Центризм – одна із ключових складових політичного процесу на Заході. Це поняття обумовлює не лише модель політичного курсу, що орієнтований на рівну віддаленість від крайностей, а й тип політичної свідомості. Центристський курс передбачає проведення такої лінії, яка на практиці балансує між прагненням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням багатьох суспільних верств домогтися більшої соціальної рівноваги. Завдячуючи цьому, центризм є гарантом політичної й соціальної стабільності, поступовості змін.
Як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля.
Амплітуда коливань політичного маятника обмежена незримими кордонами центру. Вихід же за їх межі призводить до серйозного порушення балансу інтересів у суспільстві, різкого посилення конфронтаційності, в кінцевому підсумку до політичної й соціальної дестабілізації. Отже, політичний центризм є механізмом внутрішньої саморегуляції суспільства, який перешкоджає виникненню деструктивних тенденцій в державі. Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- та правоцентризму.
Розділ ІІ
Центристські партії в політичній системі сучасної України
2.1. Особливості політичного центризму на українському грунті
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв’язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів – все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.
У цьому процесі «жертвами» стають передусім політичні партії центристської орієнтації, які розраховують на середні верстви суспільства. Дискусійність щодо проблеми соціальної бази взагалі знімається за умови її екстраполяції на український соціально-політичний ґрунт. По-перше, тому, що наявність в українському соціумі середнього класу як такого перебуває під великим питанням, а його «формування» здійснюється надто повільними темпами. По-друге, українське суспільство на сьогодні є надто аморфним у стратифікаційному плані, і якщо в західних країнах середній клас охоплює 2/3 суспільства, тобто абсолютну більшість, то в Україні така більшість представлена збіднілим населенням, що перебуває в стані апатії та песимістичних настроїв і зневірилось у здатності політиків знайти спільну мову щодо подолання існуючої кризи. По-третє, нерозвинутість громадянського суспільства, яке є важливою передумовою демократії, як зрештою і центризму; низький рівень політичної культури тощо [14].
Проблема в тому, що й донині абсолютна більшість наших громадян не бере активної участі у вирішенні суспільно-політичних проблем. Першочергова роль у залученні людини до політичної діяльності належить політичним партіям і громадським організаціям. Однак в українських умовах складається парадоксальна ситуація - за наявності 140 політичних партій (станом на 2007 р.) сумарний відсоток громадян, які є їх членами, по відношенню до безпартійних залишається низьким [15].
Серед основних причин подібного стану речей можна назвати такі:
- абсолютна більшість політичних партій формувалася "зверху" і у зв'язку з цим не в змозі репрезентувати реальні інтереси широких верств населення;
- невідповідність між проголошуваними ідеологічними постулатами та їх фактичною реалізацією, що, зрештою, призводить до нівеляції перших;
- непослідовність у дотриманні партіями своїх передвиборних обіцянок;
- замкненість партійних еліт і невиконання ними функції політичного рекрутування (призначення, наприклад, на керівні посади у партії звичайними партійцями відбувається аж ніяк не за принципом активності й професіоналізму);
- низька якість парламентської роботи й негативний імідж парламенту накладають відповідний відбиток і на партії, що забезпечують представництво принаймні половини складу депутатського корпусу;
- фрагментарність партійної роботи й відсутність перспективних програм суспільного розвитку;
- розмитість ціннісних орієнтирів та шляхів їх досягнення;
- використання партіями (в першу чергу «опозиційними») широких верств населення в «провальних» акціях, що сприяє формуванню в суспільній свідомості стереотипу нездатності виконувати покладені на них функції;
- поява багатьох нових партій і блоків напередодні передвиборчих перегонів, що справляє враження, ніби організатори цих акцій керуються лише прагненням здобути владу за будь-яку ціну.
Саме з огляду на зазначені проблеми питання щодо соціальної бази взагалі будь-якої політичної сили як репрезентанта тієї чи іншої ціннісної системи серед українського політикуму стає риторичним. За таких обставин в Україні будь-яка політична партія чи блок матиме найширшу суспільну підтримку в разі вирішення зазначених вище проблем [16].
Тривалий час у середовищі аналітиків панувала думка, що найбільший потенціал у даному контексті належить соціал-демократам. Підстави для цього були досить переконливі: чітко визначена лівоцентристська позиція, що знаходить свій вираз у конкретизованій політичній ідеології та доктрині, науково сформульованих і обґрунтованих цінностях, які наділені конкретним смислом і мають економічне підґгрунтя (що підтверджує позитивний історичний досвід багатьох сучасних розвинутих країн), – саме цього завжди були позбавлені правоцентристи; власне оригінальне бачення майбутнього розвитку суспільства [17].
Перехідний етап економічних відносин лише посилює неструктурованість українського суспільства, надає йому рис маргінальності та нестабільності. Звідси випливає і та внутрішня нестійкість, залежність від різних фракцій та груп всередині партії, що приводить до чисельних розколів. Доки в Україні буде зберігатися така ситуаці, більшість українських партій, які ідеологічно орієнтовані на інтереси усталених соціальних верств, притамнних суспільству з ринковою економікою, приречені на роль лоцманів від політики, що закладають політичні орієнтири майбутнього [18].
Саме за наявності центризму з'являється можливість вести мову про відповідальність того чи іншого органу за ті чи інші невдачі або успіхи державної політики. Але оскільки політичний центризм, у свою чергу, є вкрай необхідною передумовою створення подібного центру, ми й маємо змогу спостерігати певну обмеженість українського парламенту як вищого законодавчого органу в процесі прийняття нагальних політичних рішень. Тому, наприклад, і в політичних системах західних країн зміна правлячої партії або коаліції політичних сил біля керма держави призводить не до паралічу управлінського механізму країни, а лише до певної корекції його курсу [19].
Проблема, на наш погляд, полягає ось у чому. Ослаблення судової гілки влади, що здійснює контроль за дотриманням легітимного порядку, в разі втрати парламентом здатності приймати життєво необхідні рішення призводить до зміщення умовного центру, про який йшлося вище, зі свого автохтонного місця за межі законодавчої сфери. Однак потреба в тому, аби парламент відігравав відповідну роль у згаданому умовному центрі, не зникає, оскільки державне управління є по суті процесом прийняття рішень та організації їх виконання саме в межах існуючого правового поля. Таким чином, ліквідація відповідального або ж, іншими словами, ініціативного ядра ухвалення рішень і формування на його місці вакууму власне в самому парламенті сприяє появі представників так званого «псевдоцентризму», один із його різновидів можна визначити як сукупність політичних сил, що формально представляють інтереси неформального центру ініціації та прийняття політичних рішень.
Екстраполяція даного висновку на політичну ситуацію в Українні виявляє суттєву небезпеку наявності, так би мовити, умовної більшості у Верховній Раді, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру. Істинний центрист не орієнтується на владу, а сам у певному розумінні її уособлює.
Ця небезпека значною мірою має відносний характер, оскільки незважаючи на трансформацію вітчизняної політичної системи від командно-адміністративного типу до демократичного, зберігається природна спадковість процесу державного управління, що унеможливлює швидкі зміни в концентрації владних повноважень і відповідне зміщення центру прийняття політичних рішень на його автохтонне місце. Проте, з іншого боку, сам процес демократизації має внутрішні механізми саморозвитку, розгортання якого з часом приведе до встановлення необхідного інституціонального балансу [20].
У даному контексті необхідно також зазначити, що авторитарний централізм, характерний для вітчизняної політичної практики, не слід ототожнювати з політичним центризмом, оскільки певну схожість між ними можна простежити лише стосовно форми, а не змісту. Так, наприклад, авторитарний централізм здебільшого спирається на примусову уніфікацію формально існуючих розбіжностей у поглядах, думках, баченні перспектив подальшого розвитку суспільства та відповідне прийняття політичного рішення, що не виходить за рамки стратегічної лінії правлячої еліти. Що ж до політичного центризму, то він функціонує на засадах узгодження реальних суперечностей та вироблення компромісного політичного рішення, що відображає інтереси не лише правлячої еліти, а й інших учасників політичного процесу [21].