Таким чином, у більшості людей власна емоційна жвавість на початку спілкування не є спробою показати свої знання, можливості, але щоб стати перед іншими людьми в кращій позиції, ніж це вдавалося даній людині в минулому соціальному оточенні. У цій стадії часто відбувається обмін інформацією, особливо при рівності інтелектуального й мовного потенціалу. Люди часто надають елементарну інформацію, але самі вважають її цікавою. Подібний процес щодо висловлення позитивних знань, умінь виникає й у добре знайомих людей, що потрапили в незнайомі стресогенні ситуації. Таке «спілкування, що демонструє» відображає позитивні емоційні переживання, ейфоричну дружність. Однак можуть бути й інші форми аффективності спілкування людей на цій стадії. Після першого знайомства можуть виникати різні емоційно-позитивні реакції, що стають випробовуванням для людини. При спілкуванні в даній стадії – особистісної «експансії», спрямованої на встановлення рольового статусу, – іноді виникає надмірна афективна поведінка: агітація або скованість рухів і словесних виражень. У наступних стадіях спілкування зменшується можливість інтенсивного інформаційного обміну, тому що згодом зменшується терпимість до партнера [Кижаев-Смык Л., 1983, 285].
По закінченні стадії особистісної «експансії» рольові функції взаємодіючих людей відносно стабілізуються. Це четверта стадія розвитку спілкування при стресі. Стабілізація рольового статусу може проходити й монотонно, і супроводжуватися афективними актами спілкування як з позитивним, так і негативним емоційним забарвленням. При цьому створюються неформальні групи. У стресогенних умовах основа такої групи відрізняється більшою внутрішньою стійкістю, згуртованістю, що досягається через постійну напруженість внутрішньо групової протидії. Чим екстремальніші умови існування, тим важче людям, схильним залишатися недоторканим, зберігати нейтралітет у конфліктних ситуаціях.
Виникнення емоційних, вегетативних та інших ознак дистресу супроводжується подальшою зміною активності спілкування [Роттенберг В., 1989, 7]. Змінене спілкування може стати найбільш помітним проявом стресу на певній фазі його розвитку, тобто можливе домінування субсиндрому зміни спілкування при стресових ситуаціях. Його можна розглядати як п'яту стадію розвитку спілкування при стресі. В одних умовах така зміна спілкування характеризується збільшенням її активності, в інші – зниженням. При стресовій активізації спілкування в різних умовах можуть переважати компоненти міжособистісної взаємодії, які консолідують групу (соціально-позитивні), або дезорганізують її (соціально-негативні) [Кижаев-Смык Л., 1983, 287].
При стресі в екстремальних умовах не завжди активізується соціально-психологічна активність, тобто активність спілкування, що сприяє консолідації групи, колективу («кооперативний тип міжособистісних взаємин»). При деяких особливостях екстремальних умов є велика ймовірність виникнення стресу, що виникає в багатьох членів групи і призводить до дезорганізації колективу. Тому необхідно спрямувати соціальну форму адаптаційно-захисного потенціалу на шлях не дезорганізації, а консолідації групи (соціуму).
В багатьох випадках успіх професійної діяльності представників багатьох професій залежить від рівня професійного спілкування. В першу чергу це стосується професії педагога, психолога, соціального працівника. Розвиток в 60-i роки соціальної психології дав поштовх i до нових досліджень різних аспектів проблеми спілкування, особливо під час стресових ситуацій [Cемиченко В., 1998, 16].
Тривалий стрес формує, згідно з позицією Л. Китаєва-Смика, низку субсиндромів. Деякі з них, а саме когнітивний, афективний і поведінковий, було розглянуто при аналізі негативних ефектів стресу. Але для професійно-особистісної деформації педагога визначальну роль відіграє субсиндром зміни спілкування [Кижаев-Смык Л., 1983, 287].
Діагностика комунікативних деформацій педагогів дозволяє виокремити такі типи поведінки в навчальному процесі:
1. Конфронтаційний, спрямований на дезорганізацію системи комунікації під час навчання.
2. Агресивно-конфліктний, що приховує логіку спілкування за допомогою інтенсивної постановки провокаційних запитань.
3. Комунікативно-нейтральний, що демонструє відсутність інтересу до спілкування.
4. Експансивний, що стверджує необхідність особливого ставлення до себе під час спілкування.
5. Відчужений, що інтелектуально не бере участь в процесі спілкування.
Ядром усіх типів комунікативних деформацій учителя в педагогічному спілкуванні є афективні порушення системи диспозиційної регуляції процесів комунікативної взаємодії. Афективний зміни системи диспозиційної регуляції деформує комунікативні установки педагога. Це призводить до порушення норм спілкування. А поведінка вчителів наближається за своїм характером до аддиктивної. Корекція аддиктивної поведінки педагога в комунікативній системі охоплює такі процеси:
1. Зростання свідомості – через збільшення інформації про власну особистість і професійно-педагогічні проблеми, що стоять перед педагогом.
2. Переоцінка власної особистості та свого професійного статусу – через оцінку того, що педагог думає про себе та свою професію стосовно конкретної проблемної ситуації.
3. Трансформація когнітивних компонентів комунікативних установок – через інформаційно-мотиваційне осмислення необхідності комунікації у системі підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних кадрів.
4. Самозвільнення від когнітивних стереотипів – через презентацію сенсу комунікативної активності.
5. Засвоєння нових навичок комунікативної взаємодії в ролі того, хто навчається, – за допомогою проведення комунікативного тренінгу.
6. Катарсис – через активацію й максимальне напруження в навчальній діяльності, організованій у формі гри.
7. Позиційно-рольова трансформація через усвідомлення проблем особистості в ролі того, хто навчається, і переоцінки значення для особистісного росту в системі підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних кадрів.
Отже, в результаті міжособистісної взаємодії у людей можуть виникати різні стресові та конфліктні ситуації. Щоб їх уникнути, людина повинна вміти знайти вихід з даної ситуації, зробити все для того, щоб стресова ситуація стала для неї не деструктивною, а конструктивною.
3.2 Основні напрямки формування стресостійкості у майбутніх соціальних педагогів
Розв’язання різноманітних соціально-педагогічних завдань, спрямованих на забезпечення умов формування всебічно розвиненої, інтелігентної, духовно багатої, внутрішньо вільної та відповідальної особистості ускладнюється сьогодні загостренням суперечностей, які супроводжують перехідні періоди розвитку суспільства. Критичність соціально-економічної ситуації, невизначеність молодого покоління в сенсі життя та відчуття невпевненості в майбутньому сприяють зростанню стресових ситуацій у житті молодих людей. Тому особливо важливо у роботі соціального педагога вміти вчасно попередити виникнення стресових станів у молоді та формувати власну стійкість до стресових ситуацій у роботі з клієнтами.
Формування стресостійкості соціального педагога допоможе йому подолати негативні наслідки стресових ситуацій, зберегти себе від дезінтеграції та різноманітних розладів, створити основу для внутрішньої гармонії, високої працездатності, визначити успішність своєї професійної діяльності, а також зберегти власне здоров’я.
Для того, щоб протидіяти стресам, педагог повинен переключити свою увагу чи енергію в іншу форму діяльності, зайнятись тим, що дасть можливість зняти емоційну напругу, оскільки основою стресостійкої життєвої стратегії педагога є пошукова активність, яка проявляється в соціально прийнятних формах [Роттенберг В., 1989, 12].
Підвищити стресостійкість, зберегти позитивний психологічний стан і зміцнити власне здоров’я можливо за допомогою релаксації (аутотренінг, медитація, сміхотерапія, кольоротерапія, ароматерапія, йога, творчі спроби самовираження), рекреації (фізкультура, дихальні вправи); катарсису (спілкування з близькими, домашніми тваринами, захоплення мистецтвом). Це три основні шляхи до психічного, фізичного та духовного здоров`я особистості.
Сучасна наука також пропонує ряд методів підвищення стресостійкості: соціально-психологічний ресурс (позитивне соціальне оточення); психологічна освіченість і психологічна культура особистості; особистісні ресурси (активна мотивація подолання стресу, сила Я-концепції, самоповага, емоційно-вольові якості, позитивність і раціональність мислення, стан здоров’я та ставлення до нього як до самоцінності тощо); інформаційні та інструментальні ресурси (здатність контролювати ситуацію, здатність до адаптації, інтерактивні техніки змінювання себе та навколишню ситуацію тощо); матеріальні ресурси (стабільність оплати праці, рівень матеріального доходу, безпека життя); характер і способи подолання стрес-ситуацій.
Варто виділити такі основні напрями формування стресостійкості майбутніх соціальних педагогів, як:
- мотивація до розвитку стресостійкості, яка включає прагнення соціального педагога підвищувати власну психологічну стійкість за допомогою різних технік та форм;
- забезпечення майбутніх соціальних педагогів знаннями про стрес, його чинники, особливості реагування на стресові ситуації, наслідки тощо;