Дослідження сучасного стану статусу національних меншин в України

Поняття "національна меншина". Міжнародна практика визначення статусу та захисту прав національних меншин. Історія становлення національних меншин в Україні, їх права і свободи. Участь представників національних меншин у політичному житті України.

Зміст:

Вступ

Розділ 1. Національні меншини, як об`єкт політологічного дослідження

1.1 Визначення поняття «національна меншина»

1.2 Міжнародна практика визначення статусу та захисту прав національних меншин

Розділ 2. Дослідження статусу національних меншин

2.1 Історія становлення національних меншин в Україні

2.2 Права і свободи національних меншин

2.3 Захист прав та свобод представників національних меншин в Україні

2.4 Участь представників національних меншин у політичному житті України

2.5 Українська держава та національні меншини: поступ до взаємної толерантності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Всі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток,» - проголошує ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. З цього та інших визнаних у світі документів випливає право кожного народу на створення власної держави або ж на певне виокремлення в межах складного державного утворення. Окрім того, всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, застосованого на принципі взаємної вигоди та міжнародному праві. Жоден народ в жодному разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

Процеси реалізації права на самовизначення зазвичай досить суперечливі та повільні, а інколи це право взагалі не актуалізується. Адже право на самовизначення зачіпає інтереси великої кількості окремих осіб і різноманітних колективів і вимагає наявності низки внутрішньо-національних та зовнішніх умов.

Для України, як і для будь-якої поліетнічної держави, питання національних меншин є перманентно актуальним і потребує постійного вивчення та аналізу. Утворення України як самостійної держави поставило на порядок денний як теоретичне, так і практичне завдання – вироблення власної концепції національної політики. Особливість ситуації полягала в необхідності одночасного пошуку оптимальних шляхів розвитку титульної нації та національних меншин, адже в УРСР, що була складовою Радянського Союзу, українці не були реально титульною нацією. Це виявлялось, зокрема, в мовній політиці, в системі управління, освіти, коли українська мова цілеспрямовано була витіснена російською. Така політика поширювалась і на рідні мови національних груп, що проживали на території УРСР, представники яких все більше втрачали національну ідентифікацію, поповнювали своєрідну синтетичну групу "радянських людей".

Для реалізації своєї політики режим вдавався до масових депортацій. Їх, зокрема, зазнали такі національні групи, що традиційно проживали в Україні як кримські татари, поляки, німці тощо. Уже в перші роки української незалежності розпочались рееміграційні процеси – фактичне повернення депортованих з України народів. Водночас відбувається активна міграція з України представників як титульної нації, так і інших етнічних груп. Внаслідок цього внутрішня етнічно-групова структура суттєво змінилася і продовжує змінюватися.

Проблема статусу національних меншин пов’язана з демографічними, соціальними, культурними, особистісними чинниками, що продукують широкий спектр політичних наслідків. Ці та низка інших факторів зумовлюють теоретичну і політико-практичну актуальність дослідження. Зокрема, робота спрямована на вивчення ролі та місця національних меншин у розвитку сучасної української держави, аналіз форм їх участі у політичному процесі, вивчення взаємовпливу національних меншин, країн проживання та етнічної батьківщини.

Мета курсової роботи. Мета курсової роботи полягає у дослідженні сучасного стану статусу національних меншин в України, з урахуванням міжнародного.

Завдання дослідження:

- визначити роль і місце національних меншин у розвитку сучасної української держави;

- проаналізувати статус національних меншин в контексті міжнародних документів;

- з'ясувати права та свободи представників національних меншин в Україні;

- визначити механізм реалізації прав та свобод представників національних меншин в Україні

Об’єктом курсового дослідження є національні меншини України.

Предметом дослідження є статус та діяльність національних меншин України на суспільно-політичному рівні, захист прав та свобод представників національних меншин.

Практичне значення. Результати курсового дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій роботі, при написанні наукових, курсових та дипломних робіт з суміжних тем тощо, оскільки вони розширюють знання про національні меншини та їх участь у суспільно-політичних процесах держави.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Національні меншини, як об`єкт політологічного дослідження

1.1. Визначення поняття «національна меншина»

Термін "національні меншини" почав вживатися порівняно недавно і його розуміння ґрунтується на основі підходів, які пропонують вітчизняні та зарубіжні дослідники, однак виявилось, що більшість етнополітологів, аналізуючи проблему національних меншин, ще не виробили єдиних підходів та оцінок. У науковій літературі дотепер не існує чіткого і сталого тлумачення терміна "національна меншина". В політологічний літературі найбільш вичерпно висвітлені питання ролі і місця національних меншин у національній структурі країни, взаємин держави та національних меншин, питання формування, чисельності та громадської діяльності національних меншин. Однак дослідники практично оминають питання участі національних меншин у політичному житті держави, політичної мобілізації національних меншин, формування політичної еліти національних меншин, представництва національних меншин в органах влади різних рівнів.

В основу визначення поняття “національна меншина” покладений комплексний підхід, який включає всі типологічні та видові різновиди, що базуються на загальних критеріях. Зокрема, окреслюються такі критерії, як кількісний критерій та термін проживання на території держави, критерій недомінування, наявність громадянства, наявність стійких етнічних, релігійних і мовних характеристик, почуття солідарності. В Україні, згідно з законодавством, до "національних меншин" належать групи громадян, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Це свідчить про те, що більшість критеріїв, які є основними для визначення національних меншин у багатьох країнах світу (чисельність, термін проживання на території держави) не є визначальними в Україні [2, 11].

Національні меншини – це групи населення, осілі в даній державі, які перебувають у кількісній та фактичний меншості щодо титульної нації або становлять менше 50% усього населення, культивують свою національну окремішність, відрізняються від більшості громадян своїм етнічним походженням, мовними, культурними або релігійними ознаками, усвідомлюють свою етнічну окремішність [35, 2].

Міжнародні документи свідчать, що термін “меншина” вживається в них майже виключно для визначення груп осіб, які відрізняються від решти населення країни за певними ознаками, якими є: раса, етнічне походження, національність, релігія, мова, культура. Численні міжнародно-правові акти, що регулюють питання правового статусу і захисту прав таких груп осіб, для визначення об’єктів дії їх норм використовують терміни “національні”, “расові”, “етнічні”, “культурні”, “релігійні” та “мовні” “меншини”. Під егідою ООН і в межах її спеціалізованих установ та з ініціативи Ради Європи держави ухвалили низку універсальних і регіональних конвенцій, які передбачають захисні заходи щодо таких груп меншин у різних сферах правовідносин. Жоден із текстів цих універсальних та регіональних міжнародних документів, навіть Загальний коментар Комітету з питань прав людини стосовно ст. 27 Пакту про громадянські та політичні права (власне, єдиної спеціальної універсальної міжнародно-правової норми щодо захисту прав меншин), не містить визначення категорій меншин, чиї права вони захищають, а так само й універсального визначення для всіх зазначених груп осіб. Ситуація, за якої держави ухвалюють міжнародно-правові норми без загальноприйнятого визначення поняття їх адресатів вкрай негативно позначається як на їх імплементації на національному рівні, так і ефективності діяльності відповідних міжнародних інституційних механізмів [35, 2].

Незважаючи на те, що за понад 50 років активної роботи над цією проблемою визнаних фахівців та експертів у рамках ООН (Комісії ООН із прав людини та її Підкомісії з питань запобігання дискримінації та захисту меншин, з 1999 р. – Підкомісія з питань заохочення і захисту прав людини) та Ради Європи і її консультативного органу – Європейської комісії “За демократію через право” (Венеціанської комісії), судових та інших міжнародних органів і установ з питань прав людини було підготовлено низку проектів універсального міжнародно-правового визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, далі робочого варіанту визначення не пішло [34, 237].

Зараз ситуація свідчить про значний інтерес країн, міжнародних організацій, учених-теоретиків і практиків до розв’язання цього питання, однак до останнього часу жодна з таких дефініцій не стала загальновизнаною. Тому є багато причин, серед них і специфічні обставини та ситуації у світі, за яких виникли й існують меншини, а також значна різниця в національних підходах і державній політиці країн щодо цього питання. Проте, існують дві основні причини такого стану справ – політична і юридична. По-перше, країни шукають шляхи оптимального одночасного вирішення подвійної проблеми: ефективного захисту національних меншин і запобігання виникненню сепаратизму та збереження територіальної цілісності й національного суверенітету держави. По-друге, на сучасному етапі виявилося неможливим знайти загальноприйняте правове визначення, яке б стосувалося всіх категорій меншин – расових, етнічних, національних, релігійних, мовних та ін. Загальновизнаною можна вважати лише класифікацію меншин, установлену Декларацією ООН 1992 р., де йдеться про права осіб, які належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин [34, 238].

Здійснений аналіз характерних ознак меншинних груп дає можливість запропонувати їх визначення для практичного застосування щодо виокремлення таких груп населення та забезпечення їх певними правами. Так, релігійною меншиною може вважатися група осіб, які сповідують релігію, відмінну від державної чи домінуючої в країні, де вони проживають, і не порушують відповідних прав решти населення. Традиційною “мовною меншиною” можна вважати чисельно меншу за титульне населення групу осіб, які проживають у країні й тривалий час традиційно вживають і свідомо заохочують уживання на її території історичної мови своєї групи, що відрізняється від державної (офіційної) мови і мов інших груп населення або визнана такою в законодавстві країни.

Слід також зазначити, що від самого початку пошуків загальної термінології щодо різних типів меншинних груп найскладнішим для фахівців питанням виявилося обґрунтування їх поділу саме на етнічні й національні групи, або меншини. У доктрині існують різні, подеколи протилежні, погляди фахівців у даній сфері на зміст цих термінів. Термін “етнічна група/громада/меншина” є цілком прийнятним при визначенні спільноти, до якої належить група осіб-громадян країни іншого, ніж титульна нація, етнічного походження, яка за історичних обставин проживає на її території тривалий час, є недомінуючою і чисельно меншою від решти населення та прагне самоідентифікації як така за об’єктивними ознаками мови, релігії, культури тощо.

Але, зважаючи на термінологію, прийняту універсальними й регіональними міжнародними організаціями, передусім ООН, ОБСЄ, Радою Європи, Європейським Союзом, треба погодитися з тим, що термін “національна меншина” – найбільш поширений у чинних багатосторонніх і двосторонніх міжнародних договорах з питань захисту прав людини та основних свобод осіб, які належать до меншин. Він стисло і змістовно віддзеркалює всі історичні, расові, національні, етнічні, релігійні, мовні та культурні характеристики цього суспільного явища, які найчастіше існують не окремо, а є органічно взаємопов’язаними [34, 274].

Розглядаючи питання про загальноприйняте міжнародне визначення поняття “меншина” та “національна меншина”, безумовно, слід ураховувати національні концепції щодо поняття “меншина”. Кожна держава світу має власні погляди на цей феномен. Коли йдеться про термін “національні меншини”, то труднощі в понятійному плані виникають ще й тому, що в різних мовах термін “нація” має різне політичне й правове значення. У багатьох державах Західної Європи і не тільки (наприклад, у США) термін “нація” ототожнюється з громадянством країни, тобто мається на увазі не етнічне чи національне походження, а громадянство, усталений правовий зв’язок фізичної особи з державою. Населення такої держави є гетерогенним суспільством за етнічними, мовними, культурними, релігійними ознаками, але гомогенним за національністю. Припускається, що такі держави створені двома або більшою кількістю соціально й політично рівноправних етносів, де меншини повністю асимільовані, і всі такі особи є громадянами мононаціональної держави, яка складається з представників однієї національності (наприклад, Франції, Бельгії, Іспанії, Швеції тощо) [34, 275].

У державах Центральної та Східної Європи частіше за все націю розуміють як об’єднану спільною мовою, культурою та свідомістю спільноту, котра складається з осіб одного етнічного походження і не має прямого відношення до громадянства. З огляду на вказані ознаки така спільнота завжди є гомогенною [33, 494].

У першому випадку неможливо використовувати термін “національні меншини” у сенсі співіснування титульної нації і таких меншин, тому що громадяни країни, які належать до етнічних, мовних, релігійних груп (меншостей у кількісному відношенні порівняно з іншою частиною населення країни), вважаються складовою однієї нації. У таких країнах національне законодавство гарантує основні права й свободи громадян (французів, англійців, греків тощо), а не права осіб, які належать до національних меншин.

У другому випадку йдеться про групи меншин (насамперед у кількісному відношенні), представники яких є громадянами держави, котрі відрізняються від іншого населення своїми етнічними, мовними, культурними, релігійними особливостями, однак мають різне національне походження, є представниками різних націй. В даному випадку вислів “національна меншина” має зовсім інший зміст – і в цьому разі захищаються саме права осіб, які належать до національних меншин.

Проте більшість країн світу, які в той чи інший спосіб визнають існування національних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерії для визначення осіб, які до них належать, у національному законодавстві чи в політичних актах з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій.

Аналіз таких документів свідчить про те, що країни при вирішенні питання про визначення поняття “національна меншина” та осіб, що до них належать, на національному рівні найчастіше беруть до уваги певні об’єктивні та суб’єктивні критерії [33, 496]. Частіше за все держави визнають, що така група осіб має: проживати на території країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, відрізнятися від решти населення країни своєю самобутністю та явно вираженими спільними етнічними, релігійними, культурно-традиційними і мовними ознаками, які вона прагне зберігати; мати довгострокові міцні зв’язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвідомлення та прагнути до самоідентифікації.

Сьогодні саме вищезазначені міжнародні та національні складові терміна “національна меншина” є підвалинами для вироблення загального наукового підходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусім у визнанні існуючих меншин у різних країнах світу, поширенні на них дії чинних міжнародно-правових норм, вирішенні міждержавних спорів, захисті прав меншин міжнародними контролюючими органами та ін. З урахуванням вищезазначеного дослідники пропонують таку загальну міжнародно-правову робочу дефініцію поняття “національна меншина”: Національна меншина – це група осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї держави, є недомінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації як представники такої групи [8, 36]. Таким чином, громадяни та інші особи, які відповідають перерахованим у визначенні характеристикам, можуть об’єктивно вважатися особами, які належать до національних меншин у певній країні.

Отже, сучасний стан статусу національних меншин дає можливість говорити про право країни самостійно визнавати особами, які належать до національних меншин, як виключно власних громадян, так і інших індивідів, які перебувають на її території на законних підставах.

1.2. Міжнародна практика визначення статусу та захисту прав національних меншин

Проблема захисту прав національних меншин не втрачає надзвичайної актуальності, що пов’язане насамперед з геополітичними та соціально-економічними змінами, які відбулися у світовому масштабі та, зокрема, на європейському континенті протягом XX століття. Йдеться про крах континентальних імперій (Австро-Угорської, Германської, Російської) у Європі внаслідок Першої світової війни та утворення на уламках цих держав незалежних національних держав за принципом: одна нація – одна держава, що призвело до появи великої кількості осіб, які за своїм етнічним походженням не належали до титульних етносів нових незалежних держав. Гостроту суперечності, що виникає з цієї ситуації, усвідомлювали держави-переможці, створивши в рамках Паризьких мирних договорів першу міжнародно-правову систему захисту прав національних меншин. Так, відповідно до резолюції Ради Ліги Націй від 15 листопада 1920 року умовою входження країн до цієї міжнародної організації було вжиття ними заходів щодо захисту прав національних меншин. Ця система захисту поширювалася приблизно на 39 млн. осіб, котрі проживали в 16 країнах і розмовляли 36 мовами.

Після Другої світової війни питання захисту прав національних меншин стало предметом уваги ООН та інших міжнародних організацій. Прийнятий Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) вперше на рівні міжнародного договору універсального рівня зобов’язав країни, в яких є етнічні, релігійні та мовні меншини, не відмовляти їм у користуванні своєю культурою та мовою, сповідуванні своєї релігії тощо. У Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних релігійних та мовних меншин (1992 р.) вперше на міжнародно-правовому рівні було вжито термін “національні меншини”.

Розглядаючи розвиток міжнародно-правового регулювання захисту прав національних меншин, можна умовно поділити його на чотири історичні етапи: перший охоплює період до Першої світової війни; другий - період між двома світовими війнами; третій - від завершення Другої світової війни до початку дезінтеграційних процесів у колишніх СРСР та в Югославії; четвертий починається з прийняттям країнами - членами ОБСЄ Паризької хартії для нової Європи у 1990 році.

Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, була прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутності.

Особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (надалі називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та проводити релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.

Особи, що належать до меншин, мають право активної участі в культурному, шин, мають право активної участі в культурному,релігійному, громадському, економічному та державному житті. Державивживають необхідні заходи для забезпечення того, щоб особи, які належатьдо меншин, могли повністю та ефективно здійснювати свої права людини таосновні свободи без будь-якої дискримінації і на підставі повноїрівності перед законом.Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволятьособам, що належать до меншин, розвивати свою культуру, мову, релігію,традиції та звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльністьздійснюється з порушенням національного законодавства та суперечитьміжнародним нормам.Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це можливо,особи, що належать до меншин, мали належні умови для вивчення своєїрідної мови або навчання на своїй рідній мові. Держави у разі потребивживають заходів у галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії,традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території.Особи, що належать до меншин, повинні мати належні можливості дляотримання знань, необхідних для життя у суспільстві. Держави розглядаютьпитання про вжиття дійових заходів для того, щоб особи, що належать доменшин, могли без обмежень брати участь у забезпеченні економічногопрогресу та розвитку своєї країни.Міжнародна національна політика та програми плануються та здійснюються зурахуванням законних інтересів осіб, що належать до меншин.Комітет міністрів Ради Європи прийняв 10 листопада 1994 р. Рамковуконвенцію про захист національних меншин, що набула чинності після того,як її ратифікували 12 держав - членів Ради Європи. У цьому першомубагатосторонньому документі, що присвячений захисту національних меншин,викладено положення, що стосуються різних сфер. Ці положення, що маютьвигляд програми, визначають конкретні завдання, які держави-учасницізобов'язуються виконувати через запровадження на національному рівнівідповідних законів та урядової політики.Документом, що доповнює Рамкову конвенцію, є Європейська хартіярегіональних мов та національних меншин, яку було ухвалено у 1992 р.Хартія визнає невід'ємне право користування як у приватному житті, так іпублічно регіональними мовами та мовами національних меншин. Хартіявизначає завдання та принципи, що їх мають дотримуватися держави, тапропонує конкретні заходи для їхнього здійснення в галузі освіти,правосуддя, державного управління, культури, економічного та соціальногожиття.

Розділ 2. Дослідження статусу національних меншин

2.1. Історія становлення національних меншин в Україні

За доби УНР уперше за всю багатовікову історію України розпочалася робота по створенню національно-персональної автономії для російського, єврейського, польського та інших народів. Національні меншини набули конституційно-правового статусу суб'єктів права. Політика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пізніше і Директорії УНР була спрямована на звуження існуючих прав і свобод. Національні меншини поступово втрачали свій конституційно-правовий статус.

За часів Західноукраїнської Народної Республіки для національних меншин була проголошена персональна автономія з правом їх представництва в уряді. Правовий статус одержали лише окремі найчисленніші національні меншини, зокрема німці, євреї та поляки.

Перша Конституція УСРР 1919 р. визначила термін "національні меншини" та заборонила будь-які форми дискримінації національних меншин або обмеження їх рівноправності. Конституція УСРР 1929 р. надала можливість створити окремі адміністративні одиниці в місцевостях, де компактно проживала більшість населення тієї чи іншої національної меншини. Характерною особливістю Конституції УРСР 1937 р. була відсутність терміна "національні меншини". Невизнання національних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х років [2, 11].

Аналізуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу національних меншин середини 50-х років, можна відзначити деякі позитивні зрушення стосовно захисту прав та свобод національних меншин. Але на початку 70-х років в Україні знову розгортається боротьба проти так званого космополітизму та антисемітизму. Національне питання до часів перебудови було знято шляхом оголошення його вирішеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термін "національні меншини" не було визначено.

В період перебудови були внесені зміни та доповнення до Конституції УРСР, прийняті законодавчі акти, спрямовані на демократизацію виборчої системи, рівноправність мов, свободу совісті і віросповідання, освіту, культуру та місцеве самоврядування. Водночас термін "національні меншини" в нормативно-правових актах України за часів перебудови не був визначений, а національні меншини не набули конституційно-правового статусу суб'єктів права.

Нараховується ряд етапів становлення та розвитку законодавства України про національні меншини:

- Перший етап починається від проголошення Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.) і тривав до прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.).

- Другий етап розпочався після прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" і завершився прийняттям Конституції України (28 червня 1996 р.).

- Після прийняття Конституції України розпочався третій етап розвитку та становлення законодавства про національні меншини України [23, 54].

Нормативно-правову базу щодо захисту прав і свобод національних меншин України дослідники поділяють на загальні та спеціальні законодавчі акти. Загальні законодавчі акти захищають права та свободи національних меншин як громадян України. В той же час вони не визначають термін "національні меншини". Його визначають, як правило, спеціальні законодавчі акти.

З проголошенням незалежності України народжуються нові наукові напрями, спрямовані на дослідження різних аспектів життя національних меншин. За цей період в Україні з'явилась низка наукових праць, автори яких досліджують правові питання національних меншин. Але в цих працях не зроблено глибинного аналізу діючих нормативно-правових актів України. Щодо дослідження конституційно-правового статусу національних меншин в Україні, то такі праці фундаментального характеру взагалі відсутні.

2.2. Права і свобод національних меншин

За змістом і сферою дії права і свободи національних меншин поділяються на: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи національних меншин поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні політичні права та свободи національних меншин в Україні є тотожними індивідуальним політичним правам та свободам громадян України. Колективні політичні права національних меншин в Україні в законодавчих актах представлені не повною мірою.

Індивідуальні і колективні культурні, економічні, соціальні, екологічні права та свободи національних меншин є тотожними індивідуальним і колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому акті, які закріплюють економічні, соціальні, екологічні права, не визначено термін "національні меншини" [31, 29].

Визначені в розглянутих універсальних конвенціях ООН та її спеціалізованих установ і регіональній Рамковій конвенції РЄ права меншин та осіб, які до них належать, можна розділити на загальні (основні) і спеціальні (особливі) громадянські, політичні та культурні права (для останніх найчастіше застосовується словосполучення “економічні, соціальні та культурні”).

Основними громадянськими правами осіб, які належать до національних меншин, є: право на життя; право рівності перед законом та право на рівний правовий захист; право недискримінації; право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті й релігії; право на громадянство; право на свободу мирних зборів та асоціацій. До громадянських спеціальних прав можна віднести право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції.

До основних культурних прав належать: право користуватися своєю культурою, право осіб, які належать до релігійних меншин, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою [31, 30].

Основними політичними правами є: право брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права; право брати участь в управлінні країною й державними справами, право рівного доступу до державної служби. До кола економічних прав належить лише право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими [31, 31].

Усі інші перелічені права осіб, які належать до національних меншин, є спеціальними культурними правами: право на вивчення рідної мови і навчання рідною мовою; право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації; право на культурну спадщину; інформаційні права; право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні; право встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина, та інші права, які разом з основними правами складають право на самобутність кожної особи, що належить до національної меншини.

Необхідно наголосити, що відповідно до чинних норм міжнародного права спеціальні права національних меншин не можуть бути привілеями. Спеціальні права – це одна з форм позитивних дій, спрямованих на те, щоб меншини могли зберегти свої особливості й традиції, причому ці права так само важливі для забезпечення рівного ставлення, як і права рівності й недискримінації та інші основні права людини.

Обов'язки держави, державних органів і посадових осіб, а також громадян України, в тому числі національних меншин, як складова частина їх конституційно-правового статусу, закріплені в нормативно-правових актах і є тотожними, як і для конституційно-правового статусу громадян України.

З проголошенням незалежності України, створено понад 400 національних товариств, які мають всеукраїнський, місцевий та міжнародний статус.[35, 2] Основними видами цих організацій є товариства, спілки, громади. Їх органами є ради, загальні збори, правління. Статути і програми товариств визначають їх як культурні, просвітницькі, соціальні, економічні та інші. Важливою формою самоорганізації товариств та об'єднань національних меншин в Україні на сучасному етапі є створення та діяльність на добровільних засадах асоціацій та федерацій національно-культурних і культурно-просвітницьких об'єднань національних меншин.

За сферами діяльності товариств та об'єднань національних меншин виділяються такі їх функції, як: політична, соціальна, культурна, мовна, інформаційна, наукова та інші. За способами діяльності розрізняються такі функції, як: координаційна, охоронна, захисна, організаційна, забезпечення розвитку тощо. Досліджуючи механізм реалізації політичних, соціальних та економічних прав національних меншин в Україні, дослідники наголошують, що він здійснюється на загальнодержавному, регіональному та територіальному рівнях.

Характерним для товариств та об'єднань національних меншин є створення в їх структурах недільних шкіл, бібліотек, самодіяльних і художніх колективів тощо. Всі товариства національних меншин проводять роботу по вивченню рідної мови. Окремі національно-культурні товариства України мають свої власні друковані засоби масової інформації.

Кожна з країн CНД гарантує всім національностям, які проживають на її території, право вільного національно-культурного розвитку. Загальним для конституцій країн СНД є державне регулювання відносин між національностями на основі принципів рівності перед законом, поваги їхніх прав і інтересів [35, 2].


2.3. Захист прав та свобод представників національних меншин в Україні

Організаційно-правовими гарантіями прав і свобод національних меншин в Україні є органи державної влади, інші інститути держави та інститути суспільства, суспільного ладу. До конституційних інститутів серед організаційно-правових гарантій дисертант відносить політичні партії і соціально-економічні та соціально-культурні організації.

Істотною новацією в організації і діяльності парламенту є запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Однією із важливих гарантій прав і свобод національних меншин є створені при Президентові України дорадчі органи в особі Ради представників громадських організацій національних меншин України та Ради з питань мовної політики. В структурі Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади створені державні установи, діяльність яких спрямована на гарантування прав і свобод національних меншин. Вони поділяються на дві групи:

- До першої групи належать органи держаної влади, діяльність яких спрямована на гарантування захисту прав та свобод усіх громадян України.

- Другу групу становлять спеціалізовані державні установи, діяльність яких спрямована на забезпечення гарантій захисту прав і свобод національних меншин (Державний комітет України у справах національностей і міграції, Комісія у справах осіб, депортованих за національною ознакою та Міжвідомча координаційна рада з питань етнополітики) [6, 59].

Систему гарантій прав і свобод національних меншин становлять: норми-принципи, процесуальні норми, юридична відповідальність та обов'язки. Конституція України та інші нормативно-правові акти гарантують усім національним меншинам як громадянам України рівні індивідуальні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Окремі нормативно-правові акти, які входять до системи нормативно-правових гарантій захисту колективних прав та свобод національних меншин, мають розбіжності щодо норм права, які стосуються їх правового статусу. Це насамперед стосується Закону України "Про вибори народних депутатів України". Норми цього Закону щодо політичних гарантій колективних прав національних меншин висувати об'єднаннями національних меншин України своїх кандидатів у депутати на виборах до Верховної Ради України суперечать нормам права Закону України "Про національні меншини в Україні" [7, 51].

Особливе значення для надання національним меншинам в Україні конституційно-правового статусу мають процесуальні принципи мови судочинства та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Усі види юридичної відповідальності як складової конституційно-правового статусу національних меншин в Україні є тотожними юридичній відповідальності, яка характерна і для конституційно-правового статусу громадян України.

2.4. Участь представників національних меншин у політичному житті країни

Політична участь національних меншин виступає як альтернатива асиміляції з титульною нацією і виражається налагодженням тісних комунікацій, проведенням спільних заходів чи акцій, висловленням своєї активної позиції щодо тих чи інших політичних рішень.

Існує три рівні політичної участі національних меншин:

- латентний, на якому перебувають більшість національних меншин. Здебільшого, ці меншини лише формально заявили про своє існування, цей рівень характеризується швидкою асиміляцією та розпорошеністю національних меншин;

- організаційний, на цьому рівні перебувають 38 національних меншин зі 135. Ці меншини створили власні громадські організації, активно розвиваються інтеграційні процеси. На даному рівні політичної мобілізації національні меншини є активними як у внутрідержавних, так і на міждержавних процесах.

- політичний рівень – до цього рівня доходять лише окремі національні меншини. Переважно, це численні національні меншини, які створили власні політичні рухи та партії, беруть участь у виборах різних рівнів і в політичному житті держави. На цьому рівні перебувають російська національна меншина і кримські татари, які створили власні політичні рухи та партії. Однак результати показали, що на цьому рівні прослідковуються дезінтеграційні процеси в етнічному полі та посилюється суспільно-політичний поділ[8, 40].

Процеси політичної мобілізації національних меншин активізуються найчастіше напередодні важливих загальнодержавних акцій, зокрема, виборів різних рівнів. Одним із критеріїв політичної мобілізації виступає саме політичний інтерес. Особливу роль за умов політичної мобілізації національних меншин, як і загалом інших груп, відіграють такі фактори, як “мотив небезпеки” і так званий принцип справедливості. Саме ці чинники є чи не найефективнішими за умов політичної мобілізації і їх часто застосовують як політичні гасла. Не менш важливу роль у становленні політичної мобілізації національних меншин відіграють такі категорії, як авторитетність організацій, які представляють ту чи іншу національну меншину, наявність впливових лідерів серед представників національної меншини. Це пов’язано з рівнем національної самосвідомості, етнічною культурою, усвідомленням проблем етнічного розвитку і шляхів їх ров’язання, ступенем вираження етнічної самобутності, наявністю такого важливого фактора консолідації, як лідерство. Також варто підкреслити, що фактор чисельності національних меншин відіграє не основну роль у політичних мобілізаційних процесах. Як приклад можна назвати білоруську національну меншину, яка посідає третє місце серед національних меншин за чисельністю, однак має чи не найнижчий рівень політичної мобілізації, зокрема, представниками цієї меншини створено чи не найменше національних товариств на регіональному рівні, практично не виходять засоби масової інформації білорусів України [8, 41].

Хоча політичні симпатії національних меншин є різними, можна виокремити чотири основні напрями, на які орієнтуються національні меншини: центризм, регіоналізм, ліва та націонал-демократична ідеологія.

2.5. Українська держава та національні меншини: поступ до взаємної толерантності

Україна послідовно прагне реалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля виконання цього завдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснює політико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиває етнонаціональне законодавство — один із видів юридичних гарантій прав національних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого підходу є теоретичні здобутки у сфері юридичної науки, етнодержавознавства, певні традиції української та радянської державності, які запроваджували, хоч і з різною засадничою метою, юридичні й організаційні гарантії прав національних меншин (як приклад — Закон Української Центральної ради «Про національно-персональну автономію» 1918 року, Закон УРСР «Про мови в УРСР» 1989 року) [19, 5].

Незважаючи на це, певній частині громадян України різної національності притаманна досить стійка взаємна латентна ксенофобія, що й спричинило поступове посилення антиукраїнських, антиросійських, антиєврейських, антипольських тощо настроїв, поширення відповідної негативної символіки в громадських місцях, збільшення кількості випадків руйнування надгробних пам’ятників, а також зростання екстремістських молодіжних організацій на кшталт скінхедів.

З огляду на такі факти постає запитання: чому на 18-му році незалежності України попри загальну демократизацію країни набуває актуальності проблема захисту прав українців, національних меншин, іноземців, врешті-решт, конституційного ладу та національної безпеки? Які ж головні причини значного збільшення проявів расизму, антисемітизму й ксенофобії у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі?

Найважливіша з них — неадекватна реалізація чинного етнонаціонального законодавства. Загальновідомою є пряма дія конституційних норм, які гарантують рівність прав і свобод людини та громадянина, забороняють привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних і релігійних переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Ця конституційна площина періодично поповнюється законотворчим доробком Верховної Ради, який відтворено, приміром, окремими правовими нормами у законах «Про захист суспільної моралі», «Про основи національної безпеки України». Статтею 161 Кримінального кодексу закріплено карну відповідальність за порушення рівноправності громадян незалежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії [27, 44].

Натомість для правової практики характерна тенденція вкрай рідкісного застосування або взагалі нехтування етнонаціонального законодавства, передусім уже згаданої статті 161 Кримінального кодексу. Правоохоронні органи у відповідних випадках прагнуть поводитися нейтрально або переважно порушують кримінальні справи за ознаками статей Кримінального кодексу про групове порушення громадського порядку, масові заворушення, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, про хуліганство, наругу над могилою, нищення пам’яток історії або культури. Складається враження негласного існування настанови «не афішувати» національного підґрунтя злочинів. А провадження справ такої категорії у судах загальної юрисдикції є достатньо політизованим [27, 45].

Однак невідворотність покарання за злочин — це лише одна складова проблеми. Загалом вона за межею компетенції судових і правоохоронних органів, й тому вимагала насамперед реалізації загальносоціальних (економічних, політичних, ідеологічних) гарантій законності. Зокрема, усунення прогалин в етнонаціональному вихованні громадян. Значну роль у цьому мала б відіграти інтеграція вітчизняної освіти в європейський простір, що сприяло б усвідомленню спільної історичної долі Європи й України, а також формуванню світогляду багатоманітності, поваги до громадян іншої культури, їхніх звичаїв і способу життя. Засадничо важливо, щоб етнічна толерантність, відмова від насилля стали невід’ємним елементом свідомості кожної людини, а пропагувалися ці високоморальні риси поведінки у всій системі закладів освіти та громадянської освіти за зразком наукових і просвітницьких осередків, які створено за кордоном (численні музеї, меморіали, центри толерантності).

Політичний терор — «позбавлення життя або волі, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусового поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру» [27, 46]. Голодомор, Голокост. Осмислення цих споминів сприяло б формуванню толерантних міжетнічних взаємин, неприйняттю молоддю радянського, нацистського чи інших сучасних різновидів тоталітарних режимів. Це унеможливило б повторення злочинних дій щодо громадян будь-якої національності. Український народ пам’ятав би ту ціну, за яку він отримав незалежність і став на європейський шлях розвитку.

Значну роль в етнонаціональному вихованні мали б відігравати засоби масової інформації. Беручи до уваги їх значення у пропаганді толерантності міжетнічних взаємин, вже давно назріла необхідність збільшити у державному телерадіопросторі ефірний час для програм, у яких слід відтворювати не лише гасла державної етнонаціональної політики, а й шляхи формування взаємної толерантності українців і національних меншин. Діяльна участь зацікавлених представників українських громадських організацій та національно-культурних товариств у розробці засад таких регулярних тематичних теле- і радіопрограм, підготовка та запровадження їх випусків дали б змогу лідерам і активістам національних громад викладати свої позиції та погляди з нагальних питань етнонаціональної політики, ефективніше виховувати в громадян почуття взаєморозуміння як норму співіснування різних етносів, глибше усвідомлювати цінність етнонаціональної злагоди.

Нарешті, конструктивнішою мала б бути взаємодія громадських організацій національних меншин із центральними та місцевими органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, консультативно — дорадчими органами при Президентові, Українським інститутом національної пам’яті, правоохоронними структурами, а також із релігійними організаціями. З цією метою, зокрема, було б доцільно започаткувати функціонування регулярних курсів підвищення кваліфікації для державних службовців, працівників правоохоронних органів, журналістів за відповідною тематикою. Їх могли б проводити у формі лекцій фахівці з етнонаціональної проблематики в поєднанні із семінарськими заняттями, на яких слухачі висловлюватимуть позиції, ділитимуться особистим досвідом професійної діяльності у регулюванні проблем, які мають «національну складову», спілкуватимуться з головами та членами національно-культурних товариств. Такі курси допомогли б посадовим особам змінити своє ставлення до деяких національних меншин, журналістам — сприяти об’єктивному формуванню громадської думки щодо них, а курси вийшли б за межі просвітництва й набули б політико-правового значення [23, 55].

Саме тому етнонаціональні взаємини треба вдосконалювати крізь призму зміни сталих уявлень у методологічному опануванні цієї проблематики, комплексного бачення ситуації на політичному, правничому і громадському рівнях, нерозривного зв’язку загальносоціальних гарантій законності з юридичними гарантіями, концептуального усвідомлення взаємопов’язаності таких елементів:

— правовий статус національних меншин є міцно переплетеним із повсюдним зростанням етнонаціональної свідомості окремих індивідів, народів, націй, а отже, передбачає глибоке філософське проникнення в проблему, осягнення її сутності;

— закріплення особливих прав національних меншин, як доповнення до загальних прав людини й громадянина, не має ущемлювати права українців і загрожувати дотриманню принципу територіальної цілісності та політичної незалежності;

— становлення та формування української політичної нації у пострадянську епоху буде тривалим і багатовимірним процесом, що вимагає системного розуміння статті 11 Конституції: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин» [24, 7]. Виокремлення із загального контексту цієї конституційної норми тільки української нації, єврейської чи якоїсь іншої національної меншини призводить лише до політичних спекуляцій, гальмує розвиток громадянського суспільства. Натомість положення, закріплене в Основному Законі, дає можливість поступово забезпечувати права й українців, і національних меншин, а отже, наполегливо продовжувати творення довгострокової стратегії формування взаємної толерантності. Необхідно пам’ятати, що «ксенофобія, на жаль, характерна для більшості людей. Потрібні, може, століття, щоб ми звикли жити в поліетнічному середовищі» [10, 6];

— дієвою перешкодою перетворення побутової ксенофобії на масові погроми, убивства, мотивовані ідеологічно, повинні бути судові та правоохоронні органи, етнонаціональне законодавство без притаманних йому недоліків (нечіткості, невизначеності, відсутності чи недостатності процесуальних форм реалізації). Їх треба усунути під час обов’язкового оновлення етнонаціонального законодавства, а надалі передбачити його систематизацію.

Стосовно останнього аспекту можна відзначити певні зрушення, які відбулися протягом 2007—2008 років. Під впливом представників низки міжнародних інституцій, громадських організацій, політичного керівництва країни у 2007 році Міністерство внутрішніх справ розробило План заходів із протидії проявам расизму. Ним визначено пріоритетні напрями діяльності із запобігання та розкриття злочинів, які вчиняються на расовому ґрунті, та протидії неонацистським і скінхедівським організаціям. Так, згідно з документом у складі Департаменту карного розшуку створено окремий підрозділ із напрацювання й реалізації стратегії боротьби з етнічною злочинністю. Аналогічний підрозділ утворено 2007 року і в Службі безпеки України. Координаційні функції покладено, зокрема, на прокуратуру Києва.

Згодом з метою масштабного вдосконалення управління етнонаціональними процесами доцільно повернутися до пропозиції ухвалити Державну програму зміцнення міжнаціонального та міжконфесійного миру й злагоди, опрацювання якої Президент доручив Кабінету Міністрів (вересень 2005 року). Її затвердження, з урахуванням численних пропозицій, викладених у відкритому листі української громадськості Президенту, Голові Верховної Ради та Прем’єр-міністру (липень 2005 року) переконливо засвідчило б, що країна, яка може собі дозволити формування ідеології толерантності, володіє варіантністю рішень у подоланні різних видів етнічних конфліктів [7, 55].Універсальна культура толерантності, що ґрунтується на етнонаціональному різноманітті традицій, культур, є своєрідним містком для діалогу українців із національними меншинами, а їх — з органами державної влади та місцевого самоврядування.

За умови взаємної толерантності, як показує світовий досвід, національні меншини роблять значний внесок у формування демократичних країн і функціонування сталих політико-правових систем, позитивно впливають на ефективність діяльності різноманітних державних і громадських інституцій. Така роль національних меншин безпосередньо випливає з їх сприйняття як невід’ємної складової кожного суспільства, в тому числі й українського. З другого боку, систематичне порушення прав національних меншин погіршує соціально-політичну обстановку в державі, регіоні, нерідко призводить до жорстких проявів ксенофобії та військових конфліктів.

Відтак і Українська держава, і національні меншини, усвідомлюючи постійне ускладнення внутрішніх і зовнішніх політико-правових реалій, мають робити істотні кроки назустріч одне одному. Предметний діалог між ними сприятиме нівелюванню застарілих стереотипів радянської свідомості, взаємної упередженості, подоланню формалізму у забезпеченні прав українців і національних меншин, посиленню тенденції повернення України до міжнародної спільноти.

З точки зору європейської правової культури, зокрема судової практики, дотримання правового статусу національних меншин — один із фундаментальних й інтегральних показників цивілізованості, а Україна, як європейська держава, не повинна бути винятком. Маючи спільні цінності з країнами Європейського Союзу, Українська держава зобов’язана дієво «зміцнювати моральні устої людей і політичні устої наших урядів» [17, 91], активно формувати конституційний світогляд сучасника, усувати значні розбіжності між теорією та практикою етнонаціональних взаємин, реалізовувати ідеї громадянського суспільства у контексті справжньої демократії, а не її імітації. І цим ще раз засвідчити, що за системного підходу до проблеми, яка стала викликом не лише для України, а й світу, держава протистоятиме загрозливим проявам расизму, антисемітизму, ксенофобії. Таким має бути найважливіший методологічний орієнтир, щоб засвоїти уроки минулого та зробити висновки на майбутнє.


Висновки

Національні меншини – політико-правовий термін, що означає групу осіб, громадян певної держави, належних до цієї групи, які за фактом існування цієї групи та їхньої належності до неї підпадають під дію певних міжнародних, а за їх наявності й національних правил – стають об’єктами права, суб’єктами певних правовідносин. До національних меншин, відповідно до закону, можуть належати групи громадян держави, які: постійно проживають на її території; підтримують довгострокові, міцні, тривалі зв’язки з цією країною; демонструють характерні етнічні, культурні, релігійні або лінгвістичні характеристики; кількісно достатньо представлені; заінтересовані в збереженні того, що становить їхню спільну ідентичність, включаючи їхню культуру, традиції, релігію або мову.

У нинішніх умовах відродження в Україні різних національних спільнот, сучасної еволюції концепції національно-культурної автономії та розвитку правового статусу національних меншин важливого практичного та теоретичного значення набуває проблематика статусу національних меншин та правового регулювання національно-культурних питань на основі світового та вітчизняного досвіду.

Слід зазначити, що тема захисту прав людини є головною як у міжнародному, так і в національному праві. Права людини набули статусу аксіоматичної загальнолюдської цінності. Серед цих прав визначальне місце посідають права людини як члена національної етнічної групи.

Національні меншини – це сталий, традиційний структурний компонент політичних націй у сучасних європейських державах, і права тих громадян країни, які належать до таких меншин, передусім – право на збереження власної етнокультурної ідентичності, мають бути надійно захищеними державою, усвідомлені й підтримані суспільством у цілому.

Захист національних меншин має, безумовно, політичні засади і пов’язаний зі створенням та збереженням клімату довіри між різними секторами суспільства, але він повинен бути під кріплений відповідним правовим інструментом як на національному, так і на міжнародному рівні.

Особливої актуальності набуває це твердження в умовах політичних подій останніх років. Ні в кого не виникає сумніву, що неврахування інтересів цих груп населення в процесі формування внутрішньої та зовнішньої політики за певних умов може призвести до внутрішньодержавних конфліктів. На превеликий жаль, запровадження пропорційної виборчої системи в нашій державі на сьогодні значно зменшує участь національних меншин у роботі Верховної Ради України.

З розвитком демократії діяльність національних меншин активізується і цей процес переходить у політичну площину, а тому національні меншини потрібно розглядати як потенційно впливовий політичний фактор. За останні роки на Україні чітко простежується тенденція щодо активізації діяльності національних меншин, які виходять на арену суспільно-політичних відносин держави, і, окрім культурних, освітніх та релігійних інтересів, все активніше ставиться питання задоволення політичних інтересів. Це закономірне явище, характерне для усіх суспільств, однак його вирішення великою мірою залежить від рівня демократичності самого суспільства.

Захист прав національних меншин сучасними документами міжнародного права розглядається як невід’ємна частина міжнародного правового захисту прав людини і як об’єкт міжнародного співробітництва держав. Характерною особливістю сучасного розвитку міжнародно–правового захисту прав меншин слід вважати органічний взаємозв’язок між актами міжнародного права різного рівня, їхній гармонійний розвиток, формування як універсальних, так і регіональних систем захисту меншин.

Права національних меншин слід розглядати як особливі права – певна форма позитивних дій, спрямованих на те, щоб меншини змогли зберегти свої особливості та традиції, причому права національних меншин так само важливі для забезпечення рівного поводження, як і недискримінація. Реалізація права меншин означатиме також отримання меншинами такого статусу, який би їх задовольняв, а більшістю розглядався як природний, як такий, що гарантує будь-якій меншині можливість вільно користуватися рідною мовою, створювати й керувати своїми навчальними закладами, та брати участь у політичному та економічному житті держави.


Список використаної літератури :

1. Абашидзе А., Блищенко И. Проблема правового статуса национальных меньшинств: (Статус Аландских островов, Финляндия) // США: Экономика, политика, идеология. – 1995. – № 12.

2. Агафонова И. Історія і культура національних меншин як об’єкт наукового дослідження // Відродження. – 1993. – № 9.

3. Бадзьо Ю. Основа правди нашої: (Права націй в проекті Конституції України) // Голос України. – 1996. – 6 трав.

4. Беліцер Н. Ще раз до питання про національні меншини в Україні // Час/Тime. - 2005. - 30 черв.

5. Беляєв О. Спираючись на давні традиції: Відродження культур національних меншин, досягнення та проблеми // Політика і час. - 1994. - № 7.

6. Биков О.М. Конституційний статус національних меншин в Україні. 1917–1991 рр. // Право та культура: теорія і практика: Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ 15–16 травня 1997 р. / За ред.: Ю.С. Шемшученка, В.М. Кампо, М.М. Поплавського. – К.: Леся, 2008.

7. Биков О.М. Внутрішньодержавні нормативно-правові гарантії забезпечення прав та свобод національних меншин в Україні // Право України. – 2007. – № 8.

8. Биков О.М. Права та свободи національних меншин України у XX столітті // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2007. – № 1.

9. Богданова Н. Национальные права человека и их правовое регулирование в Рос. Федерации // Вест. МГУ. Серия 11. Право. - 1993. - № 4.

10. Буроминський М. Чи можна реалізувати Закон "Про національні меншини в Україні" // Права людини в Україні: Інформ. - Аналіт. бюл. Укр. - Амер. бюро захисту прав людини. - К.; Х.; 1993. - Вип.2.

11. Васильева Т. Правовый статус этнических меньшинств в странах Западной Европы // Государство и право. - 2002. - № 8.

12. Вівчарик М. Етнонаціональна політика на етапі українського державотворення // Розбудова держави. - 2004. - № 12.

13. Викторов В. За права национальных меньшинств: (I обсуждение прав и свобод нац. меньшинств на IV междунард. сессии неправительств. орг. "Правовая ассамблея") // Рос. адвокат. - 1996. - № 4.

14. Віктовський В., Рабінович П. Право людини на національне самовизначення і проблема бінаціональності // Укр. часопис прав людини. - 2005. - № 2.

15. Власенко О. Політико-правове становище росіян в Україні // Русская культура в контексте социально-исторических реалий Украины (конец ХХ столетия): Материалы международ. науч.- практ. конф. (22 - 23 окт. 1993 г.). - К., 1993.

16. Вниманию Президента: национальные меньшинства урезают в правах // Всеукр. ведомости. - 1996. - 16 окт.

17. Газін В. Проблеми національних меншин у новітній час: Веймарська історія та реальність // Сучасність. - 1994. - № 7-8.

18. Галата С. Президент - нацменшинам: "Я всіх вас кохаю та грошей не маю": (Зустріч Президента України Л.Д. Кучми з головами національно-культурних товариств) // Україна молода. - 1995. - 17 листоп.

19. Гальченко П. Права національних меншин в Україні: Досвід і перспективи // Укр. слово. - 1994. - 9 черв.

20. Гринів О. Проблеми національно-державного розвитку України. - 1994. - № 1 - 2.

21. Дашкевич Я. Національне питання в Україні // Наука і культура. Україна. - К., 1994. - Вип. 28.

22. Івановський В. Питання розвитку законодавства України про статус національних меншин // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах: Зб. наук. статей. - К., 1996. - Вип. 1.

23. Історичний досвід залучення національних меншин та розбудова Української держави // Державність. - 1994. - № 1 - 2.

24. Конституція України. Офіційний текст. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006.

25. Концепція Державної етнонаціональної політики України: (Розвиток Укр. етносу та нац. меншин) // Освіта. - 1996. - 22 травня.

26. Корявин Л. Правильный котел наций: Взгляд на этническое полотно США: Правовое положение наций и нац. групп в США // Рос. Федерация. - 2005. - № 14.

27. Кравчук С. Основні напрями роботи по недопущенню антиконституційних проявів, пов’язаних з екстремізмом // Право України. - 2005. - № 5 - 6.

28. Мицик В.В. Кодифікація прав національних меншин у конвенціях Ради Європи та класифікація прав меншин у міжнародному праві // Український часопис міжнародного права. – К., 2003. – № 3.

29. Национальные меньшинства: проблем много, а денег мало (Комитет международных отношений Украины) // Веч. Киев. - 1993. - 20 апр.

30. Попеску І. Людина в державі: гармонія права: Національні меншини у новой Конституції та перспективи їх розвитку // Голос України. - 1996. - 3 груд.

31. Попеску І. Права національних меншин у новій Конституції України та перспективи їх розвитку // Нова політика. - 1996. - № 5.

32. Товт М. М. Міжнародно-правовий захист національних меншин в Україні та система контролю Ради Європи // Право України. – К., 2001. – №7.

33. Товт М. М. Визначення поняття національної меншини у міжнародно-правових документах і актах національних законодавств // Держава і право. Зб. наук. праць. – Вип. 15. – К., 2002.

34. Чирко В. Національні меншини в контексті формування української державностї // Українська державність: історія і сучасність: Матеріали наук. конф. - К., 1993.

35. Шульга М. Національні меншини України під захистом держави // Україна. Європа. Світ. - 1995. - 26 квіт.