Для монархії характерні такі ознаки:
– монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;
– монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;
– монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;
– влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;
– владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;
– наявність персональної власності, що забезпечує сім’ю монарха та передається у спадок;
– влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;
– монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення [57, c.56].
Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).
Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні й обмежені.
Абсолютна монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Кувейт, Катар, Бахрейн, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).
Обмежена монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [71].
Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії – поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі – релігійні норми.
Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави – монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент – законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Монако, Марокко, Йорданія, Лесото, Свазіленд, Таїланд, Бруней [60, c. 144].
Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади – парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Данія, Швеція, Камбоджа, Японія.
За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).
2.5 Аристократія
Аристократія (від грецького αριστοκρατία (aristokratíа), ἀριστεύς - найкращий і κρατεῖν – правити, тобто влада найкращих) – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті [72, c. 64].
Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості. Платон і Аристотель під аристократією розуміли правління освічених (знатних), професійно підготовлених людей, які володіють політичним мистецтвом (мистецтвом управління). Пізніше аристократичну форму правління виділяли Полібій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант та інші. Обґрунтуванням такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити аристократична еліта.
Як форма правління аристократія протиставляється монархії та демократії.
В древні часи аристократичними республіками були Спарта, Рим (VI-Iст. до н. е.) та Карфаген; а в середньовічній Європі – Ісландія; Венеція, Генуя та Флоренція в Італії; портові міста Ганзейського купецького союзу в Німеччині, Псковскька та Новгородська феодальні республіки на Русі.
Склад, принципи створення вищих органів державної влади та їх співвідношення відрізняються в різних аристократіях. Наприклад, в Спарті влада знаходилась в руках двох царів, які обирались народними зборами герусії (Ради старійшин) та ефорів. В Римі члени Сенату призначались цензором з числа колишніх посадових осіб та представників знатних родин; зі знаті створювались “виборні”магістрати (консули, претори, цензори та еділи). В Карфагені реальну владу мали 2 виборних суффети та виборна Рада старійшин. В Новгороді та Пскові міським патриціатом створювалась Рада правителів (рос. Совет господ).
В аристократичній формі правління народні збори мали дуже невеликі повноваження і відігравали незначну роль. Населення не приймало активної участі в державному житті. Вибори мали, в значній мірі, фіктивний характер, а посадові особи були представниками знаті (спартиатів у Спарті, патриціїв у Римі, купецького та ремісницького патриціату в середньовічних республіках) [11, c. 189].
В аристократії, при створенні органів державної влади з вузького кола знаті, сильну тенденцію має принцип спадкування.
2.6 Політія
У політії править більшість в інтересах загальної користі громадян, за Аристотелем, це той, хто може брати участь у законодавчим та судової влади цієї держави. Держава ж є достатня для самодостатнього існування сукупності громадян [7, c. 31].
Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття громадянина, свої підстави наділення того чи іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Разом зі змінами поняття громадянина і, отже, форми держави змінюється і сама держава.
Форму держави Аристотель характеризував також як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається числом пануючих (один, небагато, більшість). Крім того, їм розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних – тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічна правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними помилковими відхиленнями від них – тиранія, олігархія і демократія.
Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, що, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів.
Найбільшу правильну форму держави Аристотель називає політією. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми представляють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії та демократії. Цей елемент політії (об’єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і свободи) є в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.
З неправильних форм держави тиранія – найгірша.
Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну цензову демократію, засновану на примирення багатих і бідних і пануванні закону. Звідси – висока оцінка ним реформ Солона.
Політія як найкраща форма держави поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх недоліків і крайнощів. Політія – “середня”форма держави, і “середній”елемент у ній домінує в усьому: у вдачі – поміркованість, у майні – середній достаток, у владарювання – середній клас. “Держава, що складається із“середніх” людей, буде мати і найкращий державний лад”.
Основну причину збурень і переворотів в державі Аристотель бачить у відсутності політії [8, c.88].
2.7 Демократія
Поняттю “демократія” та її предметній сфері випала щаслива доля: це поняття без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.