- політика охоплює все суспільство, проводиться по численним напрямкам, що підкреслює складність і взаємозв’язок політичного впливу на всі сфери розвитку суспільства;
- знання політичної сфери суспільства і законів її функціонування, особливо воєнної політики, особливостей політичної участі воїнів, вироблення високої політичної культури – актуальна задача політичного виховання захисників України.
Влада як найважливіший атрибут політики
1. Політична влада як суспільне явище.
2. Засоби та типи влади. Армія і політична влада.
Основою політики є влада. Вона представлена державою, його установами і ресурсами. Влада сприяє ефективному задоволенню загальнозначущих, групових і часток інтересів. З цієї причини вона виступає головним об’єктом боротьби і взаємодії груп, партій, рухів, держави, індивідів.
Ще в XVIII столітті французький мислитель Г. де Маблі (1709-1785) так визначив соціальне призначення влади: „Ціль, що ставлять люди, об’єднані законами, зводиться до утворення суспільної влади для запобігання і припинення насильства і несправедливості окремих осіб”.
По своїй природі влада – явище соціальне, оскільки виникає в суспільстві. Суспільство без влади – хаос, саморуйнування соціальних зв’язків. Потреба у владних механізмах обумовлена рядом причин, і насамперед необхідністю додати взаємодіям між людьми доцільність, розумність, організованість, створивши загальні для всіх правила поведінки. Крім того, наявність влади викликана об’єктивною потребою в регуляції соціальних відносин, узгодженні й інтеграції різноманіття незбіжних інтересів і потреб людей за допомогою різних засобів, у тому числі і примуса.
1. Політична влада як суспільне явище.
Влада з’явилася з виникненням суспільства і буде в тій або іншій формі завжди супроводити його. Влада необхідна передусім для відтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхідністю суспільного виробництва, яке немислеме без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми.
Влада багатолика: вона з’являється в різних проявах, у кожнім з яких виявляється якась одна її сторона. Саме тому в поясненні природи влади і причин її походження в політичній науці існує кілька підходів – кожний з них акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища.
Трактування і підходи до визначення природи влади.
Теологічна концепція влади. Одне з найбільш ранніх визначень влади виходило з теологічного пояснення її природи і будувалося за допомогою теорії божественного права. Відповідно до даної концепції всяка державна влада походить від бога, а всі монархи, що здійснюють владу, – лише виконавці божественної волі. Потреба у владі виводилося з тези про „природну гріховність” людини. По своїй сутності влада є божественним установленням, що засновано на християнських заповідях. Підпорядкування людей волі Божої, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, самозбереження і продовження людського роду.
Біологічна концепція влади. Представники біологічної концепції влади розглядали її як механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти. Французький політолог М. Марсель (1889-1973) вважав: „влада не є факт специфічно людський, вона має передумови і корені в біологічній структурі, що загальні нам із тваринами” Ф. Ніцше (1844-1900) зтверджував, що влада є воля і здатність до самоствердження. Пізніше біологічне трактування влади виявилось основою обґрунтування права панування одних народів іншими.
Біхевіористська концепція влади (від англ. behevior – поведінка). Влада розглядається як відношення між людьми, при яких одні панують, командують, а інші підкоряються і виконують рішення перших. Особливість підходу полягає в тому, що він зосереджує увагу на особливостях людей, на мотивах їхнього поводження в боротьбі за владу. Первісні імпульси до володарювання закладені в природі окремих особистостей, у їхньому прагненні до влади (воля) і здатності володарювання (володіння „політичною енергією”). Далі, важливу роль грають ті блага і привілеї, що за всіх часів одержують люди, що мають владу. Для багатьох боротьба за владу є способом самоствердження, компенсацією за уроджені або придбані недоліки.
Системна концепція влади. Влада розглядається як системно-утворююче відношення в політичній системі суспільства. Всі інші елементи системи зв’язані з нею безпосередньо. Призначення влади – регулювати відносини між людьми і суспільством в цілому, включаючи державно-політичні інститути; регулювати виникаючі конфлікти. Задача влади – досягнення в суспільстві стабільності, як політичної, так і економічної.
Структурно-функціональна концепція влади. Засновником даної концепції вважається Парсонс. У рамках даної концепції влада розглядається як відношення нерівноправних суб’єктів, чиє поводження обумовлене виконуваними ними ролями (наприклад, роль керуючих або керованих). При цьому пропонується, що соціальна роль визначає стиль (тип, характер, зміст) очікуваного від людини поводження, що відповідає тому положенню в суспільстві (статусові), яке він займає.
Реляціоністська концепція влади (від французького слова „relation” – відношення). У даній концепції влада розглядається як відношення між двома партнерами, при якому один з них впливає на другого. У цьому випадку влада з’являється як взаємодія її суб’єкта й об’єкта, за допомогою визначених засобів контролює об’єкт.
Таке розуміння влади дозволяє розкрити її структуру, об’єднати в єдине ціле різні її характеристики. Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що приводить у рух усі її елементи і механізми, засоби взаємодії між партнерами.
Суб’єкт і об’єкт – безпосередні носії влади. Суб’єкт втілює активний, направляючий початок влади. Їм може бути окрема людина, організація, спільність людей.
Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт володів низькою якостей.
По-перше, це бажання панувати, воля до влади, що виявляється в розпорядженнях або наказах.
По-друге, повинен бути компетентним, знати суть справи, стан і настрій підлеглих, уміти використовувати ресурси, мати авторитет.
Суб'єкт влади є носієм влади і впливає на поведінку об’єкта наявними у нього засобами для реалізації своїх інтересів. Суб’єктом може бути індивід, політична еліта, соціальні страти, класи, нації, держави і навіть світове співтовариство (ООН, ЮНЕСКО).
Об'єктом влади є учасник (учасники) владних відносин, на якого спрямовується вплив суб’єкта, що прагне за допомогою різноманітних засобів підпорядкувати собі об’єкт впливу.
Об’єкт і суб’єкт влади перебувають у тісному взаємозв’язку, під впливом різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких матеріальні, соціально-культурні, політико-правові, мотиваційні та ін.
Зміст політичного життя суспільства визначається характером суб’єктно-об’єктних відносин, які розгортаються на функціональному рівні, в опосередкованій чи безпосередній участі й залежать від сприйняття дій суб’єкта об’єктом. Це сприйняття може проявлятися у формі схвалення, байдужості чи заперечення з відповідними наслідками, які необхідно врахувати суб’єктові влади.
Влада як здатність і можливість проводити свою волю навіть всупереч опорові інших заснована на використанні різних методів і засобів, до яких відносяться вплив, авторитет, закон, пряме насильство і т.д. З їхньою допомогою влада впливає на особистість, групи, суспільство в цілому і досягає поставлених цілей.
Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функціонування, діяльність структурних елементів влади.
Історично відомі такі шляхи завоювання, досягнення політичної влади:
- політична реформа;
- політична революція;
- контрреволюція, мілітаристський спосіб;
- різного роду політичні перевороти.
Спосіб здобуття влади зумовлює всю подальшу діяльність політичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо зміст кожного способу (шляху).
Політична реформа (від лат. „reformare” – перетворювати) – є перетворення, зміна, переустрій політичного життя (порядків, інститутів, установ), що здійснюються в основному без змін основ існуючого ладу.
Політична реформа передбачає еволюційний розвиток суспільства і його інститутів влади. Політичні реформи можуть відбуватися різними шляхами:
Перший засіб: реформа зверху. Зміст такої реформи полягає у тому, що автократичні правителі розуміють необхідність зміни системи влади за своєю волею. Прикладом таких змін може бути: Туреччина, Бразилія (1964р.).
Другий засіб: зречення влади, відмова від влади – це відбувається при загибелі, капітуляції авторитарних режимів владарювання. Прикладом можуть бути відмова Е. Хонекера в НДР (1989 р.), Р. Гусака і Якеша в ЧССР (1989 р.).
Третій засіб: поступове реформування влади погодженими зусиллями політичних сил, які перебувають при владі і в опозиції. Прикладом цього може бути розвиток подій в Угорщині і Польщі, Болгарії та в інших країнах.
Політична революція (від лат. „revolution” – поворот, переворот) – це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади, здійснення докорінних змін політичного життя суспільства.
Контрреволюція (від франц. „contre” – проти й „revolution” – революція) – це боротьба (поваленого) реакційного класу, соціальної групи або прошарку, які сходять з історичної арени, їхня реакція на революційну практику. Контрреволюція ставить за мету реставрацію старих суспільних порядків, збереження влади тими чи іншими політичними силами, відновлення попередніх форм владарювання, припинення глибинних процесів соціально-політичного оновлення, створення нового ладу і відповідної йому форми влади. Методами контрреволюції є саботаж, ідеологічна диверсія, підривна агітація, насильство, терор та ін.