Відтак, зрозуміло, що тільки ті форми державного устрою, які спрямовують до загального щастя, є, виходячи із засад справедливості, правильними. Ті ж форми, де віддається перевага особистій користі правителів, - усі неправильні, бо відхиляються від правильних, ґрунтуючись па деспотичних засадах, а держава є об'єднанням цільних громадян».
Отже, сучасна класична демократія не усунула колізії між двома основоположними правами: правом на необмежену приватну класність і правом на самоврядування, тобто політичну рівність. Чи не зіткнуться вони між собою? Чи не виступає право власності проти демократичного процесу? А чи не можна розглядати право власності як загрозу демократії, і навпаки, розвиток і поглиблення демократичних процесів - як загрозу праву власності? Чи належить вважати політичну рівність більш фундаментальною, ніж право власності? Чи є останнє природним правом або похідним від суспільства, що підпорядковане йому? Чи може претендувати народ на регулювання права власності демократичним шляхом, щоб пом'якшити шкідливі наслідки необмеженої економічної свободи? Адже відомо, що власність і владу розділити не можна: або влада захопить власність, або власність купить владу, про що свідчить наш історичний досвід. Чим більша нерівність, тим гостріший соціальний конфлікт.
У цьому сенсі прикметним є визнання фінансового магната Дж. Сороса: ринок ідеально підходить для створення особистого багатства, але сам він не в змозі забезпечити суспільні блага, такі, як ефективне державне управління, правопорядок і підтримка ринкових механізмів. Крім того, ринок не здатний забезпечити соціальну справедливість. Ці вимоги можуть бути виконані лише за допомогою політичних засобів. Створення вільного ринку саме є результатом політичних засобів. За загальним визнанням, політика страждає від безлічі недоліків, серед яких - вільний ринок. Адже міркування вигоди стають настільки всеохоплюючими, що поглинають і розбещують політику. Але з того факту, що політика є недосконалою, зовсім не випливає, що ми можемо без неї обійтися. Досконалість недосяжна. Ринкові фундаменталісти помиляються, коли заперечують будь-який вид регулюючого впливу на вільне функціонування ринкових механізмів, тому що ринок не досконалий, і ми не можемо обійтися без певного регулюючого втручання.
Чи правомірне питання: що є первинним у демократії - свобода чи рівність? Чи можна вважати ту чи іншу основоположну категорію демократії первинною чи вторинною цінністю? Ці питання важливі й актуальні для «навздогінної демократії», характерної для нашої країни з її політико-правовими, морально-етичними суперечностями, політиканством, глибокою соціальною нерівністю, бідністю і корупцією. Демократична трансформація суспільства припускає поєднання політичної і соціальної демократії, постійної рівноваги між свободою і рівністю.
На рубежі XXIстоліття демократія зіткнулася з новими проблемами. У багатьох розвинутих країнах утвердилася влада, далека від справжньої демократії, - влада корпорацій, коли фактично політична та економічна влада належить вузькому корпоративному прошарку суспільства, який здебільшого керується егоїстичними, корисливими прагненнями і нехтує інтересами народу. Таку суспільну систему називають корпоратократією, тобто це влада нечисленної групи людей, які її приватизували. У зв'язку з цим виникає запитання: якщо існує можливість концентрації необмежених економічних ресурсів у руках небагатьох, то вони можуть поставити під свій контроль політичні процеси й обмежити політичну рівність громадян, які у свою чергу можуть об'єднатися проти спритних, та, використовуючи свої політичні права, експропріювати власність багатої меншості? І в тому, і в іншому випадках демократичний процес позбавлений змісту. Мабуть, простої, однозначної відповіді на ці писання немає. На нашу думку, ці основоположні права людини не знаходяться її антагоністичних відносинах, влада, власність нерозривні та не суперечать фундаментальним основам демократії. Повинен існувати демократичний процес захисту бізнесу від зайвого регулюючого втручання державної влади і в свою чергу стійкий захист влади від захоплення її олігархічним бізнесом, обмеження його можливостей.
Суспільство і держава мають бути чутливими до тих умов, причин, що породжують глибоку нерівність у розподілі власності. При цьому слід враховувати, що чим менше надмірно багатих, тим більша кількість середнього класу. Навряд чи можна знайти достатньо обґрунтований критерій рівноправності чи справедливості у розподілі економічних ресурсів, модель багатства і доходів, яка відповідала б вимогам рівноправності. Справедливості економічної нерівності не може бути, хоча категорія розподільчої справедливості має право на існування. Отже, класична демократія не усуває колізії між такими фундаментальними положеннями її змісту і повсякденними проблемами людського буття, як свобода і рівність, свобода і справедливість, індивідуалізм і колективізм.
Відомий російський вчений П. Новгородцев у статті «Демократія на роздоріжжі» попереджав, що демократія не є панацеєю від усіх бід, особливо коли джерелом останніх є безмежна суспільна свобода. «Свобода, - зазначав учений, - що заперечує начала загального зв'язку і солідарності всіх членів спілкування, призводить до самоліквідації і руйнування основ державного життя». У праці «Відновлення святинь» він, зокрема, зазначав: «Ті, хто мислить по-старому, що демократія є якоюсь виключно доброю і тривкою формою, все ще гадають, що в плані своїх спрямувань на цій вимозі демократії можна поставити крапку. Вони дивляться на демократію як на якийсь вичерпний і всеохоплюючий символ справедливості і волі, як на головну і основну умову будь-якого подальшого прогресу. Втім, сучасна наукова думка на підставі широкого досвіду застосування демократичних засад підтверджує дуже давне спостереження, що демократія, як будь-яка інша форма, може бути кращою або гіршою залежно від духовного змісту, який вкладає в неї народ, і що за відомих умов вона може стати і повним спотворенням будь-якої справедливості». Основоположною цінністю демократії є пріоритет прав людини щодо прав держави. Демократія як політична система виникла і розвивається передусім у межах держави, з якою пов'язані її основні інститути. Тому питання про співвідношення прав людини і прав держави пов'язане з соціально-правовою природою держави. Так, ідея правової держави передбачає обмеження ЇЇ могутності на користь громадянського суспільства і гарантування пріоритету прав громадян щодо прав держави, а соціальний характер держави спрямований на забезпечення громадянських прав для всіх членів суспільства. Проблему правової держави докладно розробив Б. Кістяківський, який писав: «Основний принцип правової, або конституційної, держави полягає у тому, що державна влада в ньому обмежена. У правовій державі владі визначені межі, які вона не повинна і не може порушувати. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особистістю невід'ємних, непорушних і недоторканних прав. Насамперед у правовій, або конституційній, державі визнається, що є визначена сфера самовизначення і самовияву особистості, в яку держава не має права втручатися». Найвищою цінністю демократії є висока моральність суспільства, без чого не може повною мірою реалізуватися жоден з принципів демократії. Мораль - це світорозуміння, цілісна система поглядів на суспільне життя і буття людини. Основою моралі демократичного суспільства є свобода людини, її пріоритет у всіх суспільно-політичних структурах, соціальна справедливість у суспільних відносинах. Визначальним у сутності демократії є людський фактор - люди зі своїми інтересами, потребами, поглядами, емоціями. Це у свою чергу визначає і сутність моралі, а тому демократія і мораль - категорії нерозривні. Суспільна мораль, психологія, культура, традиції - складові демократії. Погана мораль - погана демократія, що і характерно для сучасного українського суспільства. Аморальність стала майже державним принципом. Спритні шахраї, амбіційні аморальні політичні діячі так званим реформуванням привели Україну на межу економічної і політичної кризи. Повноцінна правова держава можлива тільки за високої правосвідомості народу. Б. Кістяківський зазначав, що завдяки народному представництву та правам людини і громадянина, що гарантують політичну самодіяльність як окремих осіб, так і груп громадян, уся організація правової держави має суспільний, або народний, характер. Правильне і нормальне виконання державних функцій у правовій державі залежить від самодіяльності суспільства і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу та розвиненого у нього почуття відповідальності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правового порядку і державних установ лежить на самому народові. Але саме тому, що турбота про державні іі правові установи покладена у правовій державі на сам народ, вона є дійсно організованою, тобто упорядкованою державою. Ні правопорядок, ні державний устрій не можуть бути тривалими, якщо вони не легітимовані суспільною правосвідомістю. Ідеали політичної демократії і практика реалізації демократичних принципів найчастіше не збігаються. Нині немає жодної демократичної країни з усіма параметрами й ознаками демократії. Хоча соціально орієнтований розвиток суспільства далеко просунув реалізацію демократичних принципів, особливо у країнах Західної Європи та США, але демократія не може бути вищою і кінцевою формою людського співжиття і політичного розвитку, яка забезпечувала б усім людям стабільне і благополучне існування. Вона має багато недоліків, аби повною мірою задовольняти сучасні надії людства. Сучасне суспільство не знаходиться на висоті сповідуваних ним цінностей, про що свідчать бідність й расова дискримінація, війни та імперіалізм. Дійсність зірвала з демократії ореол надприродної сили політичного фетишу. Ще апостол демократії Жан Жак Руссо стверджував: якби взяти поняття демократії у всій точності його значення, то істинної демократії ніколи не було і не буде. Це, звичайно, не означає, що сьогодні немає відносно досконалих демократичних форм політичного устрою. Проте демократія все ще залишається завданням, яке належить виконати. Демократія по-різному і на різних рівнях виявляється у політичних структурах суспільства. Вона не може бути явищем власне національним, хоча й відображає менталітет конкретного народу, але не має своїми засадами антропологічне, етнічне або вульгарно-матеріалістичне тлумачення соціальних і моральних якостей людини. Демократія - явище позанаціональне, це загальний політичний та соціально-етичний стан людства. Вона відображає розмаїття життєдіяльності людей в умовах конкретного політичного ладу і є категорією не лише форми, а й змісту влади, її сутності. Порушення взаємозв'язку сутності, змісту і форми у сфері владних відносин призводить до перекручення демократичних підвалин суспільства, що особливо яскраво виявилося у Радянському Союзі. Немає загальноприйнятої матриці демократії, але є певний ідеал, покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здійснення засвідчує ступінь віддаленості сучасної демократії від демократичного ідеалу. Як і будь-який процес життєдіяльності суспільства, демократія має не лише безперечні переваги, а й внутрішні суперечності та кризові явища. Так чи інакше сучасна демократія не викликає абсолютного політичного оптимізму, її можливості не вичерпані, у забезпеченні процесів демократії ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним і науково-технічним реаліям XXI століття.