Суб'єктами виборчого процесу в Україні є:
1) виборець;
2) виборча комісія, утворена відповідно до закону України «Про Центральну виборчу комісію»;
3) партія (блок), яка висунула кандидата у депутати;
4) кандидат у депутати, зареєстрований в порядку, встановленому законом;
5) офіційний спостерігач від партії (блоку) - суб'єкта виборчого процесу.
Організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів забезпечує Центральна виборча комісія, яка є постійно діючим державним органом. Відповідно до Закону України «Про центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 року комісія здійснює консультативно - методичне забезпечення виборів у міські ради, виборів сільських, селищних і місцевих голів і проведення місцевих референдумів. Вона очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення виборів та всеукраїнських референдумів, спрямовує їх діяльність. Призначає на посаду і припиняє повноваження членів Комісії Верховна Рада України за поданням президента. Члени комісії перед вступом на посаду складають перед Верховною Радою України присягу. Термін повноважень члена комісії становить 7 років. У згаданому вище законі визначені повноваження Комісія щодо підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів, всеукраїнського референдуму; вона здійснює фінансове забезпечення їх підготовки та проведення. Закон також встановлює правовий статус та повноваження членів комісії, гарантії забезпечення діяльності Комісії та її членів. Порядок організації і внутрішньої роботи Комісії визначається також регламентом, який затверджується на засіданні Комісії. Роботу комісії забезпечує Секретаріат. Центральна виборча комісія в установленому порядку забезпечується законодавчими та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, а також офіційними матеріалами, які поширюються центральними органами виконавчої та судової влади.
Виборча система Росії.
Сучасна виборча система склалася в 1993-1995 рр. Виборча система сучасної Росії будується на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Згідно з Конституцією РФ, у виборах не беруть участь громадяни, визнані судом недієздатними, а також особи, які тримаються за вироком суду знаходяться в місцях позбавлення волі (ст.32). Вибори президента Російської Федерації проводяться по єдиному федеральному виборчому окрузі на основі мажоритарної системи абсолютної більшості. Порядок формування Федеральних Зборів - парламенту країни - є змішаним, оскільки здійснюється на основі різних процедур. Нижня палата - Державна Дума - формується шляхом прямих виборів. На цих виборах діє змішана виборча система: 225 депутатів обираються по одномандатних округах на засадах мажоритарної системи відносної більшості, 225 депутатів - за єдиним федеральному окрузі на основі пропорційної системи. Процедура формування Ради Федерації - верхньої палати парламенту - зазнала за останні роки істотні зміни, хоча його кількісний склад зберігся.
Важливим політичним підсумком функціонування нової виборчої системи в Росії слід вважати той факт, що вибори стали розцінюватися більшістю політичних сил і громадян як єдино законний спосіб передачі влади.
Виборча система США . Голосування виборців на президентських виборах в США не носить остаточного характеру. Голосуючи за того чи іншого кандидата, американці фактично голосують за список виборців від свого штату, який складає кожна партія. Завдання виборців полягає в тому, щоб з кількох списків (а на ділі - з двох: списків республіканців і демократів) вибрати один. Результати голосування на цьому етапі визначаються формулою "переможець отримує все", тобто та партія (а значить, і її кандидат), за яку проголосувало виборців більше, ніж за будь-яку іншу, отримує всі голоси вибірників. Їх кількісний склад відомий заздалегідь. Кількість виборщиків від кожного з 50 штатів дорівнює загальній кількості сенаторів і депутатів Палати представників у Конгресі. Якщо число депутатів Палати представників змінюється, і воно пропорційно чисельності населення штату, то число сенаторів незмінно - по два від кожного штату. Крім того, трьох вибірників має Федеральний округ Колумбія, в якому розташована столиця США. У цілому по країні обирається 538 вибірників. Через шість тижнів виборщики збираються, як правило, в столиці штату для вирішального голосування по кандидатурі президента. Після закінчення голосування виборців виборчі бюлетені відправляються до Конгресу. Той кандидат, який отримав більше половини голосів вибірників, стає президентом.
Розділ 2. Традиціоналізм і націоналізм в Україні: ідея, політичне втілення
2.1 Традиціоналізм в Україні
Традиціоналізм - світогляд або соціально-філософський напрямок, яке виражену в традиції практичну мудрість ставить вище розуму або контрреволюційні консервативно-реакційні ідеї, що представляють собою ідеологічно оформлену захисну реакцію на відхилення культури та соціуму від якоїсь ідеалізованої соціокультурної моделі, представляє собою загальний стійкий порядок. Поняття традиціоналізму та консерватизму дуже близькі, однак консерватизм не заперечує еволюційний розвиток суспільства. Примітивний, дорефлектівний традиціоналізм відрізняється практичною відсутністю протистоїть змінам групи людей і пов'язаний з міфологічними уявленнями про традиції. Традиціоналізм характерний для політичного реакційного руху. Для традиційного суспільства, як і для внутрішньо конфесійні ортодоксії характерні моноцентризм і авторитаризм. У принципі традиціоналісти затребувані реальною політикою і в той же час як самостійна сила консерватори-традиціоналісти ще не склалися. Партія, якою б «правою» і «реакційною» вона не була, змушена орієнтуватися саме на масу. Навіть якщо вона іменує себе «союзом» або «орденом», при цьому категорично відкидаючи назву «партія», суті це не змінює. Мова все одно йде про політичну організацію, яка звертається до всіх соціальних верств і включає до свого складу представників цих верств.
В шуканні себе і своїх традицій нетерпеливість штовхає українців до духовного явища, що його можна було б назвати потягом до ворожбитства. Висловлюється він виявами нижчих емоцій і браком відповідальності в відношенні до власної раси. Багато спричинилося тут деяке відчуття меншовартості по поразці, що висловлюється в помпатичній демагогії. Зрештою, цю демагогію бачать українці і в чужинців з нормандським культурним підложжям. Так само звідти приходить розуміння історії не як постійного зусилля раси, а лишень як вибуху мальовничого запального ентузіазму, як наскоку, з пізнішою заплатою за це безтурботним життям, своєрідною посадою. На загал гасла, пропаговані в цій атмосфері, є чужинецькі і то переважно з сусідських, не найкращих взірців.
Критика ворожбитів наївна. Непошана до засад еліти і ієрархії відбивається
передусім на тих, хто висловлює цю непошану. Тло до цих усіх теорій творять особисті відрухи і претензії. В цілому ворожбитстві найважливішим, однак, є не інтелектуальна істерія, а нехіть цих прорізних ворожбитських гуртків бути спадкоємцями в українській історії. Це майже цілковите повторення явища культурницької кулішівської нехіті. На щастя, тепер є інші часи - тепер є духовні сили, що успішно протиставляються цьому неспокоєві і пораженству. Це сили традиціоналізму.
Найближчий у часі є воєнний традиціоналізм. Культ боротьби недавніх років зростає поволі, але певніше від усіх відрухів. Ще замало розуміють сучасники, якою великою річчю були вимарш на фронт легіону УСС в 1915 p., вступ до Києва в 1918 синьожупанників, зорганізованих Союзом Визволення України, і врешті - полки богданівців і полуботківців. "Війна, і тільки війна підносить до найвищого напруження всі засоби енергії людей і зазначає своїм стигматом великі народи і раси" (Муссоліні). Спеціально серед молоді вилонюється свідомість значення тої боротьби. Поки що є лишень культ жертв (Базар, Крути, М.Міхновський), але зближається вже й глибше розуміння боротьби не як жертви, а витривалості.
Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому величезне значення. Все залежить від того, як довго зможуть носії державності всупереч усьому чинити так, як би ця державність існувала далі.
В українськім, досить слабім монархічнім легітимізмі тепер тяжко зорієнтуватися. Невідомо, чи цей монархізм для його носіїв є традицією верховного морального авторитету, символу традицій раси, як у Британії, чи скоріш кондотьєрсько-фюрерівською тенденцією? Великим мінусом українського монархізму є брак хреста крови, брак воєнних традицій. Цікаво, то серед іншого, без порівняння сильнішого, демократично-республіканського легітизму на перше місце висовуються історичні, гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають гетьманські традиції, а майже зникли соціалістичні. Культ гетьманів плекають майже виключно українські демократи. а не гетьманці. Врешті не можна поминути ще однієї ідеї. а радше історичного клімату, що дає багато традиційного сучасним українцям, - це клімат західного П'ємонту України.
В кінці XIX і початку XX ст. західній П'ємонт відігравав не меншу роль від східного П'ємонту - Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст. Його індивідуальність виразна й творча. Це - одна з найцікавіших земель в історії обіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і гетьманської Полтавщини та Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський характер української раси, зате тут тільки зосталися великокиївські традиції. Пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної ієрархії пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще родоводі іншої ієрархії: в україно-католицьких "Шематизмах" легко знайдемо традиції ХІ-ХІ1І століть. Властиво, духовність цього П'ємонту була менше змінена козацькою традицією і мілітарним устроєм Козацької Держави XVII-XVIII ст. Як слушно каже дослідник, "еволюція Галичини повільніша, лінія цієї еволюції простіша" (Б.Ольхівський).