Саме по собі Комюніке містило розумні положення, що згодом неодноразово повторювалися в наступному. Ці положення могли б стати основою врегулювання. Однак комюніке не було результатом попередніх згод і не спиралося на експертні розробки, а містило насамперед декларації про благі наміри, не підкріплені, однак, якими-небудь механізмами. Передбачалося, що подібна конкретизація буде досягнута в ході переговорів між Вірменією й Азербайджаном за участю російських і казахстанських спостерігачів.
Найважливішим досягненням варто вважати сам факт переговорів, що незабаром почалися, які поперемінно проходили в прикордонних Казахському і Іджеванському районах. Однак три обставини не давали можливості домогтися реального прогресу – це виключення з переговорного процесу представників Нагірного Карабаху, внутрішньополітична ситуація в Азербайджані і, по мірі зміни загальнополітичної ситуації, невизначеність статусу ініціаторів і їхніх повноважень. Але найбільш істотним дисфактором, як бачимо, було те, що ініціатива, почата в контексті складних і нестабільних відносин між республіками і центром, потрапила у залежність від цих відносин і не спиралася на які-небудь органи, що сформувалися, структури і механізми. І так само зненацька, як вона почалася в момент фактичного розпаду СРСР, ініціатива Єльцина-Назарбаєва зійшла на нівець – разомз юридичним припиненням існування СРСР.1
Отже, війнау Нагірному Карабаху, як відомо, продовжувалася з осені 1991 року до травня 1994 року зі змінним успіхом. Були періоди, коли майже 60 відсотків території Нагірного Карабаху займалося азербайджанськими військами, а столиця Степанакерт та інші населені пункти піддавалися майже постійним масованим авіанальотам та артилерійським обстрілам.
До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли взяти м. Шуші, “пробити” коридор у районі м. Лачін, що возз’єднав території НКР і Республіки Вірменія, тим самим частково ліквідувавши багаторічну блокаду НКР.
У червні-липні 1992 року в результаті наступу азербайджанська армія зайняла весь Шаумянівський, велику частину Мардакертського, частину Мартунинського, Аскеранського і Гадрутського районів НКР. У серпні 1992 року Конгрес США прийняв резолюцію, що засуджує дії Азербайджану і забороняє адміністрації США на урядовому рівні економічно сприяти цій державі.1
З метою відповіді на бойові дії Азербайджану життя НКР було цілком переведено на військові рейки; 14 серпня 1992 року був створений Державний комітет оборони НКР, а розрізнені загони сил самооборони були реформовані і на основах твердої дисципліни організовані в Армію Оборони Нагірного Карабаху. Армії Оборони НКР вдалося відбити велику частину раніше зайнятих Азербайджаном територій НКР, захопившив ході бойових дій і ряд прилягаючих до республіки районів Азербайджану, перетворених на опорні пункти. Саме зі створенням цієї зони безпеки була відвернена можливість безпосередньої погрози мирному населенню.
У 1992р. для врегулювання карабахського конфлікту була створена Мінська група ОБСЄ, у рамках якої здійснюється переговорний процес з метою підготовки Мінської Конференції ОБСЄ, покликаної домогтися остаточного рішення питання статусу Нагірного Карабаху.2
5 травня 1994 року, за посередництвом Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД у столиці Киргизії Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкекський протокол.3
На сьогоднішній день НКР є де-факто незалежною державою, що має всі необхідні органи державної влади і управління. Національні Збори НКР, сформовані після третіх виборів, які пройшли в червні 2000р., складаються з 33 депутатів. На підставі прийнятого НЗ НКР Закону “Про президента Нагірно-Карабахської Республіки” у серпні 2002 року в НКР пройшли також треті всенародні вибори Президента.2
У серпні 2004 року відбулися чергові вибори в місцеві органи влади, що підтверджують укорінення демократичних форм управління державою. З метою забезпечення необоротності демократичних перетворень у даний час почалося реформування судової системи. Прийнято ряд основних законів, що регулюють економічні відносини в суспільстві в умовах переходу до вільного ринку.
Таким чином, можна сказати, що війна в Карабаху закінчилася у 1994 році підписанням Бішкекського протоколу, на підставі якого було також встановлено припинення вогню на території Нагірного Карабаху. Азербайджан виявився в міжнародній ізоляції. Слабка і погано оснащена армія держави, а також внутрішні безладдя в ході усієї війни привели до того, що нечисленним карабахським вірменам, підтриманим Вірменією, вдалося завдати поразки азербайджанцям.
Вірменія ж користувалася і підтримкою з боку світової спільноти (принаймні, до 1993 р.), мала надійну армію, оснащену сучасною зброєю, що імпортувалося із Середнього Сходу, а її внутрішнє становище характеризувалося політичною стабільністю. Вірмени домоглися максимуму можливого – вони змогли де-факто змінити міжнародно визнані кордони силою, хоча піддалися осуду деяких держав при цьому, а саме: Туреччини та Ірану. Питання про міжнародні санкції навіть не обговорюється. У цьому змісті вірменську кампанію можна вважати успішною.
РОЗДІЛ ІІІ
Результати та шляхи регулювання конфлікту
Як довго триватиме процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту? Це питання вже більше десяти років турбує Баку, Степанакерт та Єреван. При цьому кожна зі сторін конфлікту вкладає в термін "врегулювання" вирішення питання винятково за власним сценарієм: Баку прагне повернути Нагірний Карабах у конституційне поле Азербайджану, а Степанакерт та Єреван намагаються домогтися юридичного оформлення фактичної незалежності НКР.
Досить багато дослідників та науковців, що неодноразово зверталися до проблеми, яку ми розглядаємо у нашій роботі, задають собі одне й те ж питання: “Чи можливе швидке врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту”. Спробуємо дати деяки варіанти вирішення цього конфлікту.
Те, що Карабахському конфлікту вже багато років відомо усім. Він почався не з постанови Облради НКАО від 20 лютого 1988 року, а значно раніше, принаймні більше восьмидесяти років тому, коли більшовики подарували Нахічевань й Арцах державному утворенню за назвою АзСРС, дозволили поділити його територію шляхом утворення НКАО, рівної однієї третини історичного Арцаха, і включенні інших районів безпосередньо до складу Азербайджану, що відразу почав їх азербайджанізацію.
На шляхи вирішення Карабахського конфлікту дивляться по-різному. Чимало держав пропонують свої варіанти вирішення проблеми. У кожному варіанті, безумовно, є як і позитивні, так і негативні моменти. Крім того, усі посередницькі кроки керуються також і інтересами держави, яка їх безпосередньо пропонує. Відповідно, постараємося разглянути різні погляди на цю проблему.
У вирішенні проблеми Нагірного Карабаху важливими були посередницькі кроки декількох держав (Росія, Казахстан, Іран, Туреччина, Франція), а також міжнародних організацій, до складу яких входили і Вірменія, і Азербайджан (СНД і ОБСЄ). Цей ряд посередницьких зусиль були розпочаті з кінця 1991 р.. Однак усі припинення вогню протягом перших чотирьох років війни або були зірвані, або взагалі не вступали в дію.
Кривава війна виснажила обидві сторони, і 12 травня 1994 року остаточно встановилося перемир’я. Але тимчасове затишшя є досить нетривким явищем. Продовжуються також дипломатичні зусилля в рамках так званої "Мінської групи" під егідою ОБСЄ. Фінські, шведські, російські й американські дипломати й експерти беруть активну участь у цьому процесі, але вирішення питання зупинилося на проблемі майбутнього статусу Нагірного Карабаху.
Уже із самого початку конфлікту з’являлися різні пропозиції стосовно його врегулювання. Одне з них полягало в тому, щоб підняти статус Нагірного Карабаху з області до автономної республіки в складі Азербайджану, але зі своєю конституцією і високим рівнем самоврядування. Інша пропозиція складалася у введенні особливої форми правління Нагірного Карабаху, наприклад, у створенні подвійної адміністрації за прикладом англо-єгипетського Судану чи англо-французького кондомініуму на Нових Гебридах. Розглядалася також можливість прямого підпорядкування Карабаху федеральному центральному уряду в Москві. У певній мірі ця ідея була реалізована зі створенням посади особливого уповноваженого ЦК КПРС й особливої форми управління СРСР у НКАО в січні 1989 року. Цю посаду зайняв Аркадій Вольський, але в листопаді того ж року посада була скасована.