До ознак етносу, як правило відносять: мову, народне мистецтво, традиції, звичаї, норми поведінки та ін. Історичний розвиток тих чи інших етносів призвів до того, що деякі їх частини набули своїх неповторних культурних рис і мовних особливостей. Тому в етнополітолоії відокремлюють так звані етнічні групи.
Етнічна група – це уособлена частина всередині народу, якій притаманні свої відмінні культурно-мовні характеристики, є частиною основного етносу (прикладом можуть бути бойки і лемки, які мешкають у Західній Україні і належать до українського етносу).
Етнічна палітра нашої планети дуже різноманітна, деякі народи настільки специфічні, що їх дуже важко визначити категоріальними рамками.
Наприклад, цигани, памірські євреї, котрі практично повністю відірвались від своїх етнічних коренів, зберігаючи лише деякі елементи культури та мови. Такі народи відносять до етнографічних груп.
Нація (від лат. „natio” – плем’я, народ) – це історично сформована соціально-економічна та духовна спільність людей з певною психологією і самосвідомістю (менталітетом), яка побудувала або прагне побудувати свою державу.
До основних ознак нації належать:
· політична спільність;
· соціально-економічна взаємодія;
· територія;
· мова;
· культурно-історичні традиції;
· моноетнічність (Японія, Норвегія) та поліетнічність (Франція, Україна).
У свою чергу політична спільність нації є головною і конкретизується у національній ідеї.
Національна ідея – це весь спектр політичних, економічних, духовних поглядів, домінуючих у суспільстві, об’єднуючих та спрямовуючих дії людей на досягнення процвітання кожного громадянина і держави в цілому (проявляється в національних програмах, лозунгах, позиціях). Реалізація національних прагнень багато в чому залежить від того, як глибоко і цілісно вони прийняті різними верствами населення, наскільки розвинута національна свідомість.
Національна свідомість проявляється в рівні розуміння, прийняття та здійснення національних програм розвитку держави як всім народом, так окремими соціальними групами, а також особистістю як такою. (На жаль у національній свідомості закріплюються не тільки прогресивні ідеї і зразки культури, але й реакційні міфи, стереотипи, забобони).
В політичній літературі досить часто зустрічається поняття „національна меншина”.
Національна меншина – це форма етнічної спільності, яка виникла внаслідок відриву частини початкової спільності (нації, етносу) за часів зміни кордонів, а також міграції частини населення даної національності в іншу місцевість або за кордон, де вона мешкає в інонаціональному оточенні у відповідних політичних, соціальних, географічних умовах. На сьогоднішній день світова спільнота прийшла до загальної думки, щодо прав національних меншин, які закріплені у міжнародних правових документах:
· право на збереження своєї ідентичності;
· мовні права;
· культурно-освітницькі права;
· право на свободу від дискримінації.
Необхідно зазначити, що ці права потребують постійного захисту в повсякденній політичній практиці. Розвиток усіх вищенаведених етнічних спільностей тісно переплітається з діяльністю тих чи інших держав.
Держава як правило є оболонкою під якою виростає нація, набуває силу етнос, виявляє свою специфічність національна меншина та етнічна група.
У дослідженні нації думки вчених дуже різноманітні, і деякі з них пояснюють її виникнення з точки зору психології, історії, етнографії, абсолютизуючи свій підхід. Представники психологічної теорії, яка виникла у західній політології, розглядають націю як культурно-психологічну спільність людей, об’єднаних єдиною долею. Отто Бауер вважає, що нація – це вся сукупність людей, зв’язаних єдністю характеру та спільною долею.
Р. Шпрінгер наголошував, що нація – це культурна спільність, союз людей, що однаково думають і однаково розмовляють. Близьку до них позицію займав М.О. Бердяєв, який визначав націю як єдність історичної долі та усвідомлення цієї долі, що складає національну свідомість. Деякі вчені дотримуються крайньої точки зору, згідно з якою нація – це штучна конструкція, яка не має своєї власної субстанції. Пітірім Сорокін стверджує, що нація і складне і різнорідне тіло, подібне до „хімічного бутерброду”, яке розпадається на різні соціальні елементи і викликане їх сукупною дією.
Цю проблему активно розглядали і марксистські теоретики: Ф. Енгельс вказував на внутрішній зв’язок між нацією і державою, в свою чергу К. Каутський вважав, що класичною формою нації є держава. Але оскільки всі „класичні форми” часто існують у тенденції, яка не завжди досягає повного здійснення на практиці, деякі нації знаходяться на шляху до своєї державності. Цю позицію поділяв і В.І. Ленін, визнаючи принцип самовизначення народів.
В наш час справедливо критикують сталінську формулу нації, яка подана у роботі „Марксизм і національне питання”. І.В. Сталін писав: „Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры”, далі йде уточнення: ”... достаточно отсутствие хотя бы одного из этих признаков, чтобы нация перестала быть нацией”. Розглянуте визначення не дає нам інтегральної якості, і тому поняття нації залишається в ньому нерозкритим, – оскільки під ці характеристики підходять і плем’я, і етнос, а також інші етнічні спільності.
Таким чином ми розглянули ряд підходів до утворення нації, визначили її основні характеристики. Необхідно зазначити, що кожна науково обґрунтована теорія має право на існування під час аналізу конкретної історичної, політичної ситуації. При цьому виникає загроза абсолютизації тої чи іншої концепції, відходу від об’єктивного відображення дійсності.
Сучасні нації зароджувались у період виникнення і розвитку капіталізму починаючи з ХV-ХVІІ ст. Цей процес супроводжувався політизацією практично всіх верств суспільства, а також зростанням товарного виробництва та торгівлі. Набирали силу два головних чинника, що об’єднують етноси в націю: політика і економіка. Основне завдання політичного характеру при переході етносу до національно-державної стадії розвитку є виробка національної ідеології і її стрижня – національної ідеї. На цьому етапі етнонаціогенеза ми зіштовхуємось з таким явищем як націоналізм.
Націоналізм (від „nationalisme”, від лат. „nation” – нація, народ) –це ідеологія, соціальна практика, політика і світогляд, що затверджує інтереси даного народу у внутрішній і зовнішній політиці. Більшість авторів пов’язують виникнення націоналізму з Великою Французькою революцією, рухом романтиків, реакцією на колоніальне пригноблення (кінець XVIII ст). Націоналізм і оціночні рамки складно сумісні. Розглядаючи це явище з гуманістичних, загальнолюдських позицій необхідно виокремити два типа націоналізму. В першому випадку націоналізм є охоронною ідеологією, що стосується мови, культури, національної самобутності, політично-державної адаптації (за рахунок використання внутрішніх ресурсів). У другому випадку націоналізм розглядається у негативному значенні, як пропагування національної виключності нації і неповноцінності інших, бажання покращити своє благополуччя за рахунок інших націй.
По своєму змісту перший тип націоналізму можна класифікувати як патріотизм, а другий як шовінізм. Ми охарактеризували лише два типи націоналізму, на практиці їх значно більше, оскільки у кожній нації є свої характерні риси націогенеза.
Аналізуючи націоналізм, ми неминуче стикаємось з таким поняттям як патріотизм, шовінізм, расизм, ксенофобія.
Патріотизм (від грец. „patris” – батьківщина) трактується як любов до Батьківщини, відданість своїй вітчизні, своєму народу. Патріотизм припускає як захист своїх національних інтересів, так і повагу прав інших народів.
В негативному світлі виглядає шовінізм – як одна з крайніх форм націоналізму, політична практика та ідеологія, спрямована на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами. Термін „шовінізм” з’явився у Франції у 1831 році (Нікола Шовен – літературний персонаж – войовничо-агресивний новобранець, „ура-патріот”, і фанатик, що протиставляє себе людям інших національностей).
По своєму змістовному значенню з поняттям „шовінізм” перехрещується поняття „ксенофобія”.
Ксенофобія (від грец. „xenos” – чужий, „phobos” – фобія, страх) – у широкому розумінні це ненависть, нетерпимість до всього чужого, незнайомого, незвичайного. У сучасній мовній політичній практиці використовується у значенні можливості переростання націоналізму у ненависть до інших народів і як наслідок самоізоляція, побудова етнічно однорідної („чистої”) держави, що може бути досягнуто у сучасних умовах тільки за допомогою таких антидемократичних методів, як насильницька асиміляція, масове вигнання або тотальне знищення представників інших етнонаціональних груп. (Прикладом може бути Японія до XVIII ст. .; сучасна політика деяких Прибалтійських держав, спрямована на витиснення з країни російськомовного населення).
Крайній націоналізм може набувати різних відтінків, зокрема німецький фашизм пропагував як національну, так і расову нетерпимість. Прикладом расистської політики є апартеїд в ПАР, який панував до середини 90-х років XX століття.
Расизм – це антинаукові концепції, основу яких складають положення про поділ людства на вищі і нижчі раси, а також пов’язана з такими уявленнями як політика панування вищих, повноцінних рас, над нижчими, неповноцінними расами.
Незважаючи на перераховані крайні форми, кожна нація так чи інакше проходить стадію націоналізму. Процеси націогенезу (зародження і розвитку націй) містить як загальні, так і відмінні риси, в залежності від типу суспільства, його традицій, культури, рівня економічного і політичного розвитку.