У 1923 році один з найвизначніших організаторів культурного життя української еміграції в Чехії Микита Шаповал поділився із Софією Русовою ідеєю створення в Празі Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Софія Федорівна бере активну участь у розробці організаційних питань, висловлює свої пропозиції. Русовій доручається викладання педагогіки.
«Ніжним серцем відчула горе й кривду народу...»
У 1945 році перевидано книжку Софії Русової «Наші визначні жінки», яку вона написала з нагоди ювілею Українського Жіночого Конгресу 1934 року. У передмові Олена Кисілевська, зокрема, зауважувала, що Софія Федорівна «ніжним серцем відчула горе й кривду народу, серед якого жила, і так полюбила його, що стала найкращою донькою України». Хоч би які роботи вийшли з-під пера Софії Русової, усі вони позначені глибоким гуманізмом, розумінням національної особливості українських дітей. Саме Софія Федорівна вперше ознайомила українську педагогічну громадськість з основними принципами своєї сучасниці, видатного італійського педагога Марії Монтессорі (1870–1952).
Софію Федорівну захоплювало в методиці Монтессорі уважне ставлення до дитячої душі, яке потребувало індивідуального підходу. Опрацьовуючи власну концепцію дошкільного виховання, Софія Русова творчо використовувала здобутки світової педагогіки, зокрема Марії Монтессорі. Вона поділяла думку про те, що маленьку дитину важливо навчити відчувати, сприймати різноманітні ознаки предметів довкола неї, привчати змалечку до самостійних занять.
На основі аналізу філософських, психологічних і педагогічних праць вітчизняних і зарубіжних авторів Софія Федорівна доходить висновків: гармонійну людину можна виховати за умов, що виховання буде індивідуальним, національним, вільним.
Немовби про нашу нинішню ситуацію Софія Русова писала: «Мало ще мати вихователів з відповідною науковою підготовкою, треба, щоб усе громадянство розуміло велику вагу виховання й утворювало найкращі задля цього умови».
Обстоюючи ідею українського дитячого садка, Софія Русова орієнтувалася на сучасні досягнення педагогіки й психології та умови розвитку дитини. Дитячий садок, писала вона, має бути весь пройнятий національним духом свого народу. Велику увагу приділяла естетичному вихованню: «Це такий фактор, який має впливати на розвиток наших дітей, щоб найкраще викликати в них творчість в цьому напрямі».
Загалом ідея плекання творчої особистості опрацьовується в більшості творів Софії Федорівни. Так, у книжці «Нова школа» різні види занять (спостереження, читання, оповідання казок) вона пропонує поєднувати з малюванням, аргументуючи це таким чином: «Малюнок дитячий — це мова дитяча, щира й самостійна». У книжці «Дошкільне виховання» Русова зазначає, що виявленню творчих сил дитини сприяє приємна атмосфера: «Якнайбільше ухиляймося від критики, бо вона шкідливо відбивається на дитині». У праці «Нова школа» Софія Русова наголошує на важливості дитячих свят: «В кожнім святі треба єднати народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, красне й радісно-веселе. В радощах лежить усе світле, що зазнає дитина в своїй молодості, що дає потім втішний спомин дорослому». Без знання рідної мови неможливий загальний розвиток дитини — переконана педагог. Саме тому таке велике значення у вихованні малят мають фольклорні твори. Особливу увагу приділяла Софія Федорівна розвиткові мовлення дошкільнят, оскільки мова змалку виховує душу й серце дитини.
Шкода, що такий багатющий скарб, який залишила по собі Софія Русова, тривалий час залишався за сімома печатками. Утім, така доля спіткала всіх, кого затаврували як «українських буржуазних націоналістів». Дослідники спадщини Софії Русової відзначають: її феномен полягає в тому, що в ній поєдналися глибокий психолог, педагог і методист одночасно.
Ідеї Русової актуальні й нині. Утім, як можуть вони застаріти, якщо й досі не створено справжньої національної школи? У книжці «Нова школа» вона наголошувала, що школа — найдорожчий скарб кожного народу, це «ключ золотий», що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. Глибоко переймалася вона болями українського народу, який ніколи не мав справжньої незалежності й ціною величезних зусиль і втрат намагався зберегти почуття національної гідності.
...На своєму 75-річному ювілеї, що урочисто відзначався в 1931 році світовою і українською громадськістю, Софія Федорівна говорила про особливе значення в її житті двох людей — Михайла Драгоманова та свого чоловіка Олександра Русова.
Померла Софія Русова 5 лютого 1940 року в Празі. Похована на Ольшанському цвинтарі недалеко від могили Олександра Олеся. Її нащадки розкидані по всьому світу: живуть у Монреалі, Празі, Філадельфії, Москві, Санкт-Петербурзі. Від Софії Федорівни вони успадкували палку прихильність до України, знання рідної мови й бажання нести її у світ широкий...
Твори Русової
Русова — співробітник численних наукових і популярних журналів — українських і російських, автор праць головно з педагогічних питань (зокрема дошкільного виховання), але також з літератури і мистецтва.
Найважливіші праці:
Русова дала огляд української літератури в «Истории России в 19 ст.» (т. 4, 1908), зокрема огляд творчості Григорія Квітки-Основ'яненка, досліджувала драматичну творчість Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся та ін., музику Миколи Лисенка та дитячу літературу.
2004 року на замовлення Державного Комітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України в серії соціально значущих видань видрукувано книгу Софії Русової «Мемуари. Щоденник».
Основні ідеї
Найважливіші принципи педагогічної концепції Русової:
Центральне місце в багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція української національної системи освіти і національного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико-методологічні проблеми — мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання.
Ідея національного виховання — головна й визначальна в педагогічній концепції С.Русової, яка в методологічному плані набуває основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.
У центрі педагогічної концепції вченої перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями, талантами.
Головне завдання виховання — забезпечення розвитку відзначених чинників, а також національної самосвідомості і загальнолюдської моралі; формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, здатної до свідомого суспільного вибору і збагачення інтелектуального, духовного, економічного, соціально-політичного і культурного потенціалу свого народу.
Концепція рідної української школи
Успішно вирішувати ці завдання покликана рідна українська школа — школа рідної мови, гуманна й демократична, в якій вся структура, система, мета й завдання, зміст і методи, принципи і форми, сам дух наповнені ідеєю українства, забезпечення всебічного і гармонійного розвитку дитини.
Система освіти, школа, виховання, за Русовою, повинні здійснюватися, насамперед, згідно з принципом природовідповідності виховання, який передбачає, що виховання повинно ґрунтуватися на науковому розумінні природних і соціальних процесів, узгоджуватися з загальними законами розвитку природи і людини.
Виховні принципи
Заслуговують на увагу погляди Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, дошкільного, сімейного виховання, підготовки вихователів дитячого садка, вчителя нової української школи та ін.
При розв'язанні проблем розумового виховання вчена була більш схильна до ідеї виховання розуму дитини в процесі природної, активної самостійної діяльності, хоч й не заперечувала й іншої — виховання розуму розвиваючої особистості повинно грунтуватися на узагальненому досвіді людства, сконцентрованому в науці, техніці, культурі, мистецтві, практиці.
Розум повинен керувати всією духовною діяльністю людини, а отже необхідне виховання розуму.
Відведення провідної ролі моральному вихованню у здійсненні загальної мети виховання — «витворити… людину в найкращому значенні цього слова», звучить лейтмотивом у багатьох творах С.Русової, виражаючи гуманістичну спрямованість її педагогічних ідей. Моральне виховання дітей, за її переконанням, може бути ефективним лише тоді, коли воно має цілеспрямований характер і здійснюється планомірно, починаючи з наймолодшого віку дитини, грунтуючись на національній основі.
Головними завданнями морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів, вироблення в них шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах відповідних моральних навичок і моральної поведінки, а також формування моральної свідомості, стійких моральних переконань.