Український політичний центр з’явився на політичній арені на початку дев’яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму – обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.
Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.
В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму – лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались – у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.
Відсутність впливової центристської партії стимулює владну елвту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).
Таким чином, можна зробити висновок, що у цілому політичний спектр українського суспільства перетворився на рухомий простір, між сегментами якого відбувається дифузія, процес пошуку компромісів, зближення та узгодження позицій. Понадп’ятнадцятерічний досвід незалежності України переконав більшість політиків, що розв’язання проблем краще знаходити за столом переговорі, діючи методом переконання та покликаючись на такий демократичний механізм, як вибори.
Розділ ІІІ
Тенденції та перспективи розвитку політичного центризму в Україні
На сьогодні партійна система України характеризується як перехідна від атомізованої зі значною кількістю нечисленних маловпливових партій до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. У цьому контексті можна прогнозувати поступову, паралельно зі становленням української держави, зміну політичного спектра партій із національного виміру до загальнонаціонального поділу на лівих, центр і правих. Вибори які відбулися у 2006 році підтвердили таку тенденцію – до Верховної Ради увійшли депутати від наступних п’яти партій (блоків): Партія регіонів (186 мандатів), Блок Юлії Тимошенко (129 мандатів), Блок «Наша Україна» (81 мандат), Соціалістична партія України (33 мандати), Комуністична партія України (21 мандат), – порівняно з парламентськими виборами 2002 року простежується збільшення кількості голосів виборців, що голосують за партій центристського напрямку [29].
Зареєстровані в Україні партії представляють практично всі частини політичного спектру, серед них можна знайти представників усіх існуючих політичних ідеологій. Водночас, розподіл партій з точки зору політичних орієнтацій не повною мірою відповідає розподілу політичних уподобань населення. Так, згідно з дослідженням Центра Разумкова, із зареєстрованих станом на грудень 2001р. політичних партій, 7 або 5,5% від загальної кількості, належало до лівих, тоді як прихильниками лівої ідеології себе визнали 7% громадян. До лівоцентристських партій було зараховано 38 партій (29,9%), тоді як прихильниками лівоцентризму себе визнали 7,8% громадян. Центр був представлений 54 партіями (42,5%), тоді як центристів за самовизначенням нараховувалося 25,7%. Правоцентристських партій нараховувалося 19 (15%), а прихильників правоцентризму – 9,5%, правих партій – 9 (7,1%), прихильниками ж правих поглядів – 8,3%. Наведений розподіл політичних партій за ідеологічними орієнтаціями та їх співставлення з політичними орієнтаціями громадян свідчать про перевантаженість центристського та лівоцентристського секторів, у яких зосереджена більшість українських партій []. Ця кількісна перевага зумовлена, передусім, оцінкою лідерами партій «привабливості» для громадян лівоцентристської та центристської ідеологій, з якими асоціюються стабільність, відсутність суспільних потрясінь, достатній рівень добробуту і соціальних гарантій. Крайні ліві та крайні праві партії мають досить обмежений електорат, що не сприяє Ії становленню як впливових політичних сил.
Центральне місце у цьому процесі належить виборчій системі. Проблема вибору того чи іншого її різновиду останнім часом суттєво загострилася, ставши предметом багатьох дискусій як у державних, так і у наукових колах. Актуальність її очевидна. Проте, шальки терезів здебільшого схиляються на користь пропорційної виборчої системи. Дійсно, для оптимізації парламентської діяльності, структуризації представницького органу, а відтак - і прийняття ефективних політичних рішень вона є вкрай необхідною. Однак, з іншого боку, партії в Україні не відображають реального розкладу сил у суспільстві і мають чимало інших проблем, про які йшлося вище, що, зрештою, дозволяє говорити про певну поспішність такого переходу [30].
Подолати конфліктність як у діяльності парламенту, так і у взаємодії інститутів влади, перейти на центристські засади політичної співпраці можна лише за умови ухвалення цілої низки законодавчих актів, які змогли б вирівняти перекоси у системі «стримувань і противаг». У нинішній ситуації вони є життєво необхідними.
Нарікання щодо існуючої надмірної концентрації владних повноважень у парламента, що нібито заважає щирому прагненню Президента подолати в країні кризу, є нічим іншим, як популістськими заявами, оскільки саме ті депутати, які мусують це питання, брали найактивнішу участь у прийнятті змін до Конституції України, основного документа у сфері розподілу повноважень між гілками влади. Варто нагадати, що саме вони зробили з Уряду не активного учасника політичної гри, а, радше, пасивного спостерігача в протистоянні між Президентом і Верховною Радою, позбавленого мінімальних гарантій самозахисту в процесі практичної реалізації програм виходу країни з кризового стану. Те саме стосується й судової системи, якій досі надто складно виконувати свою роль у механізмі державного контролю і регулювання політичних відносин [31].
Гармонізація відносин у межах парламентської діяльності стане можливою лише за умови чіткого розмежування прав і обов'язків більшості й меншості, вироблення механізму їх взаємодії, оскільки акцентування уваги винятково на інтересах більшості потенційно може призвести до встановлення диктатури.
Процес затвердження політичного центризму в Україні має певні складності, але якщо простежити періоди розвитку політичного центризму в Україні, можна стверджувати, що існують перспективи розвитку цього процесу:
1) 1989 - 1991 рр. – етап зародження багатопартійності та політичного центризму в Україні. На цьому етапі були створені чотири партії центристької орієнтації, але значного впливу вони у цей період не мали. Основна боротьба на політичній арені розгорталася між Компартією та Народним Рухом.
2) 1991 - 1997 рр. – цей період характеризується збільшенням кількості політичних партій, що позиціонували себе як центристи. Але цей же період вирізняється процесом дроблення політичних партій, в результаті чого в Україні не було сформовано жодної впливової партії центру.
3) третій період починається з 1998 року та триває до сьогодні. Відмінною ознакою цього періоду є те, що відбуваються спроби створити в Україні впливовий блок центристської орієнтації та розширити владний вплив партій центру [32].
Отже, які ж перспективи центризму в Україні? Цілком природно, що необхідність створення парадигми нового суспільного розвитку актуалізувало багато ліберальних (у тому числі і класично-ліберальних), соціал-демократичних, консервативних уявлень. Але не можна закривати очі на те, що в українських умовах деякі аспекти цих традиційних для Заходу ідеологій носять прямо-таки руйнівний характер. Особливо це помітно в питаннях про прерогативи держави. Держава в Україні завжди була не абстрактною інстанцією, від якої звичайний громадянин, щоб уникнути неприємностей, прагне дистанціюватися, а активною діючою особою, роль якої в багатьох випадках винятково велика. Ця обставина породила своєрідність українського національного характеру – індивідуалізм при дуже високому рівні довіри до держави як виразника народної волі. Тому «мінімальна держава» в Україні не тільки неприйнятна, але і неможлива. Отже, українському народу потрібна сильна держава, але сила сучасної держави повинна полягати в ефективному виконанні державою своїх функцій. Тобто, сила української держави повинна базуватись не на тоталітарних цінностях, а на функціональній силі, що спирається на найкращі цінності лібералізму, консерватизму та соціал-демократії [33].
| На думку С. Гавриша реальний центризм в Україні не може відбутися без особистості центристського типу. «Необхідно визнати, що відсутність такого типу лідерів на самих високих ступенях влади значно ослаблює перспективи затверждення центристської ідеології в українській політиці… наше суспільство може стабілізувати така політика в якій старі та нові інтереси, старі та нові групи отримають свою долю соціальних гарантій» [34]. |
Тож можна зробити висновки, що перспективи для політичного центризму в Україні є, але це залучення до нього повинно йти органічним шляхом, тобто цінності центризму тоді завоюють міцні позиції в суспільстві, коли вони будуть впроваджуватись центристськими методами.