Говорячи про плебісцитарну демократію, Вебер в своїй роботі “Політика як призвання та професія” підкреслював, що іі відокремлює від парламентарної демократії: “Такому ідилічному стану господарювання кругів поважних людей та, перш за все, парламентарів, протистоять нині найбільш сучасні форми партійної організації, що відрізняються від них. Це наслідки демократії, виборчого права для мас, необхідності масової вербовки приверженців та масової організації, розвитку єдності керівництва та строгої дисципліни. Господарювання поважних людей та управлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть в свої руки політики “по основній професії”, що знаходяться зовні парламентів. Або це “підприємці” – наприклад, американський бос є, по суті, підприємцем, - чиновник з постійною заробітньою платою. Формально має місце широка демократизація… вождем стає лише той, у тому разі і через голову парламента, кому підпорядковується ця машина. Іншими словами, створення таких машин, значить наступ плебісцитарної демократії”.
Шумпетер дав класичну формульовку демократії як конкуренції між двома чи большою кількістю груп еліт за владу на більш чи менш регулярних та відкритих виборах. Вона стала однією з основних при виборі змінних у зрівнювальному дослідженні демократичних систем.
Шумпетер провів різницю між класичною доктриною демократії, що основана на загальному блазі та волі народу, за якої виборець має владу приймати політичні рішення, та теорією демократії, де рішення виборців є вторичними по відношенню до вибору тих, хто буде приймати рішення. Класична доктрина демократії, вважав він, знаходиться в кризі, і з ею не можна сьогодні згодитися. На перших план виходить концепція демократії, за якої роль народа стоїть у створенні уряду або посередницького органу, який в свою чергу формує виконавчий національний орган або уряд. Ось як Шумпетер визначав нову концепцію демократії: “Демократичний метод – це такий інституціональний устрій для прийняття політичних рішень, в якому індивід отримує владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоса виборців”.
Обгрунтовуючи свою концепію, він вбачав її переваги в тому, що вона торкається легко перевіряємих емпіричних речей – наявності чи відсутності демократичної прощедури. Класична теорія демократії не містить в собі такого критерія, так як волі та благу народа могли служити і недемократичні режими та уряди. Наприклад, за парламентарної демократії (як англйської) критерій демократії виконується, а “конституційна” монархія не є демократичною, оскільки електорат і парламент всі права, які в них є при парламентській демократії, але з одним рішучім виключенням: у них немає влади призначати уряд.
Далі нова теорія приділяє значну увагу такому феномену, як лідерство. Класична теорія, вважав Шумпетер, цього не робить. Саме поняття лідер дозволяє пояснити, як і звідки виникає загальна воля, як вона підміняється або фальсифікується. В цьому розумінні лідерство є домінуючим механізмом майже любої колективної дії, а нова концепція демократіі – більш реалістичною, ніж класична. Нова концепція не відмовляється від існування волі групи, але роздивлюється її як скриту до свого часу, поки який-небудь політичний лідер не викличе її до життя та не перетворить її у фактор політичного життя. “Взаємодіючи між груповими інтеремами та суспільною думкою та способом, яким вони створюють те, що ми називаємо політичною ситуацією, під таким кутом зору видно в номому, більш ясному світі”, - пише Шумпетер.
Як важливу якість нової концепції слід відмітити також включення проблеми політичної конкуренції в виді боротьби за лідерство. Демократія в цьому зв’язку використовує завжди признаний метод ведіння конкурентної боротьби, а система виборів – практичноєдиний можливий спосіб боротьби за лідерство для суспільства любого розміру.
Нова концепція демократії аналізує відношення між демократією та індивідуальною свободою. Важливо відмітити, що Шумпетер не вважав демократію режимом, гарантуючим більший у зрівнянні з іншими режимами об’єм індивідуальної свободи, але стверждував, що якщо кожен має волю боротися за політичне лідерство, виставляючи свою кандидатуру перед виборцями, то в більшості випадуів, хоча й не завжди, це означає значну долю дискусій для всіх.
Сутньою характеристикою демократичного методу є не тільки функція виборця формувати уряд (прямо або через посередницький орган), але й функція розпуску уряду. При цьому контроль за урядом зі сторони виборця обмежен саме цією функцією: можливістю відмовитися від перевиборів уряду або парламентської більшості, його підтримуючої.
Таким чином, напротивагу класичній концепції демократії з акцентом на волі народу, нова концепція акцентується на волі більшості. “Принцип демократії в цьому випадку означають, що бразди правління мають бути передані тим, хто має підтримку більшу, ніж інші конкуруючі індивіди або групи”.
Емпіричність та реалістичність нової концепції забеспечили їй подальшу широку підтримку дослідників, які використовували її при створенні гіпотез, індексів та індикаторів демократії.
Узагальнена концепція конкурентної елітиської демократії дана Д.Хелдом. в його книзі “Моделі демократії”. Хелд навмисно виділяє цю модель демократії, об’єднуючи центральні елементи концепцій Вебера і Шумпетера. Ця модель виражає особливості політичної системи суспільства з фрагментарною структурою соціального та політичного конфлікту, недостатньою інформованістю електората, толерантністю політичної культури та розвитою верствою технічно натренованих фахівців та менеджерів. Ключовими ознаками даної моделі виступають: парламентське управління з сильною виконавчою владою, конкуренція між сильними життєздатними політичними елітами та партіями, перевага парламента над партійною політикою (хоча це є протиріччям веберовської плебісцитарної демократії), главенство політичног лідерства, наявність бюрократії – незалежної та добре натренованої адміністрації, конституційні та практичні обмеження на сферу прийняття політичних рішень.
2.2. Модель демократії Ліпсета-Лернера
Фундаментом даної моделі служать дослідження соціально-економічних умов демократії, що були проведені у другій половині 50-х років Д. Лернером та С. Липсетом. Цю модель демократії іноді визначають як “політико-модернізаційну теорію”.
Демократія у цій моделі виступає, перш за все, результатом розвитку ряда соціальних та економічних умов (іурбанізації, індустріалізації, освіти, комунікації), які призводять до формування фиференціації суспільства та активності різних груп інтересів та предсавляючіх ії еліт у сфері боротьюи за державну владу. Якщо Лернер робив акцент на діяльності різних елітних груп, на наявності розвинутих ЗМІ, то Ліпсет – на конкуренції еліт, підтримці населенням існуючихправил політичної гри (легітимізація) та ефективності дії демокраій як умови стабільності та підтримки режиму.
Взагалі-то концептуалізація демократії в цій моделі відхеркалює наступні її характеристики:
- політико-культурні (система вірувань у демократичні норми поведінки та у ефективність режимів),
- політикио-структурні (наявність владних та опозиційних елітних груп, віносини конкуренції між ними),
- політико-інститууційні (виборча система, норма зміни політичних еліт),
- політико-партисипаторські (участь населення у виборах).
Так, Ліпсет визначає демократію (у складному суспільстві) як політичну систему, що має постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб. Вчений виділяє необхідні умови, які не тільки визначають демократичність політичної системи, але й її стабільність й нестабільність:
1) система вірувань, легітимізуючих демократичну систему та окремі її інститути, які приймаються в якості своїх всіма;
2) деякий набір політичних лідерів, які здійснюють управління;
3) одна чи більше груп лідерів зовні уряду, які діють як легітимна опозиція, намагаючись завоювати урядові пости.
У чьому сенсі політична система демократії вважаються стабільною, якщо в ній існує цінностна система вірувань, дозволяючих здійснювати владу: правляча група признає права опозиції, опозиційна група підкоряється рішенням правлячої; якщо результатом політичної гри виступає зміна угрупвань, здійснюючих управління державою; якщо є умови для ефективної опозиції та для народного впливу на політику, і при цьому влада чиновників не є максимальною.
2.3. Модель “поліархічної демократії” Роберта Даля
Ця модель слідує загальній спрямованості ліберальної демократичної теорії, але в ній наголос робиться на аналізі набору умов, визначаючих дійсну, а не формальну демократію.
Термін “поліархія” вперше був запропонований Далем та Ліндбломом в їх книзі “Політика, економіка та забеспеченність” (1953), але найбільш повно представлен в роботі Даля “Поліархія: Участь та опозиція”(1971). Що стосується терміна “поліархічна демократія”, то він опрацьован Далем у праці “Введення до теорії демократії” (1956).
Для більшої концептуалізації Даль два основних виміри політичних систем: ступінь опозицйності або конкурентності політичних еліт у системі та рвень політичної участі населення в виборі еліт. Публічна кнкуренця політичних еліт та включенність населення в політичний процес роблять близьким до поняття демократії.