4. Соціальна, або економічна демократія – головна мета якої – швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі – безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.
5. Тоталітарна демократія – це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини –вирішальний чинник її політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов’язковою для забезпечення економічної рівності [44, с. 26].
Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є дискусійною.
Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія – це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме й – у загальній площині – з якими цілями. Відповіддю на запитання “Хто правитиме?”є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання “З якими цілями?”– набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку[58, с. 28].
Демократичний політичний режим зазвичай зв’язаний з республіканською формою держави.
Перша демократична форма політичного режиму – президентсько-республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу владу – уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.
Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентсько-республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові – виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем’єр-міністра, і зазвичай, президента; він має право й відкликати їх. За умов парламентської форми правління виконавча влада розділена так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча влада належить прем’єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість законодавчої ініціативи і право вето на видання законів.
Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, яка поєднує риситафункції парламентського і президентського правління. Президент при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політики у парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, але формується лише останнім[61, с. 319].
Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний метод у межах їх панування – принцип демократизму, який передбачає: рівноправність суб’єктів суспільних відносин; мажоритарність – право більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру консенсусу.
Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства та правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи та політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними громадськими структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера.
Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, але й може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада – загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена “втечі від свободи”. Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія[65, с. 74].
Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі “Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя” (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та “середнього класу”; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії під впливом підсумків Другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована підсумками війни, і стала на шлях демократії.
Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, “змиті”зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарногоітоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Великобританія), під впливом економічної кризи, депресій поширювався антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни “третього світу”, де утвердилися – здебільшого через військові перевороти – авторитарні режими.
Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п’ять головних чинників.
Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії [65, с. 79-80].
Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.
Третій чинник пов’язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.
Четвертий чинник продиктований зміною на початку 1970-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил – США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини.
П’ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.
Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використовування саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, такими проблеми становлення демократії є:
а) розробка нової конституції й нового виборчого закону;
б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії;
в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії;
г) скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція;
д) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між державою та партією;
е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв’язання посталих перед суспільством проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових економічних та політичних інтересах [14, с. 362].
Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв’язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена “авторитарної ностальгії”. Тому учений не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління ґрунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте, стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії – економічний розвиток та політичне керівництво.