Знайомство зі змістом різних праць з геополітики зовсім не прояснить питання, що таке геополітика: вчення, наука, теорія, наукова гіпотеза, інструментальна політика або псевдонаукова ідеологія. Геополітика буде мати досить багато значень.
Відповідно до деяких визначень до «геополітичних» можна віднести вчення всіх мислителів, що міркували про світ і простір, починаючи з Античності – з Аристотеля, Фудікіна, Ксенофонта, Геродота, Стратона, Ератосфена, Плінія тощо, продовжуючи Середньовіччям – Ібн-Хальдун, Резонансом – Боден, Монтеск’є, Токвіль, Гердер, Гумбольд і Карл Риттер, включаючи Еразма Роттердамського, Еодена, і навіть К.Леонтьєва, «слов’янофільство і навіть панславізм» у якого «виявилися лише маскою», а також будь-які зміни політичного простору. [4]
Дійсно, Аристотель давав геополітичну оцінку ролі островів: «Крит за своїм положенням призначений для пануючого впливу на Грецію». Монтеск’є говорив про клімат як один з факторів, що впливають на формування народів, способу мислення і політичної стратегії. Гердер згадував про культуру, літературу й лінгвістику, як фактори, що впливають на об’єднання територій, але не більше того.
До геополітичного напряму можна віднести праці М. Грушевського, С. Рудницького, Ю. Липи, М. Міхновського, Д. Донцова, О. Бочковського, В. Винниченка, І. Лисяка-Рудницького. Дослідники обґрунтовували свої ідеї й теоретичні конструкції переконливим науковим фактажем щодо права українського народу на самовизначення, національно-культурну ідентичність і створення держави в її етнічних межах.
Важливий аспект геополітики є в дослідженнях комплексу економічних, політичних, воєнно-стратегічних, ресурсних та інших питань, що грають першорядну роль у збережені або зміні загальносвітового її регіонального балансу сил.
Історичний нюанс геополітики як вчення стосується британської політики вона свій початок бере, починаючи з ХV століття, коли абсолютистська Англія розгромом іспанської «Непереможної Армади» у 1588 році значно потіснила Іспанію як колоніально-морську державу.
У післявоєнній американській політології виділяють п’ять напрямків дослідження політики (американське володарювання і політика, порівняльна політика, міжнародні відносини та світова політика, політична теорія і філософія, суспільне керування і політика), причому вони вже активно проникають у держави на наших континентах і відтісняють на другий план традиційну європейську державно-правову науку. Американська школа дослідження зовнішньої політики міститьу собі проблеми війни і миру, регіональної інтеграції, контроль за озброєнням і роззброюванням , владу у міжнародному співтоваристві, міжнародні організації і міжнародне право. [5]
Активними прихильниками геополітики у XX ст. були А.Гітлер і Й.Сталін, багато інших політиків. Нам відомо, що і сьогодні серед політиків деяких сусідніх держав є охочі приєднати ту чи іншу частину України і, на жаль, не тільки Крим.
Важливо зазначити, що за існування Радянського Союзу саме поняття "геополітика" тлумачилось не інакше, як буржуазне реакційне вчення, політична доктрина певних кіл, що намагаються використати ідеї географічного детермінізму з метою виправдання загарбницьких воєн або перегляду кордонів, встановлених після другої світової війни. Із розпадом Радянського Союзу і утворенням нових незалежних держав ставлення з боку політиків до цього поняття набули широкого вжитку в нашому інформаційному полі. Тепер цей термін (геополітика) широко використовується у сучасній політичній термінології для позначення будь-якої політики, пов'язаної з вирішенням головним чином територіальних питань. Тобто він поступово позбавився суто негативного змісту і за практикою вживання лідерами, насамперед наддержав, набуває нейтрального змісту. Але небезпека абсолютизації ролі географічного середовища у житті окремих держав залишається і сьогодні. І Україна цю небезпеку відчуває постійно. Саме геополітичні проблеми — основна причина війни між Вірменією та Азербайджаном, війни у Грузії, в Югославії і багатьох інших регіонах. [1]
Таким чином, геополітикаякнаука і вчення у минулому і сьогоднівизначає стратегічне спрямування держави. Вона вкрай потрібна для розвитку політичної культури громадян. Прийняття політичних рішень неможливе без урахування геополітичного розшарування зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних пріоритетів держав світу, котрі постають величезними геополітичними полюсами.
РОЗДІЛ 2 ГЕОПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ У МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ТА ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ТИПИ СВІДОМОСТІ
Констатація перехідного характеру нашої епохи не знімає питання про визначення її основного вектора з’ясування – від чого до чого відбувається перехід. Існує безліч концепцій, що пояснюють зміст перехідної епохи від індустріального до постіндустріального (інформаційного), від тоталітаризму до демократії, від біполярного світу до поліцентричного, від технічної цивілізації до посттехнічної.
Класичною є геополітична парадигма осьового протистояння, «логіки двох блоків або політичних систем», а також протиставлення розвинутої півночі і півдня, що розвивається, центра та периферії. У останньому випадку, як центр виступають США, Західна Європа, Японія, а периферією – країни з нестабільною політичною системою. Прикладами випадання з геостратегічної динаміки можуть служити як «великі країни» минулого (Римська й Османська імперії, Персія), так і нові амбіційні політичні території, чиї лідери не визнають загальних правил гри (Ірак, Лівія, Іран).
Наступною парадигмою не тільки за значимістю, але й за хронологією може виступити концепція регіональної системи безпеки, що прийшла на зміну біполярного світу. Сьогодні вважають, що існують шість основних центрів сили: США і Росія, Китай і Японія, Європа й арабський світ. Утім, замість арабського світу частина аналітиків (колишній держсекретар США Г.Кіссінджер) бачать Індію, оскільки арабський світ – це скоріше конгломерат сил, аніж органічна єдність геополітичної одиниці впливу. З іншого боку, у якості неймовірно могутнього геополітичного фактора може виступити мусульманство. Крім того у зв’язку зі становленням нової картини світу ряд держав виявляють намір стати центрами регіонального тяжіння. Наприклад, мають значний культурно-історичний потенціал для впливу на міжнародні події «Великий Іран», «Велика Туреччина», «Велике майбутнє Узбекистану», «Великий Туркестан» тощо.
І ще не втратила свою колишню актуальність парадигма зіткнення цивілізацій, де в якості системо утворюючих і підлеглих динамізму становлення принципів виступають етнічні релігійні, соціокультурні універсалії.
Карл Шмідт передбачив, що в майбутньому можливі три альтернативи історичного розвитку: [6]
1. Встановлення тотальної світової гегемонії однієї наддержави – новий Номос землі або Новий Світовий Порядок, тотожний із глобальним універсалізмом.
2. Альтернатива просторового хаосу.
3. Альтернатива балансу інтересів геополітичних просторів.
Центральним для геополітичних робіт Карла Шмідта є поняття «Великий простір». Аналогічну концепцію висуває Геннадій Зюганов, який у своїй книзі «За обрієм» пише, що «найбільш ймовірні стратегічні сценарії світової політики можна охарактеризувати так: 1. сценарій «глобальної смуги», 2. сценарій «балансу інтересів», 3. сценарій «Нового Світового Порядку»». [7]
Перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі. Коли ця доктрина була односторонньо проголошена американський уряд заборонив інтервенцію європейських країн у Західну півкулю, але з іншого боку, заявив, що США зобов’язуються також не втручатися в справи Європи й у політику європейських країн. Доктрина Монро стала прикладом не тільки глобального просторового мислення, але також і визначенням нової просторової конфігурації Землі.
Слід зазначити, що сучасний світ знову рухається до багато полярності. З одного боку цей процес природний, оскільки відбиває волю реальних і потенційних центрів сили. Разом з тим перехідний період таїть у собі чимало небезпек. Його суть – у швидкій зміні балансу сил, а це відповідно до закономірностей політології, завжди грозить викликати дестабілізацію і навіть конфлікти.
На тлі сучасної інформаційної революції та формування глобальної медіа-інформаційної системи посилилися роль та значення інформаційної парадигми геополітики, що засвідчують, зокрема, феномени інформаційного терору, інформаційних війн та протиборств тощо.
Елементом новизни в даному розділі роботи є передусім комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на геополітичне середовище й динаміку розвитку сучасних держав та наддержавних утворень, а також на різноманітні аспекти їхньої взаємодії. Досліджено становлення та розвиток “неокласичної” (“критичної”) геополітики з органічно властивою їй інформаційною та медійною парадигмою розвитку.
Виникнення та подальший розвиток інформаційної парадигми геополітики, що набуває всеохоплюючого характеру, доведено в наукових працях зарубіжних дослідників М.Маклюена, П.Галлуа, К.Грея, Л.Крістофа, Д. Лонсдейла, М. Лібіскі, К. Грея, Ж. Туатайля, Дж. Егню, С. Делбі, В.Цимбурського, Ю. Тіхонравова, І.Василенко, К.Сорокіна, К.Гаджієва, Л.Івашова, І. Кєфєлі та ін. і вітчизняних В.Гречанінова, С. Андрущенко (Гринько), А.Кудряченка, Ф.Рудича, В.Храмова, тощо.
Нова інформаційна парадигма геополітики означає, що в ХХІ ст. доля просторових відносин між державами визначається передусім інформаційним переважанням у віртуальному просторі. У цьому сенсі розробка геополітичної стратегії (геостратегії) – це створення оперативної концепції, що базується на інформаційній перевазі у віртуальному просторі й дозволяє досягнути зростання бойової могутності держави за допомогою інформаційних технологій. У ХХІ ст. інформаційне протиборство визнається однією з форм геополітичного протиборства в системній сукупності відносин інформаційного наступу та захисту, співробітництва (кооперації) та суперництва геополітичних суб’єктів.