Політичні партії є невіддільною складовою політичної системи будь-якого суспільства, оскільки виконують фактично такі чотири групи найважливіших функцій:
• владні функції — боротьба за владу, її розподіл, здійснення, участь у формуванні політичної системи суспільства, всіх ланок державного апарату, вплив на діяльність політичної еліти;
• представницькі та легітимаційні функції — представництво інтересів і захист прав виборців, легітимація цих інтересів, активізація та об'єднання різних верств населення;
• ідеологічні функції — формування політичних доктрин та суспільної ідеології, утворення так званої політичної людини.
• внутрішні функції — всі види внутріпартійної діяльності. Політичні партії суттєво стимулюють активну участь громадян у
політиці, впливають на політичну діяльність парламенту та уряду, сприяють здійсненню політичних прав громадян, забезпечують постійний політичний зв'язок між суспільством і державою.
Важливо враховувати й те, що успішна демократизація багатьох суспільств пов'язана з ефективною дією партійних систем, які сформувалися і функціонують в цих суспільствах.
Залежно від кількості політичних партій, які беруть участь в управлінні державою, партійні системи поділяють на одно- і багатопартійні. Найпростішою є так звана двопартійна система, для якої характерна наявність двох великих політичних партій, що ведуть боротьбу за виборні місця на всіх рівнях влади. Такими є партійні системи Великобританії (консерватори і лейбористи), США (республіканці і демократи) та ін. Наявні в цих та інших країнах інші партії об'єктивно не впливають на розстановку політичних сил і на відносини, рівновагу між двома основними партіями.
Справді демократичне суспільство існує тоді, коли партії виникають як волевиявлення рядових громадян і справді виконують роль посередника між владою і народом. Втім, більшість партій в Україні свого часу створювалися зовсім не з волі мас, знизу, а з волі, ініціативи одного чи кількох лідерів.
Наявність в Україні багатьох політичних партій, які при цьому аж ніяк не легітимно репрезентують інтереси громадян перед державою, спричиняє ситуацію, коли владні структури фактично опиняються віч-на-віч з доведеними до відчаю громадянами. Конфліктний потенціал у суспільстві надто високий, фактично кожен другий громадянин тією чи іншою мірою перебуває в опозиції до власної держави. Отже, неконтрольована соціальна енергія настільки велика, що може врешті призвести до соціального вибуху.
Багатопартійність в Україні аж ніяк не визначає економічної політики держави і практично не впливає на неї, хоча немає жодної партії, яка не декларувала б своїх програмних засад саме у соціально-економічній сфері, здебільшого керуючись власним корпоративним партійним інтересом.
Справжнє "обличчя" багатьох політичних партій в Україні за зазначених обставин впізнати і визначити нині важко. Наприклад, що є соціалістичним у двох соціалістичних партій, республіканським — у трьох республіканських, християнським — у християнських тощо. Тож не дивно, що більшість партій "розмиті", мають невелику кількість членів, первинних осередків.
Слабкість політичних партій безпосередньо пов'язана з інтенсивною соціальною стратифікацією (соціальним розшаруванням суспільства). При цьому посилання на необхідність мати вагому частку середнього класу у державі цілком об'єктивні. Середній клас забезпечує існування сильного центру, у тому числі й партій, які його підтримують. Ще Аристотель зазначав, що "ті держави мають хороший устрій, де середні люди представлені у найбільшій кількості... коли ж одні мають надто багато, а інші нічого не мають, виникає або крайня демократія, або олігархія у чистому вигляді, або тиранія саме під впливом протилежних крайнощів". Поки що, на жаль, така загроза в Україні існує, бо процес соціальної стратифікації суспільства тривалий, складний, болючий.
Політична діяльність завжди спрямована на завоювання і утримання контролю над таким специфічним ринком, яким є ринок влади. А тому точиться боротьба загалом за контроль над політикою та іншими сферами суспільної діяльності. Це об'єктивна реальність.
Політична боротьба — явище закономірне, оскільки в суспільстві постійно стикаються інтереси різних політичних сил, які є суб'єктами політичних відносин. Це політики, політичні партії, об'єднання, блоки.
Різними є і форми політичної боротьби. Це може бути відкритий збройний конфлікт, збройне повстання, громадянська війна, страйк тощо. Все залежить від конкретної суспільно-політичної ситуації у країні, співвідношення, характеру і особливостей сил, що борються між собою.
Центристська сила у вигляді будь-якого структурного об'єднання не з'явиться доти, доки не переможе філософія здорового глузду, політика розумних компромісів. Центризм в Україні може бути сформований і на позапартійній основі. Хоча б тому, що жодна з існуючих партій поки що неспроможна стати ядром партійного центризму.
Об'єднана центристська сила в нинішній Україні має бути не просто силою намірів, а прогресивною силою творення.
Серед обставин, які прискорили б формування центристської сили, можна назвати саме бажану і необхідну юридичну перереєстрацію політичних партій. Вона потрібна тому, що більшість з них далекі від тих партій (за характером, суттю, діяльністю), які задекларували себе кілька років тому. Багато політичних партій так і не позбулися дитячої хвороби становлення та й авторитету відповідного не зажили. Фактично серед усіх партій в Україні сьогодні хіба що три — НДП, РУХ, СДПУ(О) — спроможні заявити: "Ми партія особистостей, що відбулися". Від десятків інших лишилися хіба що назва, лідер, гіпертрофована амбітність, претензії на месіанську роль. І не більше.
Невизначеність стратегічної лінії багатьох політичних партій, їх організаційна слабкість, брак авторитету цілком зрозумілі: більшість з них виникли не як потреба мас у реалізації власної ідеї, ідеології, а як противага єдиній — комуністичній партії, яка донедавна була для всіх подразником, об'єктом критики. Додамо до цього й те, що більшість політичних партій взагалі не працюють відповідно до своїх організаційно-статутних, програмних засад. Вже це дає підстави порушувати питання про необхідність бодай юридичної їх перереєстрації, в результаті якої багато з них можуть залишитися просто зібранням громадян за інтересами або взагалі, вибачте, фікцією. Таким чином, в Україні є багато політичних партій, але немає багатопартійності в її класичному розумінні.
Позитивно проте, що окремі політичні партії, об'єднання, сили в Україні поступово усвідомлюють, що є потреба у блокуванні, об'єднанні зусиль заради загальнонаціональних, загальнодержавних інтересів. Симптом закономірний і оптимістичний. Він випливає з вивіреної світової практики. У країнах з так званими розвинутими демократіями переважна більшість політичних партій, громадських об'єднань, рухів об'єднуються на стратегічних засадах розвитку своїх держав, зберігаючи за собою право бути самостійними у тактичних кроках.
На жаль, нам до досягнення національної єдності ще далеко, і не тому, що нашим політикам, національній, насамперед політичній еліті бракує здорового глузду, щоб збагнути необхідність такої стратегічної єдності для всього українського загалу.
Нам, українцям, бракує усвідомлення того, що всі ми, незалежно від національності — український народ. Ми живемо тут — в Україні. Перед нами велика, хоч і драматична історія наших пращурів. Доки ми не усвідомимо, що без національного немає так званого інтернаціонального, космополітичного, загальнопланетарного, доти ми не визначимося як вільна, демократична нація, народ. Маючи хоч і складний, суперечливий історичний шлях розвитку, але прекрасні духовні набутки і традиції, виразну українську ментальність, нам це усвідомити нібито зовсім не складно. То в чому ж тоді проблема? Ризикнемо сказати: в тому, що сьогодні бракує громадянського розуміння необхідності виховання національної самосвідомості, чіткої громадянської позиції, патріотизму пересічного громадянина. Така ситуація загрозлива насамперед з огляду на потребу формування життєвих ідеалів і цінностей молоді — нової генерації українства.
Дотепер, особливо у пресі, науковій літературі точаться хоч і потрібні, але малоефективні для нашого духовного єднання дискусії щодо національної ідеї, ідеології. Проте слід визнати, що за десять років здобути незалежність, затвердити основні атрибути державності — Конституцію, Герб, Прапор, Гімн, прийняти численні закони, що утворюють правове поле нашої державності (нехай і недосконале), утворити основні гілки влади, політичні партії, численні громадські об'єднання — це немало за такий короткий проміжок часу, щоб результативно рухатися вперед.
Період національної, політичної ейфорії в Україні давно минув. На тлі такої ейфорії виникли сотні партій, громадських об'єднань, організацій, фондів, рухів, ініціативних груп, зросла національна політична еліта, яка навряд чи поступиться елітам інших країн. Та лише її сконсолідованість, стратегічна єдність, виважена й активна громадянська позиція можуть активізувати і посилити процеси творення України як суверенної, демократичної, соборної держави.
Використана література
1. Абизов В. С, Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття. — К., 1995.
2. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.
3. Білоус А.О. Верховна Рада України: розташування сил і перспективи партій // Нова політика. — 1995. — № 1.
4. Жулинсъкий М. Україна: формування духовної незалежності // Сучасність. — 1995. — № 5.
5. Кононенко П. Українці: хто ми і чого варті // Вечірній Київ. — 1994. — 11 січ.
6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.