на друге місце після Візантії.

У Київській Русі переважали домашні ремесла. Пов'язані із сільським господарством, вони відігравали роль допоміжного заняття. Селяни самі виготовляли різні вироби, полотна, сукна, взуття тощо для власних потреб. Феодали отримували цю продукцію селянського ремесла у вигляді повинностей. У господарствах феодалів також виготовляли вироби. Ремісники працювали і в княжих, боярських та монастирських дворах. Розвиток торгівельно-грошових відносин сприяв кількісному зростанню ремісників, поселенню їх в містах та невеличких містечках.

Як сільське, так і міське ремесло поєднувалось із землеробством. Зростання міст, розвиток торговельно-виробничих відносин стали тими важливими факторами, котрі активізували процеси відокремлення ремесла від сільського господарства, сприяли поглибленню професійної майстер-ності ремісників, збільшенню кількості ремісничих спеціальностей [6, 17].

Розвиток товарного обміну привів до того, що виготовлення виробів на продаж стало основним заняттям окремих ремісників, посилилися процеси відокремлення ремесла від землеробства. На основі домашніх ремесел виникли ремісничі організації. Натуральне господарство, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації зумовили необхідність єднання міських ремісників. В XI—XII ст. в містах Західної Європи, а також Київської Русі поступово виникали і поширювалися цехи [44]. Конкретно-історичні умови позначилися на специфіці цехів, що утворювались на Україні. Тут цехова система виробництва поширилась у XIV—XV ст. У Києві існували цехи ковалів, золотарів, кравців, кушнірів, шевців. Відомі різні за профілем цехи у Луцьку, Чернігові та ін.

У 1425 р. у Львові діяли 9 цехів (ковалів, шевців, кравців, лимарів, кушнірів), а наприкінці XV ст.—14 цехів об'єднували ремісників понад 50 професій. Цехове ремесло бурхливо розвивалось у містах, які здобули так зване магдебурзьке право,— у Києві Львові, Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Житомирі, Бердичеві, Ніжині, Кременці, Кам'янці-Подільському тощо.

Цехові організації відігравали позитивну роль у житті як міських, так і сільських ремесел ранньої епохи феодалізму. Вони сприяли піднесенню художнього рівня виробів, розширенню їх асортименту. У цехових статутах визначалося, які саме і скільки виробів будуть виробляти; їхні розміри, форми, колір тощо; кількість майстрів і підмайстрів, їхні права; розмір внесків майстрів до спільної кари; кількість робітників та учнів, яких мав право тримати майстер, строки учнівства; розмір заробітної плати підмайстрам та учням; правила прийому нових членів у цехи; кількість сировини, інструментів і матеріалів; тривалість робочого дня, штрафи за порушення статутів і т. ін. [62, 24]. У цехах панівне становище посідали майстри, їм підпорядковувались підмайстри й учні. За виконанням статутів слідкували обрані на загальних зборах цехових майстрів старшини.

Важливо, що при вступі майстрів до цеху ретельно перевіряли їхні знання, вміння зробити «шедевр» — взірець певного виробу. Відбувалися своєрідні іспити-конкурси майстрів, що сприяло вдосконаленню ремісничої майстерності [58, 48]. У містах працювали позацехові майстри — партачі. Вони жили переважно на передмісті, були обмежені у своїй діяльності, не мали права продавати власні вироби на міському ринку.

Проникнення у ремісниче виробництво нових відносин зумовлене як економічними змінами, так і рівнем розвитку ремесел. Із поглибленням поділу праці від окремих ремісничих професій відгалужувалися нові спеціальності. Так, серед ремісників-текстильників виділилися ткачі, полотнярі, шерстяники, прядильники (ниткарі), сукновали і постригачі сукна, мотузники, канатники тощо; серед деревообробників — бондарі, теслярі, колісники, різьбярі, ґонтарі, каретники, кошикарі, ситники і т. ін. [62, 27-28].Із зростанням попиту на ремісничі вироби з боку міського і сільського населення, ускладненням і диференціацією самого ремесла поглиблювалося майнове розшарування цехових і позацехових ремісників. Більш заможні майстри перетворювалися на дрібних підприємців і скупників. В умовах зародження капіталістичних відносин цехова організація гальмувала ремісниче виробництво.

Вільніші можливості для діяльності, не такі обмежені, як у цехових майстернях, мали сільські і міські домашні промисли, тобто дрібне ручне товарне виробництво. Воно існувало в умовах натурального господарства, де із наявної сировини виготовляли вироби на продаж [58, 63]. Власниками промислів були представники майже всіх прошарків населення України — міщани, селяни, козаки, купці, шляхта і т. ін. Серед домашніх промислів найбільшого поширення набули текстильні, шевські, кравецькі, кушнірські. Селяни традиційно вирощували у своїх господарствах льон і коноплі, стригли вівці, із наявної сировини виготовляли тканини інтер'єрного й одягового призначення для себе і на продаж.

У XVI—XVII ст. на основі ремесел і домашніх промислів зародилася нова, більш висока форма виробництва — мануфактура. Капіталістичне підприємство грунтувалося на ремісничій техніці й поділі праці. Ця стадія розвитку промисловості історично передувала великій машинній індустрії. Відбувався процес звуження ремісничих спеціальностей [28, 243]. Дещо полегшувались трудомісткі роботи, удосконалювались інструменти тощо. Шляхи виникнення мануфактур були різними. Дрібні промисли (майстерні) зміцнювались, розширювались, поступово переростали у більші виробничі заклади з поділом праці.

Наявність місцевої сировини, людей, які опанували традиційні навички праці, виготовляючи певні вироби, давала змогу розширювати виробництво, впроваджувати деякі нові технологічні методи, полегшувати ручну працю за допомогою машин. Отже, закономірно, в історичній послідовності тривав розвиток народного мистецтва у таких формах, як домашнє й організоване виробництво: у цехах, мануфактурах [6, 15].

У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Таким чином зберігалася висока якість та індивідуальна своєрідність виробів.

1.2 Характеристика основних видів і жанрів народного мистецтва

Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія — надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу. Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання, відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури. Зараз, у складних умовах глобалізації та полікультурності народне мистецтво не переривається, воно живе, зазнаючи в певні періоди піднесення та спадів, сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народної культури. У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

Тривалий і складний «процес формування окремих видів, родів і жанрів образно уявляється таким чином: мистецтво — могутній стовбур вічно живого дерева, від якого починають відгалужуватись гілки, на них відростають дрібніші пагінці, галузочки з квітами, листям, пуп'янками і т. ін. Наприклад, родами літератури є епос, лірика, драма; жанрами епосу — епопея, повість, роман, нарис, байка; лірики — ода, елегія, сонет, гімн, поема, ліричні вірші тощо» [6, 21-22].

Багатство змісту творів кожного виду мистецтва не дає змоги проводити класифікацію за якоюсь однією ознакою. Дослідники [18] опрацювали принципи, критерії класифікації мистецтв. При цьому за основу береться морфологічний аналіз, тобто характеристика мистецьких творів за видами.

Вид мистецтва — це певна його галузь, що характеризується тим, які сторони життя і як вона пізнає, відображає. Він виділяється специфікою функціонального призначення, образності, матеріалом, засобами творчості тощо [9]. За цими ознаками (або частиною їх) у межах кожного виду відгалужуються родові, жанрові і типові різновидності [62]. Види мистецтва не ізольовані, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя. Хоч окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Кожен вид народних промислів і ремесел як різновиду народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого. Передача історичного матеріалу, набутого досвіду, звичаїв — це традиція. У народній художній творчості діє закон єдності колективного та індивідуального, традицій і новаторства.

Декоративно-прикладне мистецтво безпосередньо входить у сферу матеріальної і духовної культури народу. У цьому плані становлять інтерес думки дослідників про аспекти умовного розмежування матеріальної і духовної культури, спеціальне виділення художньої культури на тій основі, що в останній відбувається процес злиття матеріальної, реальної форми і духовного змісту. Килими, кераміка, одяг, тканини, вишивка і т.д. є результатом як духовної, так і практичної діяльності людей [44, 21].

Світ людини включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші — молоді: мереживо гобелен, вироби із бісеру витинання з паперу. Їм заледве налічується кілька століть [43, 83]. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці.

Життя підтверджує, що на сучасному етапі декоративно-прикладне мистецтво збагачується новим аспектами, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Українське народне декоративне мистецтво — унікальне явище національної культури. Воно «завжди правдиво показувало світові життя нації, її духовне багатство, рівень культури, творчі сили і здібності енергію, виступало як феномен незнищенності» [62, 13-14].

У житті українського народу — праці, побуту, моралі, психології та ін. — народне декоративне мистецтво виступає як унікальне явище, яке засвідчує невмирущі, життєствердні сили. Народне декоративне мистецтво — це багатий, справедливий гармонійний світ, що доніс до нас національні риси орнаментальної, графічної, живописної, пластичної композиційної культури. У ній відбиті віковічні надбання, художній геній нації.

Західна Україна, особливо Прикарпаття, географічні межі якого окреслюють переважно територію сучасної Івано-Франківської області та ряд районів Чернівецької і Львівської областей, — край розвинутого народного мистецтва [4; 9; 24; 62; 64]. Протягом століть тут склалася самобутня художня культура, в основі якої лежать глибокі традиції мистецтва жителів гір та низинних районів. Природні особливості краю визначали характер господарської діяльності населення і сприяли розвитку різноманітних промислів та ремесел. Великі лісові масиви давали чудовий будівельний та виробничий матеріал, вівчарство — вовну, овчину і шкіру. З глини робили посуд, кахлі для облицювання печей.

Не випадково найбільш поширеними видами народного мистецтва стали у Прикарпатті художня обробка дерева і шкіри, ткацтво. килимарство та гончарство [4]. Велична природа Карпат розвивала у горян тонке відчуття краси і ритму, заохочувала до створення яскравих речей. Це знайшло відображення і в національному костюмі прикарпатців — прекрасному, гармонійному ансамблі, в якому репрезентовані практично всі види традиційної народної творчості даного регіону — ткацтво, вишивка, художня обробка шкіри. металу. Територіально віддалені жителі Карпат вели натуральне господарство. Кожен був майстром на всі руки.

В середині ХІХ ст. у гірських районах уже працювали численні династії майстрів-професіоналів: різьбярів, гончарів, мосяжників. Пізніше на виготовлення одного чи кількох видів виробів стали спеціалізуватися цілі села. В Річці, Яворові, Космачі переважала художня обробка дерева. Пистинь, Коломия, Кути, і Косів стали центрами гончарного виробництва. В гірських районах було розвинуто також мосяжництво — мистецтво виготовляти з різних сплавів олова, міді, цинку і срібла прикрас та металевих накладок для одягу, збруї, рушниць, сумок, поясів, тощо.

Тут виникли спеціальні школи, де навчалися прийомам виготовлення традиційних виробів. Вироби традиційного народного мистецтва Прикар-паття, де втілено талант і високу майстерність їх творців, користуються надзвичайною популярністю. Вони широко експортуються, займають почесне місце в колекціях музеїв, приватних колекціях і зібраннях.

Таким чином, народне декоративно-прикладне мистецтво містить багато видів і жанрів залежно від матеріалу, техніки виготовлення та функціонального призначення виробу.

Проаналізуємо певні види народних промислів і ремесел у їх співвідношенні із програмою з образотворчого мистецтва для початкової школи. У зв’язку з підвищенням інтересу до народної творчості сюди включені вишивка, писанкарство, гончарство (ліплення), витинанки та декоративний розпис .

Вишивка – один з давніх найбільш розповсюджених видів декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки [31, 8]. З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях.

Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду. Основна функція вишивки — оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. наші предки вишивкою оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, спідниці. Серед інтер’єрних тканин найбільш уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, навичок і ін.

Матеріалом (основою для вишивання) здавна служила домоткана вовняна тканина, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення матеріалом (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них вишивали вручну пряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні металеві золоті та срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо.

В українській народні вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками способів розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебловий шов», «соснівки», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання»,«рубцування» тощо. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки, накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування»,«кафасер», «шпатівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур»,«кучерявий», «городоцький», та ін стібки [31]. Дивовижна винахідливість виявились в умінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.

На Поділлі, Буковині та Покутті характерні геометричні мотиви (ромби, трикутники, розетки) з найрізноманітнішою за формою контурами та внутрішньою розробкою. Вони щільно укладалися в горизонтальні або скісні смуги і заповнювали рухові сорочки. Поширеною в цих регіонах і вишивка білим по білому, суцільним червоним, вишневим або чорним кольором. Найбільш вживані техніки: «кучерявий стіб», «настилування», «штапівка», «качалочка», «хрестик».

Для Львівщини властиві рослини мотиви (плавно окреслені квіти, листки, галузки), укладені в стрічки (на сорочках, кабатах, запасках) та вільно розкладені на площині або вибудувані в шахматному порядку (на хустках, бавницях). Поширеними техніками є «гладь», «стебнівка», «гапт», «бавничковий», «городоцький» стіби.

На Гуцульщині вишивки відрізняються різноманітністю вирішення — геометричних, іноді орнаментальних мотивів та багатством колориту. Кольорова гама базується на поєднані яскравих контрастних барв – чорної, червоної, вишневої, оранжевої, синьої, голубої, фіолетової і ін. Найбільш вживаними техніками вишивки є «низинка», «кучерявий стіб», «хрестик», «стебнівка», «кіска», «поверхниця», «штапівка», «настилування», «обмітка».

На території Лемківщини поширені вишивки з переважанням тваринних мотивів. Кольорова гама стримана, поєднання червоної барви з незначною кількістю темно-синьої або чорної.

Традиційними для Бойківщини є стрічкові композиції, утворені провідним мотивом: ромбом та підпорядкованими йому квадратами, ламаними лініями, трикутниками, зубцями, розетками тощо. Найбільш уживаними вважаються техніки «стобнівка», «поверхниця», «гладь», «хрестик», «вирізування», «викольовання», «низинка».

Використані в процесі історичного та культурного розвитку мотиви орнаменту, композиції та колорит, характерні для кожного регіону України, наслідуються в наш час. Значна частина сучасних вишивок виробляється на підприємствах народних промислів. Народні майстри репрезентують сучасну українську вишивку на численних виставках як в нашій країні, так і далеко за її межами, демонструючи повсюдно високий художній рівень своїх творів.

Краса і самобутність вишивки залежить від якості тканини, ниток і прийомів вишивання. Переплетіння в тканині ниток основи і підткання допомагає під час вишивання рахувати нитки. Вишивають нитками різного кольору, бісером, металевими нитками. З розвитком вишивки виникли різноманітні технічні прийоми та шви, якими її виконують.

Хрестик — це одна з найбільш поширених технік у сучасних українських народних вишивках. Його можна вишивати або пів хрестиковою технікою, або відразу цілими хрестиками. Подвійний хрестик — це два ряди хрестиків, розміщених у шаховому порядку. Щоб вишивка хрестиком була акуратною, треба уважно рахувати нитки, а це легше робити на грубому полотні [6, 131].

Вишивання гладдю — це накладання паралельних стібків, віддалених один від одного на одну нитку. Гладь буває прямою і косою. Пряму гладь шиють з права наліво. Коса гладь характерна тим, що стібки кладуть похило до ниток основи або піткання. Гладдю вишивають або за контуром, або за ниткою.

Подібна до гладі техніка набірування, зліва на право накладають стібки паралельно до ниток тканини і один до одного. На галку набирають парне число вертикальних ниток, кожний дальший стібок кладуть правіше від попереднього на половину кількість вертикальних ниток, які займає попередній стібок. При вишиванні набірування стібки кладуть, зовсім не залишаючи поля [3, 26].

Занизування, або затягування, ніби імітує тканину. Для вишивання цим способом використовують виключно червоні нитки і лише інколи у народних вишивках трапляються невеликі вкраплення синього або чорного кольору, що пронизують вишивку вздовж від краю до краю. Занизуванням вишивають швом «поперед голки», старанно рахуючи нитки зовнішнього і внутрішнього швів.

Повздовжньою низзю шиють одразу на всю довжину орнаменту, справа наліво, але спочатку визначають, як побудований один рапорт та по скільки ниток треба набирати під час вишивання першого та наступного рядів. Муаровий шов роблять, як і звичайну гладь, паралельними горизонтальними стібками, але першими в усіх стібках роблять на одному рівні, тобто один проти одного. Щоб самостійно скласти орнаменти для вишивання, треба вивчити якомога більше зразків народної вишивки.

Важливе місце у структурі видів народних промислів і ремесел займало гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900°С). Має широкий спектр природних барв — од білої, кремової, вохристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі) [58, 132].

Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев’яну форму скибками глини завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Винахід гончарного круга, спочатку ручного й повільно обертового, а у середньо-віччі швидкісного, з ножним приводом, став поворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штамтик і ліплення. У гончарстві сьогодні розрізняють чотири види виробів: посуд різноманітного призначення, сакральні предмети (хрести, ікони, свічники), іграшки, предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).

У Х ст. з утворенням Давньоруської держави зростає виробництво гончарного посуду. Гончарі виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі, та глечики. У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв, оздоблювали його зірочками, зубчиками, листочками [28, 159].

У XVІІ-XVІІІ ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували багатоколірно. Чільне місце посіли рослині, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час виникають численні полтавські осередки: Глинські, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим з них була Опішся. Подніпровські гончарні осередки: Дибинці, Канів, Ревівка, Супки, Цвітна і ін. На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Лютичеві, Смотричі.

Провідними осередками гончарства у Західній Україні Були Потелич, Яворів, Коломия, Пустинь, Ужгород і ін. У ХІХ ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо [6, 57].

У ХІХ ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістина. Косівська кераміка здобула славу завдяки самобутній творчості Олекси Бахметюка. Його орнаментика — багатопелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені. Сміливо розбудовані квіти тут називали «бахмінщиною».

З тістинським осередком гончарства пов’язана праця відомих родин: Вигощуків, Зондюків, Кошаків, Михайловичів, Темчуків, які здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі, дзбани, іграшки [35]. Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрах Львівщини, Гавареччині, Глинські, Лагосові, Сасові, Яворові і ін.

Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятилітті. Нестача ужиткового посуду спричинилась до швидкого відновлення виробництва кераміки, уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.

У 70-80-х роках українське гончарство поволі занепадає. Усе менше залишається досвідчених гончарів [59, 81]. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова, Одеси.

Писанкарство є важливим напрямком вияву народних промислів і ремесел. Воно пов’язане із тим, що чисте, гладко фарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічної релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту [48, 9]. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями.

Зважаючи на фізіологічні властивості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть [28]. У ХІХ ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало на всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та ін.

Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 р. Львівщина), Слобідка (1891 р. Поділля) і ін.

Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку ХХ ст. Розрізняють Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширенні крашанки, на Бойківщині й Лемківщині — так звані шпилькові й крашанки. Найбільш філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою [6, 161].

Писанки виготовляли навесні, перед Паскою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці та іконописці, міські панночки, пекарі і ін. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки, орнаментували воском і фарбували в кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів — наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе, лише зрідка для продажу на ярмарку.

Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси [58, 167]. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин — від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об’єктом забави для дітей та молоді. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. Їх, а також писанки, нанизували на шнурочок, підвішували поблизу ікон, прикрашаючи житло.

У 60-х роках у зв’язку з посиленням інтересу до народного мистецтва й національної культури відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні, перед Великодніми святами народні майстри продавали писанки на ярмарках [48, 9]. Так стихійно виник писанкарський промисел, проте він не сягав далі Прикарпаття. У 70-80 роках писанки як твори народного мистецтва експонувалися на виставках. З’явилися приватні колекції писанок.

Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка у світі є символом нашого народу.

В Коломиї Івано-Франківської області створено музей писанки, де зібрано величезну колекцію писанок зі всіх регіонів України [4]. Подвір’я музею прикрашає кількаметрова писанка — витвір скульпторських рук, — що закликає туристів та людей, яких цікавить цей надзвичайний вид мистецтва, відвідати музей і поринути у світ прекрасного й неповторного.

Витинанки — один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно вирізані ножицями з білого й кольорового паперу [6, 79]. Їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, кошиків, печей, мисників.

Українські народні паперові витинанки як прикраса сільських хат з’являється у середині ХІХ ст. незалежно від писарських і дворянських витинанок. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали у двоє, четверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції.

Витинанки кінця ХІХ — початку ХХ ст. вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, силуету, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, симетрії, багатства орнаментики [58, 165].

Найбільш поширеними витинанками були на Поділлі, Подніпров’ї та Прикарпатті. На Подніпров’ї вони часто доповнювали хатні розписи. Для Поділля властиві два типи розташування витинанок на стінах — шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали поздовжніми стрічками попід стелею, по сволоку, навколо вікон. Витинанки побутувалися у поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишиванками, збагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви.

Сучасні витинанки перестали бути лише селянськими виробами та хатніми прикрасами. У 20-30-ті роки ХХ ст. їх використовували для оздоблення клубів, читалень, стіннівок і плакатів. Із початку 60-х років витинанки експонуються на виставках, їх застосовують для оформлення поліграфічної продукції [54, 62].

На початку 80-х років над витинанками працювали Дмитро Малярик з села Великий Говилів Тернопільської обл., Софія Приймак з с. Петриків Дніпропетровської обл., Любов Процик зі Львова, Людмила Лузгіна із Запоріжжя, Галина Хміль з Києва. Група самобутніх майстрів займалася витинанням у селах Тлумацького району Івано-Франківської області [4].

Паперові витинанки придатні й в умовах сучасного міста. Вони застосовуються як новорічні прикраси вітрин і вікон. До техніки витинання і мотивів народних візерунків все частіше звертаються сучасні художники. Виготовляти витинанки вчаться вже у школі. Діти залюбки витинають сніжинки, роблять сюжетні витинанки на уроках образо-творчого мистецтва та художньої праці.

Декоративний розпис — це один з видів декоративно-прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах та інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах. Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [64, 7].

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.

Орнаментальність – першооснова народного декоративного мистецтва, а симетрія в ній є закономірністю організації кольорових плям і мас [43]. І композиція, і колір несуть глибоке змістове навантаження. У зображенні квітів простежується нерозривний зв'язок авторки з народного уявою про добро і красу в народному фольклорі.

Найбільшим центром українського декоративного живопису є село Петриківка (Дніпропетровська область). Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але і далеко за її межами [55, 57-81].

Малюнки петриківських майстринь і майстрів — це імпровізації виконані легко та віртуозно, переважно на білому фоні. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Саме організація простору відіграє тут головну роль, але в жодному випадку не його механічне заповнення. У творах кращих майстрів петриківського розпису біле тло набуває змістовності й активності. Воно трактується як один із засобів художньої виразності, значення якого далеко не обмежується функцією підсвічування фарби та підсилення її форми і зручності.

То, власне кажучи, білий колір, у якому стебла і листки, квіти і пуп'янки саме «прозрівають», а не просто нанизуються на умовну лінію схеми. Звідси й та дивовижна технічна пружність «вазонів», «бігунців», «букетів», що аж випромінюють життєву силу, без будь-якого натуралізму виражаючи своєю красою глибокі ідеї постійного руху природи, суть вічних процесів відтворення. Композиціям класичного петриківського розпису притаманна рівновага, масштабність мотивів стосовно сусідніх елементів і цілого аркуша, чіткий ладовий інтервал (а не поступова, ледь помітна розтяжка) у наростанні розмірів окремих елементів, що нагадує акордові співзвуччя у народній діатонічній музиці. Важлива роль належить гармонійному контрастові. Гостре чергується з округлим, пряма лінія — із хвилястою, великі елементи — із дрібними тощо, основні барви спектра зіставляються з додатковими.

Так, головна колірна гама класичного петриківського розпису — червоно-зелена, а побічна — жовто-синя [11, 32]. Засоби виразності дуже лаконічні, зате використовуються вони на повну силу. Лише з двох-трьох першоелементів (лінія, відтиск, пляма) утворюється різноманіття мотивів, хоч у кожній окремій роботі їхня кількість також обмежена. Та жива імпровізація дає незліченну кількість варіантів.

Український декоративний розпис набув розвитку і в наш час.

Отже, структура народних промислів і ремесел різноманітна, що створює значні можливості для їх використання у практиці образотворчої діяльності учнів початкових класів.

Розділ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА

2.1 Оволодіння технікою та прийомами образотворчої діяльності при вивченні народного мистецтва

У контексті нових підходів до побудови національної системи освіти особливої актуальності у підлітковому віці набувають дисципліни худож-ньо-естетичного циклу у загальноосвітніх навчальних закладах, які мають забезпечувати духовно-творчий розвиток школярів. Кожна навчальна дис-ципліна використовує свій специфічний набір методів і методик, а також форм організації навчально-пізнавальної і художньо-творчої діяльності.

Змістово-структурні особливості образотворчої діяльності учнів 1-4 класів ґрунтуються на традиціях та сучасних тенденціях розвитку національної та зарубіжної образотворчої культури, а також на ідеях цілісного естетичного розвитку особистості на основі свідомого розуміння поліхудожнього та полікультурного образу світу [25, 40-41].

В основу програми формування образотворчої діяльності учнів 1-4 класів з використанням художніх технік народного мистецтва покладено такі принципи:

1) єдності загальнолюдського та національного змісту образотворчої освіти з пріоритетністю національного;

2) взаємодії компонентів соціального досвіду людини;

3) неперервності і наступності завдань і змісту образотворчої освіти у початковій та основній школі;

4) варіативності — націленості змісту програми на творчість учи-теля, його професійну компетентність, здатність самостійно застосовувати орієнтовний матеріал;

5) поліхудожності, що реалізується через встановлення об'єктивних зв'язків образотворчого та інших видів мистецтв [16, 28-29].

Мета розвитку образотворчої діяльності учнів початкових класів полягає в їх особистісному розвитку і збагаченні емоційно-естетичного досвіду під час сприймання навколишнього світу і художньо-практичній діяльності, інтерпретації та оцінювання творів образотворчого мистецтва та технік їх виконання, а також у формуванні ціннісних орієнтирів, потреби в творчій самореалізації та духовно-естетичному самовдосконаленні.

Основні завдання образотворчої діяльності учнів 1-4 класів та образотворчої освіти загалом виражається в наступному:

- формування культури людських почуттів — любові, доброти, милосердя через сприймання творів мистецтва, почуття кольору, лінії, ритму, композиції, колориту безпосередньо у мистецькій діяльності;

- розвиток асоціативно-образного та просторового мислення, уяви, фантазії, пам’яті, художнього смаку і творчих здібностей;

- опанування вміннями та навичками в образотворчій діяльності;

- формування художньо-практичної компетентності; готовності використовувати отриманий досвід у самостійній творчій роботі;

- формування здатності сприймати, інтерпретувати та характеризувати твори образотворчого мистецтва, висловлювати особистісне ставлення до них, аргументуючи власні думки, судження, оцінки;

- формування уявлень про сутність, види та жанри образотворчого мистецтва, особливості художньо-образної мови, засвоєння основних художніх прийомів і закономірностей та відповідної термінології;

- виховання духовних і морально-ціннісних орієнтирів у сфері образотворчого мистецтва, інтересів, смаків, потреб в творчості; національно-патріотичної свідомості та активної життєвої позиції;

- розуміння учнями зв'язків образотворчого мистецтва з іншими видами мистецтва, з природним і культурним середовищем [26, 28-29].

Розвиток естетичних якостей учнів в процесі образотворчої діяльності ґрунтується на таких освітніх компетенціях:

• когнітивних (пізнавальних) – чуттєво-емоційне сприйняття: вміння відчувати і бачити навколишній світ, виявлення пізнавальної активності;

• креативних (творчих) — асоціативно-образне мислення, виявлення фантазії, уяви у створенні власних образів у художньо-практичній діяльності;

• методологічних — поняттєво-логічне мислення: вміння визначити мету, способи та організацію її досягнення; здатність до самооцінки;

• комунікативних — розуміння мови мистецтва як форми міжособистістісного спілкування; розуміння почуттів інших людей, різноманіття творчих проявів, бачень і розумінь дійсності; усвідомлення взаємозв'язку з однолітками і дорослими та відповідальності під час виконаним робіт;

• світоглядних — сприйняття цілісної картини світу, цінування

• самобутності і культурної спадщини України як складової загальнолюдської культурної скарбниці; відкриття, творче вираження себе, визначення власного місця та усвідомлення неповторності й унікальності іншого [16, 30-31].

Також у процесі образотворчої діяльності учнів початкових класів відбувається формування навичок оцінної діяльності. Наведемо критерії оцінювання навчальних досягнень учнів в образотворчої діяльності згідно вимог 12-бальної системи оцінювання (див. таблицю).

Таблиця

Критерії та рівні оцінювання навчальних досягнень учнів початкових класів в образотворчої діяльності

Рівні навчальних досягнень Бали Критерії оцінювання
Початковий 1 Учень сприймає та відтворює художні образи на частковому рівні, однозначно їх характеризує, демонструє слабо сформоване художньо-естетичне мислення, елементарні навички та уміння у творчій художній діяльності
2 Учень володіє незначною частиною тематичного матеріалу, мас слабо сформований рівень сприйняття художніх образів, виявляє певні творчі вміння та навички, володіє незначною частиною термінологічного апарату, що, проте, дозволяє викласти думку.
3 Учень здатний сприймати та відтворювати окремі фрагменти художніх образів з конкретним образи о-художнім змістом, знає незначну частину тематичного матеріалу, послуговуючись обмеженим термінологічним та словниковим запасом
Середній 4 Учень може відтворювати художні образи на репродуктивному рівні, але не завжди розуміє образної сфери художнього твору; застосування знань та термінологічного запасу на практиці задовільне
5 Учень володіє навичками й уміннями, які дають змогу проаналізувати чи відтворити окремі художні образи, котрі мають художньо конкретну словесну понятійну основу, але не завжди вміє сприймати і відтворювати художні образи, які вимагають абстрактного художньо-мистецького мислення; виявляє недостатнє знання спеціальної художньої термінології; словниковий запас небагатий
6 Учень може відтворити рівні візуальні образи, але має слабо сформоване художнє мислення, не завжди послідовно та логічно характеризує окремі художні явища, його розповідь потребує уточнень і додаткових запитань; учень виявляє знання і розуміння основних тематичних положень, але не завжди вміє самостійно зробити аналіз художнього твору, порівняння, висновки щодо сприймання творів образотворчого мистецтва
Достатній. 7 Учень не завжди вміє сприймати та репродукувати візуальні образи, любить непереконливі висновки, не завжди послідовно викладає свої думки, допускає мовленнєві та термінологічні помилки, знає найважливіший тематичний художній матеріал, але знання не достатньо стійкі, спостерігаються помітні позитивні зміни у творчій художній діяльності учня
8 Учень вміє: сприймати і репродукувати візуальні образи певного рівня, досить повно аналізує художньо-образний зміст твору, але має стандартне мислення, йому бракує власних висновків, асоціацій, узагальнень; не завжди вміє поєднувати художні образи та життєві явища; недостатньо володіє спеціального художнього термінологією при аналізуванні художніх творів в процесі їх сприймання
9 Учень виявляє достатнє засвоєння тематичного художнього матеріалу, але допускає несуттєві неточності у використанні спеціальної художньої термінології, які потребують допомога вчителя, трапляються поодинокі недоліки у відтворенні художнього образу і художньо-образному оформленні своїх роздумів щодо оцінки творів образотворчого мистецтва; не завжди самостійно систематизує та узагальнює художній матеріал
Високий 10 Учень має міцні знання програмового матеріалу, проте, аналізуючи художні твори, допускає неточність у формулюваннях та використанні спеціальної художньої термінології, не завжди обґрунтовано може довести свою точку зору на художні явища в процесі їх сприймання, не завжди вміє відтворити окремі фрагменти художніх образів; вказані неточності може виправляти самостійно
11 Учень володіє тематичним художнім матеріалом у межах програми, вміє використовувати набуті знання, уміння і навички у нових художньо-творчих завданнях, виявляє знання спеціальної художньої термінології, їх міцне усвідомлення, уміння систематизувати, узагальнювати, аналізувати твори візуального (образотворчого) мистецтва, асоціювати їх з творами інших мистецтв та життєвими явищами, застосовувати набуті знання в образотворчій діяльності
12 Учень має ґрунтовні знання тематичного художнього матеріалу (жанри, митці, твори образотворчого мистецтва) у межах програми, здатний систематизувати, узагальнювати, свідомо сприймати та відтворювати візуальні образи, широко застосовувати асоціативні зв'язки між творами образотворчого мистецтва, творами інших мистецтв та життєвими явищами. Учень свідомо послуговується мовою візуального мистецтва у роздумах, висновках та узагальненнях щодо сприймання художніх образів, має достатньо високий рівень художньо-мистецького мислення у розвитку світопізнання і світовідчуття; самостійно використовує набуті художні вміння, навички та власні здібності в художній діяльності

У 2 класі учні дістають уявлення про художній образ, у них розвиваються навички чуттєво-емоційного та естетичного сприймання світу, асоціативно-образне мислення, цілісне бачення, вміння виділяти основне у явищах та формах [26]. Вони зосереджуються на виявленні специфіки художньо-образної мови мистецтва, композиційно-художніх і технічних засобів різних видів пластичних мистецтва, а також на створенні художніх образів на основі чуттєво-емоційного сприймання мистецьких творів, асоціативно-образних інтерпретацій природних форм і явищ.

Також відбувається залучення учнів до системного пізнання, опанування техніками та прийомами образного виявлення як художньої основи для особистісного самовираження. Вивчення зразків світового та національного мистецтва відбувається поряд з творчим переосмисленням і використанням власного досвіду в практичній образотворчій діяльності учнів [61, 22].

У 3 класі відбувається розвиток формально-логічного мислення, вміння спрощувати, узагальнювати, виявляти конструкцію та об'єм форми. Зосереджується увага учнів на формі з метою подальшого вивчення. впливу і взаємозв'язку цієї форми із сутністю образу. Вивчення кольору відбувається через виявлення зв'язків його зі світлом (природним, штучним), що доповнює попередній досвід учнів у виявленні образності форми [38, 59]. Також здійснюється навчання формоутворенню в образотворчому мистецтві, яке базується на художній практиці учнів, і відбувається процес орієнтування в специфіці образотворчого мистецтва та оволодінні певними художньо-технічними навичками.

Учні 4 класу набувають попереднього досвіду образного й асоціативного мислення, що доповнюється формуванням і розвитком абстрактного мислення та оволодінням певними художньо-технічними навичками моделювання простору та об'ємно-просторових форм. Відбувається перехід від вивчення окремих форм та формоутворення до виявлення зв'язку форми і простору [45, 62]. Вивчаються образні й пластичні зв'язки форми і середовища. У теоретичному та практичному планах опрацьовуються закони перспективи простору в ілюзорно-просторовому зображенні та рівнобіжно вивчаються умовні художні засоби створення зображень простору й середовища (природного, штучного, архітектурного).

Продовжується вивчення природних форм та середовища у гармонійному поєднанні окремих форм і довкілля. Акцентується увага на взаємозв'язку людини з навколишнім світом та впливом культурної спадщини на урбаністичне (створене) середовище людини, їх гармонійне або дисгармонійне поєднання [8, 16]. У практичній творчій діяльності учнів ініціюється виявлення індивідуального погляду на предметний світ і довкілля, експериментування та моделювання свого неповторного світу.

Послідовність тем та виконання завдань методично обґрунтовані психофізіологічними та віковими особливостями учнів, врахуванням відмінностей художніх та технічних засобів різних видів мистецтва, і виявленням їх індивідуальності у виборі засобів художньої виразності, техніки та матеріалів [13, 41]. Велика увага приділяється розвитку композиційного мислення учнів та досягненню в творчих роботах цілісності образотворчих і технічних завдань. Перевага надається нестандартним самостійним композиційним рішенням учнів, а не готовим зразкам, коли учні стають «виконавчим інструментом». Ознайомлення учнів з творами та зразками національного та світового, мистецтва може розглядатися в контексті художньо-драматургічного розвитку уроку як на його початку, так і в середині або на його завершенні.

Навчання образотворчому мистецтву в школі передбачає різні організаційні форми: урок, екскурсію, позакласну роботу. Основною формою роботи є уроки.

До методів навчання образотворчому мистецтву відносяться [26, 44-48]:

а) словесні методи (бесіда, розповідь, читання уривків з книг);

б) безпосереднє зорове сприйняття учнями матеріалу, що вивчається (сприйняття витворів мистецтва, спостереження за навколишньою дійсністю, робота з наочними посібниками);

в) практичні методи (виконання малюнків, живописних робіт, декоративних виробів і т. п.).

На уроках образотворчого мистецтва вчитель звичайно використовує систему методів: бесіду, спостереження, практичну роботу [47].

З словесних методів викладу матеріалу в роботі з дітьми молодшого шкільного віку найдоцільніше використати бесіду.

Часто на уроках образотворчого мистецтва звучить розповідь вчителя. І бесіда, і розповідь звичайно тісно переплітається зі зоровим сприйняттям матеріалу, що вивчається. У процесі навчання образотворчому мистецтву найбільш широко використовуються зорові враження. Вони допомагають дітям усвідомлювати побачене: аналізувати форму предметів, оцінювати їх пропорції, визначати колір, співвідносити об'єкт із зображенням і т. п. [19, 26].

Під керівництвом педагога діти розглядають репродукції, моделі, методичні таблиці, допомоги і власні роботи.

Спостереження проводяться і за навколишньою дійсністю. Діти малюють з натури і по пам'яті дерева, пейзажі, різні часи року, тварин і людей. Все це не тільки розвиває спостережливість, сприйняття кольору, образне мислення, але і формує уміння бачити красу в навколишньому.

До наочних методів навчання відноситься також використання діафільмів, кінофільмів, відео.

У основі практичних методів лежить власне образотворча діяльність учнів: виконання малюнків з натури, по пам'яті, уявленню, декоративних виробів, вправ і т. д. [2, 58].

У структурі уроку образотворчого мистецтва можна виділити наступні моменти: а) усний виклад нового матеріалу; б) демонстрація дидактичних посібників або об'єктів навколишнього середовища (посуд, інструменти, фрукти, овочі і ін.); в) демонстрація творів образотворчого мистецтва або репродукцій з них; г) практичний показ прийомів роботи (на класній дошці або на спеціальному листі паперу вчитель показує, як слід розташовувати малюнок, якої величини повинне бути зображення і т. п.); д) бесіда по новому матеріалу; е) основна учбова робота (виконання учнями завдання), індивідуальна робота вчителя з учнями, колективне обговорення типової помилки, показ вдалих рішень; ж) висновок (аналіз виконаних учнями робіт, підведення підсумків) [26, 36-37].

У початкових класах екскурсії на уроках образотворчого мистецтва, за рідким винятком (екскурсії в музей), проводяться з метою накопичення реальних спостережень для виконання подальших завдань. Під час таких екскурсій основна мета педагога полягає в тому, щоб навчити дітей спостерігати навколишню дійсність: відчути настрій даного твору мистецтва, співвіднести побачене з відомими їм витворами мистецтва [54, 26-27]. Якісне проведення уроків образотворчого мистецтва вимагає хорошої оснащеності. Добре, якщо в створенні фонду наочних посібників візьмуть участь самі школярі.

До другого виду наочних посібників відносяться методичні таблиці, плакати, репродукції з творів мистецтва, ілюстрації з журналів, листівки. Листівки, ілюстрації, фотографії можна зібрати за допомогою учнів [63, 109].

У методичний фонд потрібно включати малюнки не тільки добре виконані, але і з типовими помилками. Розказуючи, як слід виконати завдання, вчитель демонструє і ті, й інші. Це допомагає попередити помилки і визначити шляхи їх подолання. Показуючи ту або іншу роботу з методичного фонду, щоб уникнути непорозумінь, не рекомендується називати її автора. Малюнки зберігають тематично, в спеціальних папках.

Скільки б не було наочних посібників, без класної дошки все ж не обійтися. Володіння навичками роботи на класній дошці дуже істотне. Малюнок, що виконується на очах у дітей, привертає увагу, зацікавлює, допомагає в роботі [5, 27-28].

У процесі ознайомлення з витворами образотворчого мистецтва діти вчаться не тільки розуміти прекрасне, але і ненавидіти потворне. Спілкування з мистецтвом виховує емоції людини, розвиває його творчу уяву, впливає на його становлення як особистості. Тобто в шкільний курс образотворчого мистецтва повинні вкладатися основи національної самосвідомості.

Майже на всіх уроках образотворчого мистецтва вчитель демонструє твір мистецтва: репродукцію з картини, гравюру, скульптуру і т. д. Показ цих творів іноді має методичний характер, але при цьому ніколи не можна забувати, що ми маємо справу з мистецтвом, що вимагає дотримання ряду умов [2; 8; 19; 26].

Насамперед необхідно створити потрібний настрій і обстановку для сприйняття і розуміння твору, створити умови для розгляду об'єкта, організувати увагу дитини. Це можна зробити, запропонувавши учням спокійно сісти, зосередитися, скласти на парті руки, уважно дивитися і слухати. Починають показ витворів мистецтва і розповідь про них тільки тоді, коли клас підготується.

Установку на сприйняття творів мистецтва потрібно формувати з першого класу.

— Ми вже знаємо, як треба приготуватися, щоб розглядати твори образотворчого мистецтва. Хто скаже, як?

— Спокійно сісти, покласти руки на парту, уважно розглядати, що показує вчитель.

— Чому ми повинні таким чином підготуватися?

— Тому що інакше можна не вловити думки художника. Не помітити головного. Не побачити красу.

При показі картин, репродукцій, гравюр і інших творів образотворчого мистецтва потрібно дати 2-3 хвилини на розгляд об'єкта. Діти тільки розглядають твір, а вчитель ні про що їх не питає, нічого не пояснює. Якщо демонструється маленький предмет (наприклад, статуетка) — треба пройти по класу і показати всім предмет в найбільш вигідних аспектах. Після «мовчазного» розгляду моделі потрібно звернути увагу учнів на істотні його деталі.

Не варто зупиняти учня, якщо в процесі розгляду твору, що демонструється, він співвідносить побачений образ зі своїм особистим досвідом. Наприклад, під час сприймання керамічних іграшок пригадає, як бачив козенят, що буцаються, коли відпочивав на літніх канікулах в селі у бабусі: «Козенята забіяки — весь час буцаються. Ріжки ще маленькі-маленькі, а вони один на одну наскакують. І мене буцнути хотіли, так я втік...» [46, 134].

Показ твору мистецтва в методичних цілях — істотне, але все ж не головне джерело знань молодших школярів про образотворче мистецтво. У всіх класах початкової школи, згідно з програмою, вчитель проводить спеціальні бесіди про мистецтво [51].

Застосовувані у процесі навчання молодших школярів методи роботи ґрунтується на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем «від плями», крейдою, тушшю, ножицями тощо. Такий метод сприяє збереженню безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, культуру зображення; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення; допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення.

Структурно-змістовий аналіз навичок образотворчої діяльності молодших школярів показує, що, виходячи із проблеми володіння технікою та прийомами образотворчої діяльності, знати основні правила організації робочого місця, користування художніми матеріалами та інструментами, гуашшю та пензлями, тушшю і графічними інструментами (фломастером, кульковою ручкою, підгостреною паличкою, м’яким олівцем, пластиліном чи глиною та стеками у ліпленні [46].

Також навички образотворчої діяльності включають уявлення про різні види образотворчої діяльності, роботу в кольорі графічними матеріалами та інструментами, ліплення, аплікацію і витинанку(як види художньої роботи з папером), послідовність роботи в малюнку, ліпленні, роботі з папером, навички в користуванні названими матеріалами і інструментами. В роботі гуашшю також вміти користуватися загостреною паличкою для продряпування деталей по вологому шару фарби.

Вказані навички містять також навички вільної (розкутої) швидкої роботи в різних видах образотворчої діяльності (одразу в матеріалі та без попереднього контуру олівцем); в роботі з папером: складання, прорізування та вирізування простих силуетних форм [21, 162].

Що стосується образотворчих навичок роботи з кольором, то учні повинні вміти отримувати похідні кольори змішуванням основних, світлі і темні відтінки додаванням білої та чорної фарб, теплі і холодні відтінки кольорів додаванням головного теплого та головного холодного; на елементарному рівні вміти виразити кольором певний характер образу.

У плані форми діти повинні мати сформовані навички образотворчої діяльності у таких сферах, як відображення основних геометричних форм та видів і типів ліній, складових частин в будові людини, птахів, тварин, будівлі, взаємозв’язку основної форми та частин, виражальних можливостей лінії та силуетної форми, симетрії як засобу гармонізації форми [47, 54]. Також діти повинні вміти проводити лінії різного виду графічними інструментами, пензлем; від руки малювати округлі форми силуетом та лінією (фарбами — пензлем та пальцем, а також графічними інструментами та матеріалами); спостерігати, порівнювати і підставляти нескладні форми та їх частини за характером та розмірами; передавати основний, узагальнений характер форми силуетом або лінією у зображенні на площині, чи в об’ємі у ліпленні; на елементарному рівні створювати певний за характером образ засобами лінії [8, 64].

У плані композиційної образотворчої діяльності діти і підлітки повинні вміти повністю заповнювати площину аркуша за допомогою великого зображення (крупним планом) та рівномірного розташування зображуваних елементів, мати елементарне уявлення про узгодження форми і декору, а також свідомо вибирати положення аркуша паперу залежно від форми об’єкту зображення.

У процесі вивчення творів образотворчого мистецтва з учнями 1-4 класів велике значення має зміст поставлених учителем запитань, їх послідовність. Це дуже важливо під час розкриття ідеї декоративного виробу. Особливо ефективним у виховній роботі є метод порівняльного аналізу виробів. Цей метод відрізняється від інших багатосторонністю й різноманітністю, що дає можливість порівнювати художні вироби декоративного мистецтва у різноманітних напрямках [30, 49-50]. Бесіду не слід перевантажувати показом великої кількості різноманітних виробів. Найдоцільніше аналізувати два-три, зрідка чотири вироби. Головне щоб учні добре зрозуміли і засвоїли зміст цих виробів, ознайомилися з життям їх авторів.

Готуючись до бесіди за виробами, завжди треба пам’ятати про їх виховну мету: розвивати в учнів творчі здібності, виховувати в них художній смак, інтерес і любов до мистецтва, дати учням знання в галузі образотворчого мистецтва, ознайомити їх з зразками образотворчого мистецтва.

2.2 Методика експериментального дослідження

Проаналізуємо особливості проведення занять з образотворчого мистецтва у процесі використання таких художніх технік, як петриківський розпис, ліплення та писанкарство.

У процесі вивчення декоративного мистецтва повідомляємо дітям, що початок свого розвитку петриківський розпис бере з настінного малювання, яке було поширене в Україні з давніх часів.

Здебільшого декоративна композиція виконувалась з уяви без попередніх начерків, тому це вимагало достатньої вправності, чіткості ліній, їх плавності, гармонії й симетрії. Окремі майстри, які володіли досконалою технікою та наділені художнім смаком були у великій пошані, отримували замовлення не лише від родичів і односельців, а й запрошувалися в інші села. Звичайно, технічна досконалість досягалася у практиці. Пізніше, коли розписи почали робити на папері, майстриня зберігала окремі зразки, які підказували певні вирішення задуму, але це не було репродукування.

Отже, щоб оволодіти петриківським розписом, необхідно засвоювати певні навички, виконувати вправи, розвивати зорову культуру. Звичайно, дітям хочеться, засвоївши якийсь елемент, відразу спробувати створити «свій» мотив розпису чи простеньку композицію. Учитель може підказати і пояснити можливі варіанти.

Прагнення дітей до наслідування створює сприятливі педагогічні умови для успішного засвоєння навичок. Якщо учнів 3-4-х класів можна довше затримати на вправах із розвитку навичок, то учнів 1-2-х класів доцільно орієнтувати на зображення простих мотивів із засвоєних елементів. При цьому слід пояснювати, що певний мотив чи композиція чіткіше і плавніше виглядатимуть, коли необхідні елементи будуть настільки засвоєні, щоб їх виконувати не задумуючись. Ось чому старшим учням пропонують багаторазове повторення окремих вправ і мотивів.

У процесі розпису може з'явитись необхідність використання як пензлів різного розміру, так і різного профілю мазка пензлика. Найкращі пензлі виготовляють з шерсті кота. Акварельні пензлі, що їх можна придбати у крамницях культтоварів, придатні для зображення різних листочків, пелюсток квітів.

Учнів можна навчити самостійно робити пензлики з котячої шерсті. Звичайно, краще показати етапи процесу виготовлення пензлика. Насамперед слід приготувати ручку-держачок. Для цього знадобиться алюмінієвий дріт електропроводки з хлорвініловою ізоляцією. Відрізають шматок дроту потрібної довжини, а з кінця, де буде прилаштовано котячу шерсть, для пензлика оголюють дріт від ізоляції на 1 см. Далі беруть у пучки пальців шерстку кота посеред спинки і акуратно відрізають ножицями. Як правило, одного зрізу вистачає на пензлик, якщо ж хочуть більшого пензля, тоді можна зробити ще один зріз. Заздалегідь треба приготувати держачок, голку, нитку завдовжки 30-40 см і баночку з водою.

Тримаючи у пучках пальців лівої руки зрізану шерстку, правою рукою беруть голку і виймають з пучки шерстки дрібненький пушок, порухами голки від середини пучка і вище зрізу. Далі правою рукою втикають приготовлений держачок. Потім примотують ниткою шерстку до держачка разів 8-12 і зав'язують. Щоб сформувати красивий профіль пензлика, його вмочують у воду і зайві ворсинки, що не вписуються у форму пензлика, висмикують пальцями чи пінцетом.

Сформувавши потрібний профіль пензлика, раз-по-раз старанно примотують ниткою шерсть до держачка. Через якийсь час, коли пензлик зовсім висохне, частину шерстки примотаної ниткою акуратно покривають клеєм ПВА (тоненькою паличкою). Коли клей остаточно висохне, пензлик готовий. Якщо десь витикаються окремі шерстинки, їх висмикують.

У процесі виконання петриківського розпису доцільно пропонувати дітям спеціальні вправи на виконання специфічних елементів петриківського розпису (див. рис. 4-6).

Рис. 4


Рис. 5

Рис. 6

Вправа 1: «зернятко» — це простий мазок, профіль якого залежить від пензлика. До проведеної олівцем вертикальної лінії (відступивши кінчиком пензлика на 1-2 мм) примокують і отримують відбиток мазка. Далі відступають вниз і повторюють мазок. Повторюючи багато разів, треба дотримувати проміжної відстані між мазками на око. Це сприяє розвитку окоміру і ритму в зображенні. Крім того, в усіх вправах вивчаються пластичні можливості пензлика. Далі наносять мазки пензлика під кутом до вертикальної лінії (зліва направо, вниз), а потім так само з другого боку лінії (справа наліво, вниз). Як і в першому прикладі, треба дотримувати проміжної відстані між мазками пензлика.

Вправа 2: «колосок», «кривеньке зернятко». На основі засвоєння елементу «зернятко» і його повторення треба створити «колосок» відносно вертикальної, а потім дугоподібної лінії, дотримуючи рівномірності розміщення елементів з обох боків. Наступним завданням є «кривеньке зернятко» — досить поширений елемент, за допомогою якого утворюють «пуп'янки», пелюстки квіток, «пірчасте листя» і т. п. Виконується це так: притуливши кінчик пензлика до паперу, його протягують з поворотом ліворуч чи праворуч, завершують притискуванням «п'ятки» пензлика до паперу. Можливий незначний поворот пензлика у пальцях. Спочатку намагаються розмістити «кривеньке зернятко» відносно вертикальної лінії, так як це було у вправі з «зернятком». Далі виконують пелюстки квіток, спрямовані у різні боки. Коли будуть достатньо засвоєні навички зображення «кривенького зернятка», треба спробувати виконати пелюстки квітки без повороту аркуша паперу, Звичайно, краса профілю «кривенького зернятка» досягається багаторазовим повторенням.

Вправа 3: «пірчасте листя». Це елемент розпису походить з «кривеньких зерняток» різної довжини. Відносно вертикальної лінії розміщують «пелюстки» листя («кривенькі зернятка»). Роблять це так перше, верхнє «кривеньке зернятко» протягують згинаючи найдовше, а друге, третє і четверте, кожне з них поступово вкорочують. Проводять «кривенькі зернятка» з обох боків вертикальної лінії. Коли будуть засвоєні навички зображення «пірчастого листя» щодо вертикальної лінії, можна переходити до його зображення щодо дугоподібної лінії. Рекомендації щодо проведення «кривенького зернятка» допоможуть у зображенні «пірчастого листя», а багаторазові повторення дадуть змогу дотримувати рівновага щодо просвітів між «кривенькими зернятками» та загальним профілем листя.

Вправа 4: «пуп'янки», пелюстки, листочки (поєднання «зерняток» з «кривенькими зернятками»). Повторення засвоєних елементів у пелюстках квіток, листочках. Створення мотивів розпису. Квітка з пелюсток у вигляді «зерняток», «кривеньких зерняток», орнаментальна смужка з квіток, «пірчастого листя» і т. п. Власна композиція мотивів розпису із засвоєних елементів. Кольорове вирішення задуманого мотиву, гармонія форми, рівновага зображення та простору.

Вправа 5: зображення листя. Орнаментальна смужка з листочків (звичайних і пірчастих). Поглиблення навичок роботи пензлем. Організація та рівновага зображення елементів розпису в орнаментальній смужці. Власна композиція мотиву розпису із засвоєних елементів (у кольорі). Зображення листочків звичайними акварельними пензлями (з ворсу білки) й пензлями для петриківського розпису (з ворсу кота).

Вправа 6: поглиблення навичок зображення різних листочків, поєднання «зернятка», «кривенького зернятка», вільних плавних ліній, мазків пензля. Зображення ягідок примокуванням пучкою мізинного пальця. В окремих листочках треба намагатися отримати «зернятко» та «кривеньке зернятко» кінцевою частиною пензлика, не користуючись «п'яткою» пензлика. Щоб досягти заокруглення елементів, використовують незначні порухи середньою частиною пензлика в обидва боки від основної осі елемента. В окремих випадках серединку листочків можна зафарбувати (попередньо) іншим світлішим кольором і після висихання малювати основним кольором. Запам'ятайте, що перед виконанням певної вправи треба обов'язково повторювати основні елементи, щоб виконання їх у певному мотиві було доведено до автоматизму, їх слід виконувати не задумуючись, як і елементи письма.

Вправа 7: зображення орнаментальної смужки з квітів і листочків обабіч дугоподібної середньої лінії. На 1-му етапі виконують зображення основи квітки й пелюсток із «зерняток» і «кривеньких зерняток». На наступному етапі треба намітити олівцем розміщення квітів (чашечок), провести дугоподібну лінію (середня лінія орнаментальної смужки). Далі слід виконувати чашечки квіток і пелюстки («зернятка» і «кривенькі зернятка») та листочки з обох боків дугоподібної середньої лінії.

Вправа 8: орнаментальна смужка з «горошків» і листочків. Як і в попередній вправі орнаментальний мотив виконується на основі елементів «зернятка», «кривенького зернятка» та листочків обабіч середньої лінії. Олівцем можна легенько провести вертикальну лінію, намітити місце «горошків». Далі треба пензликом проводити дугоподібну середню лінію. Смужку треба завершити зображенням листочка.

Вправа 9: повторення тих самих елементів і прийомів зображення орнаментальної смужки з трьома «горошками».

Вправа 10: зображення нерозкритого «пуп'янка» квітки. У малюнку використовуються засвоєні раніше елементи. Треба звернути увагу на боки «пуп'янка», бажано пелюстки з одного боку «пуп'янка» зробити довшими ніж з іншого. У цій вправі поглиблюються навички виконання «кривенького зернятка» і перехід його у зігнуті пелюстки.

Вправа 11: орнаментальна смужка з квітів і листочків. Як і в попередніх вправах (8, 9) олівцем або мазком мізинного пальця легенько намічають центри квіток, пелюстки або загальне коло квітки, дугоподібну середню лінію орнаментальної смужки, а потім пензликом з фарбою виконують пелюстки квіток і листочки. Стежать за рівновагою величини пелюсток і просвітів між ними. При достатніх навичках може відпасти необхідність начерку олівцем загального кола квітки.

Вправа 12: орнаментальна смужка з трипелюсткових квіток, листочків і нерозкритих пуп'янків. Порядок організації смужки схожий з попередніми вправами. Розмітити місце для квітів, пуп'янків, провести дугоподібну лінію, що об'єднує елементи розпису, та приступити до зображення орнаментальної смужки.

Вправа 13: малювання листочків різної форми, багатозубчасте, овально-видовженої форми, кленове. Перші листки малюють на основі видовженого мазка, який і буде верхівкою листка, а його вісь — середина усього листка. У початкових вправах середню лінію можна легенько провести олівцем. Кожний бічний мазок буде зубчиком листочка. Дещо складнішими є кленові листочки, які складаються з трьох схожих частин — центральної і двох бічних. Починають малювати з центральної частини, з середнього зубчика, довгенький мазок якого буде серединкою листочка. Потім роблять так само бічні сторони листка. Після висихання провести темнішою фарбою прожилки листочка. У цій вправі можна використати й «перехідний мазок». На пензлик набирають фарбу, витримують пензлик «п'яткою» до низу кілька секунд (фарба стікає у «п'ятку»), потім кінцем пензля набирають темнішу фарбу. Протягують кінчиком пензля, отримують темний колір. Поступово пригинають серединку пензлика, завершують «п'яткою» і отримують поступовий гармонійний перехід темного кольору в світліший чи навпаки.

Вправа 14: поглиблення навичок виконання стрічкового орнаменту. Новинкою у цій вправі є шестипелюсткова квітка, яка виконується на основі мазків «зернятко» і «кривеньке зернятко». Спершу намічають місце пуп'янків з поворотом відносно осі, малюють пуп'янки, квіти, проводять вигнуте стебельце, далі листочки.

Вправа 15: стрічковий орнамент зі спарених пуп'янків. Виконується аналогічно до попередньої. У цій вправі можна запропонувати орнаментальну смужку з трьома горішками.

Вправа 16: орнаментальна смужка з 5-6-8-й пелюстковими квітами. Виконання вправи розпочинають з розмітки центрів квітів. Потім виконують пелюстки квітів за уявним поділом кола. Завершивши зображення квітів, об’єднують їх дугоподібним стебельцем і доповнюють смужку листочками. При розвинених навичках поділ кола на 6 чи 8 пелюсток не викликає труднощів. Гармонійне розміщення пелюсток створює у центрі красиву зірочку просвітів між пелюстками.

Вправа 17: малювання листочків клену, калини, винограду. Серединку листка малюють видовженим мазком, інші мазки розміщують під гострим кутом до серединки — це зубчики листка (вусики мазка). Ці листки складаються з трьох схожих частин зубчастої верхівки і двох бічних. Починають малювати з центральної частини, з середнього зубчика, видовжений мазок якого буде основною лінією усього листка. Так само малюють сусідні бічні зубчики. Потім малюють середню, бічну частину листка, знову починаючи із середнього зубчика. Вісь середньої частини листка розміщена під гострим кутом до основної осі листка. Ця нижня, третя частина розміщується під прямим або й тупим кутом до осі листка. Готове зображення можна залишити в одному кольорі або виділити прожилки темніших кольорів.

Вправа 18: малювання листка папороті. Починають малювати так само, з центрального мазка, а потім під гострим кутом кладуть бічні мазки. Прожилки листка можна виділити темнішим кольором, коли зображення висохне. Можна робити прожилки по-іншому. Тоненькою паличкою прогортають ще по вологому зображенню місця прожилок. Паличка забере на себе фарбу і проведений нею прожилок посвітліє.

Вправа 19: поглиблення навичок зображення листочків за допомогою простих мазків — «зерняток» із різнобічним спрямуванням до середини листочка. Зображення листочків із зубчиками (мазок — «зернятко» п'яткою до середини). Інші листочки з хвилястою лінією контуру — маленькі мазки — «зернятка» вусиками до середини. «Зернятка» майже однакові, дещо зміщені щодо середини листочка.

Вправа 20: «перехідний мазок». Часто у петриківському розписі можна зустріти неповторний ефект плавного переходу одного насиченого кольору у світліший чи навпаки. Це досягається «перехідним мазком» пензля. Щоб навчитися робити "перехідний мазок", треба на пензлик набрати темну фарбу, наприклад, коричневу, потім потримати пензлик ручкою донизу 10-15 секунд, щоб дати можливість фарбі стекти у «п'ятку» пензлика. Потім верхівкою чи кінцем пензлика набирають фарбу світлішого тону (жовту). Роблять перший мазок: тягнуть світлий вусик і поступово з'являється темніший відтінок, який у «п'ятці» набуває повної сили темної фарби, що набиралася першою. Далі пензель повертають на 120° і проводять другий мазок, потім ще раз повертають на 120° і кладуть третій мазок. Загальна насиченість третього мазка у світлішій частиш звичайно буде дещо поступатися насиченості першого мазка. Щоб вирівняти насиченість пензля, знову повторюють набирання фарби. Багаторазове повторення дасть змогу визначити необхідну розрідженість фарб, скільки набирати фарби на пензель та досягти якості «перехідного мазка» при повторі.

Вправа 21: виконання «цибульки» та інших квітів «перехідним мазком». У цій вправі поглиблюються навички зображення «перехідним мазком». Як і в попередній вправі, набирають на пензель певний колір фарби (візьмемо оранжевий), бажано не дуже розрідженої. Потім, давши можливість фарбі стекти, у «п'ятку» пензлика набирають фарбу темно-червоного кольору на його кінчик. Виконують 3-4 мазки і знову набирають фарбу. Техніку «перехідного мазка» можна зустріти у багатьох зразках петриківського розпису.

Вправа 22: виконання квітів, листочків «перехідним мазком» темперними, гуашевими фарбами. Основу ніжного тону голубої, рожевої фарби, ослабленої білилом, набирають на пензель першою. Потім на кінчик пензля набирають темну фарбу. Темпера чіткіше виявляє поступовий перехід кольору. Зображення стає рельєфнішим. Бажано порівнювати зображення темперою, гуашшю, аквареллю.

Вправа 23: малювання квітів, листочків з використанням «зерняток», «кривеньких зерняток», «перехідного мазка». Поглиблення навичок і використання засвоєних елементів у композиціях за власним задумом. Наслідування зразків майстрів.

Вправа 24: завдання подібне до попереднього. Застосування умінь і навичок у створенні власного розпису з використанням запропонованих зразків квітів. Бажано використати «перехідний мазок».

Вправа 25: поєднання у роботі двох пензлів, звичайного та «петриківського» (з котячої шерсті). Малювання квітів за пропонованим зразком. Ознайомлення з традиційним розчинником для петриківського розпису. Готують його так: розбивши верхівку яйця, зливають окремо білок; потім у півсклянку води вливають жовток, старанно розколочують і додають 5 - 7 крапель оцту. Користуються приготовленим розчинником так само як і звичайною водою, хіба що не вимивають пензлі від фарби, щоб не забруднити його. Вимивають пензлі в іншій посудині з водою.

Вправа 26: виконання квітів з висвітленням і виділенням окремих деталей. Бажано з використанням жовткового розчинника. Необхідні висвітлення в окремих місцях роблять паличкою, ручкою пензлика або сірником з намотаною ваткою, прогортаючи фарбу по мокрому зображенні. Додаткові вкраплення, кружельця роблять по сухому зображенні штампиками, звичайними хлорвініловими стрижнями для ручок тощо.

Вправа 27: композиція розпису за пропонованими схемами. Квіти, листочки за власним вибором. Запропоновані зразки — це мотиви розпису від «дерева життя», «вазону» до «букету», який переважає у декоративному розписі. Вільне, плавне і чітке виконання є свідченням набутих умінь і навичок.

Вправа 28: композиція розпису з 4-5 квітами, пуп'янками, листочками за пропонованими схемами. Деталі композиції за власним вибором. Так само передбачається можливе відхилення від пропонованих схем.

Вправа 29; підсумкове завдання. Власна композиція на теми: «Зозуля на калині», «Декоративний птах», «Святковий букет». Застосування в композиції засвоєних умінь і навичок. Виконання зразка на виставку учнівських робіт.

Вправа 30: підсумкове завдання. Власна композиція. Тема за власним вибором (літо, осінні барви, декоративний птах, жоржини, мальви, чорнобривці тощо). Стилізація форм, декоративність і кольорова гармонія. Виконання зразка на виставку учнівських робіт.

Наведемо приклад уроку ознайомлення учнів початкових класів із технікою гончарства.

Тема. Ліплення на тему: «Дивовижні баранці, коники і птахи».

Мета: Провести бесіду про декоративно-прикладне мистецтво; поглибити поняття про розмаїття форм і пропорційні особливості будови тварин і птахів; удосконалювати навички роботи з пластиліном, уміння передавати форму та пластику тварин і птахів на основі перегляду творів декоративно-прикладного мистецтва; розвивати відчуття гармонії у процесі попереднього перероблення форм реальних у декоративні; сприяти формуванню поваги до праці народних майстрів і розумінню краси декоративного-прикладного мистецтва.

Обладнання. Таблиці, ілюстрації із зображенням керамічних виробів, глиняні іграшки, глечики, макітри, куманці, кухонні дощечки, тощо.

ХІД УРОКУ

І. Організаційна частина. Повідомлення теми і завдань уроку.

ІІ. Робота над темою уроку.

1. Бесіда про декоративно-прикладне мистецтво.

— Людина за своєю будовою природи — художник. З давніх-давен нею керувало бажання збагатити красою усе, що її оточувало і до того часу торкалися руки. З цією метою на полотно наносили вишиті візерунки, керамічні вироби прикрашали видавленими, прошкрябаними і намальованими орнаментами. Візерунок надавав предмету особливої краси, багатства й ошатності. Прикрашену роль оцінювали вже не тільки за користь, але й за майстерність виконання. Стародавні гончарі, ковалі, ткачі, кравці, і взагалі ремісники, майстри декоративного мистецтва, створювали справжні шедеври, які ми можемо побачити сьогодні у музеях, картинних галереях і на виставках.

Художньо виконанні предмети побуту — одяг, посуд, меблі, тощо — називаються предметами декоративно-прикладного (ужиткового) мистец-тва. У них поєднуються краса і зручність, практичність і доцільність.

Мистецтво прикрашування предметів називається «декоративним». Це — найпоширеніший вид мистецтва, бо його зразки зустрінеш у кожному помешканні. Пам’ятки декоративно-прикладного мистецтва дійшли до нас з глибини віків. Майстри створювали предмети побуту з найрізноманітніших матеріалів: дерева, глини, шкіри, каменю.

Упродовж століть формувалися різноманітні технічні прийоми обробки дерева, що передавалися з покоління в покоління. Використовуючи такі породи дерев, як липа, вільха, осика, сосна, народні майстри за допомогою сокири, ножа, долота, різця, створювали шедеври мистецтва.

Вироби з дерева оздоблювалися різьбленням або інструкцією металом, бісером, а ще — випалюванням. Високої майстерності у декоративному різьблені досягли майстри Прикарпаття та Буковини (демонструють вироби із дерева). Художнє ткацтво та килимарство (додаток А) здавна набуло великого поширення в народному декоративному мистецтві. Найпоширенішим способом художнього оздоблення тканини стала вишивка (додатки Б-В). Віками складався і національний стиль вишивки на Україні, що відзначався розмаїттям по регіонах. Ще одним із найдавніших видів народного декоративно-прикладного мистецтва є гончарне виробництво. З глини виготовляли керамічний посуд (глечики, чашки, миски. макітри). Вироби з різних видів глини випалені при високих температурах у спеціальних печах, називаються керамікою. Гончарні вироби виготовляли за допомогою гончарного круга, а щоб вони були міцніші, їх покривали поливою (тонким шаром свинцевого порошку, який плавився під час опалювання). Великим досягненням у кераміці, стало відкриття фарфору — техніки виготовлення виробів з білої глини і спеціальних домішок.

На Україні основними центами керамічного мистецтва були Опілля, Миргород, Зіньків, Полтавської обл., Попівка, Нова Водолга Харківської обл., Кути Івано-Франківської обл.

Форми керамічних виробів та їх оздоблення в різних регіонах були позначені місцевими характерними рисами. Водній місцевості переважали геометричні орнаменти, в іншій — на посуді розквітали пишні рослинні візерунки: квіти соняшника, рожі. Розписувалися тільки глиняні іграшки — свищики у вигляді півників, баранчиків.

2. Перегляд демонстраційного матеріалу (з коментарем учитель).

3. Продовження бесіди.

— Дитяча іграшка — зображення півника чи баранчика, створене нестримною фантазією народного майстра (додаток Г-Д).

У давні часи люди робили жіночі фігурки з глини, прикрашали їх візерунками, обліплювали зерном і кидали у вогонь. Навколо вогнища виконували ритуальні дійства пов’язані з культом Матері-Землі. Після виконання цього магічного обряду, що мав принести багатий урожай, фігурки, віддали дітям. Так з’явилися перші іграшки.

Українські народні іграшки надзвичайно різноманітні. Є вони дерев’яні глиняні, сирні, солом’яні, та з інших природних матеріалів, щоправда, відрізняються кольором, формою, візерунком, оздобленням.

4. Послідовність ліплення баранчика вчителем:

а) поділіть пластилін на дві непропорційні частини;

б) з першої зробіть тулуб, для цього розкачайте пластилін прямими рухами рук і утворіть повний валик; кінці валика зігніть дугою, стекою зробіть розріз; пальцями рук сформуйте передні і задні ноги;

в) від загальної форми відтягніть пластилін для шиї та голови, потім зробіть мордочку, а на ній маленький носик;

г) із прохиленого кінця форми зробіть хвіст;

ґ) з другої частини зробіть ріжки і з’єднайте їх з головою; виділіть очі, ніс, голову фігурку розфарбуйте.

5. Практична діяльність учнів.

ІІІ. Підсумок уроку.

1. Бесіда. — Що таке декор (Прикраса).

— Які вироби належать до декоративно-прикладного мистецтва?

— Що таке кераміка?

2. Перегляд та оцінювання робіт.

3. Виставка дитячих робіт.

Наведемо приклад уроку ознайомлення учнів початкових класів із технікою писанкарства.

Тема: Знайомство з народними традиціями писанкарства. Узгодження і контраст силуетної форми і декору. Малювання писанок.

Мета: знайомити учнів з історією писанкарства на Україні, різновидами писанок та способами їх виконання, вчити розмальовувати писанки, використовуючи солярні знаки та символи; розвивати уяву та фантазію, творче мислення; виховувати любов до народних обрядів та звичаїв, прагнення їх продовжувати та розвивати.

Обладнання для вчителя: зразки писанок, таблиці з малюнками писанок і з послідовністю виконання писанки, яйце, свічка, писачок, анілінові фарби.

Обладнання для учнів: яйце, свічки, писачок, анілінові фарби.

На класній дошці: намалювати символи та знаки, які використовуються у писанкарстві.

Обладнання класної кімнати: на стінах дитячі малюнки з весняними квітами та пейзажами, на столі у вазі вербові кошики, у кошичку на великодньому рушничку писанки та їх різновиди.

ХІД УРОКУ

1. Організаційний момент.

На початок уроку вчитель включає магнітофонний запис церковних дзвонів та дзвіночків, що зразу ж дисциплінує учнів та створює настрій до роботи. Учитель перевіряє присутність дітей та наявність у них істру-ментів та матеріалів до роботи. Анілінові фарби розведені заздалегідь.

2. Пояснення нового матеріалу.

а) Повідомлення теми і мети заняття.

Наш сьогоднішній урок ми присвячуємо одному із найважливіших народних свят, що має назву «Пасха» або «Великдень». Познайомимось з народними традиціями писанкарства, видами писанок та способами їх виконання і самі ви спробуєте створити це маленьке диво-писанку.

б) Вступна бесіда.

— Чому свято називається Великдень?

(Великий День — у цей день воскрес Ісус Христос).

— Які ви знаєте символи Великодня?

(Паска, писанка, крашанка, великодній кошик, великодній рушник, дзвони, гаївки).

— Чи задумувалися ви, діти, над тим, як до нас прийшла писанка? Чи говорять вам про знаки й рисунки на яйці? Чому саме писанка стала невід’ємною частиною — символом Великодніх свят?

Про все це ви дізнаєтесь на сьогоднішньому уроці.

в) Розповідь учителя.

З давніх-давен люди яйце вважали символом початку життя, символом весняного пробудження природи. Тому українська народна писанка має дуже давню і глибоку історію. Яйця розмальовували ще у дохристиянські язичницькі часи, коли люди вірили в багатьох богів (бог Сонця, Бог урожаю, дощу, вітру та ін.). Пізніше, після виникнення християнства писанка увійшла в обряд святкування Великодня. Протягом багатьох століть виробляли певні традиції та обряди з використанням писанок. За народними віруваннями їх готують в суботу, тому що яйця пофарбовані в суботу зберігаються протягом всіх свят. Треба фарбувати 13 штук (12 апостолів і Спаситель). Писанкарство на Україні стало одним із видів народного мистецтва. На Львівщині, Поділлі, Івано-Франківщині створенні цілі музеї писанок. На жаль, найкращі зразки писанок України (понад 7 тис. штук) знищено в Київському музеї під час Великої Вітчизняної війни.

Зараз традиції писанкарства відроджуються, особливо в нас, на Західній Україні. Наші писанки знають у всьому світі, по них впізнають українців. З писанкою порівнюють все, що гарне, кажуть «Дівчина, мов писанка». А Т. Г. Шевченко писав: «Неначе писанка село».

Різновидом писанок є крашанка — це яйце, пофарбоване в якийсь один колір (червоний, синій, зелений, жовтий), без нанесення орнаменту. В залежності від місцевості пофарбовані яєчка називають ще «галками», «галунками», «сливками», «мальованками»(додаток Е-Ж).

Крашанка — коли віск або фарба падає краплинками, створюючи химерні малюнки, мальованка — малюнок наноситься пензликом, дряпанка — це коли орнамент видряпується гострим предметом. (Вчитель демонструє зразки).

Яйце з нанесеним орнаментом і відповідно пофарбоване називають писанкою, Малюють писанки спеціальним «писачком». Це маленька металева трубочка з дерев’яним держачком, у яку заливають розтоплений віск і малюють по яйцю. Візерунки можуть бути рослинні, тваринні, геометричні, мати зразки побутових предметів.

Кольори у писанці мали кожний своє символічне значення: жовтий — символ світла і чистоти, говорить про щастя, урожай; оранжевий — сила і влада, колір вогню і золотого сонця, що заходить; зелений — свобода, воля, воскресіння живого; червоний — колір дії вогню, любові, поваги до Христа; чорний — смерть, страх, повага до померлих душ; коричневий — символ матері-землі; синій — синє небо, повітря, талісман здоров’я; білий — чистота, ніжність. Фарби ці добували з рослин, були вони яскравими і довговічними. Зараз використовують анілінові фарби, які і ми будемо використовувати.

г) Пояснення виконання завдання.

Зараз ми з вами почнемо розмальовувати писанку. Спочатку візерунок можна нанести простим олівцем, а потім воском. Щоб знайти, що намалювати на писанці розглянемо зразки знаків і символів, які використовуються з давніх-давен і кожен з яких має якесь значення, щось означає.

Коло, сонце — солярні знаки, символ світла і щедрості. Сонце — центр і основа небесних просторів. Бог — це світло, а тому сонце є символом Бога. В писанкову символіку вносили рух і малювали сонце у вигляді восьмикутної зірки, зорі, рожі. До найстаріших форм сонця належить триніг і триріг, які є знаком святого числа 3. Крім предметів побуту, використовувалися рослинні і тваринні форми:

3. Самостійна робота учнів.

Вчитель працює разом з учнями. Допомагає в роботі, виправляє помилки. Якщо часто зустрічаються однакові помилки, то зупиняє роботу учнів і пояснює даний етап роботи ще раз. Під час самостійної роботи звучить тиха, спокійна музика. Діти, яким учитель заздалегідь дав завдання знайти вірші, легенди, розповіді про писанки, розповідають їх своїм однокласникам.

Після нанесення малюнка спочатку писанку опускають в найсвітлішу жовту фарбу, дальше в темнішу червону, тоді синю і т.д. створюючи тим самим три-, чотириколірні писанки.

Вчитель нагадує про послідовність, акуратність і точність у роботі.

4. Підсумок уроку.

— Звідки прийшла до нас писанка?

— Які види розмальованих яєць ви знаєте?

— Які символи і знаки використовують у писанкарстві?

— Що на уроці видалося важким, а що легко далося?

5. Домашнє завдання.

Сьогодні ви, діти, вчилися малювати писанки. Кажуть, що малювати їх має право тільки добра, лагідна людина, яка живе у мирі з усіма. Сподіваюся, що саме такими дітьми ви ростите. Незабаром Великодні свята. Тому разом з батьками у суботу готуйте писанки — ці маленькі символи Життя, даруйте їх друзям, родичам, славте світле Воскресіння Христове, примножуйте і збагачуйте славні традиції нашого народу.

Наступним етапом дослідження стало використання проаналізованих художніх технік у практичній образотворчій діяльності молодших школярів.

2.3 Результативність експериментального дослідження

В умовах оновлення змісту освіти в українській національній школі, розбудови української національної культури, спроби надати національній освіті загальноєвропейського характеру і входження її у світове співтовариство виключно важливого значення набуває використання естетико-виховних можливостей народного образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, глибокий духовний зміст та поліфункціональність якого покликані сприяти передачі естетичного досвіду попередніх поколінь, формувати в учнів початкових класів здатність сприймати, оцінювати та примножувати культурні традиції українського народу, сприяти вдосконаленню естетичного виховання і розвитку учнів.

Найкращих виховних і творчих результатів, як показали наші спостереження, домагаються ті школярі, в яких залучають до народного мистецтва вже з 1 класу, а в сім’ї — ще з дошкільного віку. Ознайомлення учнів з доступними їхньому розумінню художніми виробами поступово готує їх до сприйняття прекрасного в мистецтві і житті, формує в них естетичний смак.

Досвідчені вчителі насамперед привчають дітей помічати красу у природі. Це дуже важливо, адже духовний світ людини формується у постійному спілкуванні з природою.

Дослідження впливу використання народних промислів і ремесел ми проводили у загальноосвітніх школах №№32, 86, 91 м. Львова. У процесі дослідження інтенсивно відбувалося впровадження у навчальний процес на уроках образотворчого мистецтва художніх технік – писанкарства, петриківського розпису та гончарства.

За програмами вже 1-4 класах велика увага приділяється розвитку творчої уяви дітей. Цього можна досягти, зокрема, в процесі роботи над близькими і зрозумілими дітям предметами-іграшками. Тривалий час іграшка була незалежно забута. Спочатку першокласники щось малювали, а потім ліпили з пластиліну. В наступних класах завдання ускладнюється.

Для розвитку виховного значення декоративної творчості достатньо розглянути, які учні оволодіють деякими видами народного мистецтва. Так, у Прикарпатті основним способом художньої обробки деревини є різьблення, вишивка, лозоплетіння. Але найбільше Прикарпаття славиться різьбленням по дереву.

Ознайомлення з творами народних умільців значною мірою сприяє формуванню в школярів потреби самим творити прекрасне. Воно викликає почуття любові до рідного краю, шанобливе ставлення до самобутнього мистецтва та його творів.

Перед початком практичних робіт вчителі проводять з учнями бесіди, показують їм спеціально підготовлені вироби. На наступних уроках — вивчають з ними основи творення художніх предметів, їх образну природу, зв’язки художньої форми з технологічними способами обробки, властивостями і можливостями матеріалу тощо.

За новою програмою зараз в початкових класах дуже багато уваги приділяється народним промислам. Таким як: витинання, вишивка, декоративний розпис, ліплення, аплікація.

Реалізація завдань національного виховання вимагає глибокого наукового аналізу змісту і форм усієї виховної роботи, яка проводиться на сучасному етапі, Це й закономірно, адже в національно свідомих, всебічно розвинутих українських дітях – наша надія, майбутнє нації та самостійної Української держави.

У системі національного виховання важлива роль відводиться естетичній освіті, виховання учнівської молоді, набуття досвіду його практичного здійснення яка повинна сприяти розвиткові у молоді почуття прекрасного, а відтак і формувати у неї високі моральні якості.

Дослідження вітчизняними і зарубіжними вченими різних аспектів естетичного певною мірою збагатили педагогічну науку і практику як важливим емпіричним матеріалом, так і теоретичними висновками.

Ми вважаємо, що проблема впливу народних промислів та ремесел як важливого засобу естетичного виховання і розвитку молодших школярів вимагає глибокого дослідження з урахуванням регіональних особливостей, оскільки результати експериментальних досліджень показали, що формування у молоді правильного розуміння законів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва ефективніше вдається тоді, коли процес навчання опирається на міцний ґрунт народних художніх традицій, а Львівщина – саме той етнографічний регіон, де залягає потужний пласт народного мистецтва.

Естетичне виховання обумовлене об'єктивними і суб'єктивними факторами. До об'єктивних відносяться середовище й умови, в яких проходить формування естетичних уявлень особистості, до суб'єктивних - естетичний рівень розвитку учнів, їх нахили та інтереси.

Естетичний смак формується разом із становленням особистості. До завершення навчання в неповній середній школі в учнів уже склався певний естетичний смак, але він ще нестійкий. У процесі естетичного виховання ми поставили перед собою завдання визначити ступінь підготовки, а також особливості формування особистості молодшого школяра.

Завдання експериментального дослідження на першому етапі полягало в тому, щоб визначити об'єм і рівень естетичного розвитку і специфічні особливості естетичного виховання учнів.

З'ясування рівня естетичного розвитку учнів проводилося на базі навчальних закладів м. Львова з поглибленим вивченням образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Експериментальні дослідження проводилися поетапно:

I. Вивчення середовища, в якому навчались і виховувались учні, їх загальноосвітній та загальнокультурний рівні.

II.Встановлення специфічних можливостей народних художніх промислів Львівщини і їх впливу на характер естетичного сприйняття.

III.Виявлення своєрідності естетичного смаку учнів.

IV.Визначення об'єму і рівня художньо-естетичної інформації учнів.

У відповідності до основних етапів дослідження нами були розроблені критерії естетично вихованої особистості учнів:

1.Інтерес учнів до всіх видів мистецтва.

2.Характер естетичних оцінюючих уявлень.

3.Розвиненість естетичного смаку.

4.Естетичне відношення до дійсності.

5.Елементи творчого ставлення до трудової діяльності.

На їх основі визначені такі показники:

1.Знання літератури й мистецтва — показник рівня естетичної освіченості.

2.Потреба в інформації про мистецтво і найбільш видатних його діячах - ступінь естетичного розвитку.

3.Розуміння і здатність сприймати творчість народних умільців Львівщини, а також культуру і народну творчість інших регіонів – показник рівня естетичної культури особистості.

4.Наявність естетичного ідеалу.

5.Елементи творчого вияву особистості.

Практика підтвердила, що естетичному вихованню і розвиткові особистості молодшого школяра сприяють такі чинники:

1.Естетичне виховання в колективі, яке сприяє формуванню естетичних аспектів в основній трудовій діяльності індивіда.

2.Естетичне виховання під впливом оточуючого речово-предметного середовища.

3.Естетичне виховання через вплив творів мистецтва.

4.Естетичне виховання в ході занять художньою самодіяльністю.

5.Теоретичне естетичне виховання.

Одним із найважливіших джерел естетичного виховання і розвитку молодших школярів є мистецтво. Воно будить творчі сили учнів, робить доступним процес художньої творчості. Мистецтво, подібно до мови, є засобом спілкування людей, подібно до науки - засобом пізнання дійсності, подібно до педагогіки й моралі—засобом виховання, прищеплення знань і норм поведінки в суспільстві.

Особливість мистецтва в тому, що ідея втілюється в такій формі, як збуджує емоції, активізує уяву людини, викликає особливі переживання, називають естетичними. А звідси необхідність розвивати емоційний світ школяра.

Діти мислять конкретно. Зорові образи, що виникають у них при сприйманні, наприклад, творів живопису, легко запам'ятовуються залишаються в пам'яті на довгі роки. Ці образи збуджують певні емоції, роблять сприймання життя конкретнішим. Діти люблять усе барвисте, яскраві (квіти, картини, іграшки). Колір у живописі - це те саме, що звук у музиці. Недарма художники говорять про особливе "звучання" кольору. І.Ю. Рєпін говорив, що "... форма - тіло живопису, малюнок - нерви, а фарби – його кров".

Тому завдання педагога полягає в тому, щоб навчити учнів глибоке розуміти ідейно-художнє багатство картини: адже в образотворчому мистецтв головне не в кількості бачення художніх творів, а в їх розумінні, в умінні дивитися і "читати" картину, тому дуже важливо під час аналізу творінь образотворчого мистецтва дотримуватись певної послідовності, системи.

На наш погляд, найбільш прийнятною може бути, приміром, така послідовність аналізу картин живопису:

1. Спочатку визначається тема та сюжетна основа твору, тобто те, що приваблює увагу при першому ознайомленні.

2. Визначається жанр картини, зображені на ній події чи картини побуту, портретна фігура чи історичний індивідуальний портрет, пейзаж чи натюрморт і т. д.

3. Відшукується тематичний вузол картини: що найбільше привертає увагу, які саме постаті є головними, центральними, в яких зв'язках з ними інші фігури, які зв'язки між постатями першого (переднього) плану із тим, що знаходиться далі, в глибині.

4. З'ясовується, які деталі твору є найбільш колоритними, що художник особливо хотів підкреслити (поза, вираз обличчя), статичність чи динаміку зафіксованого положення тіла, положення рук тощо.

5. Соціальна та історична основа картини.

6. Останнім етапом аналізу картини є вивчення її художніх засобів та деталей, якими користується митець. Художні засоби розглядаються в єдності з ідейно-тематичним задумом і сюжетною основою.

Важливу роль в естетичному вихованні і розвитку молодших школярів відіграє народне мистецтво Прикарпаття (вишивання, різьба по дереву, кераміка, випалювання, інкрустація, ткацтво, килимарство та інше).

Досвід роботи педагогічного колективу львівських загальноосвітніх середніх шкіл І-Ш ступенів показав, що заняття учнів народною творчістю сприяють не тільки естетичному вихованню і розвитку учнів, але й моральному.

Майстерність рук народних умільців, їх творча фантазія, втілена в дивовижної краси килимах, художніх розписах, різьбі по дереву, інтарсії, інкрустації, вишивках, радують око, стимулюють художнє й естетичне мислення учнів.

Важливу роль у розвитку творчої фантазії учнів, розробці нових колористичних узорів відіграє ознайомлення учнів з орнаментами – цим найдавнішим виявом художньої творчості.

Орнамент (з лат. оздоба) - декоративний мотив, окремий або такий, що повторюється регулярно в заданому режимі.

Дослідники народного мистецтва (Є. Антонович, П. Лосюк, В.Шпільчак, В. Корпанюк, Б. Тимків, Ю. Юсипчук, Б. Бойчук та інші) вважають, що народна художня творчість є особливим типом естетичного освоєння дійсності, має широкі можливості художньо-образного відображення навколишнього середовища, впливу на почуття, смакові уподобання, ціннісні орієнтації та морально-естетичні ідеали особистості. Ними виділені аспекти народної художньої творчості, які набувають особливого значення в освітньо-виховному процесі. До них віднесені естетико-виховні можливості засобів виразності, змісту і функцій народного образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Канонічність художньо-образного відтворення дійсності, синтетичність образної структури, подібність до зразка є тими засобами виразності народного образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, що впливають на естетичні почуття.

Велике значення в естетичному вихованні і розвитку учнів належить народним художнім промислам. Сучасні художні народні промисли є такі:


Велике значення в естетичному вихованні і розвитку учнів, як показала практика, належить вивченню творчості окремих майстрів народної творчості, а також ознайомленню зі зразками традиційного селянського побуту на Львівщині під час проведення екскурсій.

Ось, наприклад, завдання для учнів під час проведення екскурсій:

Завдання № 1.

1.Коротко описати і замалювати окремі зразки предметів традиційного селянського побуту, прикрашених різьбою (рахви, кухлі, граблі, коси, сільнички, тарілки, сідла та інше).

2.Ознайомитися з творчістю заслужених майстрів народної творчості України.

Завдання № 2.

1.Вивчити кольорову орнаментику, інкрустацію бісером і цінними

2.породами деревини.

3.Ознайомитись із творчістю Я. Тонюка (точіння, прикраси виробів дрібно-візерунчатими поясами орнаментики і кільцями-дармовісами).

Завдання № З

1.Ознайомитися з прикладами традиційної сільської дерев'яної забудови, з'ясувати її архітектурні особливості.

2.Встановити творчі контакти з учнями сільських шкіл Шумського району.

Як показує практика, такі екскурсії сприяють більш глибшому розумінню народних традицій художніх промислів, розвитку композиційного мислення в учнів, налагодженню безпосередніх контактів зі школами в напрямі вивчення, збереження та розвитку традиційної культурної декоративно-прикладної спадщини рідного краю.

У результаті такого систематичного цілеспрямованого використання образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва в естетичному вихованні і розвитку молодші школярі здобувають певні знання в оцінці художніх виробів. Художні вироби учні аналізують за такими об'єктивними показниками:

-художня виразність виробу (декоративна, пластична, кольорова і композиційна);

-ступінь оволодіння принципами створення художніх виробів, які виражаються у відповідності форми і пропорцій предмета його призначенню і матеріалу, в єдності художньої форми і практичного призначення, тобто естетичного й утилітарного;

-техніка різьби, інтарсії, інкрустації;

-якість столярної роботи;

-рівень художньо-естетичного завершення виробу (краса силуету, витонченість ліній, якість обробки матеріалу, орнаментальні прикраси).

Художні вироби учнів оцінювались за трибальною шкалою:

а) художня виразність: 1 - слабо виражена; 2 - помірно виражена; 3 - яскраво виражена;

б) ступінь оволодіння принципами створення художніх виробів: 1 - низький; 2 - середній; З - високий;

в) техніка різьби, інтарсії, інкрустації: 1 - низька; 2 - середня; 3 - висока;

г) якість столярної роботи: 1 - низька; 2 - середня; 3 - висока;

д) рівень художньо-естетичної досконалості виробу: 1 - низький; 2 - середній; 3 - високий.

Важлива роль в естетичному вихованні й розвитку молодших школярів належить художнім музеям, створеним у навчальних закладах.

Прилучити учнів до скарбів народної творчості – першорядне завдання педагогічних колективів. Передовий педагогічний досвід учителів Львівщини показує, що ознайомлення учнів із творчістю народних майстрів сприяє розвиткові творчого мислення, спонукає до пошуків нових орнаментальних форм, композиційних рішень.

Пошукова робота учнів під керівництвом учителів часто приводить до створення музеїв образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, особливість яких полягає в тому, що їх експозиції, створені в результаті пошуково-дослідницької роботи, використовуються відповідно до навчально-виховних завдань навчальних закладів.

Наступним етапом дослідження стало проведення занять з образотворчого мистецтва з використанням художніх технік – виконання елементів петриківського розпису, писанкарства та гончарства (ліплення).

На початку дослідження ми спостерігали, що учні перший час малюють неправильно і допускають такі помилки: малюнки маленькі, не вміють розрахувати малюнок і через те розташовують його не в центрі. Щоб учні не малювали предмети маленькими, показуємо три зображення предмета: намальований маленьким, дуже великим і правильно розрахований за розміром паперу.

Помилкам в пропорціях запобігаємо розраховуванням малюнка. Перший час розраховуємо послідовним методом, тобто учні малюють вслід за вчителем. Цей метод привчає дітей до вміння міркувати, спостерігати і вчить їх, як почати і закінчити малюнок. Під час побудови малюнка спостерігаємо, як учні малюють загальну форму предмета і як він розташований на аркуші, чи правильно вибрано розмір малюнка, чи точно передані його пропорції. Не слід перевіряти помилки тільки на готовому зображенні, корисніше це робити під час малювання.

При передаванні форми в малюнках дітей трапляються такі помилки: порушення пропорцій предмета, неправильна форма, криві лінії, різні розміри однакових деталей предмета. Помітивши помилки, скеровуємо увагу учнів на натуру, пропонуємо порівняти з нею малюнок, самостійно знайти помилки і і виправити їх. При виправленні помилок можна показати, де помилка, але виправляти її повинні учні самостійно.

Аналізуючи роботи, підводимо учнів до розуміння причинпомилок і вказуємо, як самостійно їх виправити. Часто помилки виправляються при активній участі всього класу. Якщо спостерігаємо однакові помилки, то припиняємо роботу класу, запитуємо учнів, які допущені помилки, демонструємо роботи учнів з неправильним зображенням. Можна на класній дошці пояснити, як виправити помилку. Малюємо предмет так, як його передав учень, і після виявлення помилки пропонуємо одному з учнів виправити її. Після розбирання помилок учні перевіряють свої роботи. Вчитель допомагає лише тоді, коли учень не бачить своїх помилок.

Якщо зображення неправильне, діти спішать видалити гумкою неправильні лінії. Пояснюємо дітям, що раніш, ніж їх видаляти, треба виправити малюнок і лише після цього стерти неправильні лінії. Часте застосовування гумки викликає в дітей недбале ставлення до малювання, вони працюють неуважно, бо впевнені, що завжди можна стерти і почати малюнок ізнов. Дуже важливо, щоб учні зрозуміли, що коли часто застосовувати гумку, малюнок забруднюватиметься. Вчитель не повинен сам виправляти помилки в роботах учнів. Якщо учні самі виправлятимуть помилки, вони зрозуміють, у чому полягає неправильність зображення. Учні запам'ятають помилки, дізнаються, як їх виправити, і в майбутньому це робитимуть. Адже ж пояснення помилок і спрямовується саме на те, щоб запобігти виникненню помилок. Дуже важливо, щоб учень після розбирання помилок сам їх побачив.

Корисно через кілька перших уроків, коли учні вже знатимуть, як треба починати малюнок, якщо є помилки, показати роботу класові, запитати автора «Що неправильно?» або «Чи все правильно?» і запропонувати йому самому знайти і виправити помилку. Самостійне знаходження і виправлення помилок надовго запам'ятовується учням.

Учні з хорошою зоровою пам'яттю фіксують зображення, яке вчитель виконав на дошці, так точно, що можуть повторити малюнок без помилок. Вони перестають спостерігати натуру і малюють за пам'яттю, але через те що учні механічно повторюють форму, на наступному уроці виникають ті самі.

До помилок технічного характеру належить: невміння проводити лінії, розфарбовувати олівцями, фарбами. Часто причиною неправильного зображення є невміння координувати рухи, відсутність зорового контролю, технічних навичок.

Навчаючи прийомів роботи олівцями, вчитель пояснює, що не можна розфарбовувати, переходячи за межі малюнка. Для цього він показує всьому класу, як починати і закінчувати розфарбовування. Учні повинні наносити штрихи на малюнку тільки в одному напрямі і дотримувати його до кінця розфарбовування. Штрихи не повинні бути дуже довгі, розмашисті. Дуже короткі штрихи також не рекомендуються, бо тоді діти відставатимуть у темпі роботи. При повторному розфарбовуванні, щоб підсилити тон, можна взяти новий напрям штрихів, якого також треба дотримувати до кінця. Вчитель показує, як працювати біля контуру малюнка, тобто розфарбовувати, відриваючи олівець від паперу. Штрихування з відривом лінії біля контуру привчає розфарбовувати, не виходячи за межі малюнка.

В 3 класі учні переходять від площинного малювання до об’ємного. Цей перехід один з найважчих при навчанні малювання. Переходячи до об'ємного, або перспективного, малювання, навчаємо дітей зображати предмети такими, якими їх бачимо, враховуючи точку зору того, хто малює, і положення предмета в просторі. При цьому більш ніж будь-коли постає питання про свідоме засвоєння, і з цією метою треба якомога більше урізноманітнювати методи навчання.

Треба зауважити, що всі пояснення про віддалення і скорочення предметів, які бачить наше око, проводимо наочно— ознайомлюємо дітей з наочною, або спостережуваною, перспективою. Діти звикли малювати предмет таким, яким вони його знають, не враховуючи перспективних скорочень. При переході до перспективного малювання для них важко зрозуміти і побачити зміни форми предметів.

В природі тільки одна форма зберігає свої видимі зовнішні обриси з усіх точок зору, зі всіх боків. Це форма кулі. Малюючи кулю, можна її установити на столі вчителя. Куля повинна бути велика, із світлою матовою поверхнею. Малювання остова кулі має істотне значення для запобігання помилкам при зображенні таких предметів, як двокольоровий м'яч, або коли треба намалювати кулю з вирізом (частина головки сиру, кавуна тощо). Звертаємо увагу учнів на те, що який би не був вузький овал (еліпс) при малюванні предметів круглої форми, переходи справа і зліва будуть плавні, без кутів.

Виявивши помилки, спостерігаємо натуру і для перевірки запитуємо:

1) Чи схожий малюнок на натуру? Чи правильно передані пропорції предмета?

2) Чи можна із малюнка визначити, що основа предмета знаходиться нижче, ніж верх його по відношенню до рівня очей?

3) Чи нема кутів на малюнку замість плавних поворотів в овалу справа і зліва?

4) Перевірте за допомогою легкої вертикальної лінії, чи не падає, не нахиляється предмет вправо або вліво (проводимо вісь обертання).

В добре скомпонованому малюнку не можна з жодного боку ні додати, ні відняти навіть маленького клаптика паперу. Якщо малюнок розташований неправильно, спостерігаємо, що він то надто великий або дуже малий, то притискується до одного краю, а з протилежного краю аркуша багато вільного місця, то весь розміщений зверху, а внизу пусто.

Треба наполегливо вимагати від учнів починати малюнок з визначення крайніх точок всієї групи предметів як за висотою, так і за шириною. Ці точки і будуть межами малюнка. Проте відразу правильно визначити межі малюнка важко. Щоб не було помилки, не треба межі малюнка позначати надто близько до країв аркуша, це допоможе при виправленні помилок, якщо треба буде збільшити розмір малюнка.

Щоб запобігти помилкам на уроках малювання, дуже важливо навчити дітей міркувати і порівнювати розміри, форму, знаходити подібність і відмінність між предметами і весь час задавати собі запитання: чи гарно це, чи правильно, а як можна зробити краще.

Щоб учні на уроках малювання не робили помилок, для цього на уроках проводять попередні вправи як засіб розвитку моторики рук і оволодіння правильними навичками в роботі. При цьому велике значення має постійне спостереження вчителя за правильною посадкою дітей, за тим, як вони користуються приладдям для малювання, що допоможе учням набути початкових технічних навичок, які тісно зв'язані з розвитком і постановкою руки. Цих навичок набувають через попередні справи.

З перших же уроків треба пояснити учням, що малювати треба великим планом, заповнювати весь аркуш, але так, щоб малюнкові не було дуже «тісно». Не повинні бути і надто великі поля.

Усне пояснення без показу неможливе на уроках малювання; нема такого уроку, який може добре пройти лише при усному поясненні. Слово завжди поєднується з показом навчальних посібників, з аналізом робіт, з пояснювальним малюнком на класній дошці. Пояснюючи композицію малюнка, дуже корисно показувати роботи учнів минулого року.

Учні переносять свої думки на папір, а про те, як писати букву, вони вже не думають. Точнісінько так само повинно бути і при малюванні: діти повинні вправлятись в різних рухах доти, поки не навчаться проводити лінії легко і вільно.

Для проведення вправ застосовуємо кольорові олівці з тупо заструганим кінцем. Пояснюємо учням, що лінії проводяться повторними рухами, що під час роботи рухається вся рука. Не можна класти руку на парту; легко опиратись можна лише на мізинець. Потім показуємо, як проводити лінії,— зліва направо, звертаємо увагу на те, що вся рука рухається разом з кистю і лікоть то віддаляється від тулуба, то наближається до нього. «Раніш ніж провести лінію, я шукаю її напрям, думаю, як правильно провести лінію, стежу очима за крейдою і, якщо почуватиму, що правильний напрям в повітрі знайдено, ледве торкаючись крейдою до дошки, проводжу лінію вправо і, не відриваючи крейду, проводжу лінію назад»,— пояснює вчитель.

Якщо лінія вийшла неправильна, ми її не стираємо, але й не проводимо по ній назад, а намагаємось провести поруч іншу — правильну. Звичайно, коли учні проводять горизонтальні лінії з правого краю зошита, лінії зліва опускаються вниз. Пояснюючи цю помилку на дошці, звертаємо увагу на те, що лінії від краю дошки відхилились вниз і що відстань до краю дошки збільшилась, тоді як лінію треба провести на однаковій відстані, і лише тоді вона буде правильна. Лінію не стираємо, а зворотним рухом, проминувши першу, неправильно проведену, знову проводимо пряму і повторним рухом наносимо лінію вправо і вліво. Потім беремо чистий зошит з малювання і показуємо всьому класу, як треба працювати, Звертаємо увагу на положення руки під час проведення ліній, пояснюємо, що лінія йде по всій сторінці аркуша від одного краю до іншого.

Показ роботи в зошиті дуже корисний, бо готовий малюнок не може замінити послідовного пояснення вчителя. Вправи проводимо під диктування, під рахунок, одночасно: «Перевірте, чи правильно лежить зошит, візьміть правильно в руку олівець» (вчитель показує, як треба тримати олівець). «Олівець тримаємо легко, хто затиснув його, звільніть руку, тримайте легше. Руку не кладіть на парту. Під мій рахунок всі одночасно проводитимемо лінії. Приготувались: (пауза), шукаємо лінію очима, проводимо її в повітрі біля і зошита — раз (проводять), назад — два, три, назад — чотири. В зошиті—раз, назад — два» і т. д. Діти весь час стежать за положенням руки, за тим, щоб рухалась вся рука, щоб слід від олівця був легкий, без натискання. Під час проведення вправ учитель ходить по класу, стежить за посадкою учнів, за положенням рук, за правильністю нанесення ліній.

Помилки на перших уроках: діти затискують в руці олівець і натискують на папір, лінії виходять криві, невпевнені, хвилясті, рвані, рука лежить на парті, лінії проводяться на деякій відстані від лівого краю сторінки і не доходять до кінця її справа, між лініями дуже великі проміжки. Звертаємо увагу учнів на помилки. «Подивіться, як працюватимемо. Спочатку шукаємо напрям лінії, але ще її не проводимо. Тепер проводимо лінію вправо до кінця зошита, а потім проводимо назад. У багатьох з вас вийшло так (проводимо лінію, яка опускається вниз справа): вона від першої лінії проходить то ближче, то далі (показуємо), а треба, щоб проходила на однаковій відстані. Шукаємо напрям рукою раніш, ніж проводити лінію, а потім проводимо (показуємо). Якщо лінія, відхиляючись справа (проводимо на дошці), йде неправильно, під рахунок два не проводьте по ній олівцем назад, а швидко подивіться, чи пряма вона, і виправте зворотним рухом, а під рахунок три і чотири ще більш вирівняйте лінію)».

Звичайно другу лінію всі проводять на різних відстанях від першої; знайдуться учні, які проведуть лінії на великих відстанях, ось тоді можна показати готову роботу. Якщо відстань дуже велика, пропонуємо наступні лінії провести між першими. Провівши в горизонтальному напрямі три—чотири лінії, показуємо, як треба проводити вертикальні, звертаючи увагу на те, що знов вся рука рухається зверху вниз, а долоня повинна бути повернута до того, хто малює. Можна взяти олівець іншого кольору. Учні досить швидко оволодівають навичкою проведення ліній, рука рухається вільно, лінії виходять гарні, легкі, робота чиста. Кривизна ліній спочатку неминуча, але цей недолік усувається повторними вправами. Під час виконання вправ розвивається окомір учнів. Стежачи за відхиленням ліній (кривизна), діти вчаться порівнювати відстань лінії від верхнього або бокового краю аркуша. Рівномірне розміщення ліній, збереження рівних проміжків між ними також сприяє розвитку окоміру. Вправи на перших уроках забирають більше часу, ніж на наступних, але затрачений час цілком компенсується досягнутими результатами.

Дуже корисно викликати до дошки учнів, щоб вони разом з класом під диктування виконували вправи. Виконання вправи на дошці ще більш розвиває руку. Стежачи за результатом, вчитель поступово прискорює темп. Коли учні проводять пряму за один — два рухи, повільний темп застосовувати не варто. Процес роботи підкаже, в якому ритмі краще працювати, але через те що один ритм для всіх не може підійти, то,проводячи вправи, треба змінювати швидкість рухів. Це дасть змогу кожному учневі знайти найбільш зручний для себе темп.

Вправи не можуть бути самоціллю, засобом до оволодіння лише технікою малювання. їх треба проводити в тісному зв'язку з проходженням навчального матеріалу. Вправи треба виконувати на цілому аркуші паперу, перегинаючи горизонтальні, вертикальні і похилі лінії, із збереженням чергування вузьких і широких проміжків, при цьому виходить картате переплетення, яке нагадує узор скатерки. Для виконання цієї вправи беруть три кольорові олівці.

Під час вивчення похилих прямих іноді трапляється така помилка: діти замість прямої лінії проводять дугу. Щоб пояснити цю помилку, малюємо на дошці похилу пряму, а поруч — дугу з таким самим згином, яку намалював учень, і пропонуємо йому провести крейдою по накреслених лініях. Звичайно, на запитання вчителя, чи є різниця між цими лініями, учень відповідає, що є. Через рух руки він відчуває різницю у формі ліній.

Весь час стежимо за положенням корпусу і руки учнів. Нагадуємо, що рука повинна бути злегка зігнута в лікті і весь час залишатись на вису. Не можна класти руку на парту — це заважатиме вільно рухати рукою. Вправи виконуються плавно, без поштовхів, ритмічно. Рухати рукою починає одночасно весь клас.

Малюючи коло, учні часто передають його у вигляді овалу. Через те доцільно вивчати ці форми одночасно. Вчитель приносить в клас вирізані фігури і говорить, що обертаючи овал, ми бачимо його начебто в двох положеннях: у вертикальному і горизонтальному; обертаючи ж круг, спостерігаємо, що він весь час зберігає однакову форму, і ми не можемо сказати, в якому положенні він перебуває, бо весь час бачимо його однаковим. При демонструванні треба обертати круг проти кожного ряду парт. Можна взяти собі на допомогу учнів. Одночасне вивчення обох форм відразу виявляє різницю в зображенні кола і овалу.

Перед малюванням орнаментів вправляємось у кресленні форми спіралі (паралельної і слимакоподібної). Звертаємо увагу дітей на те, що лінія повинна плавно вигинатись. Перший рух до центра, другий, повторний — назад від центра. Дуже корисно запропонувати учням в думці намітити очима форму спіралі, відчути її плавний вигин, «побачити» його на папері і потім малювати. Для закріплення навички проводимо цілий ряд спіралей, що виходять одна з однієї. Фігура спіралі часто зустрічається в гіпсових орнаментах і узорах ґрат. Як підготовчу вправу перед малюванням ґрат спіраль можна малювати в 3 класі.

Проведення вправ хороші результати, внаслідок еластичності м'язів рука швидко звикає до різного положення, що сприяє удосконаленню образотворчої діяльності учнів.

У процесі констатуючого етапу експерименту вивчався стан сформованості в учнів навичок виконання творів народного мистецтва. На основі виділених критеріїв здійснено констатуючий експериментальний зріз, на підставі якого визначено рівні сформованості умінь і навичок виконання творів народного мистецтва: низький середній і високий.

Низький рівень відображає слабку сформованість знань про твори народного мистецтва і несформованість відповідних навичок. Переважання мотивів бажання отримати гарні оцінки та похвалу щодо образотворчої діяльності визначає репродуктивний її характер. Участь у пошуковій діяльності можлива лише за участю вчителя. Самостійні міркування про твори народного мистецтва, його художні образи відсутні. У малюнках неадекватно відтворюють конструктивні особливості форми об’єкта, неправильно добирають засоби лінійного вираження, слабко володіють образотворчими засобами.

Середній рівень характеризуєтьсязацікавленістю учнями деякими творами народного мистецтва, намаганням імітувати їх художні образи. Домінантою мотивації до образотворчої діяльності цих дітей є бажання більше знати про твори народного мистецтва. За допомогою учителя діти у своїх малюнках частково правильно відтворюють конструктивні особливості форми об’єкта і його пропорції. Володіють окремими художніми техніками виконання творів народного мистецтва.

Високий рівень сформованості умінь виконання творів народного мистецтва характеризується такими особистісними якостями учня, як відчуття краси народного мистецтва. Ці діти активно виражають свої почуття, імітують художні образи рухами, мімікою, жестами, у різних формах висловлюють свої судження, зацікавлено споглядають твори народного мистецтва. Для цих школярів властивий стійкий інтерес до пошуку і зображення творів народного мистецтва. Ці діти активні у пізнанні образотворчого мистецтва, розуміють явища навколишнього і способи їх відображення в образотворчому мистецтві, знають засоби образотворчого мистецтва.

Порівняння даних констатуючого етапу експерименту в ЕК і КК показує незначну різницю у показниках по кожному із рівнів і критеріїв сформованості умінь виконання пейзажу в учнів. Це дало підставу стверджувати, що учні в ЕК і КК мали однаковий потенціал до виконання творів народного мистецтва.

Робота, яка проводилася нами в експериментальному класі, позитивно вплинула на підвищення рівня сформованості навичок виконання творів народного мистецтва, а також якості знань і вмінь молодших школярів. Так, учні експериментального класу значно краще виконали запропоновані завдання, ніж учні контрольного. Покажемо сформованість умінь і навичок виконання творів народного мистецтва в учнів експериментального і контрольного класів (див. діаграму).

Зіставивши дані експериментального і контрольного класів, показані у діаграмі, слід відмітити значну різницю у показниках по кожному із рівнів сформованості в учнів умінь і навичок виконання творів народного мистецтва. Ця різниця показує, що кількість учнів експериментального класу, які підвищили свій рівень сформованості навичок виконання творів народного мистецтва внаслідок експериментального навчання, зросла порівняно з даними констатуючого етапу дослідження, а кількість учнів контрольного класу, які підвищили рівень сформованості відповідних умінь, хоча й зросла, однак несуттєво.

Діаграма


Загальний рівень сформованості умінь і навичок виконання творів народного мистецтва в експериментальному та контрольному класах наприкінці експерименту

Так, 26% учнів експериментального класу і 37% учнів контрольного класу має низький рівень сформованості умінь і навичок виконання творів народного мистецтва. До середнього рівня сформованості умінь і навичок виконання творів народного мистецтва відноситься найбільша кількість учнів за середнім значенням – 43% – ЕК і 51% – КК. Високого рівня сформованості умінь і навичок виконання творів народного мистецтва досягли третина учнів експериментального класу (31%) і лише 12% учнів контрольного класу.

Одержані результати дали змогу стверджувати, що експериментальна методика формування в учнів умінь і навичок виконання творів народного мистецтва на уроках малювання з натури значно підвищила мотивацію учнів початкової школи до творчості, сприяла допитливості та самостійності їхньої образотворчої діяльності, яка виражалася у вільному виборі засобів, матеріалів образотворчого мистецтва, у поєднанні різних технік виконання зображень. Це продемонстрували учні експериментального класу під час роботи над підсумковими завданнями. Порівняльний аналіз робіт щодо їх якісної характеристики показав, що учні з високим рівнем сформованості умінь виконання творів народного мистецтва мають розвинуте просторове мислення, розвинуту асоціативність, фантазію, насиченість уяви цікавими художніми образами та володіють відповідними образотворчими навичками.

У процесі проведення дослідження виявилося, що дана методика роботи ефективна у плані естетичного виховання молодших школярів. Зокрема, ми спостерігали за результатами виконання малюнків та інших видів практичних робіт. Після ознайомлення із творів народного мистецтва, у процесі виконання практичних образотворчих робіт різних видів діти стали акуратніше працювати, частішими стали прояви естетичних суджень на теми мистецтва, удосконалилися навички образотворчої діяльності.

Результати проведеного аналізу підтверджують адекватність та методичну достовірність розроблених нами педагогічних умов формування в учнів умінь і навичок виконання творів народного мистецтва реальному навчально-виховному процесу початкової школи.

ВИСНОВКИ

Історичною основою розвитку української культури упродовж віків і в сучасний період є народна творчість. Вона виступає як одна із форм суспільної свідомості і діяльності, явище соціально зумовлене. Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності, промислів і ремесел українського народу. У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво, його ремесла і промисли. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості й спадковість багатовікових традицій.

Кожен вид народних промислів і ремесел як різновиду народної творчості має власну історію, художні виражальні засоби: матеріал, мову, способи передачі відомого, знайденого. У народній художній творчості діє закон єдності колективного та індивідуального, традицій і новаторства. Проте, хоча окремі види мистецтв і мають схильність до об'єднання, навіть злиття, однак важливе значення має розвиток специфічних особливостей кожного з них, бо кожен вид зокрема вносить дещо своє, нове, оригінальне до світової художньої культури.

Жанрово-видова структура народних промислів і ремесел різноманітна, що створює значні можливості для їх використання у практиці образотворчої діяльності учнів початкових класів. На уроках декоративного малювання учні ознайомлюються з кращими зразками українського народного декоративно-прикладного мистецтва, вивчають побудову узорів, самі складають узори і підбирають кольори для оздоблення різних предметів. Уроки декоративного малювання особливо розвивають учнів, якщо проводяться з підбиранням наочних посібників із справжніх зразків творчості.

Естетичне виховання молодших школярів має високий розвивальний потенціал за умови врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів і передумов формування у них поглядів, які склалися на попередньому етапі розвитку. Воно здійснюється під впливом багатьох факторів, зокрема творів декоративно-прикладного мистецтва. Важливе місце при цьому займає використання художніх технік народного мистецтва. Форми роботи з молодшими школярами зумовлені видами естетичної діяльності, які планує вчитель, а їх різноманітність забезпечує комплексний системний підхід до впливу на особистість. Однак особлива роль у естетичному вихованні належить народному мистецтву, промислам і ремеслам.

У процесі проведення і підведення підсумків дослідження виявилося, що в естетичному розвитку молодших школярів особливо важливу роль відіграє їхня образотворча діяльність. Діти охоче малюють, проте характерною ознакою малюнків більшості дітей є схематичність зображення, що обумовлюється недостатнім загальним розвитком дітей, обмеженістю їхніх уявлень про навколишню дійсність. Техніка виконання малюнків однотипна, у них переважає спрощене зображення. Діти не передають об’ємності, реальних пропорцій предметів, розміщення їх у просторі, користуються «відкритим» кольором, тобто чистою фарбою, яка відтворює лише колір замість конкретного відтінку. Деякі діти не вміють назвати кольорів. Разом з тим малюнки дітей молодшого шкільного віку відзначаються виразністю. Відсутність досвіду, образотворчої грамоти не шкодить дитячому малюнку, його виразності і щирості.

Діти молодшого шкільного віку порівняно легко оволодівають елементарними вміннями працювати олівцем і пензлем, у них розвивається почуття ритму. На заняттях учні опановують способи побудови зображення, правила застосування матеріалів і приладдя, набувають технічних умінь.

Після засвоєння основ петриківського розпису наступне поглиблення техніки виконання та композиційних пошуків підвищило інтерес до творчості народних майстрів, з'явилося бажання робити окремі копії їхніх творів і створити власні мистецькі твори. Таке наслідування сприяє збагаченню технічних прийомів, що згодом виявиться у самостійній творчості. Сам художній рівень зразків розпису, що його ми вибирали для наслідування, передбачав застосування відповідної техніки виконання, виявляє прагнення до самовдосконалення.

Отже, у процесі нашого дослідження підтвердилася його гіпотеза, що використання народних промислів і ремесел в образотворчій діяльності є дієвим засобом естетичного розвитку молодших школярів.

Список використаних джерел

1. Алексеева В. Что такое искуство? - М.: Сов. художник, 1985. - 260 с.

2. Алёхин А.Д. Изобразительное искусство: художник, педагог, школа. – М.: Педагогика, 1984. – 254 с.

3. Алісійчук О.С. Морально-естетичне виховання молодших школярів. - К.: Академія, 2001. – 160 с.

4. Альбом листівок «Художні промисли України. Прикарпаття». - К.: Мистецтво, 1982. – 132 с.

5. Антонович Є. А., Проців В. І., Сенд С П. Художні техніки в школі. — К.: ІЗМН, 1997. – 312 с.

6. Антонович Є.А., Захарук-Чугай Р.В., Станкевич М.С. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: Світ, 1992. - 271 с.

7. Беляев В.Д. Эстетическое воспитание. – М.: Вища школа. - 1987.- 231с.

8. Бучинський С.Л. Основи грамоти з образотворчого мистецтва. – К.: Мистецтво, 1981. – 178 с.

9. Бушина Т. Декоративно-прикладне мистецтво Радянської України. – К.: Мистецтво, 1986. – 454 с.

10. Велигоцкая И. Украинская народная живопись. // Декоративное искусство. — М., 1976. – С. 123-154.

11. Величко Ю.В. Український живопис. - К.: Мистецтво, 1989. - 191 с.

12. Вікова психологія / За ред. Г.С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1976. – 270с.

13. Вільчинський В.М. Образотворче мистецтво. 1-2 класи. - К.: Рад. шк., 1991. - 128 с.

14. Ворона М.О. Особливості вияву естетичних почуттів у дітей //

15. Початкова школа. - 1990. - №4. - С. 64-66.

16. Выготский Л.С. Психология искусства. – М.: Искусство, 1986. – 573 с.

17. Гайдамака О. Календарне планування до програми “Мистецтво” // Поч. школа. – 2003. – №6. – С. 28-31.

18. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – К.: Вища школа, 1995. – 237 с.

19. Герман М.М. Скатерщинов В.К. Основные принципи классификации видов искусств. - М., 1982. – 224 с.

20. Глинская И.П. Изобразительное искусство. Методика обучения в 1-3 классах. – К.: Педагогика, 1978. – 186 с.

21. Глухенька К. Пошуки неповторної краси // Образотворче мистецтво. – 1974. - №3. – С. 23-25.

22. Глушанская В.П., Маркова В.Ф., Смирнова Л.Ф. Рисование с методикой преподавания. - М.: Просвещение, 1971. - 127 с.

23. Гончаренко Н.В. Художественное в эстетике и в искусстве. – К.: Просвещение, 1990. – 249с.

24. Гончаров И.Ф. Эстетическое воспитание школьников средствами искусства и действительности. – М.: Педагогика, 1986. – 126с.

25. Гургула І.Я. Народне мистецтво західних областей України. – К., 1966. – 214 с.

26. Дмитриева А. Словесный художественный образ и детский рисунок // Искусство в школе. – 1993. – №2. – С. 39-43.

27. Задорожний В.І., Боровиков О.Я. Уроки образотворчого мистецтва. 1 - 3 класи. - К.: Рад. шк., 1972. - 151 с.

28. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка. - К.: Наукова думка, 1988. – 142 с.

29. Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. - К., 1983. - Т. 1. - С. 154-197.

30. Кабалевский Д.И. Педагогические размышления. - М.: Педагогика, 1987.- 185с.

31. Кабиш Ю.І. Розвиток художніх здібностей дітей молодшого шкільного віку // Рад. шк. – 1981. – С. 48-50.

32. Кара-Васильєва Т. Українська вишивка. – Київ: Мистецтво, 1993. – 142 с.

33. Кириченко М.А. Образотворче мистецтво. 3 клас. - К.: Освіта, 1996. - 128 с.

34. Крутецкий П.А. Эстетическое воспитание.- М.: Знание, 1987- 234с.

35. Кузин В.С. Изобразительное искусство и методика его преподавания в начальных классах. – М.: Искусство, 1977. – 264 с.

36. Культура і побут населення України. – Київ: Либідь, 1991. – 346 с.

37. Кушаев П.А. Основы эстетического воспитания.- М.: Педагогика, 1985.- 250с.

38. Левшина Л.С. Как воспринимается произведение искусства. – М.: Искусство, 1983. – 96 с.

39. Лернер М.Ж. Эстетические чуства.- М.: Знание, 1967.- 254с.

40. Лунячек Й. Основы изображения с натуры. - К.: Изд-во АН УССР, 1961. – 127 с.

41. Лутаєнко В.С. Естетика мислення. - К.: Мистецтво, 1974.- 215с.

42. Люблінська Г.О. Дитяча психологія.- К.: Вища школа, 1974.- 354с.

43. Маньковская Н.Б. Эстетика постмодернизма. — СПб.: Алетейя, 2000.

44. Мириманов В.В. Малая история искусства: Первобытное и традиционное искусетво. - М.: Знание, 1973. – 456 с.

45. Морди Анри де. История декоративно-прикладного искусетва. - М.: Капитолий, 1992. – 688 с.

46. Муштаев В.П. Уроки искусства.- М.: Педагогика, 1990.- 140 с.

47. Орловский Г.И. О художественном образовании учителя рисования. – Л.: Наука, 196. – 268 с.

48. Пилипенко Д.Г. Малювання з методикою викладання. - К.: НДПІ, 1971. - 35 с.

49. Подарунок на Великдень. Упорядник В.Пацюрко. – Стрий: Добре серце, 1994.

50. Половникова П.Б. Эстетические чуства. - К.: Знание, 1978- 343с.

51. Проців В.I., Кириченко М.А., Щербакова К.В. Образотворче мистецтво. - К.: Рад. шк., 1982. - 158 с.

52. Ростовцев Н.Н. Методика преподавания изобразительного искусства в школе. - М.: Агар, 1998. – 251 с.

53. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 2002.-368с.

54. Саламченко О.Г. Гуцульське народне мистецтво і його майстри. Серія № 1, №16. – Київ, 1959. – 168 с.

55. Свид С.П., Проців В.І. Художні техніки. – Київ: Радянська школа, 1987. – 252 с.

56. Селієачов М. Проблеми Петриківки // Образотворче мистецтво. — К.: Освіта, 1981. – 114 с.

57. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. - К.: Рад. шк., 1973. - Т 3. - 464 с.

58. Терентьев А.Е. Изображение животных и птиц средствами рисунка и живописи. – М.: Просвещение, 1980. – 126 с.

59. Тищенко О.Р. Декоративно-прикладне мистецтво східних слов'ян і давньоруської народності. - К.: Основи, 1985. – 188 с.

60. Українське народознавство / За заг. ред. Павлюка. – Львів: Фенікс, 1994. – 384 с.

61. Ушинський К.Д. Вибрані твори у 2т.- К.: Педагогіка, 1976. - Т.1.- 124 с.

62. Храпченко М. Эстетические и художественные ценности // Контекст. -1981. - Москва, 1982.- С. 22.

63. Художні промисли України. — Київ: Мистецтво, 1992. – 386 с.

64. Шевченко Г.П. Естетичне виховання у школі. - К.: Рад. школа, 1986.- 178 с.

65. Шестакова Е.И. Украинская декоративная роспись. — К.: «Реклама», 1989. – 216 с.

66. Шкаровская Н. Народное самодеятельное искусство. - Л.: «Аврора», 1975. – 264 с.

Додаток

Килим з Південно-Східного Поділля

Ромбоподібні форми в орнаменті тканин перебірного та ремізно-човникового ткання

Елементи полтавської вишивки

Українська іграшка початку ХХ століття

" Візок-каталка", " Кінь-каталка"

Елементи писанкового розпису

Послідовність нанесення писанкового розпису

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Педагогика"