"Стара" еліта (номенклатура КПРС, КПУ) з самого початку економічних реформ фактично розкололася на дві нерівноцінні частини. Перша швидко зреклася ідей та ідеалів, які сама ж пропагувала, а потім так само швидко прихопила і нову владу, і власність. Друга, що раніше займала пости нижчого рівня — на міському, районному рівнях, виявилася обійденою і сьогодні фактично не просто опонує першій, а й звинувачує її в усіх негараздах.
Важливо мати на увазі й те, що "стара" еліта України, сформована в умовах тоталітаризму, була спроможна вирішувати здебільшого проблеми регіональні, а не загальнодержавні, загальнонаціональні. Ця влада притаманна багатьом представникам української політичної еліти.
Принципове значення для соціального статусу, авторитету і дієвості "нової" української еліти мас те, що вона, особливо з часу проголошення незалежності України, формувалася як носій головним чином національно-культурних ідей і цінностей. Однак поступово до ключових постів, починаючи з президентського, прийшли лідери господарського економічного типу. В усіх гілках влади починаючи з Верховної Ради України прихильники національно-культурних ідей (діячі культури, науки, літератури і мистецтва) дедалі більше поступаються підприємцям, банкірам тощо.
Формуючи виборчі списки на березневі (1998 р.) вибори, політичні партії вперше в історії України вдалися до активної спроби вплинути на виборців, залучивши їх на свій бік за рахунок авторитету і популярності людей, на які Україна ніколи не була бідна, яких любила, якими пишалася і пишається. Серед них чільне місце посідали саме діячі науки, культури, літератури та мистецтва. Це був унікальний феномен у політиці України.
Тоді у перших десятках кандидатів у тридцяти партіях з'явилися відомі діячі літератури і мистецтва — Ада Роговцева, Ірина Калинець, Валерія Заклунна, Софія Ротару, Володимир Бистряков, Ніна Матвієнко; вчені — Петро Толочко, Дмитро Мельничук, Микола Михальченко; релігійні діячі — Петро Лебідь та ін.
Другою помітною особливістю "нової" політичної еліти є те, що на етапі боротьби за незалежність України, її самостійність ця еліта була висунута нагору саме масами, громадянством, а не певними владними структурами, партійно-бюрократичною верхівкою, як то бувало раніше. Вона й нині має великі переваги (це особливо помітно демонстрували рухівські, національно-демократичні лідери ще три — п'ять років тому), головна з яких — уміння швидко і результативно вирішувати існуючі політичні проблеми. Водночас "нова" політична еліта потерпає від браку організаторсько-господарського досвіду, який нині конче необхідний у процесі здійснення ринкових реформ.
"Нова" еліта поки що не стала правлячою, вона ще не має підтримки більшості українського загалу і тому часто потрапляє до численних пасток, які їй розставляє "стара" еліта. Наприклад, ще не так давно "нова" еліта завойовувала авторитет у пересічного громадянина за рахунок критики бюрократизму, формалізму, роздутих апаратів управління. За вісім останніх років у цьому плані відчутних змін на краще в Україні не спостерігається. Те саме можна сказати про критику корупції, колишніх привілеїв старої номенклатури. Значна частина еліти, що прийшла до влади, нині має привілеї незрівнянно більші, ніж її попередники. І "новій" еліті цим постійно дорікають: мовляв, ви так нічого на краще й не змінили.
Дедалі нагальнішою за такої ситуації стає необхідність поділу влади, запровадження справжнього політичного плюралізму, який сприяв би відкритому змаганню політичних еліт саме на тлі вирішення доленосних для України проблем формування державності, а не заради лише задоволення дріб'язкових політичних амбіцій.
Серед української еліти найкомфортніше сьогодні почуваються ті її представники, які встигли не лише прихопити власність, а й забезпечити свою сім'ю, влаштувати дітей на навчання чи проживання за кордоном, їхнє майбутнє вирішене і гарантоване на відміну від проблем вкрай потрібної нині інтелектуальної еліти — вчених, діячів культури і мистецтва.
Українська політична еліта має досить вагому частку так званої політичної контреліти, мета якої — послабити владу панівної еліти і поступово перебрати її функції на себе.
Та хоч би якою була контреліта, вона проте контролює правлячу еліту, обмежує зловживання владою, порушення законності. Найменш розмита і більш організована контреліта утворює опозиційні сили, працює в їх середовищі.
Контреліта в сучасній Україні досить неоднорідна, однак умовно єдиним показником для неї є іноді нестале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окремих діячів з правлячої еліти. Представники цієї частини політичної еліти завжди готові зайняти місце правлячої еліти, як, до речі, і представники регіональної і міжрегіональної еліти. Останні, зазвичай, мають значно більший авторитет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть правляча еліта, яка у цьому плані завжди очікує підтримки регіональної та міжрегіональної еліти.
Особлива складність формування сучасної української еліти, зорієнтованої саме на позитивні державотворчі процеси, зумовлена неоднозначністю історичного минулого нашої політичної еліти. Десятиліттями українська еліта змушена була боротися проти когось, а не за щось, змушена була руйнувати, бо можливості будувати, і насамперед власну державність, вона була позбавлена.
Сучасна "нова" еліта в Україні і, на жаль, навіть її краща частина, яка спробувала започаткувати нове, справді демократичне суспільство і свято вірила в це, стоїть перед загрозою, хоч як це парадоксально, якщо не перетворитися на тоталітарну еліту, то набути рис деспотизму, відірватися від власного народу. І однозначних рецептів для запобігання цій ситуації практично не існує. Цьому може зарадити широка відкритість суспільства, гласність і свобода слова, які б нікому не давали переваг у володінні засобами масової інформації.
З кінця XIXст., коли у багатьох країнах сформувалися політичні партії парламентського типу, почала створюватися і така особлива група політичної еліти, як партійно-парламентська еліта.
В Україні, зрозуміло, така еліта почала формуватися фактично з 1990 р. її як феномен розглядають у своїх працях такі політологи, як А. Білоус, Б. Гаєвський, М. Слюсаревський, В. Литвин, А. Пахарєв та ін.
Генеза партійно-парламентської еліти в Україні досить своєрідна. Фактично вже в 1990 р. після виборів до Верховної Ради України XIIскликання така еліта складалася з комуністів (85 %) і безпартійних (15 %). Через п'ять років (1996 р.) у Верховній Раді XIIIскликання з 420 депутатів 259 вже представляли різні політичні партії, а в 1998 р. (Верховна Рада XIVскликання) партійно-парламентська еліта ще більше різнилася за партійною ознакою. Найчисленнішими в парламенті були представники Комуністичної партії України, Руху, Громади, НДП, Соціалістичної партії України.
Процеси, що відбуваються нині в Україні, суттєво відрізняються від тих, що спостерігаються в інших посттоталітарних країнах Європи, у колишніх республіках СРСР, а відтепер суверенних державах. Значну роль у цих процесах відіграє в нашій державі не правлячий клас чи певна політична сила, а саме політичний лідер, особа як головна фігура, що визначає перебіг найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, не применшуючи при цьому ролі всього українського загалу, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни.
Політичних лідерів сучасної України фактично можна поділити на два типи:
• "поступливий" лідер, тобто той, хто під відповідним тиском намагається зберегти раніше існуючу систему в країні, або лідер консервативного типу;
• "інверсійний" лідер, якого визнають і якому сприяють не так завдяки наявності у нього відповідних особистих заслуг, як внаслідок переслідування його владою чи через критику ним інших лідерів або політичних сил.
Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних (у найкращому розумінні цього слова і явища) перетворень в Україні, сьогодні ще надто мало.
Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, неможливо щодо багатьох лідерів однозначно відповісти, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними (інтереси яких соціальних груп вони обстоюють і захищають, яке їх ставлення до існуючого суспільного ладу — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче). Іншими словами, не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-політичним змінам і колізіям. А тому ситуація, коли з'являється дедалі більше лідерів популістського характеру, загрозлива для України, Відтак в українському суспільстві сьогодні постала гостра потреба в сильних лідерах, спроможних взяти на себе всю повноту відповідальності за долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них голос на виборах.
Досягненням молодої української демократії багато фахівців вважають політичний плюралізм, багатопартійність — утворення понад сто політичних партій різного ідейного спрямування. Втім, кількість партій ще не є запорукою існування сильної, консолідованої політичної еліти, та й сам процес зростання багатопартійності в Україні за своїми наслідками принципово відмінний від того, що спостерігаємо в інших країнах світу. Там провідні політики дедалі меншою мірою ототожнюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять вибір саме між особами політичних лідерів, а не між партіями і їх програмами. Громадян цікавить лідер насамперед як особа, кандидат, якому можна довіритися і на якого можна покластися. Десятки ж лідерів в Україні, особливо на останніх березневих виборах 1998 р. до Верховної Ради та місцевих органів влади, образно кажучи, "сховалися" за партії, а не виграли вибори саме як особистості. Фактично за ними стоїть не електорат, а лише прихильники політичних партій. І це погано, оскільки політичний лідер повинен інтерпретувати і представляти загальнолюдські, групові, партійні, корпоративні інтереси, інакше він просто не матиме відповідної підтримки з боку громадян. До того ж багатьом політичним лідерам в Україні бракує вміння взагалі діяти, управляти саме з урахуванням особливостей соціуму своїх прихильників, громадян України.