Як результат були визначені наступні рівні сформованості продуктивної взаємодії викладача та студентів в умовах діалогу:
- низький (функціонально-рольовий) рівень: в його спрямованості діяльнісний компонент має перевагу по відношенню до орієнтації на спілкування та саму особистість в рамках навчальновиховного процесу. Зміст такої взаємодії – прямий обмін між контактуючими сторонами. Ініціатор такої взаємодії – викладач. Викладач та студенти взаємодіють на репродуктивному рівні.
- середній (орієнтований на спілкування) рівень: коло особистих інтересів викладача та студентів розширюється, спілкування набуває суб’єктивний характер з обох сторін. У студентів з’являється активність та елементи творчості у спільній з викладачем діяльності.
- високий (особистісно-орієнтований) рівень: успішно реалізується загальна спрямованість на взаємодію викладача та студентів. Викладач передає свою індивідуальність, реалізує потребу та здатність бути особистістю, та, в свою чергу, формує таку потребу та здатність у студентів. Взаємодію такого рівня можна назвати продуктивним, так як саме така взаємодія сприяє посиленню установки на партнерство, визнання прав партнера на власну точку зору та її захист, на удосконалення вмінь чути та почути партнера, здібності до співчуття.
Необхідність організації продуктивної педагогічної взаємодії спричинена соціальними потребами сучасного суспільства, яке розвивається динамічно. Слід відзначити зростаючу потребу сучасного суспільства культури в людині, котра орієнтована в своїй діяльності на іншого, схильний до діалогу з Іншим, в якому відбувається самовизначення, саморозвитку і викладача і студента, виникають відносини нового типу: відносини співробітництва в досягненні загальних цілей.
Таким чином, викладач, використовуючи стратегію взаємодій, постійно знаходиться зі студентами в діалозі. Ця форма спілкування та одночасно спосіб взаємодій, який відрізняється від будь-якого іншого тим, що є справжнім, відкритим спілкуванням між двома людьми, щиро зацікавленими один в одному, дозволяє почати складний процес взаємодії, який передбачає, що всі його учасники знаходяться в положенні взаєморозуміння, тобто усвідомлюють зміст та структуру сьогочасної та, можливо, наступної дії партнера, розуміють почуття та настрій один одного, вміють з повагою ставитись до «іншої» точки зору, не проявляти ні зовнішньої, ні внутрішньої агресії, вміють налаштуватись на емоційно-психологічний світ іншої людини, взаємно сприяє досягненню спільної мети.
Отже, організація продуктивної взаємодії викладача та студентів на основі діалогу з використанням розробленої технології сприяє підвищенню ефективності навчального процесу в ВУЗі, створенню умов для самореалізації, самовизначення особистості студента, розкриттю творчого потенціалу особистості, формуванню ціннісних орієнтацій та моральних якостей з їх наступною актуалізацією у професійній діяльності.
Основу пізнавальної спрямованості особистості педагога складають його духовні потреби та інтереси. Одним із проявів духовних і культурних потреб педагога є потреба у знаннях. Одним із головних факторів пізнавального інтересу є любов до предмету, який викладаєш. Лев Толстой зазначав, що якщо “хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, і ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її то скільки б ти не змушував вчити, наука не справить виховного впливу. Сучасний учитель повинен добре орієнтуватися у різних галузях науки, яку він викладає, бути постійно в курсі нових досліджень, відкриттів і гіпотез, бачити близькі і далекі перспективи науки. Найбільш загальною характеристикою пізнавальної спрямованості особистості вчителя є культура науково-педагогічного мислення.
Особистість учителя як професіонала характеризується у науковій літературі такими інтегрованими поняттями як професіоналізм, педагогічна культура, професійно-педагогічна компетентність, професійно-педагогічний потенціал, педагогічні здібності та ін.
Узагальнюючою характеристикою професійно вагомих утворень особистості педагога виступає категорія професіоналізму особистості вчителя. Професіоналізм виступає інтегрованою якістю особистості вчителя, результатом його творчої педагогічної діяльності, здатністю продуктивно, грамотно вирішувати соціальні, професійні та особистісні завдання.
Вищим виявом професіоналізму учителя виступає його педагогічна культура, яка включає в себе такі основні компоненти:
· наукова ерудиція,
· загальна і національна культура,
· педагогічні здібності,
· педагогічна майстерність,
· педагогічна етика,
· культура мовлення,
· культура спілкування,
· духовне багатство,
· наукова організація праці,
· прагнення до самовдосконалення.
Стрижневим компонентом педагогічної культури виступає педагогічна майстерність як синтез наукових знань, умінь і навичок, методичного мистецтва і особистих якостей педагога. Педагогічна майстерність ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його високій загальній культурі та педагогічному досвіді.
Взаємини вчителя з колегами, батьками та дітьми, засновані на усвідомленні професійного обов'язку і відчутті відповідальності, складають суть педагогічного такту, який одночасний і відчуття міри, і свідоме дозування дії, і здатність проконтролювати його і, якщо це необхідно, зрівноважити один засіб іншим. Тактика поведінки вчителя у будь-якому випадку полягає в тому, щоб, передбачити його наслідки, вибрати відповідний стиль і тон, час і місце педагогічної дії, а також провести своєчасне їх коректування.
Педагогічний такт є форма реалізації педагогічної моралі в діяльності вчителя, в якій збігаються думка і дія. Такт – це етична поведінка, що включає передбачення всіх об'єктивних наслідків вчинку і суб'єктивного його сприйняття; у такті виявляється пошук більш легені і менш хворобливого шляху до мети. Педагогічний такт це завжди творчість і пошук.
В числі основних елементів педагогічного такту вчителя, що становлять, можна назвати:
· пошана до учня і вимогливість до нього;
· розвиток самостійності у всіх видах діяльності і тверде педагогічне керівництво їх роботою;
· уважність до психічного стану учня і розумність і послідовність вимог до нього;
· довіра до учнів і систематична перевірка їх учбової роботи;
· уміння зацікавлено слухати співбесідника і співпереживати йому
· врівноваженість і самовладання, діловий тон в стосунках
· принциповість без впертості
· уважність і чуйність по відношенню до людей і так далі
· педагогічно виправдане поєднання ділового і емоційного характеру стосунків з учнями та ін.
Вимоги педагогічного такту:
· максимум інформації про педагогічну ситуацію;
· вміння оцінювати ситуацію;
· врахування характеру взаємодій, особливостей учнів, об'єктивні і суб'єктивні обставини тощо;
· вміння передбачати ефективність результату, наслідки впливу;
· особлива чуйність до “важких" дітей;
· витримка, об'єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм;
· вміння “піднятися до рівня дитини” (Я. Корчак). "Ми, вчителі, повинні розвивати, поглиблювати в своїх колективах нашу педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного вчителя" (В. Сухомлинський).
Педагогічний такт багато в чому залежить від особистих якостей педагога, його кругозору, культури, волі, цивільної позиції і професійної майстерності. Він є тією основою, на якій зростають довірчі стосунки між вчителями і що вчаться. Особливо виразно педагогічний такт виявляється в контрольно-оцінній діяльності педагога, де украй важливі особлива уважність і справедливість.
Педагогічна справедливість разом з педагогічним тактом є своєрідне міряло, критерій об'єктивності вчителя, рівня його етичної вихованості. В.А. Сухомлинський писав: "Справедливість - це основа довіри дитини до вихователя. Але немає якоїсь абстрактної справедливості - поза індивідуальністю, поза особистими інтересами, поривами. Щоб стати справедливим, треба до тонкості знати духовний світ кожної дитини"
Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної діяльності.
Як наукова проблема, вона постала у XIX ст. Дослідники педагогіки тлумачать її як найвищий рівень педагогічної діяльності, який виявляється в тому, що у відведе ний час педагог досягає оптимальних наслідків, «синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя», комплекс властивостей особистості педагога, що забезпечує високий рівень самоорганізації педагогічної діяльності.
Ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, йо го загальній культурі та педагогічному досвіді. Розглядається як вияв власного «Я» у професії, як самореалізація особистості вчителя в педагогічній діяльності, тому визначається як вища, творча його активність, що передбачає доцільне використання методів і засобів педагогічного взаємовпливу в кожній ситуації навчання та виховання. Така доцільність є результатом засвоєння системи знань і уявлень про закони навчання, технології розвитку дитини, а також індивідуальні особливості педагога, його спрямованість, здібності та психофізичні дані.
Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність).
До елементів педагогічної майстерності належать:
1. Гуманістична спрямованість діяльності — найголовніша характеристика майстерності. Полягає в спрямованості діяльності педагога на особистість іншої людини, утвердження словом і ділом найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Передбачає гуманістичний вияв його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Той, хто не любить і не поважає дітей, учнів, не може досягти успіху в педагогічній праці, бо тільки щира любов і глибока повага педагога до вихованців породжують відповідну любов і повагу до нього, до його ідей, поглядів, переконань, знань, які він вчить здобувати.