Для нас це може бути ідея вільної, процвітаючої, могутньої України, демократії, правової держави, вільного розвитку людини і суспільства.
Національна ідеологія вже конкретизує, “розшифровує” зміст
.........................................................................................................................................
1. Нація без держави не реалізувалась ще остаточно в історичному процесі. Нація – вищий ступінь розвитку народу.
2. Киричук О. Національна ідея: витоки і шляхи об’єктивації // Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні” – Київ, 1993 р. – с. 33.
-30-
національної ідеї: в економічній, правовій, етичній сфері тощо. Національна ідеологія має бути закладена в процес освіти і політичної соціалізації, в її цілеспрямованому аспекті (політичне навчання і виховання). Вона,власне, і є єдиним порятунком від “розрухи в головах”.
А от вже від політичної ідеології освіта має бути абсолютно відокремлена і вільна. Вибір політичних ідеологічних уподобань – вільний вибір зрілого громадянина. Політичні ідеології не можуть заперечувати основи національної (тому такі політичні ідеології, як фашизм чи комунізм є для нас неприйнятними), а на основі визначеною і визнаної Національної Ідеї пропонувати свої шляхи розвитку для суспільства і держави.
Отже, ми визначаємо – в підручниках має бути закладена Національна Ідея і її практичне, розгорнуте втілення – національна ідеологія.
Це – вільна Україна, вільна людина, вільне суспільство і демократична правова держава як гарант їх волі. А вже, виходячи з цього, громадянин вибере собі таку політичну ідеологію, яка, на його думку, найкращим чином забезпечить ці складові Національної Ідеї.
Саме національна ідеологія, розвинута на базі такої Національної Ідеї передбачає виховання громадянина України і члена громадянського суспільства. Та і громадянське суспільство можливе лише за тих умов, які ми відобразили в Національній Ідеї.
Ще Г. Алмонд та С. Верба визначили: гарантією демократичного розвитку держави та громадянського суспільства є громадянська політична культура членів цього суспільства, громадян цієї держави.¹ Громадянська політична культура є похідною від синтезу політичної культури учасника, підданого і прихожанина. Громадянська політична культура передбачає
………………………………………………………………………………………….
1. Див.: Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис.– 1992 . - № 4. – С. 126-127.
-31-
такі якості особи, її носія:
1) вміти висловити свою думку, інтереси так, щоб владні еліти зрозуміли, чого він хоче;
2) бути втягнутим в політику так, щоб знати і турбуватись про те, чи відповідальні перед ним еліти;
3) бути достатньо впливовим, щоб нав’язувати елітам відповідальну поведінку.
В той же час:
1) носій громадянської політичної культури обмежує свою участь, активність і вплив в політиці, бо він не є заполітизованим – “мирська” діяльність в громадянському суспільстві замість політичної боротьби;
2) він дозволяє елітам управляти собою (доки вони не порушують його права і свободи);
3) відносна пасивність, виключеність із політики, поважне ставлення до влади (він же сам її обрав, суспільство її вільно обрало).
Тобто носій громадянської політичної культури залучається до активного політичного життя лише тоді, коли він відчуває, що його права і свободи порушуються, або коли відчуває гостру потребу відстоювати свої інтереси на політичному рівні (бо інакше вже неможливо їх відстояти). Це – ідеал помірності, “золотої середини” між політичною заангажованістю і політичною індиферентністю. Ну, звичайно, така особа завжди бере свідому участь у виборах, бо розуміє, що він обирає тих, хто ним керуватиме на державно-політичному рівні і неухильно дотримується законів, бо вони прийняті обраною владою і існують для кращого забезпечення його прав і свобод. При цьому, навіть якщо при голосуванні він віддав перевагу опозиції – він впевнений, що його невід’ємні і гарантовані права і свободи
-32-
не будуть порушені, бо більшість не ігнорує інтереси меншості. Він впевнений, що виконання його обов’язків перед державою є запорукою того, що держава виконає всі свої обов’язки по забезпеченню його прав і свобод. Мова йде про баланс між раціональною прагматикою homoeconomicus’a, представника громадянського суспільства і між відданим патріотизмом громадянина держави.
Як член громадянського суспільства, представник громадянської політичної культури може робити все, що йому заманеться, не порушуючи при цьому закон, права і свободи інших, бо держава надає йому таку можливість і не втручається в його діяльність, дбаючи лише про те, щоб його права і свободи дотримувались.
Як громадянин держави, член політичної спільноти, він займається політикою лише тоді, коли його інтереси мають бути задоволені на політичному рівні, коли в межах громадянського суспільства вони без політичного розв’я зання не знаходять вирішення. У політиці він захищає свої інтереси, права і свободи, обирає ту владу, яка на його думку буде відстоювати його інтереси. А оскільки держава – гарант його вільного існування, - то він раціональний патріот, і оскільки він відчуває спорідненість (чуттєву, емоційну, психологічну) з Батьківщиною, то він патріот за покликом серця.
Це – той ірраціональний, чуттєвий момент, що змушує особу любити свою Батьківщину – бо це його Батьківщина, його держава, його нація. (Інакше йому було б однаково, яка держава гарантуватиме йому дотримання прав і свобод). Бо це прояв національних інтересів людини.
Як прихожанин він зосереджений на діяльності в межах громадянського суспільства; як підданий він шанує владу і підкорюється її законам; як учасник він завжди готовий відстояти свої інтереси на політичному рівні, обрати владу, бо влада належить йому і таким як він, а усі разом – народ – делегує цю
-33-
владу елітам.
Він – носій громадянської політичної культури. І саме громадянська політична культура народу, нації, громадян держави визначає і наявність громадянського суспільства, і ринкової економіки, і правового демократичного державного устрою, і національний розвиток. Тобто – повну відповідність Національній Ідеї, запропонованій нами раніше – вільна особа, у вільному суспільстві, у демократичній правовій державі, що є вільною Україною для народу України.
Бо Україна, Батьківщина об’єднує в його свідомості і його самого, і суспільство, і державу. Це – патріотизм і любов до неї. Україна більше, ніж держава. І громадянин України підтримує державну владу, уособлену в конкретних політичних силах і особах, політичних цілях, доти, доки він переконаний, що інтереси еліти узгоджуються з національними інтересами.
Ось “портрет” громадянина і члена громадянського суспільства, який ми приймаємо як ідеал – кінцеву бажану мету політичної соціалізації.
Залишається визначити, що можна і потрібно зробити в початковій школі в галузі політичної освіти для досягнення цього ідеалу.
Г. Алмонд і С. Верба переконані, що “громадянській культурі не вчать, в будь-якому прямому смислі слова, в школі. Навчання в школі грає другорядну роль випрацьовані громадянської культури”.¹ Цим вони лише підтверджують думку, висунуту нами у І Розділі, що політична культура передається через політичну соціалізацію – процес, який включає в себе навчання в багатьох соціальних інститутах – в сім’ї, групі ровесників, в школі, на робочому місці, і в політичній системі, як такій. Сума досвіду,
.………………………………………………………....................................................
1. Г. Алмонд, С. Верба. Цитована праця – С. 130.
-34-
що отриманий в усіх цих соціальних інститутах і є політична соціалізація, і формує політичну культуру. Політичне навчання йде багатьма каналами, кожний з яких виконує свою функцію.
А що можна зробити у школі? На перевагу шкільного, освітнього каналу політичної соціалізації говорить наступний фактор – це найбільш швидкий і керований інститут політичної соціалізації. Для перехідного суспільства – це дуже важливо: швидкість перетворень і керованість впливу.
Школа в плані навчання може забезпечити лише інформативну функцію політичної соціалізації. Тобто дати уявлення про принципи функціонування політичної системи. В молодших класах це можна зробити наступним чином:
1) повідомити про належність до України: “Я живу в Україні. Це – моя Батьківщина” (емоційне наповнення зараз не беремо до уваги – зробимо це пізніше);
2) повідомити про інститут виборів – як обрання найбільш достойних, гідних представників колективу, суспільства на відповідальну посаду – як вияв того, що їм довіряють “Козаки обирали собі отамана – найрозумнішого і найдосвідченішого з усіх”, “Капітаном команди з футболу обрали Іванка – він краще за всіх грає у футбол”; “Діти вирішили провести Новорічне свято. Ведучою свята обрали Юлю – Юля краще за всіх співає і танцює, знає багато віршів”.
3) Про інститут соціальних норм (про поняття закону говорити ще зарано): “Михайлик, переходь вулицю лише на зелене світло!”; “Світланка не вивчила вірш і отримала зауваження від вчительки, Світланці соромно”; “Треба вчити уроки”; “На перерві можна бігати і гратись, а на уроці слід сидіти тихо і не галасувати”.
-35-