регистрация / вход

Цивілізаційний підхід і проблеми розвитку суспільства

Розробка цивілізаційного підходу до проблеми розвитку суспільства, основні посилки його теорії. Зв'язок процесу розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними й іншими особливостями. Розбіжність кордонів держав із кордонами цивілізацій.

Цивілізаційний підхід, видимо, бере початок наприкінці XVIII в., коли був уперше вжитий термін "цивілізація". Спочатку він використовувався або з метою протиставити культуру Франції культурам інших країн, або для того, щоб не дати зайняти головної позиції особливості етапу розвитку суспільної думки в епоху Просвіщення, або для того, щоб показати відмінність варварських народів, де закон не діє, від народів (цивілізацій), у яких закон діє. Саме подібне трактування переважало аж до другої половини XIX в. І саме воно, як думаємо, була вихідною посилкою не тільки виділення трьох типів суспільних формацій у роботах Маркса, але й відомого затвердження Енгельса, що "основою цивілізації служить експлуатація одного класу іншим". Поворот відбувся наприкінці XIX в., а першою "заявкою" на нього стали дослідження Н.Я. Данилевського, що сформулював концепцію "культурно-історичних типів", що виділив десять таких типів і п'ять законів їхнього утворення.

По Данилевському, історія розвитку й загибелі цивілізацій є явище більше складне, ніж історія розвитку й загибелі окремих держав. Ідея автора зводилася до того, що цивілізація не має обов'язкової приналежності до конкретної держави. В основі її розвитку лежать не тільки економічні, але й культурні, включаючи релігійні, моменти. Період цивілізації "є час розтрати - розтрати корисної, доброчинної, тридцятимільйонної ціль самого існування, але все-таки розтрати: і як би не був багатий запас чинностей, він не може, нарешті, не збідніти... ".Н.Я. Данилевський також затверджував, що "загальнолюдської цивілізації не існує й не може існувати. Також не існує й не може існувати й "вселюдської цивілізації", до якої можна було б примкнути.

Не буде більшим перебільшенням сказати, що в роботах Н.Я. Данилевського ми виявляємо всі основні положення, що відстоювалися й розвивалися в більше пізніх працях по проблемі, будь те роботи О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, Л. Гумильова або ін. По суті, в основу наступної розробки цивілізаційного підходу були покладені (або незалежно відтворені) наступні чотири основні посилки його теорії:

1) зв'язок процесу формування й розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними й іншими особливостями;

2) розбіжність границь держав із границями цивілізацій;

3) некоректність теоретичної постановки про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації;

4) відносна недовговічність цивілізацій.

Подібна ж спільність спостерігається й відносно недоліків розглянутої теоретичної схеми. Так, наприклад, у теоретичних конструкціях більшості її прихильників за границями аналізу залишаються характерні для різних типів цивілізацій системи інтересів і, у першу чергу, - інтересів соціально-економічних.

Не зупиняючись більше на історії питання, коротко охарактеризуємо відношення сучасної вітчизняної наукової думки до подібним до напрямків досліджень, зосередивши основну увагу на дискусії, що розгорнулася наприкінці 1980-х років на сторінках "Питань філософії" (її перший етап), в 1990 - 1991 р. у журналі "Світова економіка й міжнародні відносини" і в 1990 - 1992 р. у журналі "Суспільні науки й сучасність" (другий етап). На жаль усі статті написані російською мовою і не були перекладені українською.

Якщо оцінювати результативність дискусії кінця 1980-х років, те, видимо, можна констатувати, що першим найважливішим її підсумком з'явилося формування двох основних позицій по питанню про доцільність застосування формаційного підходу. Представники першої точки зору відстоювали тезу про його повну безперспективність, прихильники другий, визнаючи обмеженість цього підходу, пропонували доповнити його підходом цивілізаційним. Другий важливий підсумок дискусії укладався в практично одностайній констатації необхідності введення в методологію категорії "локальні цивілізації", хоча її втримування й не одержало свого розгорнутого, чіткого визначення.

Тим самим був покладений початок черговій спробі перегляду устояної у вітчизняній науці трактування закономірностей суспільно-історичного процесу, пошуку основ нової методології його аналізу. Настільки малозначимий, на перший погляд, результат був свідомо визначений тим, що основна маса дослідників продовжувала вживати безуспішні спроби рішення завдань одного якісного порядку шляхом використання методології, створеної під опис реалій іншого якісного порядку. Це справедливо у відношенні не тільки розроблювачів цивілізаційної парадигми, але й представників концепції "азіатського способу виробництва", що є сугубо марксистської.

Зазначена "схильність" концепції "азіатського способу виробництва" до марксистської методології вже послужила їй погану службу в попередні періоди. Її прихильники так і не змогли до кінця перебороти абсолютизацію класового підходу. Незважаючи на те, що поруч авторів і пропонувалося нове розуміння закономірностей суспільного розвитку, дані спроби успіху не мали. Це, як представляється, досить чітко показане В.Н. Никифоровим, що описали хід як розглянутої дискусії, так і дискусії 1920 - 1930 р., у рамках якої було остаточно закріплене положення про "п’яти членною" періодизацію всесвітньої історії. Природно, що на такій базі дискусія по проблематиці "азіатського способу виробництва" не могла привести до значного методологічного прориву.

Для приклада пошлемося лише на одне з визначень (досить характерне) суті категорії "локальна цивілізація". "Локальна цивілізація є похідна від якісної специфіки, своєрідності країни або групи країн на певному етапі розвитку". Використання даного поняття необхідно "для позначення історично певної якості суспільства, що виражається в специфічній суспільно-виробничій технології й тридцятилітньому його культурі". Наприклад, В.П. Ілюшечкін пропонував увести в оборот концепцію "єдиної класової докапіталістичної формації", тобто, по суті, повернутися до філософських джерел марксизму примуса й проблеми другої основної стадії суспільної еволюції.

Однак невірно було б (з "висоти" сучасного розуміння) недооцінювати результати першого етапу обговорення. Він, як відзначається в літературі, характеризувався двома позитивними результатами: по-перше, введенням у науковий оборот категорії "локальна цивілізація"; по-друге, тим, що "удалося потіснити представників точки зору, відповідно до якої античне Середземномор'я, феодальна середньовічна Європа й східні соціально-економічні утворення древнього, середньовічного й у значній мірі нового часу базувалися на принципово різних матеріально-виробничих базах". Ці висновки ми, однак, доповнили б третьою тезою.

Якщо справедливо визнання відомої єдності матеріально-виробничих баз різних країн і регіонів у різні періоди часу, то доводиться констатувати некоректність "класичної" інтерпретації цивілізаційного підходу. Невірно виявляється його третє базове положення - теза про неможливість існування єдиної, загальнолюдської цивілізації. Тим самим була закладена основа відходу від традиційної, "класичної" цивілізаційної парадигми.

Дискусія 1990 - 1991 р., продовживши обговорення проблеми, внесла, однак, мало нового в удосконалювання методології. Пропозиція замінити категорію одного якісного порядку - "локальні цивілізації" - запозиченими в закордонних дослідників категоріями іншого якісного порядку - "Центр", "периферійні" і "напівпериферійні райони" і подібні "новації", - на жаль, знизили теоретичну значимість обговорення. Так і не був почутий Г. Данилевський, що справедливо відзначав, що, з одного боку, що ведуть тенденції сучасного світового суспільного розвитку дійсно не можуть бути виявлені за допомогою формаційної теорії, так само як і будь-якої іншої концепції, що виходить із того або іншого різновиду детермінізму (будь те стадія економічного росту або поняття постіндустріального суспільства). Саме в чинність названих вище тенденцій і виникає необхідність звернутися (або, точніше, повернутися) до категорії "цивілізація". Однак, з іншого боку, немає необхідності у формалізованому підході до даної категорії, тому що для того щоб зрозуміти суть сучасних змін, потрібні "нежорсткі, "відкриті" узагальнюючі поняття".

Ігнорування цього досить очевидного висновку мало свої причини. Щоб показати це, звернемося до деяких тез, що захищалася прихильниками й супротивниками цивілізаційного підходу.

На думку його прихильників, названий підхід дозволяє дозволити наступні завдання.

По-перше. У його рамках з'являється можливість відбиття багатоваріантності суспільного розвитку; впливу, надаваного на господарське життя культурно-історичним середовищем, психологічними стереотипами й т.п.

По-друге. Цивілізаційний підхід ураховує інтереси людини (виробника, власника, споживача та ін), а також створює основу відомої спадкоємності аналізу історичного розвитку різних країн і регіонів, оскільки оперує не категорією неминучого, а категорією можливого, категорією вибору. Маючи на меті інтегрального аналізу ролі матеріального й нематеріального в суспільному розвитку, цей метод може допомогти перебороти властиве формаційному підходу їхнє протиставлення, виявити основи їхньої співпідпорядкованості в різні періоди історії людства. Цивілізаційний підхід також дозволяє, на думку його прихильників, адекватно відбити три особливості сучасного етапу розвитку: соціалізацію суспільних відносин; зближення різних суспільних систем; у сучасному суспільстві, що уже неможливо описати за допомогою схем типу "виробник - споживач", "суб'єкт - об'єкт власності" і т.п.

І все-таки, незважаючи на справедливість ряду висунутих положень, візьмемо на себе сміливість затверджувати, що запропоновані інтерпретації цивілізаційного підходу можуть претендувати не більше ніж на постановку. Обговорення (і це визнали багато хто його учасники) виявило ряд недоліків, не усунувши які важко розраховувати на теоретичний прорив. Назвемо лише деякі з них.

Перший. Дискусія так і не наблизилася до конкретизації сутності категорії "цивілізація". Відійшовши від її "класичної" трактування, показавши необхідність обліку в аналізі суспільного прогресу соціально-економічної тридцятимільйонного розвитку цивілізацій, учасники обговорення непомітно згорнули з "головної магістралі". Поглибившись у суперечку по питанню про "мерю цивілізованості", вони, по суті, повернулися до трактування проблеми, характерної для кінця XVIII - початку XIX ст. У підсумку дискусія не могла не зайти в глухий кут, оскільки в якості "міри цивілізованості" різними авторами пропонувалися різні критерії: здатність суспільства реалізовувати вкрай невизначені "загальнолюдські цінності"; цінності матеріальні; досягнення західної цивілізації; нарешті, просто віру в можливість формування єдиної світової цивілізації. У результаті спор навколо правомірності або неправомірності цивілізаційного підходу мимоволі придбав форму схоластичних міркувань. Наприклад, незрозумілі спроби визнати в ролі основних загальнолюдських цінностей будь-які збережені на сьогодні інститути або соціальні явища в економічно розвинених державах. Очевидно, що ряд з них носить регресивний характер і тому ніяк не може розглядатися в ролі "загальцивілізаційного еталона". А виходить, немає підстав віддавати принципова перевага соціальним реліктам західної моделі розвитку перед реліктами радянської системи.

Другий. Нерозв'язаність першого завдання сприяла тому, що так і не вдалося показати розходження категорій "цивілізація" і "формація". Хоча поряд з висунутими в рамках дискусії кінця 1980-х років двома позиціями була запропонована третя, відповідно до якої формаційний підхід вірний для опису закономірностей етапів, що передували сучасному, далі висування цієї тези обговорення не пішло. У той же час для його обґрунтування необхідно як мінімум або визначити місце формацій у цивілізаціях, або довести, що цивілізаційний підхід справедливий, наприклад, лише для аналізу сучасного етапу розвитку (і, можливо, майбутніх), а формаційний підхід впливає на всі попередні йому етапи. Причину подібного (як і багатьох інших) спрощення варто почасти шукати в історії вітчизняної науки, де десятиліттями "відтворювалася" невизначеність категорії "суспільство". Деякі розглядали його в якості частини, що відокремилася від природи, матеріального світу, що представляла історично, що розвивається форму, життєдіяльності людей. Інші розуміли під суспільством певний етап розвитку людства. Суспільство також асоціювалося з певною стадією розвитку в рамках конкретного етапу. Нарешті, існувала позиція, відповідно до якої суспільство є сукупність людських індивідів і т.п.

Відповідей на дані питання дано не було. Це не тільки збіднило методологію, але й привело до того, що ряд дослідників іде не по шляху пошуку нової парадигми, а в напрямку або механічному запереченні марксизму, або його заформалізованого захисту, що рівною мірою некоректно.

Деякі учасники дискусії намагалися обґрунтувати можливість формування якогось "ідеального суспільства" через інтеграцію окремих тридцятимільйонних різних культур. Така постановка без додаткової аргументації мало чим відрізняється від формаційної, тому що використовує механіцизм в аналізі суспільного розвитку. Спроби протиставити цієї позиці її гіпотезу про "основні" цивілізації, які кристалізувалися... від 500 р. до н. е. аж до перших століть християнства або гіпотезу про два (Захід, Японі) центра, які "в усі більшому ступені перетворюються в Центри двох цивілізацій, більше цікаві. Вірно відображаючи наявні тенденції, вони, разом з тим, не пояснюють природи таких особливостей сучасного миру, як соціалізація суспільних відносин, соціальна переорієнтація економіки та ін. Неясно також, якою мірою й через які механізми названі особливості реалізуються в рамках цих двох, видимо, різних цивілізацій. Отже, фіксуючи тенденцію розбіжності, ці підходи відмовляють у праві на існування загальновизнаної сьогодні тенденції до зближення різних культур.

Третій. Ряд авторів відкидає формаційний підхід, відштовхуючись від аналізу причин розпаду СРСР. Однак ці фахівці як би не зауважують, що такої позиції протистоїть концепція, що доводить неминучість вибору Росією особливого, євразійського шляху, а також те, що саме євразійський менталітет з'явився причиною прийняття населенням Російської імперії ідей комунізму. На жаль, цієї, що нараховує не один десяток років, концепції була протипоставлена, скоріше, емоційна, ніж дійсно наукова, аргументація.

Четвертий. Не була ретельно вивчена теза, відповідно до якого особливості розвитку колишнього СРСР обумовлені реалізацією характерної для проживаючі на його території населення системи інтересів "азіатського способу виробництва". Це тим більше дивно, що, як відзначалося, у вітчизняній літературі періодично відбувається повернення до цієї ідеї, так само як і до думки, що в нашім суспільстві чітко простежується наявність атрибутики даного "способу виробництва". При цьому, однак, самими прихильниками розглянутого підходу не були висунуті досить вагомі й, головне, нові аргументи в його захист, хоча, думаємо, що пролунала в ряді виступів "розширювальна" трактування втримування "азіатського способу виробництва" істотно відходить від традиційно марксистського її тлумачення.

П'ятий. З поля зору як прихильників, так і супротивників цивілізаційної парадигми практично випав аналіз такої важливої категорії, як "локальні цивілізації". І це незважаючи на те, що в ході дискусії неодноразово відзначалося, що в XX в. усе більш чітко проявляється тенденція до формування не тільки великих локально-цивілізаційних утворень типу азіатської, латиноамериканської, західноєвропейської й ін., але й субрегіональних (внутрішньодержавних) спільностей (наприклад, союз баскських провінцій в Іспанії, Квебек у Канаді та ін). Недооблік цієї тенденції, ігнорування геополітичного й національно-регіонального компонентів сучасного етапу розвитку - це ще один істотний недогляд.

Плеханов, наприклад, думав, що російська історія була більше схожа на історію східних деспотій, де земля й хлібороби були "закріпачені державою й на підставі цього покріпачення розвивалася російський деспотизм". Саме із цього положення випливав його висновок, що революція в Росії може придбати виродливі форми, привівши до "оновленого царського деспотизму на комуністичній підкладці".

Шостий. Всі перераховані вище недоліки значною мірою обумовлені нечіткістю визначення втримування процесу соціалізації. По суті, багатьма відстоювалася теза, відповідно до якого "соціально" усе, що спрямовано на реалізацію інтересів індивіда. Але таке трактування робить соціалізацію безсуб'єктної, перетворює її в якусь "надзадачу". Звичайно, всі "соціальне" - суспільно. Але суспільно воно тільки тоді, коли відносно несуперечливо сполучаються інтереси не просто всіх індивідів, але й всіх їхніх груп. У цьому, наприклад, складається втримування демократії, що зовсім не припускає рівнозначну реалізацію інтересів усіх. Думаємо, саме таке спрощене розуміння соціалізації, перетворення її в самоціль у чималому ступені сприяло підміні в марксизмі інтересів людини інтересами якогось абстрактного суспільства, логічним завершенням чого стало підпорядкування цих інтересів інтересам державної бюрократії.

Нарешті, настільки спрощена трактування соціалізації ігнорує ту обставину, що не тільки суспільство активно до зовнішніх умов своєї життєдіяльності, але й зовнішні умови активні стосовно суспільства. Можна припустити, що соціалізація є якась інтегральна результуючої взаємодії в системі "суспільство - природа - людина". Причому ця взаємодія має різний характер у різних державах і в різні періоди історії людства, що відрізняються системами пануючих інтересів.

Не зупиняючись більше на розборі того, які проблеми упущені або спрощені в ході обговорення перспектив цивілізаційної парадигми, відзначимо лише, що шести виділеним групам заперечень не було протипоставлені серйозні контраргументи. І обумовлено це значною мірою тим, що, незважаючи на затвердження, згідно яким цивілізаційний підхід припускає нову філософію досліджень, вона так і не була сформульована. Причин тому багато. Головна з них - некритичне використання, або ж, навпроти, огульна критика положень наукових концепцій, сформованих в XIX в.; концепцій, що увібрали в себе достоїнства й недоліки суспільної думки того періоду; концепцій, що продовжують панувати не тільки у вітчизняної, але й у закордонній науці.

Практично всіма був зігнорований і досить плідний, розроблювальний у нас і за рубежем підхід, відповідно до якого НТР органічно містить у собі (а не просто викликає до життя) якісні зміни суспільних відносин. Ця гіпотеза (докладніше ми ще зупинимося на ній) ґрунтується на неодноразово, що розвивався в літературі тезі, відповідно до якого пов'язані із НТР процеси охоплюють три глибинних зрізи життєдіяльності суспільства: по-перше, взаємодія суспільства й природи; по-друге, взаємодія людини й створеної (створюваної) їм штучної (навколишньої) середовища перебування; по-третє, вся сукупність відносин, зміна яких визначається не тільки економічними мотивами, класовими протиріччями та ін., а факторами, обумовленими й зумовлюючу соціалізацію суспільних відносин.

Але три названих "зрізи", узяті в органічній єдності, є не що інше, як тріада "природа - суспільство - людина", тобто конструкція, що лежить в основі будь-якої суспільної практики і її теорії, що описує.

Як представляється, нам удалося показати, що в ході другого етапу розглянутої дискусії "коло замкнулося". Це тим більше дивно, що багатьма що виступали, по суті справи, була почата спроба приступитися до розробки якісно нової теорії суспільного розвитку.

Один приклад. Захисники цивілізаційного підходу, підкреслюючи його перспективність, говорили, що, проводячи в його рамках дослідження, можна вирішити три завдання: виявити природу зближення різних суспільств у соціально-економічних, науково-технічних і інших сферах; виявити причини соціалізації суспільних відносин; нарешті, як слідство, запропонувати теоретичну конструкцію, вільну від недоліків схем типу "виробник - споживач", "об'єкт - суб'єкт власності" і т.п. Однак наблизитися їм удалося лише до рішення першого завдання, причому (якщо бути справедливим) варто визнати, що заслуги в цьому вітчизняної науки немає або майже немає. У виявленні причин зближення різних суспільств пальма першості належить закордонній науковій думці, що нараховувала до середини 1980-х років біля сотні теорій типу "індустріального суспільства", "інформаційної революції", а також дала життя такому самостійному напрямку, як футурологія, і які, строго говорячи, із властиво цивілізаційною парадигмою не мають нічого загального.

І все-таки результати досліджень в області цивілізаційного підходу не можуть бути зігноровані, так само як не можна механічно відкинути багато ідей, висловлені в ході розглянутої нами дискусії. Ці наробітки містять ряд принципових висновків, без обліку яких неможливо зрозуміти сучасні особливості розвитку людства. Назвемо найважливіші: переорієнтація людства з кількісних на якісні критерії росту, на соціалізацію суспільних відносин; якісні розходження соціально-культурних корінь західноєвропейських і азіатських суспільних систем; наявність локальних цивілізацій, чиї границі не збігаються з державними й розходження між якими не визначаються тільки їхньою соціокультурною специфікою; правомірність використання формаційної, стадіальної і їм подібних моделей для опису закономірностей розвитку тільки в системах, що підкоряються диктату інтересів кількісного росту й неправомірність їхнього застосування для опису закономірностей сучасного етапу якісного розвитку людства; наявність декількох (двох і більше) світових Центрів локальних цивілізацій, а виходить, двох або більше цивілізацій.

Список літератури

1. Айзенштадт Ш. Міжнародні контакти: культурно-цивілізаційний вимір. - К., 2002

2. Амелина Е. Понятие "цивилизация" вчера и сегодня // Общественные науки и современность. 1992. № 2. С.99.

3. Февр Л. Бої за історію. - К., 2001.

4. Іноземців В.Л. Розколота цивілізація. - К., 1999.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий