Прилюдне спілкування протікає при порівняно великій кількості індивідів. З цієї причини комунікативні ролі учасників прилюдного спілкування зазвичай зумовлені: незначне число їх виступає як оратори, останні — у фіксованих ролях тих, що слухають (ср. збори, мітинги, диспути і т. д.)
По характеру стосунків між комунікантами методи навчання мовної ввічливості розрізняють спілкування офіційне і неофіційне [16].
Офіційне спілкування виникає між особами, стосунки між якими визначаються виконанням ними деяких соціальних функцій (учитель учень, пасажир — касир, начальник — підлеглий). Сюди можуть бути віднесені наради, інтерв'ю, інструктаж, переговори. Офіційний характер властивий прилюдному спілкуванню в будь-якій його формі.
Неофіційне спілкування характеризується невимушеністю, розкутістю, незрідка фамільярністю як в поведінці індивідів, так і в тоні їх мови, свободою у вибиранні мовних засобів. При неофіційному спілкуванні вміст висловів індивідів, як правило, заздалегідь не продумується, властивий йому непідготовлений характер. На відміну від офіційного спілкування, в умовах якого використовується офіційно-діловий стиль усної мови, при неофіційному спілкуванні широке вживання знаходить розмовну мову в різних його варіантах, включаючи професійний жаргон [16].
Сучасна методологія навчання мовної ввічливості розрізняє два роди неофіційного спілкування — ділову розмову і вільну бесіду [3].
Ділова розмова може розрізнятись як необхідна ланка у немовній діяльності, як засіб вирішення витікаючих з невербальних дій проблем (наприклад, обговорення між членами сім'ї способу проведення літнього відпочинку, вибір професії для закінчуючого школу сина, мовний супровід роботи в саду і т. д.).
Вільна бесіда, являє собою самостійну діяльність спілкування, або таку діяльність, мета якої — встановлення контакту, взаєморозуміння, дію на знання, уміння, систему соціальних цінностей (переконань), емоційний стан іншої людини. У такій сфері усної комунікації, як соціально-культурна, вільна бесіда виступає як основний, найбільш поширеного вигляду спілкування. Тематика вільної бесіди відрізняється винятковою широтою діапазону і в принципі не залежить від якої-небудь немовної діяльності або місця дії: учасники бесіди можуть почати спілкування з обговорення нового спектаклю, а кінчити обміном думок про ремонт велосипеда.
Вільна бесіда характеризується великим різноманттям мовних стимул-реакцій, спонукаючих до спілкування її учасників. Це може бути бажання поділитися новиною, отримати ті або інші відомості, або просто заповнити час, що виник в результаті чекання. Вільна бесіда широко використовується для установления контакту між членами тимчасової групи, наприклад, під час прийому гостей [3].
Таким чином, узагальнюючи вищесказане, можна констатувати, що сучасна методологія навчання іноземній мові розрізняє наступні види моделі мовної комунікації:
1) офіційний індивідуальний контакт;
2) ділова розмова;
3) вільна бесіда;
4) групова офіційна бесіда;
5) монолог в груповій бесіді;
6) прилюдне спілкування.
Спостереження над комунікацією в різних умовах, а також обстеження драматичних творів дозволили виявити вельми широкий перелік комунікативних ситуацій. Подальше зіставлення виділених ситуацій виявило не лише їх різноманітність, але і можливість об'єднання їх в групи за принципом явної схожості. Для цього було введено поняття сфери усного спілкування як сукупності комунікативних ситуацій, що характеризуються однотипністю мовної спонуки людини, стосунків між співбесідниками і обстановки [16].
Виходячи з цього визначення, можна виділити 8 сфер усного спілкування, які властиві будь-якому сучасному мовної колективу [16]:
1) сервісна сфера (соціально-комунікативні ролі покупця, пасажира, пацієнта, абонента, відвідувача їдальні і так далі);
2) родинна сфера (соціально-комунікативні ролі батька, матері, сина, дочки, сестри і так далі);
3) професіонально-трудова сфера (ролі керівника, підлеглого, учня, колеги, співробітника і так далі);
4) соціально-культурна сфера (ролі знайомого, друга, товариша по навчанню і так далі);
5) сфера суспільної діяльності (ролі члена суспільної організації або обираного органу, публіциста і так далі);
6) адміністративно-правова сфера (ролі відвідувача держустанови, заявника і так далі);
7) сфера ігор і захоплень (ролі колекціонера, садівника, умільця, рибалки, любителя тварин і так далі);
8) масова для видовища сфера (глядач в театрі, цирку, кіно, телеглядач і так далі).
Всі сучасні системи навчання іноземним мовам використовують в даний час ці вісім сфер усного спілкування.
Сучасна методологія викладання іноземних мов базується на наступних принципах навчання усній мові [3]:
- принцип комунікативної спрямованості;
- принцип моделювання типової комунікативної ситуації;
- принцип комунікативної діяльності;
- принцип інтенсивної практики;
- принцип поетапності мовних умінь;
- принцип адекватності.
Принцип комунікативної спрямованості. Важливість його для навчання іноземним мовам і особливо усній мові в даний час загальновизнана [3].
Даний принцип пронизує всі основні етапи організації навчання мові. Так, дотримання його веде до потреби, аби відібраний мінімум мовного інвентаря забезпечував рівень комунікативної достатності, тобто можливості участі в реальній комунікації. При включенні мовного матеріалу в програму слід оцінювати кожну фразу з точки зору реальності її появи в природних актах усного общения, з точки зору повторюваності цих пропозицій як "готових" мовних знаків. У тематиці учбового матеріалу значно передбачити можливості формування соціально-комунікативної позиції учня, в майбутньому — дорослого члена суспільства [3].
При дотриманні принципу комунікативної спрямованості вся система роботи вчителя підпорядкована створенню у учня мотивованої потреби в іншомовно-мовній діяльності. Мовні операції при роботі над мовним матеріалом повинні (де лише можливо) носити комунікативний характер. Словом, в основі навчання усній мові має бути спілкування, необхідність в спілкуванні, можливість спілкування, практика спілкування [3].
Принцип моделювання типової комунікативної ситуації. "Молекулою" усного спілкування є комунікативна ситуація. Ситуація і мова тісно зв'язані між собою. Мова розвивається через ситуації і невід’ємний від них. Мова потрібна в певних ситуаціях, тому вихідним моментом навчання мають бути ситуації. У методиці аналогом реальних ситуацій служать типові комунікативні ситуації [3].
Даний принцип вимагає, аби програма навчання усній мові будувалася, перш за все, як послідовна серія ТКС, відібраних і оброблених відповідно до виховних, комунікативним і дидактичних положеннях. Будь-яка включена в програму тема повинна розкриватися як набір певних комунікативних ситуацій [3].
Принцип комунікативної діяльності. Сучасна методика викладання іноземної мови виходить з того, що іномовній мові слід виучувати не як відвернутому коду, а як специфічної психофізіологічної діяльності, забезпечуючій виробництво і сприйняття висловів на іноземній мові, як операційній готовності включення в ту або іншу ситуацію реального спілкування [3].
Які передумови розвитку мовної діяльності? Мовна здатність людини на рідній мові розвивається за допомогою активної комунікативної діяльності, в процесі якої мовні елементи (слова, вирази, моделі вислову) накопичуються в індивідуальному досвіді поступово. Дитя починає говорити, не володіючи всією мовною системою. Можливість використання лише "частини мови" в комунікативних цілях свідчить про вельми специфічних свойствах мові як коди. Але саме дана особливість мови пояснює, чому при опануванні іншомовної мови що виучується можна залучати до реальної комунікативної діяльності вже на найраніших етапах навчання [3].
При опануванні іншомовної мови сучасна методологія викладання відзначає, що також важливий і інший аспект навчання мові як діяльності. Вчитель повинен добиватися не лише уміння породжувати усні висловлювання, але і породжувати певну ролеву поведінку в процесі акту спілкування. Учні повинні опанувати роль як що говорить, так і роллю того, що слухає. Комунікативне завдання що говорить — оволодіти увагою що слухає, добитися прийому свого повідомлення, отримати на нього реакцію, враховувати при виробництві висловлювань ситуацію спілкування, особу того, що слухає. Отже, навчання іншомовній мові передбачає також оволодіння певною комунікативною технікою [3].
Принцип інтенсивної практики. Психофізіологічною базою мовної діяльності служить навик, або автоматизоване уміння, що стало в результаті багатократних повторень найбільш економним і вільним способом виконання даної дії. Зрозуміло, не всі мовні елементи навіть в рідній мові знаходяться у його носіїв на рівні навиків. Інші є лише уміннями або просто знаннями, часто засвоєними лише в процесі даного акту спілкування. Проте володіння основним ядром лексичних одиниць і моделей пропозицій завжди характеризується високим автоматизмом. Звідси — наполеглива необхідність організації в учбових умовах цілеспрямованої інтенсивної практики використання в мові мовних знаків.
Принцип поетапності мовних умінь. Даний принцип визначає, що опанування мовного матеріалу і операцій з ним в мові здійснюється поетапно. Це означає рішення на кожному даному рівні навчання лише одній завдання, розвитку лише однієї сторони мовного уміння. При цьому загальний напрям природно повинен йти від опанування іншомовно-мовної форми до здатності виразити з її допомогою деякий вміст. Даний принцип лежить в основі диференціації типів вправ — тренувальних — I тип і комунікативних (мовних) — II тип.