Смекни!
smekni.com

Елітарна теорія демократії (стр. 2 из 3)

Разом з тим поняття демократії втрачає своє первісне значення: це не правління народу, а правління обраних ним представників, еліти, яка править “на благо всього суспільства” зі згоди народу[11].

Кроки щодо примирення елітизму і демократії породили ряд теоретичних розробок, що дістали назву концепцій демократичного елітизму.

Становлення, сучасний стан та перспективи розвитку теорії елітарної демократії.

В основі концепцій елітарної теорії демократії лежать положення і установки про ціннісні якості еліт. Використовуючи запропоноване Й.Шумпетером визначення демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців, політологи підкреслюють важливу роль еліт в управлінні. Прибічники елітарної демократії вважають, що лише керівний прошарок здатен стримати частину властивих масам ірраціоналізму і радикалізму (Т.Дай, Х.Зіглєр)[12].

Співвідношення еліти і демократії розглядається в даних концепціях уже не з позицій їх протиставлення. Відсутність в суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії. Виходить, що необхідність елітарного управління обумовлена самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження суспільного консенсусу, для чого потрібно відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять «демократія» та «еліта». Все частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні – це не правління народу, а уряд, схвалений народом ( Й.Шумпетер). По суті, обмеження участі мас в політичному процесі пояснюється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії, і піддавшись впливу демагогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю суспільності та державою (Т.Дай, Х.Зіглер).

Поєднання елітаризму з демократією вважається природнім уже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства і балансу політичних сил, представлених різними елітами. Точиться конкурентна боротьба за владні позиції, маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають можливості впливати на політику, проявляти свою волю, почуття[13]. «Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки тут вона звучить по іншому – управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства»[14].

Слід відзначити, що ідея конкурентності еліт найбільш довершено звучить в інтерпретації Й.Шумпетера. Вчений запропонував модернізувати поняття демократії, не ототожнювати її з народовладдям. Він вважав, що «воля народу», «загальне благо» – міф, який використовується для пропаганди. Віра вте, що народ здатен компетентно оцінювати політичну реальність – абсурд. Тому доцільніше демократію визначати як уряд, схвалений народом. Демократія Й.Шумпетера передбачає елітарну структуру суспільства і можливість для мас робити вибір серед конкуруючихеліт. Згідно з концепцією Й.Шумпетера демократія – це «інституційний устрій для прийняття рішень, за якого до владних позицій приходять завдяки конкурентній боротьбі за голоси виборців» . В цій, «ринковій», концепції демократії різні еліти виносять «на продаж» свої програми, а маси, «покупці», приймають або відкидають їх на виборах[15].

Й.Шумпетер надає виборцям право контролю за елітами, адже конкурентність не дає стовідсоткової гарантії приходу до влади “саме тих”, найкращих, щоправда цей контроль виражається лише у формі відмови від переобрання.

Ревізором теорії еліт поряд з Й.Шумпетером називають і К.Манхейма. У своїх ранніх працях вчений висловлює сумніви щодо демократичності елітарного устрою суспільства. Але пізніше все ж знаходить підстави вважати правління еліти демократичним. К.Манхейм доходить висновку, що «дійсне формування політики знаходиться в руках еліти, але це не означає, що суспільство недемократичне. Для демократії достатньо, щоб громадяни, хоча і не мають прямого доступу до участі в управлінні, в крайньому разі іноді виявляли свої почуття, схвалюючи чи не схвалюючи ту чи іншу еліту під час виборів».

У К.Манхейма знаходимо думку про сумісність елітаризму з принципом “рівних можливостей” при умові формування еліти у відповідності зі здобутками, досягненнями людей. Мабуть, ця ідея породила концепцію меритократії, головна теза якої полягає в тому, що до влади мають приходити найбільш достойні, талановиті, компетентні. На думку вченого, еліта – це ієрархія, що ґрунтується на власних досягненнях, на відміну від “класу”, належність до якого визначається походженням. Іншими словами, людина може приєднатися до еліти виключно дякуючи власним зусиллям, наприклад, виявивши свої таланти в сфері управління[16].

Отже, маємо два важливих моменти, на яких наголошує демократичний елітизм: конкурентність, запропонована Й.Шумпетером, та якісний критерій відбору еліти на основі рівних можливостей, який пропагує К.Манхейм. Останню думку поділяє Дж.Сарторі.

Дж.Сарторі визначає демократію як систему, де вплив більшості довірено владі конкуруючих еліт. Головне, щоб еліта виражала ідею “гідний вибору”. Демократія, на думку вченого, забезпечується, якщо еліта являє собою ціннісний зріз суспільства, є прикладом для загалу.

Дж.Сарторі вважає, що для виділення еліти першочергове значення мають два критерії: альти метричний і якісний. Перший означає, що еліта (контролююча меншість) є такою тому, що за вертикальним розрізом суспільства знаходиться нагорі. Другий критерій вказує на соціальні якості еліти. Саме останньому критерію Дж.Сарторі віддає перевагу. Еліта, на його думку, виражає ідею «гідний вибору», вказуючи тим самим на ціннісну, референтну групу. Сукупність якостей, притаманних еліті, складає ціннісний образ, на який орієнтуються як представники еліти, так і решта членів суспільства. Елітність для Дж.Сарторі означає також високе почуття відповідальності. Представники народу в своїй діяльності повинні керуватись почуттям обов’язку, а не тільки страхом втратити на майбутнє підтримку виборців, хоча й цьому фактору Дж. Сарторі віддає належне.

Отже, до принципів демократичного елітизму потрібно додати також: відкритість еліти, її відповідальний характер та обов’язково високий якісний склад.

Р.Даль стверджує, що демократія – лише ідеальний стан, до якого потрібно прагнути[17]. В будь-якій людській спільноті наявні сильні тенденції до розвитку нерівності і появи лідерів, наділених міццю влади. Але в такому випадку термін “демократія” можна застосовувати лише для характеристики ідеального стану. Дійсні ж системи, що найбільш наближені до цього ідеалу, Р.Даль пропонує називати поліархіями. В поліархії Р.Даля громадяни об’єднуються в групи для досягнення певних цілей, реалізації інтересів. Кожна з цих груп має свою еліту, яка й представляє в політиці інтереси своїх членів[18]. Багатоманітні організації забезпечують представництво в політиці якнайбільшого числа інтересів, наявних в складному соціальному організмі. Поліархія забезпечує можливість для опозиції критикувати урядову поведінку, доводити свою правоту, боротися за владу. Змагання за владу при цьому мають відкритий характер. Замість однієї правлячої еліти Р.Даль надає можливість впливу на політику множині еліт, які представляють сектори інтересів суспільства. Саме для відображенняцих секторних інтересів створюються професійні спілки, асоціації підприємців, релігійні, спортивні, культурні об’єднання. Кожна з цих груп тиску діє в своїх власних інтересах, а не керується спільною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, які вони представляють, групи тиску беруть участь в політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії і громадсько-політичні організації, намагаються отримати доступ до засобів масової інформації з метою формування відповідної громадської думки.

Прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результатом взаємодії різних політичних сил, різних еліт, їх конкуренції. У зв’язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними об’єднаннями. Кожне з них не має монополії на владу[19].

Цікаві роздуми щодо співвідношення демократії і елітизму містить праця “Іронія демократії” Т.Дая та Х.Зіглера (в російському перекладі вона має назву “Демократия для элиты”). Авторами не піддається сумніву той факт, що управляють завжди еліти, а не маси. “Еліта – це та меншість суспільства, яка володіє владою. Маси – це більшість, у якої її немає. Влада – це можливість брати участь в розподілі матеріальних благ в суспільстві”. Вчені вважають, що такий стан речей (поділ суспільства на еліту і масу) – універсальний і навіть за демократії меншість користується більшою частиною влади, а більшість – порівняно меншою. Однак честолюбні і талановиті люди з маси мають можливість приєднатись до еліти і навпаки - доступ до неї може бути закритий для всіх, крім високопоставлених представників монополій, фінансових, військових, урядових кіл. Еліти можуть конкурувати і не конкурувати між собою, знаходитись на однакових позиціях чи розходитись в підходах до того чи іншого аспекту внутрішньої та зовнішньої політики. Вони можуть утворювати піраміду, на верхівці якої знаходиться група людей, що користується владою, або являти собою багато численні групи, що поділяють владу і приймають важливі рішення на основі консенсусу. Еліти можуть враховувати вимоги мас, а можуть переслідувати власні цілі. Від того як розставлені наголоси на даних позиціях, на думку Т.Дая і Х.Зіглера, залежить рівень демократичності суспільства. І цей рівень демократичності – турбота еліти. Маса не здатна на управління та недостатньо усвідомлює цінності і принципи демократії.